Етапи розвитку римської рабовласницької держави

Суспільний лад давньосхідних рабовласницьких держави.

Однією з основних соціальних форм була сільська община, яка мала величезний вплив на уповільнення процесів класоутворення, на форми земельної вланості і засоби експлуатації. Можна виділити три основні соцільно-класові утворення:

1) пануючий соціальний прошарок (придворна і служива аристократія, командний склад армії та ін.)

2) вільні дрібні виробники (общинники-селяни, ремісники, які жили своєю працею)

3) різноманітні категорії осіб,позбавлені засобів виробництва (раби,залежні підневільні робітники)

На Сході була відсутня чіткість соціально-класових меж. У кожної держави існували свої особливості суспільного ладу.

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський;

другий (509—31 рр. до н. е.) — республіканський;

третій (31 р. до н.е. — 476 р. н. е.) — імператорський.

Перший період — це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Протягом VI—III ст. до н. е. У Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення.

«Закони XII таблиць» (середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га)

На середину II ст. до н. е. рабовласництво у Римі набуло класичної форми. Війни сприяли припливу рабів та їхній дешевизні. Найбільше їх використовували у сільському господарстві, оскільки сільськогосподарські роботи не потребували особливої кваліфікації (раби мали справу з простими знаряддями праці). Тривалі війни збагачували пануючі класи, але дуже несприятливо позначалися на селянському господарстві, оскільки основні трударі були змушені йти у походи. Переважна більшість розорених селян шукала щастя у Римі, де жила випадковими заробітками, допомогою держави. Збіднілий люд становив значну частину населення великих міст античного світу. Зубожіння селянства несприятливо позначалося на становищі Римської держави, а також на бойовій могутності Риму. У II ст. до н. е. відбулися повстання рабів.

19. Характеристика "Салічної правди".

Салічна правда — джерело права франків, це не звід законів і не кодекс, а фіксо-ваний перелік правових звичаїв.

Структурно С.п. поділяється на титули (розділи). більшість норм присвячені судовому процесу та визначенню штрафів за різноманітні правопорушення. Норм, присвячених майновим відносинам, небагато. Юридичні звичаї, що зафіксовані і Салічній правді, стосуються головним чином способу життя і побуту франкського села. Земля належить сільській громаді і поселитися чужій людині на цій землі було неможливо, якщо проти цього виступав навіть один член громади. Проте коли особа прожила рік, то її не можна було вже зігнати.

У подальшому право власності стає особистим. Проте деякі пережитки минулого зберігались. Головним з них був поділ земель на родові і благо набуті. Перші не могли відчужуватись без згоди членів сім`ї, а благо набутими власник міг розпоряджатись на свій розсуд. Під кінець франкського періоду право на землю набуло двох форм: алода, яким можна було вільно розпоряджатися і володіння з умовою несення служби і повинностей. Зобов`язальне право у франків було найменш розвиненим. Для дійсності договору, окрім згоди сторін, необхідно було дотримуватись різного роду формул урочистого змісту, а в інших випадках, наприклад, під час продажу землі- передавати шматок дерну, при продажу лісу-гілку дерева, при продажу будинку- двері. Давні звичаї франків дозволяли одруження через укладання договору про купівлю дружини. Залишки цих звичаїв простежуються у Салічній правді у вигляді внутрішнього дарування речей, яка в свою чергу, мала принести посаг. Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Так, зокрема, коли злодій вчинив опір, то потерпілий мав право його вбити. Замість кривавої помсти було введено викуп. Розміри викупу детально регламентувала Салічна правда. Штрафи за вчинене вбивство були великими. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то «він має заплатити своїм життям».

Отже Салічна правда, оформлення писаного звичаєвого правва франків (кн. V-поч. VІ ст), має велику цінність для історико-правової науки, оскільки вона відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. Салічна правда змальовує дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних зв'язків. Салічна правда зберігла деякі залишки язичницької старовини і родових звичаїв германців.

20. Суспільний та державний лад Франків. Реформа Карла Мартела.

В державі Франків досить рано з'являються чітко відокрем­лені одна від одної такі соціальні групи, як служила знать, вільні франки-общинники і напіввільні лити при збереженні певної кількості рабів.

Найвиразніше соціальні відмінності у франкському суспільстві виявлялися у ставленні до рабів. Раб на відміну від вільного франка-общинника розглядався як річ, його викрадення прирівнювалося до викрадення тварини. Рабська праця, однак, не набула великого поши­рення у франків.

Зберігалося багато старих общинних порядків: існува­ла общинна власність на поля, луки, пустки, зберігалися рівні права се­лян на общинний земельний наділ.

Бурхливим розвитком феодальних відносин характеризується VIII століття. У цей час у франкському суспільстві відбувається аг­рарний переворот, який приводить до широкого утвердження вели­кої земельної власності, до зростання приватної влади феодальних магнатів, до втрати общинниками своїх земельних наділів.

З середини VIII століття на основі поширення договорів комен­дації (протегування), прекарія, коли селянин віддавав землю земле­власнику, а потім отримував її від нього вже на праві володіння, а не власності, закабалення та ін., розвивалася майнова і особиста за­лежність раніше вільного селянства від феодальних землевласників. Селянство поступово втрачало не лише право власності на свої зе­мельні ділянки, а й особисту волю. Передусім це відчували на собі боржники, які не мали змоги повернути борг, безземельні і т.ін. Ак­тивно сприяла цьому процесу держава, яка вже з IX століття заборо­няла переходи селян з одного маєтку до іншого, вимагала, щоб кож­на вільна людина знайшла собі сеньйора.

Пер­ший франкський король - Хлодвіг (481-511 pp.), засновник династії Меровінгів. Він мав до­сить значну владу: скликав народне ополчення і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд і т.д. Формується в цей час апарат державного управління. Воєнні дружин­ники, королівські слуги перетворюються на посадових осіб. Серед них виділяється майордом (старший у домі) - головний управитель королівського палацу, який стає з часом главою королівської адміні­страції. Судові функції виконує двірцевий граф, маршал (старший над слугами у стайні) командує королівською кіннотою, референдарій відає королівською документацією, камерарій стежить за надходжен­нями грошей у скарбницю. Певні фіскальні та поліцейські функції виконували графи і сацебарони. Набуває сили такий орган, як коро­лівська рада, що складалася з представників служилої знаті і вищо­го духівництва. Чіткого розмежування функцій між особами королі­вської адміністрації, звісно, не було.

На зміну загальноплемінним на­родним зборам прийшли збори війська, так звані березневі (потім травневі) поля. На місцях продовжували збиратися сотенні збори, які виконували як адміністративні, так і судові функції.

Переворот 753 року, що його здійснив майордом Карл Мартелл, відсторонив від влади останнього короля з династії Меровінгів і дав франкам нову королівську династію Каролінгів. Своєї найвищої могут­ності держава Франків досягає за часів Карла Великого (768-814 pp.), який був коронований у Римі в 800 році як імператор.

Коли К. Мартелл прийшов до влади і став майордомом Франкського королівства (715 - 741 рр.), яке знаходилось на межі розпаду, воно втратило владу в зарейнських землях, йому загрожувало кінне військо арабів, які у 711 р. ввірвались із Африки в Іспанію і захопили більшу частину Піренейського півострова.
Війни з арабами довели перевагу кінноти над пішим ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника коштувало дуже дорого – 45 солідів, і воїн мав сам його купувати.
З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї соціальної бази К. Мартелл передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, у свою чергу, роздавали ці землі у вигляді бенефіції особам, які повинні були відбувати військову кінну службу. Завдяки цим заходам у 732 р. у битві при Пуатьє араби були розбиті, а їх рух на схід було зупинено.
Селяни, що жили на землях бенефіціарія (власника землі) були зобов’язані нести повинність на користь свого госпо-даря: платити оброк, виконувати барщину. Такі ж реформи провели на своїх землях знатні графи.
На відміну від аллода бенефіцій був умовним дарунком. Відмова від королівської служби призводила до вилучення його.
Через століття земля була закріплена за бенефіціаріями на правах повної власності. Їхній обов`язок служити в королівському війську став формальним, що певною мірою при-скорило процес феодальної роздробленості.

21. Соціально-економічні передумови виникнення станово-представницьких установ в Англії, Франції та Німеччині.

Період станово-представницької монархії -економічний підйом, що мав місце в Європі у XIII - XV ст. призвів до консолідації західноєвропейського суспільства. Відбувається утворення держав побудованих на національній основі. Подолання феодальної роздрібненості стало можливим завдяки союзу верховної влади та окремих верств суспільства. Особливо важливе місце в союзі належало міщанам. Саме міста стали осередками де найбільш активно відбувався економічний розвиток, тобто саме купцям, ремісникам, лихварям тощо заважали чисельні кордони, митниці, засилля місцевих феодалів, які нерідко займалися не дуже благовидною справою – грабунком. Вони були зацікавлені в створені єдиної централізованої держави з міцною центральною владою, здатною приборкати свавілля феодалів та створити сприятливий для економічного поступу клімат. Союзником королівської влади також виступали дрібні та середні феодали (дворяни), які потерпали від засилля великих феодалів. Наслідком політичного союзу верховної влади та окремих станів суспільства стала поява станово-представницьких установ. Зазвичай до їх складу входили дворянство, духовенство та міщани – найпотужніші страти середньовічного суспільства. В обмін на фінансову та військову підтримку верховна влада була змушена, до певної міри, ділитися з ними своїми повноваженнями. Відтак, виникають представницькі органи – Генеральні штати у Франції (1302 р.), парламент в Англії (1265 р.), рейхстаг у Німеччині

Дата добавления: 2015-05-23