Рабовласницька держава I право: стародавня Греція 3 страница

Як уже вказувалося, община була автономна у своєму управлінні, однак вайшья сплачували податки на потреби влади. Сільські області складалися з 10, 20, 100 і 1000 селищ (VII, 117), причому на кожному рівні був відповідний управитель. Він контролював збір податків, мобілізацію кшатріїв у разі потреби ведення військових дій тощо. Від єгипетського номарха відрізнявся не лише тим, що був призначуваним, а й тим, що його доходи становили жалування від царя (а не відсоток усіх податків).

Індійське право формувалося на основі релігійних уявлень (закони Хаммурапі були практично позбавлені такого впливу). Закони створювалися брахманами, у них, природно, знайшли відображення релігійно-етичні і правові уявлення цієї касти.

Закони Ману (П ст. до н. є. -1 ст. н. є.) були створені жерцями однієї зі шкіл брахманізму, написані вони у формі двовіршів, що має полегшити їх запам'ятовування. Усього в законах 2650 (2685) статей, розбитих на 12 розділів. Зміст виходить за межі чисто правових норм -тут і політика, мораль, релігійні настанови (каяття, шлюб) і т. д. Покарання порушника не обмежується мирським життям, воно пов'язується і з майбутніми незручностями у житті загробному (перевтілення), загрозою життю і здоров'ю його близьких родичів тощо.

Індія цього періоду перебувала на етапі розкладу первіснообщинного ладу. Сільська община виділяла т. зв. великій сім'ї (представникам трьох поколінь родичів) земельний наділ. Відчужувати це господарство можна було не інакше, як за загальною згодою усіх чле-

нів общини. Приватну власність общинників (поле, сад, став) не можна відібрати ні силою, ні залякуванням. Держава не втручається у справи сільської общини і не забороняє общинникам, а також брахманам, знаті, купцям та іншим приватним власникам вільно відчужувати свою землю. Держава, однак, зберігає за собою право верховного нагляду за угодами про нерухомість. Державі належать незаймані землі, знайдені у землі скарби. Власний домен має раджа. В VII главі (пункти 137, 138) зазначається право царя збирати податки, а також протягом одного дня в місяці зобов'язувати виконувати певну роботу ремісників і шудр, що живуть власною працею. Не зовсім зрозуміло, чи пов'язані ці права держави з її верховною власністю на нерухомість.

Дискусійним є питання про те, перебуває земля й інша нерухомість у власності чи лише у користуванні особи. Право власності на землю ніби розчленоване. Земля одночасно належить державі (верховна власність), общині (опосередковуюча власність) і приватнику (внутріоб-щинна чи позаобщинна власність).

Правомірними способами набуття нерухомої власності є спадщина, купівля, одержання дарунку та набувальна давність. Якщо власник «мовчки спостерігає», як хтось користується його власністю упродовж 10 років, то право отримання її назад втрачається (VIII, 147). Набуття рухомої власності можливе також, крім названих казусів, через знахідку, здобич, позичку під відсотки, за виконання роботи.

Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя (IX, 189). Закони Ману регулюють інститут договору. Недійсною вважається угода, укладена з нетверезим, малолітнім, маразматиком, душевнохворим або із застосуванням насильства і обману. Договір неодмінно має укладатися у присутності свідків. Багато уваги приділено договорам позики, причому встановлюється максимальний розмір відсотків на місяць (2% на місяць для брахмана, 3% для кшатрія, 4% для вайшьї і 5% для шудри). Засобами забезпечення є: застава, поручительство третьої особи.

У сімейному праві визначається, що жінка завжди перебуває під опікою чоловіків - батько охороняє її в дитинстві, чоловік - у зрілі роки, в старості це мають здійснювати сини (IX, 2.3). Жінка у будь-якому віці вважалася непридатною до самостійності (V, 147, 148). Розлучення може ініціювати лише чоловік, достатньою причиною для негайного розлучення є лайливий характер дружини. Спадщина ділиться між синами порівну або за взаємною згодою переходить у спільне користування.

Карна частина законів Ману вражає жорстокістю покарань: розрізали на частини лезом за підробку, здійснену золотарем; саджали

на кіл або відрубували руки нічному злодієві. Злочинцям відрізували ніс, вуха, язик, статеві органи, відрубували кінцівки, осліплювали. П'яниці на лоб ставили тавро у вигляді чарки, злодію - собачої ноги. З цими людьми не можна було сідати їсти, здійснювати жертвоприношення, вступати у шлюб тощо. Членоушкодження застосовувалося тільки щодо нижчих каст, брахман і кшатрій могли відкупитися штрафами, причому брахман міг виплачувати штраф поступово, частинами. У кшатрія залишалася можливість взяти позику (під 3% в місяць). У разі несплати останньої могло настати боргове рабство. Ст. VIII, 379 передбачає, що для брахмана замість смертної кари може застосовуватися бриття голови.

За вбивство кшатрія штраф був у чотири рази менший, ніж за убивство брахмана. За вбивство шудри штраф призначався у два рази меншим, ніж за вайшью. Можна припустити, що ці суми виплачувалися лише представниками вищих каст, адже ті ж закони Ману передбачають смертну кару за набагато менш суттєві злочини: третю крадіжку, грабунок царського або храмового майна тощо.

Якщо шудра піднімав палицю на «двічі народженого», йому відрубували руку. Удар ногою брахмана коштував шудрі відрізаної ноги, звинувачення брахмана у неправді - життя. Однак було б помилкою вважати, що панівне становище в суспільстві забезпечувало цілковитий імунітет представникам вищих каст. За єресь, лінь, сла-боволля, пустопорожні балачки, жебрацтво закони Ману приписували карати саме брахманів і кшатріїв; брахмани і кшатрії не повинні були виступати в ролі лихварів (X, 117). Одним словом, «що дозволене бику, те не дозволено Юпітеру». Як бачимо, правлячий клас усвідомлював необхідність принаймні зовнішнього дотримання вимог моралі задля збереження свого панування. З іншого боку, «брахман може впевнено присвоювати майно шудри, бо в нього немає ніякої власності» (VIII, 417).

Суд і процес зазвичай проходить колегіально. Свідками виступають рівні: жінки щодо жінок (VIII, 68), чесні шудри - щодо шудр і т. д. У разі, якщо свідки належать до різних каст, перевага надається свідченням брахмана (VIII, 73). Існують і ордалії (VIII, 114, 115) - випробування вогнем, водою, принесенням клятви. Закони Ману вимагають у сумнівних випадках наявності речових доказів.

Зазначимо також такі принципові моменти законів Ману, як:

1. Поняття убивства в стані необхідної оборони при захисті самого себе, жінок чи брахмана (VIII, 349).

2. Заборона брати навіть незначну винагороду за дочку при виданні її заміж (III, 51).

3. Деяке пом'якшення заборони шлюбів між представниками різних каст (III, 12, 13).

4. Можливість відсторонення від влади і фізичного знищення царя і його родини в разі, якщо цар «мучить свою країну» (VII, 111), та деякі інші.

їх можна вважати свідченням того, що правова думка давньої Індії розвивалася навіть в умовах консервативного патріархального суспільства, норми родового ладу поступалися місцем більш цивілізованим, прогресивним.

Стародавній Китай

За своїми природно-кліматичними умовами Китай дещо відрізняється від передньоазіатських країн. Його територія доволі чітко поділяється на три частини: а) долина ріки Хуанхе, або «велика китайська рівнина»; б) Центрштьний Китай, де поєднуються гористі райони з долиною ріки Янцзи; в) Південний Китай - гірська країна.

Розливи Хуанхе несуть родючий намул, що робить умови землеробства в цьому регіоні подібними до єгипетських чи месопотамських. Ґрунти Центрального та Південного Китаю менше родючі, але тут містяться багаті запаси корисних копалин: міді, олова, свинцю тощо. Поливне освоєння долин двох найбільших річок Китаю розпочалося лише з середини І тис. до н. е., коли давньокитайська цивілізація пройшла вже тисячолітній шлях свого розвитку. Тим самим економічна основа азіатського способу виробництва в цій державі виникла набагато пізніше від появи самої держави.

Найдавніший період історії Китаю має назву Шан-Інь (XVI-XII ст. до н. е.). Китайські племена, що проживали в басейні р. Хуанхе, об'єдналися для організації відсічі північним кочівникам (хунну) та з метою розвитку іригаційної системи. Племена, які відіграли основну роль в цьому об'єднанні, називалися Інь, а створена ними держава -Шан. Столицею було місто Шан в сучасній провінції Хенань, поблизу м. Аньян. Царська влада зберігала патріархальні риси. Вона була обмежена радою родових (чи племінних) старійшин, а також народними зборами. Цар називався ван (за життя) або ді (після смерті). З функціями воєначальника він поєднував функції верховного жерця, а в окремих випадках - організатора виробництва. В руках родової знаті зосереджувалися землі і раби. Рабство також мало патріархальний характер. У похованнях цієї доби трапляються могили, де разом з рабовласником поховані кілька рабів (отже, раби могли перебувати не лише у державній, але й у приватній власності). Основи}' масу насе-

лення становили селяни-общинники. Вже в іньську добу склалася китайська ієрогліфічна писемність. Відомо близько ЗО тис. (!) знаків цього письма (для порівняння, словник Шекспіра містить 40 тис. слів, для читання сучасних китайських газет досить знання 2 тис. ієрогліфів, освічені китайці знають їх близько 10 тис). Є відомості про існування жерців-професіоналів, причому різних спеціальностей: бу - гадалки, ші - ті, що вели погодні записи, у - чарівники, чжу - «богомольці», тобто, ймовірно, жертвувальники. Але - і це головна особливість китайських релігійних культів - найважливіші релігійні церемонії, зокрема, жертвоприношення Небу виконували імператор та вищі чиновники. Тим самим релігія (китайські вірування не містять обіцянки загробної винагороди) не відігравала тієї ролі, що в Індії, Єгипті чи навіть у Межиріччі. Вона не була ні надто важливим елементом зміцнення імператорської влади, ані потенційною опозицією імператору. Щоправда, послідовники Конфуція (Кун-Фу-цзи) завжди прагнули утверджувати ідею, що царська влада повинна бути справедливою, інакше правителя можна і потрібно усунути, але відсутність єдиної церковної структури робила релігійну опозицію безсилою перед владою імператора.

У XII ст. до н. є. починається тривала боротьба держави Шан-Інь з племенами чжоу, які згодом захоплюють столицю Шан (1124 р. до н. є.) і створюють власну Чжоуську державу.

За доби Чжоу (XII—VIII ст. до н. є.) виникає централізована китайська держава. Завойовники прийшли з басейну р. Вей. їх держава (її називають Західне Чжоу) була порівняно велика, але внутрішньо неміцна, її спадкові правителі починають обожнюватися (титул царів Тяньщи - син неба, заступник неба). Вважалося, що такий ван отримував владу (а разом з нею і право видавати закони) від самого Неба шляхом спослання йому Небесного Повеління на царювання (Тянь мінь). Разом з тим царська влада не набула деспотичного характеру. Вона обмежувалася радою сановників. В екстрених випадках (наприклад, для вирішення питання про успадкування влади) скликалися зібрання представників вищої титулованої чжоуської аристократії - чжухоу. Цареві були підпорядковані т. зв. три старці, тобто три керівники головних управлінь у державі: фінансового, військового та суспільних робіт (головним чином функціонування зрошувальної системи). Поступово число управлінь зростає, створюється особливе управління царського палацу та скарбниці, судове відомство, відомство культу царських предків.

Під тиском племені цюаньжунів близько 770 р. до н. є. територія чжоуської держави різко скоротилася, столиця була перенесена на

схід в район сучасного Лояна. Держава цього часу (її називають Східне Чжоу) постійно відчуває брак коштів і військової сили. Селянство було обкладене податками, які становили '/ю частину врожаю. Посилення експлуатації в умовах слабкості державної влади та постійної загрози вторгнень не могли не викликати широких народних рухів. У результаті переможного селянського повстання 842 р. до н. є. царська влада була скинута, а держава Чжоу незабаром розпалася на ряд самостійних царств.

У VII ст. до н. є. на території Китаю співіснують п'ять держав, які постійно воюють між собою. Це - епоха Чуньцю {Весен та осеней). Чотири з п'яти держав-гегемонів цього періоду ортодоксальна чжоуська традиція трактувала як «варварів»: північно-західне жунське царство Цінь, маньські царства Чу (в середній течії Янцзи) та У (в дельті Янц-зи), а також найпівденніше Юе, де населення складали предки сучасних в'єтнамців. Епоха V—III ст. до н. є. дістала назву періоду Чжаньго (Царств, що борються); таких найсильніших царств було уже сім: Цінь, Янь, Чу (периферійні) та Вей, Чжао, Хань, Ці (серединні), а число слабших не піддається обліку. Державний лад цих утворень характеризувався сильними позиціями родової аристократії. В свою чергу, правителі намагалися спертися на особисто їм відданих людей незнатного походження, вводячи принципово нову систему посадової винагороди - «жалування», яке виплачувалося зерном. У великих царствах поступово вводилася централізована політико-адміністративна система. Основними виробниками в сільському господарстві цього періоду залишаються вільні селяни-общинники. Наприкінці першої половини І тис. до н. є. повсюдно припиняються общинні переділи, земля переходить у володіння окремих великих сімей. З'являється боргове рабство, спершу під виглядом «усиновлення» та «застави дітей» (характерно, що для означення усіх рабів: військовополонених, куплених і кабальних затверджується єдиний термін нубей).

Доба Чжаньго вважається «золотим віком» китайської філософії. В цей час виникають найважливіші філософські вчення: конфуціанство, даосизм, моїзм та легізм (фацзя). Вчення Кун-Фу-цзи (551-479 pp. до н. е.), відомого в Європі як Конфуцій, стало культовим у Китаї офіційно з 59 р. до н. є. і залишалося у цій якості до 1928 р.

У IV ст. до н. є. починається звеличення царства Цінь. Міністр Шан Ян провів реформи, які мали на меті політичну централізацію, адміністративно-територіальну перебудову, підрив могутності аристократичних родин, зміну системи оподаткування з врахуванням майнової диференціації общинників. Шан Ян увів єдине законодавство та судочинство, узаконив заклад та купівлю-продаж землі, скасував обмеження

розміру наділів, наполягав на поділі великих патріархальних господарств на окремі, малосімейні. Він скасував усі попередні спадкові титули. Нові ранги знатності надавалися за особисті, передусім за військові заслуги. Лише вони давали право на заміщення адміністративних посад. їх власники отримували - відповідно до чинного законодавства - пільгові регламентовані права на володіння землею, рабами та іншим майном. Згодом ранги почали продаватися, що відкрило доступ до влади представникам давньої родової аристократії.

У війську Шан Ян замінив колісниці - основу військової могутності аристократії - мобільною кіннотою, бронзову зброю - залізною. Правом на виготовлення зброї володіла лише держава.

Розквіт держави Цінь припадає на правління царя Чженя, якому був присвоєний титул Цінь Ші-хуанді, що значить «перший великий государ династії Цінь». Він підкорив решту китайських князівств, а також завоював частину території Маньчжурії та Монголії. В 221 р. до н. є. Цінь завоювала останнє самостійне царство Ці на Шаньдунському півострові, центром об'єднаної держави стала столиця царства Цінь м. Сяньян. За правління Цінь Ші-хуанді Китайська держава була розподілена на 36 областей, створений потужний чиновницький апарат, розширена іригаційна система, прокладено дороги з твердим покриттям. Ші-хуанді провів реформу армії (її чисельність досягла 300 тис. чол.), де основною ударною силою стала кіннота. Була здійснена низка інших культурних та економічних реформ: вводилися єдина система мір і ваг, спрощене ієрогліфічне письмо тощо. Нарешті, за Цінь Ші-хуанді на півночі країни розпочалося будівництво Великої китайської стіни для захисту від кочівників. Імператор поширив на увесь Китай установки Шан Яна, створивши військово-бюрократичну імперію на чолі з одноосібним правителем. Цінці займали у ній привілейоване становище, їм належали усі керівні чиновницькі посади. Законом встановлювалося єдине для всіх повноправних вільних громадянське найменування «чорноголові».

Підтримання влади в об'єднаній країні досягалося засобами терору. Тих, хто висловлював невдоволення, за законом кругової поруки співучасників обертали в рабство. За рахунок військовополонених та засуджених судами чисельність державних рабів набувала небачених розмірів. Масштабні плани імператора вимагали великих коштів, що, в свою чергу, вело до посиленої експлуатації підданих. Опозицію владі склали прихильники релігійно-етичного вчення Конфуція, які спробували критикувати імператора, спираючись на приклади з історії. Розправа була жорстокою: 460 учених-конфуціанців були поховані живцем, всі історичні книги спалені.

• Імператор Цінь Ші-хуанді служив для Мао Цзе-дуна своєрідним кумиром. У зв'язку з цим можна процитувати кілька настанов -«перлів», приписуваних засновнику династії Цінь: «Будеш багато читати, імператором не станеш», а також «Книги - у вогонь, вчених -до ями».

Невдовзі після смерті Цінь Ші-хуанді (помер він 210 р. до н. е. у віці 48 років) його династія була скинута. До влади прийшла династія Хань (206 р. до н. є. - 220 р. н. е.). Засновником династії став вождь селянських повстанців Лю Бан, офіційно проголошений імператором у 202 р. до н. є. Перший період правління династії Хань відзначався деяким пом'якшенням деспотизму: обмежується застосування смертної кари, відбувається зниження податків до 1/30 частки доходу, повертається свобода людям, які запродали себе у рабство. Правителі династії Хань відмовляються від титула хуанді, а конфуціанство проголошується державною релігією і існує аж до революції 1911 р. Лю Бан був також вимушений порушити принцип централізації та роздати частину земель у володіння своїм соратникам - семеро найвпливовіших з них отримали титул «еон», що віднині став вищим аристократичним рангом.

Під час правління У-ді (140-87 pp. до н. є.) зростає велике землеволодіння, поміщики експлуатують у своїх господарствах працю рабів та вільних орендаторів. Держава здійснює заходи для заохочення виробництва і зовнішньої торгівлі. У-ді здійснив кілька загарбницьких походів на територію Східного Туркестану та Фергани, в 111 р. до н. є. приєднав землі Гуандуна та північ В'єтнаму. Були налагоджені торговельні зв'язки з Римом. За У-ді нарешті була зломлена політична сила ванів, їхній сепаратизм перестав загрожувати цілісності Китаю.

На цей період переважну більшість виробників у сільському господарстві й надалі становлять вільні землероби-общинники. Вони обкладалися поземельним (від 1/15 до 1/30 врожаю), подушним та подвірним грошовими податками. Чоловіки виконували робочу (по місяцю в рік упродовж 3 років) та військову (2-річну армійську та щорічну 3-денну гарнізонну) повинності. В містах функціонували органи самоуправління, що було однією з найбільш характерних рис давньокитайського суспільства. Рабство було основою підґрунтя виробництва лише в промисловості, як у приватній, так і в державній. Работоргівля в цей час набула бурхливого поширення.

У 8 р. н. є. відбувається переворот Ван Міна (Ван Мана). Ставши регентом, Ван Мін усунув малолітнього царя і провів важливі реформи. Уся земля в країні оголошувалася державною власністю, її купів-

ля-продаж була заборонена. Були встановлені розміри максимальних земельних наділів, а надлишки землі у володінні приватних власників -конфісковані. Передбачалося наділення цією землею неімущих. Державною власністю були оголошені також раби. Окрім цього була введена державна монополія на залізо, сіль, вино, а також здійснена спроба встановити тверді ринкові ціни на предмети першої необхідності.

У 18 р. н. е. в Північному Китаї (Шаньдун) під проводом Фань Чуна розпочалося селянське повстання «червонобрових», спрямоване проти диктатури Ван Міна. В 25 р. повсталі здобули перемогу над його військами, після чого селянський рух починає змінювати свою спрямованість. До повстанців приєднуються загони аристократів, і в результаті відбувається відновлення династії Хань в особі Гуан Уді (25-57 pp. н. е.). Новий імператор заборонив таврування рабів, обмежив права власника на їх убивство, а також здійснив низку заходів, спрямованих на зменшення рабства та полегшення становища народу.

Правителі династії Молодших Хань намагаються зберегти централізовану владу та відновити економіку країни, розхитану утопічними реформами Ван Міна. У Ханьській імперії проживало близько 60 млн чол., що становило 1/5 населення земної кулі в той час. Зрозуміло, що самими лише засобами державного примусу, без опори на аристократію тримати у покорі таку кількість людей було неможливо. Держава вимушена спостерігати за посиленням великих земельних власників з т. зв. сильних домів. Розвиток виробничих відносин веде до закабаления вільних селян-орендаторів, з одного боку, та до наділення земельними наділами і власністю рабів - з іншого. Такі зміни дещо нагадують появу колонату в умовах кризи і розпаду Римської імперії. Чисельність оподатковуваного державою (тобто економічно самостійного) населення катастрофічно падає: від 49,5 млн чол. в середині II ст. н. є. до 7,5 млн, за переписом III ст. Маєтки сильних домів стають економічно замкнутими господарствами, виходячи з-під контролю державного апарату. Це призвело до занепаду товарно-грошових відносин. Удвічі скоротилася кількість міст. На самому початку III ст. був виданий указ про заміну в імперії грошових платежів натурою, а згодом монету було офіційно скасовано і в оборот введено як товаро-гроші шовк та зерно. Звичним явищем в житті Китаю стають локальні селянські повстання.

У 184 р. в Китаї відбувається потужне народне повстання «жовтих пов'язок» під проводом Чжан Цзяо та його братів. Основним лозунгом руху було встановлення загальної рівності. Армія повсталих налі-

чувала кілька сот тисяч (до 300 000) чоловік. Напружена боротьба тривала 15 років і закінчилася придушенням народного виступу. Але система державного управління була ослаблена, і єдина Китайська держава в 220 р. н. є. припинила своє існування, знову розпавшись на окремі царства (первісно їх було три).

Рекомендована література

Васильев Л. С. История религий Востока-М.: Высшая школа, 1988. Древние цивилизации / Под общей ред. Г. М. Бонгард-Левина.- М.: Мысль, 1989.

Краткая всемирная история / Под ред. А. 3. Манфреда.- М: Наука, 1967. Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Политиздат, 1986.

Розвинуте рабовласницьке суспільство, побудоване у країнах Європи (Греція та її колонії, Римська імперія та її провінції) було закономірним етапом у розвитку людської цивілізації. Суспільство це було антигуманним і відверто несправедливим. Більшість його членів - раби - були перетворені з суб'єкта на об'єкт права. Раба можна було не лише купити чи продати, але й й віддати у публічний будинок, кинути до домашньої в'язниці чи навіть стратити за вироком домашнього суду. Проте, саме розвинуті рабовласницькі суспільства дали перші зразки демократії - демократії рабовласників. Вільні громадяни могли зберегти своє панування над у кілька разів чисельнішою масою рабів та вільних негромадян лише за умови внутрішньої єдності і недопущення конфлікту між власними групами: бідними і багатими, знатними і простолюдом. Процедура прийняття законів, формування вищих органів влади, судочинства (за умови, що суд здійснюється над громадянином чи розглядається конфлікт двох громадян) стають «демократичними»: у міру можливостей враховується думка кожного члена такого громадянського супільства.

І ще одне. Шлях до такого громадянського супільства рабовласників ніколи не був простим і однозначним. Становлення демократи проходило різні ступені («тімократія» у Афінах), одні форми управління поступалися іншим, більш демократичним (так, у Спарті «пожиттєва» герусія втратила свої колишні повноваження на користь щорічно обираної колегії ефорів).

Місцевість Греції - гориста, землі погано зрошувані, неродючі, країна зі

звивистою береговою лінією та численними гірськими ланцюгами. Така географія зумовлювала розвиток ремесла і мореплавства, політичну роздробленість і відсутність централізованої держави. Надра країни були багаті на корисні копалини: залізо (Лаконіка), срібло (Аттіка), золото (Фракія), мармур тощо. Давні греки не обмежувалися самою лише торгівлею з сусідами, вони активно колонізували Малу Азію, Чорноморський басейн, Си-цилію та Італію. Політичний устрій і форми правління грецьких міст-полісів дуже різнилися між собою: демократія, аристократія, тиранія, змішані форми, однак це стосувалося лише вільних громадян. Вони становили не більш 8-Ю відсотків усього населення, решту становили раби і вільні не-громадяни. Пересічний вільний володів десятком рабів і міг не турбуватися про шматок хліба. Свобода давала можливість удосконалюватися духовно і фізично, створювати мистецькі шедеври. Недаремно найбільш убивчою була характеристика: «Він не вміє ані читати, ані плавати».

Своєрідними були і релігійні вірування давніх греків. їх боги дуже схожі на людей: сварилися, ворогували між собою, зраджували дружинам тощо. Посмертна відплата очікувала лише тих смертних, які дуже розгнівали богів (Тантал, Сізіф), інші потрапляли в підземне царство, де доля ремісника, торгівця чи царя мало чим відрізнялася. Вважалося, що єдиною умовою отримання вічного спокою є обряд поховання. Проте душі приємно, коли про неї згадують, влаштовують гучні поминки і спортивні змагання тощо. Такої честі можна удостоїтися, зробивши щось визначне для громадян свого міста-поліса. Наприклад, переможець олімпійських ігор відзначався встановленням статуї, а в місто його вносили через «персональний» пролом у мурі, ніби сама його тінь захищатиме цей прохід від ворогів.

Особливості психології древнього грека, його система цінностей відповідали особливостям історичної доби. Понад усе цінувалася особиста свобода. Але цю свободу потрібно було щоденно відстоювати у боротьбі із зовнішніми ворогами та величезною кількістю рабів («Скільки рабів, стільки ворогів»). Втрата громадянства, незалежно від особистих статків, майже завжди означала втрату свободи, тому патріотизм був у стародавніх еллінів, що називається, у крові. Греки були життєрадісними, поняття «гріха», у його християнському розумінні, для них не існувало. Однак насолода від плотських утіх завжди таїла небезпеку розслаблення і втрати пильності. Це вимагало самообмежень (Так, наприклад, греки пили своє сухе вино, лише розбавленим водою навпіл).

«Гомерівська» Греція

Вже в III—II тис. до н. є. високорозвинута культура існувала на о. Крит. Приблизно в XVII ст. до н. є. можна говорити про високий економічний і культурний розвиток грецьких (ахейських) держав на території Пелопонесу. Найбільшими з них були Мікени і Тіринф в Арголіді та Пілос в Мессенії. На рубежі ХШ-ХН ст. до н. є. ряд ахейсь-

ких держав під загальним керівництвом Мікен (легендарний цар Агамемнон) здійснюють грандіозний військовий похід проти Трої в Малій Азії. Майже у цей час з півночі в Грецію вторгаються дорійські племена. Кілька хвиль вторгнення дорійців ущент руйнують розвинуту ахейську культуру, міста заносить піском, досягнення науки і мистецтва щезають у пам'яті нащадків.

Найдавніші пам'ятки грецької літератури - поеми «Іліада» та «Одіссея» змальовують «гомерівське суспільство» (XII—VIII ст. до н. е.), коли ахейська культура змінювалася дорійською. Основним заняттям греків було землеробство, але мірилом багатства слугувала худоба. Торгівля була розвинута слабо і мала переважно міняльний характер. Так, рабиня коштувала 4 воли, а золоті доспіхи оцінювалися у 100 бичків. Залізо потроху витісняє бронзу. Відбувся т. зв. другий суспільний поділ праці, тобто ремесло відокремилося від скотарства і землеробства. Кращі землі належать родовій знаті. Поряд існують селяни з мізерними земельними наділами або й повністю позбавлені землі. Останні називалися фетами і фактично перебували на становищі наймитів, їх поденна робота оплачувалася їжею та одягом. Рабство має патріархальний характер: рабів не дуже багато, і вони використовуються в основному в домашньому господарстві. Є раби, які самі володіють рабами і будинками (Евмей). Кровна помста ще зберігається, але уже припускається викуп. Племенем управляє вождь-басилей, в чиїх руках зосереджується командування військом, судові функції, обов'язки жерця. Як правило, наступником басилея стає його син, хоча допускається і вільний вибір. Важелі влади перебувають також у руках ради старійшин, до котрої входять евпатриди (тобто, «діти благородних батьків»). Народні збори все ще залишаються важливим управлінським органом, особливо під час ведення війни. Басилеї змушені звертатися до них за підтримкою в складних обставинах. Втім, за 20 років відсутності Одіссея на рідній Ітаці ці збори жодного разу не скликалися.

Розклад родового ладу і виникнення держави в Спарті і Афінах віднесено до кінця архаїчної епохи (IX—VIII ст. до н. е.). Цей час в історії Греції позначається важливими економічними і соціальними зрушеннями. Виникають такі нові ремесла, як: лиття, паяння, ткацтво і удосконалюється гончарство. Розширюються торговельні зв'язки з Фінікією, звідки запозичується алфавіт. Складається грошова система і розвивається карбування власної монети. Колишні родові поселення починають зливатися в більш крупні центри.

Афіни

У Афінах за легендарного царя Тесея (IX—VIII ст. до н. є.) відбулося об'єднання чотирьох іонійських племен. Прилегла територія була розподілена на паралію (прибережну частину), діакрію (бідний гірський район) та педіон (територія на північ та північний схід від Афін, де зосередилися маєтки знаті). Соціальна структура суспільства складалася з евпатридів - аристократів, геоморів - землеробів та деміур-гів-ремісників. Родова аристократія користувалася усіма політичними і громадянськими правами. Представники демосу (від селянина-бідняка до власника кораблів і майстерень), маючи права громадян, не мали майже жодних політичних прав. Ще одна група вільного населення - т. зв. метеки (іноземці, що поселилися в Афінах і займалися ремеслом чи торгівлею), взагалі не мали ані громадянських, ані політичних прав. Особливу категорію становили раби, які розглядалися як робоча худоба чи інвентар. Були утворені територіальні одиниці -навкрарії, по 12 на кожне з чотирьох племен. Кожна така одиниця виставляла по одному бойовому кораблю та двох озброєних вершників. Влада басилея поступово відійшла в минуле. Афінами управляв ареопаг - рада з евпатридів, яка збиралася на пагорбі бога війни Ареса. З свого середовища ареопаг вибирав одного, а з 683 р. до н. е.-дев'ятьох архонтів для управління поточними справами. Народні збори самостійного значення не мали і не впливали на обрання архонтів. Після річного перебування на посаді архонт ставав пожит-тєвим членом ареопагу.

Дата добавления: 2015-05-23