Рабовласницька держава і право. Древній Рим 2 страница

По-друге, римські республіканські установи склалися як органи управління містом, полісом. Після надання прав римського громадянства населенню усієї Італії та здійснення завоювань в Європі, Азії, Африці попередня система втратила свою ефективність. З цих причин Республіку замінив монархічний режим, що спирався на міцну армію і постійний державний апарат. Порівняно з республікою ця система мала дві суттєві переваги. Рабовласницький клас отримав в особі монарха ефективного захисника свого економічного і політичного панування. Латифундіям більше не загрожували демократи - демагоги типу Катіліни, які для отримання підтримки плебсу були готові перерозподілити землю і власність. З іншого боку, Римська держава отримувала додатковий фактор стабільності після допущення до полі-

тичної влади панівної верхівки завойованих Римом провінцій. За Юлія Цезаря надання прав римського громадянства населенню провінцій стало поширеною практикою. Інакше і бути не могло - кордони імперії простягнулися від Іспанії до Вірменії і від Британії до африканського узбережжя. Армія давно перестала бути за своїм складом установою громадян міста чи навіть мешканців самої лише Італії.

Убивства Гая Гракха і Лівія Друза показали, що добровільно жертвувати своїми привілеями на користь усіх громадян імперії більшість жителів Риму не бажала. Краще було провести цю назрілу реформу зверху, ніж чекати заколотів і громадянських війн знизу. Імператори це розуміли краще від плебсу. Вони не лише роздавали римське громадянство за особливі заслуги, але й без зайвих церемоній включали до складу Сенату чи дарували символічні персні «вершників» тим державним чиновникам і офіцерам, які висунулися з пануючої верхівки підкорених народів. Зрештою, у 212 р. н. є. імператор Каракалла надав права римських громадян усьому населенню підкорених провінцій. Зайве говорити, що панівна верхівка завойованих країн - за умови лояльності до римської імператорської влади - отримувала ці права набагато швидше. Об'єктивно перехід від республіки до монархії не лише зосередив владу в руках аристократичної олігархії наддержави, але й внутрішньо зміцнив імперію, заклав підвалини для її ще кілька-сотрічного зростання.

Суспільний і державний лад Риму в період принципату

Убивство Цезаря не означало відновлення республіки. Бруту і Кас-сію довелося втікати з Риму, фактичним господарем міста став найближчий друг Цезаря консул 44 р. до н. е. Марк Антоній. У 42 р. до н. е. при Філіппах у Македонії Брут і Кассій були розбиті, що означало повну й остаточну поразку прихильників старої сенатської республіки. В самому Римі було встановлено 2-й тріумвірат у складі Марка Антонія, Октавіана (молодий родич Цезаря, усиновлений ним) та Лепіда. На відміну від 1-го, цей тріумвірат був затверджений народними зборами. Тріумвіри розгорнули кривавий терор проти тисяч прихильників республіки. Ними знищено 130 сенаторів та понад 2 тисячі вершників. В результаті внутрішнього конфлікту тріумвірат розпався і Октавіан винищив своїх колишніх соратників. 13 січня 27 р. до н. є. Октавіан розіграв у сенаті і на народних зборах сцену

складання з себе надзвичайних повноважень і «відновлення» республіки. Однак сенатори умовили його залишитися при владі, наділивши Октавіана почесним титулом Августа. Октавіан Август (27 р. до н. е-14 р. н. є.) намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принцепсом, оскільки його ім'я стояло першим у списку сенаторів. Саме тому і увесь лад, що склався за Августа та існував у період ранньої імперії, отримав назву «принципату». Його можна було б визначити як монархію під виглядом республіки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан демонстрував свою повагу сенаторам і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

Крім цього, Август володів і вищою військовою владою (старовинне військове звання «імператор» було включене до складу його титулів та імені). Магістрати фактично стали чиновниками принцепса. Посади претора, едилів, народних трибунів втратили реальне значення. Магістрати почали отримувати платню від принцепса, від нього ж залежав термін їх перебування на посаді. В руках імператора зосередилася необмежена влада: видання законів, командування військом, вища адміністративна і судова влада. Режим його особистої влади підтримував розгалужений апарат таємної поліції, донощики в політичних справах отримували четверту частину конфіскованого майна.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Вже Цезарем було встановлено майновий ценз в 1 000 000 сестерціїв для членів Сенату. Склад сенаторів поповнювався з числа осіб, що висунулися на державній службі. Формально Сенат міг видавати закони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщення самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстанцією. Насправді ж, за винятком нетривалих періодів, коли відбувалася зміна імператорів і династій, роль Сенату була номінальною.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Майновий ценз для цієї категорії становив 400 000 сестерціїв. Як правило, це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало середнє, за римськими поняттями помістя - близько 100 га орної землі. Стосовно плебсу, починаючи з Августа, проводиться політика «хліба і видовищ». Населенню Риму щедро роздаються даровий хліб, олія, вино, дрібні суми грошей, для нього влаштовують пишні ігри і видо-

вища (наприклад, «морські» бої гладіаторів у гігантському штучно виритому ставку), але народ вже усувають від будь-якої участі у політичному житті.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і насильства. Побоюючись нових повстань, подібних до виступу Спартака, імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку. Одного разу (61 р. до н. є.) за вбивство знатного римлянина було страчено усіх міських рабів цієї людини - 400 чоловік. Власті пішли на цей крок навіть всупереч обуренню усього населення Риму,- як рабів і вільновідпущеників, так і вільних людей. Імператор Адріан (117-138 pp. н. є.) уже не прагнув до нових захоплень і звертав особливу увагу на внутрішнє зміцнення держави, в першу чергу на розвиток адміністративно-бюрократичного апарату. За його указом господар за безпричинне убивство невільника мусив платити штраф. Найжорс-токіших рабовласників примушували продавати своїх рабів. Однак у кожному маєтку існували свої внутрішні в'язниці. Рабів, що провинилися, часто примушували працювати, закутими у кайдани. Примусова праця була малоефективною. Тому підприємливим рабам дозволяють (ніби від імені господаря) мати своє майно, набувати кораблі, відкривати торговельні заклади. Таке майно називається пекулієм. Особливого поширення набув пекулій у сільському господарстві. Господар раба забирав собі левову частку прибутків з пекулія, міг у будь-який час відібрати його.

Але старе римське право забороняло рабу продавати чи купувати будь-що, брати позику, наймати чи здавати в оренду худобу чи реманент. Поступово відбувається зняття обмежень для рабів - пекуліатів, що відповідало інтересам власників пекуліїв. У подальшому, уже в період т. зв. домінату, це приведе до перетворення колишніх рабів у колонів.

Вільне населення провінцій у 212 р. н. є. добивається прав римських громадян. Зрозуміло, що найбільше від цього виграла провінційна знать, яка поповнила ряди сенаторів і вершників. Однак простий люд у провінціях важко переносив римське панування. У селян відбирали землю для римських поселенців. їх продавали у рабство за борги, обкладали поборами, головним чином на користь армії. Тому в багатьох провінціях (Галлія, Британія, Африка - І ст., Палестина - II ст.) спалахують великі повстання проти римського панування. І навіть після надання прав римського громадянства становище низів залишалося складним. Дрібні землевласники були обтяжені численними податками, вони були змушені брати участь у тривалих військових походах. Це вело до розорення селян. Частина їх йшла до війська, де рядовий

міг дослужитися щонайвище до центуріона (сотника), а офіцерський корпус складався з сенаторів та вершників.

«Золотий вік» Римської імперії був нетривалий. У 192 р. в результаті змови загинув останній імператор династії Антонінів - Коммод. Після його смерті розпочинається громадянська війна, на престол одночасно претендують кілька імператорів. Переможець Семптимій Север (193-211) стає першим «солдатським імператором». Його влада має відверто військовий характер. Але рядовий солдат отримує змогу дослужитися до командних чинів і звання вершника. Таким чином, перед ним відкривається можливість не лише військової, але й цивільної кар'єри. Север заповідає синам: «Живіть дружно, збагачуйте солдатів і не звертайте уваги на усіх інших». Начальник гвардії (префект Преторія) не лише здійснював командування військом, а й очолював адміністрацію, суд. Зрозуміло, що доля таких «солдатських імператорів» значною мірою залежала від армії та її командуючих.

У середньому кожний із солдатських імператорів перебував при владі 4 роки. Після убивства останнього з імператорів династії Севе-рів влада деякий час перебувала у руках Максиміна - колишнього пастуха, який вступив на службу простим воїном. Та й він був невдовзі убитий, і імператори почали змінюватися на престолі з калейдоскопічною швидкістю. Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: готів у Причорномор'ї, франків і аллеманів у Галлії, саксів у Британії, маврів в Африці. Від Риму відпав ряд провінцій - Галлія, Британія, Іспанія, на сході утворилося Пальмірське царство. Криза вимагала реформи усієї державної і суспільної організації.

Домінат. Реформи Діоклетіана та Константина

Римській імперії вдається на певний час вийти зі стану кризи. Імператорська влада знову зміцнюється. З 284 до н. е. в Римі встановлюється домінат (від латин, dominus - пан). Це уже відверто монархічний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських установ зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється. Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення питань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінус спира-

ється на постійну армію, служба в якій вважається почесною професією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім військового відомства, важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

Реформи розпочав імператор Діоклетіан (284-305), син вільновідпущеника, проголошений військом імператором. Він провів податкову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був вищим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена повноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою державного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію (пізніше до 120), що об'єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, можливості самостійних дій управителів провінції.

З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетрархія») і призначає собі співправителів, два августы - для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префектури), добирали собі співправителів - двох цезарів. Тепер чотири співправителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол. Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба.

У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади. І хоча формально влада передавалася його колишнім співправителям і помічникам, але відразу знайшлися нові претенденти на престол, в країні розпочалася громадянська війна. Переможцем з неї вийшов Константин Великий (313-337). Він зберігає поділ імперії на чотири частини, але ними управляють вже не співправителі, а підпорядковані одноосібному імператорові префекти. На чолі діоцезів стоять вікарії.

За Константина встановлюється союз християнської церкви з державою. За Міланським едиктом (313 р.) оголошувалася віротерпимість до християнської релігії. З цього моменту церква стає надійним

союзником, захисником імператорської влади, а імператори збагачують церкву земельними і грошовими пожалуваннями.

11 травня 330 р. столиця імперії урочисто переноситься на береги Босфору. Стара грецька колонія Бізантій була розширена і перейменована у Константинополь. Перенесення столиці - явище не випадкове. Східні провінції були культурніші і багатші від західних. Економічний і культурний центр імперії перемістився на схід.

Реформи Константина завершують реорганізацію сільського господарства. Раби-пекуліарії за своїм становищем вже з кінця II ст. н. є. мало чим відрізнялися від т. зв. колонів. Колонами в Римі називалися люди, як правило, з числа вільних, які брали в оренду земельний наділ. Власникам помість-сальтусів була вигідна лише довгострокова оренда. Земля розбивається на дрібні ділянки, які обробляються рабами - пекуліаріями і вільними - колонами. На початках раб працює за 1/6 чи навіть 1/9 врожаю, решта відходить господареві. Колон віддавав 1/3 врожаю (а не 5/6) і мав відробити 6-12 днів у рік на свого господаря. Але поступово раб піднімався до становища «вільної» людини (з нього знімаються юридичні обмеження тощо), а вільний селянин опускається до кріпацтва, тобто проходить фактичне урівняння цих двох категорій землеробів.

Імператорська конституція Константина (332 p.) позбавляла колона права переходити з одного маєтку до іншого. Утікач надалі повертався господареві в кандалах. Той, хто прийняв його, сплачував власникові суму неотриманих податків і платежів. Такий порядок фактично означав переростання рабовласницьких відносин у феодальні.

Щось подібне відбувалося і у ремісничому середовищі. Колишні раби, вільновідпущеники і вільні люди тепер рівною мірою залежать від власника сальтуса, живуть на окремих хуторах чи в селах зі своїми ремісничими майстернями, крамницями, ятками, виконуючи однакові повинності і сплачуючи оброки. Син власника ремісничої майстерні чи торгової ятки успадковує становище батька.

Останнє об'єднання імперії у одних руках відбувається за імператора Феодосія І (379-395). За його правління колони були остаточно прикріплені до землі, а ремісники - до корпорацій і міст. Панівною релігією стало християнство. Після його смерті імперія остаточно розпадається на Західну і Східну. В 410 р. готи на чолі з Аларіхом вперше вступають у Рим. У 476 р. вождь германських найманців Одоакр скидає останнього імператора Західної Римської імперії Ромула-Августула, і ця імперія перестає існувати, навіть формально.

Римське право ранньої республіки. Закони XII таблиць

Класична завершеність римського права пояснюється, по-перше, високим рівнем товарних відносин; по-друге,- всесвітнім характером самої імперії, що викликало необхідність примирення на певному рівні різноманітних правових систем (грецька демократія, східна деспотія тощо); по-третє, можливістю використання правового досвіду найбільш культурних іншонаціональних частин імперії (наприклад, Афін), а також діяльністю римських юристів, які користувалися могутньою підтримкою держави і авторитетом у населення.

Першою правовою пам'яткою Риму вважаються Закони XII таблиць (V ст. до н. е.), прийняття яких стало результатом вагомої перемоги, здобутої плебеями у боротьбі з патриціями. Характерною ознакою давнього квірітського права був формалізм. Недотримання обряду набуття т. зв. res mancipi (5-7 свідків, накладання руки на покупку, покладення суми на вагу), навіть якщо йшлося про несуттєві дрібниці, вело до визнання угоди недійсною, незалежно від сплати суми. До res mancipi належали земельні наділи, раби, робоча худоба, будівлі і сільські сервітути. Усі інші товари складали т. зв. res пес mancipi, їх набуття не вимагало специфічного обряду «накладання руки» в присутності свідків.

Земля була колективною власністю - ager publicus. У приватну власність сім'ям було роздано, за легендою ще Ромулом, лише по 2 юге-ри (0,5 га), у користування отримували поле 20 югерів (5 га). Після завоювань земля підлягала зрівняльному перерозподілу. Герої отримували додаткові наділи. Держава стежила, щоб не допускався небажаний перерозподіл землі, наприклад, від патриціїв до плебеїв.

Існувало боргове рабство (до 326 р. до н. е.), однак у разі виплати боргу такий раб повертав собі волю. Боргове рабство у Римі було скасовано аж через 268 років після реформи Солона в Афінах.

Майно вважалося колективною власністю сім'ї, але розпоряджатися ним мав право лише pater familias (батько сім'ї), після його смерті майно ділилося між агнатами - кровними чи прийомними членами родини. Дочка переходила у сім'ю чоловіка без прав на спадок, це ж стосувалося її нащадків, онуків pater familias. Залежності від живого батька син міг позбутися лише після трикратного символічного продажу у рабство, без збереження права на успадкування майна.

Шлюб укладався у різних формах - купівлі «накладанням руки» або sine manu (майно у роздільній власності подружжя, шлюб щороку

поновлюється після 3-денного відлучення - інакше за терміном давності (1 рік 1 день) дружина стає «власністю» чоловіка).

Закони XII таблиць найважчими злочинами, що каралися смертною карою, вважали зраду держави, потраву чужого врожаю, підпал будинку чи поля, злісні наклепи та злісне кривосвідчення. За нічну крадіжку злодія можна було вбити на місці, за денну - він потрапляв у рабство до потерпілого.

Вищі магістрати самі вирішували, що є злочином або таким не виступає. Тілесні покарання (крім смертної кари) не застосовувалися. Вільний за злочин міг відкупитися, раб відповідав життям. Крім того, для страти вільного громадянина вимагалося рішення центуріатних коміцій. За засудженими вільними зберігалося право апеляції до народних зборів.

Основною формою захисту порушених прав за законами XII таблиць була безпосередня розправа потерпілого з порушником. Спійманого на місці злочину потерпілий міг скалічити чи убити на місці. Пізніше ці функції перебере на себе держава.

Оригінали XII таблиць не збереглися (знищені у 387 р. до н. є. під час нападу галлів). Уявлення про них маємо з фрагментарних уривків із творів більш пізніх авторів. Закони XII таблиць були виставлені на головній площі міста. Отримання громадянських прав у 18-річному віці супроводжувалося перевіркою знання молодим римлянином цих законів.

Класичне римське право (пізня республіка і принципат)

Поступово в римському праві відбуваються суттєві зміни. Проходить відмова від юридичного формалізму, утверджуються принципи «рівності сторін», «справедливості», «доброї совісті». Переворот у судочинстві відбувається приблизно в 150 р. до н. є. Суддя більше не вільний у своєму рішенні, він мусить керуватися запискою (т. зв. формулою) претора, посадової особи, у чиї функції входив попередній розгляд справи. Обидва претори при вступі на свої посади видавали едикти, де встановлювалися правила, якими повинні були керуватися судді при розгляді справ. Преторський едикт з часом стає важливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожний претор при вступі на посаду підтверджував перевірені на практиці едикти своїх попередників, додаючи щось своє. Крім того, перед переданням у суд кожної конкретної справи претор вислуховував обидві сторони

і складав юридичну формулу позову. Судді інколи давалася вказівка зробити так, а не інакше, інколи ж - повна або часткова свобода.

Старе квірітське право замінюється преторським, тобто тими нормами, що були вироблені внаслідок правотворчої роботи вищих посадових осіб (преторів) з урахуванням, як правило, досягнень світової юридичної думки того часу.

Під час процесу позивач і відповідач були змушені користуватися послугами юристів. Найбільш знаменитими правознавцями тієї доби були: Прокул, Сабін, Гай, Папініан, Помпоній, Павел, Ульпіан. Перші два поклали початок двом напрямам римської юриспруденції: проку-ліанському та сабініанському.

Відбувається поступове зближення трьох форм права: цивільного (Закони XII таблиць, постанови народних зборів, коментарі юристів), преторського (едикти преторів) та т. зв. jus gentium права народів, тобто тих юридичних процесів, де обидві сторони були іноземцями. Судочинство в останньому випадку здійснював перегрінський претор (з 242 р. до н. е.), процес проходив у набагато простішій формі.

У період імперії діяв екстраординарний процес. Чиновник - суддя розглядав справу по суті відразу після виступу сторін та їх адвокатів. У суді почав вестися протокол, вводилося суддівське мито та стягнення судових затрат. Рішення суду звично спиралися на едикти імператора, влада якого вважалася джерелом правосуддя. Допускалася апеляція.

Зрушення в економіці загалом поширювалися на юриспруденцію. Римське цивільне право класичного періоду є предметом самостійного спецкурсу (40 годин), тому обмежимося лише найбільш загальними зауваженнями.

Саме римськими юристами було введено поділ на право приватне (інтереси окремих осіб, наприклад, власність, сім'я) і право публічне (норми, які, за визначенням Ульпіана, «стосуються становища Римської держави як цілого»). В першому випадку винний присуджувався, як правило, лише до штрафу чи відшкодування збитків потерпілому. При розгляді усіх справ суддя виясняв сам факт протизаконного діяння, наявність умислу (dolus malus), необережності (culpa) чи непідсудності (casus). Римськими юристами розроблено поняття складу злочину (delictum).

Ці орієнтири права зберігалися і у середньовіччі - у тих державах, що запозичили римське класичне право, та у подальшому у праві буржуазних країн.

Рекомендована література

История Древнего Рима.- М: Высшая школа, 1981.

Історія стародавнього світу.- К.: Вища школа, 1976.

Косарев А. И. Римское право.-М.: Юридическая литература, 1986.

Тишик Б. Й., Орач Є. М. Основи римського приватного права.- Львів: Світ, 1994.

Машкин Н. А. История Древнего Рима- М.: Госполитиздат, 1956.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран- М.: Юридическая литература, 1984.-С. 43-72.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С 30-61.

Дата добавления: 2015-05-23