Тема 6 ранньофеодальні монархії в Європі

Ранньофеодальне суспільство Західної Європи - дуже цікавий зразок державно-правового розвитку. Специфіка суспільства полягала у тому, що монархи постійно прагнули до зміцнення своєї влади. При цьому - свідомо чи несвідомо - королі Англії, Франції, Німеччини (з X ст.- імператори) застосовували одні й ті ж прийоми: зміцнення державного управлінського апарату залученням людей незнатного походження; заміна феодального ополчення, наскільки це можливо, найманою армією; запровадження єдиного королівського суду та єдиних, спільних для усієї країни норм права; запровадження єдиної спільної грошової одиниці тощо. Ці зусилля, як правило, мали лише тимчасовий успіх. Будь-яке ослаблення влади монарха (наприклад, унаслідок успадкування престолу молодим недосвідченим спадкоємцем чи у результаті зовнішньої агресії або втручання римського папського престолу) ознаменовувалося своєрідним реваншем крупних феодалів, які швидко відвойовували втрачені позиції у галузі державного будівництва, судочинства та власних привілеїв.

На прикладі німецької «рейхскірхе» ще раз переконуємося у тому, що будь-яка успішна реформа зазвичай має і свій зворотний бік, і часто призводить до непередбачуваних наслідків.

Династія Капетінгів у Франції

Правонаступниками імперії франків згідно з Верденським договором 843 p., укладеним онуками Карла Великого, стали три королівства. Людовік Німецький (східнофранкське), Карл Лисий (західно-франкське) і Лотар (серединне) започаткували історичне становлення майбутніх Німеччини, Франції і - частково - Італії. На останніх монархів з династії Каролінгів герцоги, графи і єпископи майже не зважали. В умовах панування натурального господарства та майже повної відсутності товарно-грошових відносин королівська влада могла забезпечувати собі підтримку феодалів тільки за рахунок земельних пожалувань. Отримавши земельний наділ на умовах несення служби (бенефіцій), герцог чи граф негайно починав добиватися його перетворення на спадкову, вільно відчужувану власність (аллод), а згодом -вилучення цієї власності з-під королівської юрисдикції. В цьому протистоянні королівській владі феодальна верства виступала згуртовано, як єдине ціле. Надаючи імунітетні грамоти тим чи іншим феодалам, король різко звужував свої прерогативи і, відповідно, можливості узяти під контроль своїх колишніх слуг.

У 987 р. на з'їзді духовних і світських феодалів Франції королем було обрано феодала Гуго Капета, чиї володіння обмежувалися невеликою областю з центром у Парижі. Йому ж належало і місто Орлеан. Решта території країни цілком самостійно управлялася своїми сеньйорами - герцогами, графами, маркізами. Граф Анжу, наприклад, мав ушестеро більші володіння, ніж король. Королів ще тривалий час обирали, тому спадкоємці престолу поспішали коронуватися ще за життя своїх попередників. Потрібно було понад сто років, щоб нова династія зуміла навести відносний порядок навіть у королівському домені. Організація влади і державного управління капетінгською монархією спершу будувалася на засадах вотчинної системи, тобто особисті слуги короля виступали посадовими особами королівства. Владу монарха обмежувала рада знаті (курія).

Королівська влада поширюється за рахунок нових земельних надбань. Вона зміцнюється внутрішньо завдяки удосконаленню апарату управління. Так, до королівської Ради надалі включаються лише найвід-даніші васали, з непокірними король розмовляє з позиції сили. Входять до Ради також вищі чиновники - коннетабль (командуючий армією), сенешаль (начальник королівської канцелярії), палацовий граф (керівник королівського суду). Включені до цього органу і т. зв. легі-сти - люди незнатного походження, але добрі знавці права і звичаїв. Управління округами в королівському домені передається від графів і їх заступників, вікаріїв, у руки прево. Подібно до легістів, прево набиралися королями з числа незнатних, але талановитих людей. Прево збирали податки для короля, командували рицарськими ополченнями і гарнізонами. З часом округи об'єднуються у т. зв. бальяжі, на чолі яких були поставлені балы. Тим самим, поки що лише в межах королівського домену, феодали були позбавлені основних управлінських функцій при збереженні колишніх земельних володінь. Зрозуміло, що ці зміни зміцнювали королівську владу і у перспективі повинні були обернутися збільшенням королівського домену.

За короля Філіппа II Августа (1180-1223) до королівських володінь були приєднані Нормандія, Мен, Анжу і частина Пуату, які до того перебували у власності англійської корони. Територія домену зросла аж у п'ять разів, король став найкрупнішим землевласником Франції. Це збільшення було досягнуто не лише військовою силою, а й вдалими шлюбами членів королівської родини, купівлею земель у розорених графів і т. ін. Одночасно королівська влада рішуче бореться з феодальною роздробленістю. Наведення порядку розпочинається з королівського домену, де у найбільш непокірних графів силою відбирають їх володіння.

Філіпп-Август провів ряд назрілих реформ. Він, зокрема, ввів подушний податок. Сеньйоральна юстиція була замінена судом королівської курії, тобто судочинство переходило від феодалів до королівських чиновників. За рахунок податкових надходжень створюється наймана армія, в цілому більш слухняна і професійна, ніж рицарське ополчення. Були заборонені приватні війни між феодалами, скасовані судові поєдинки. Важливе значення мала адміністративна реформа, за якою володіння короля поділялися на приблизно рівні округи - бальяжі на півночі і сенешальства на півдні. На чолі округів стояли королівські чиновники (бальї), у чию компетенцію входили суд, збір податків, керівництво місцевими збройними силами. Ця реформа позбавляла феодальну знать її звичних імунітетів, колишні напівгосуда-рі з часом перетворювалися на звичайних землевласників, позбавлених адміністративних чи судових повноважень. Зрозуміло, що це не влаштовувало феодальних магнатів. Вони намагалися відстоювати власні інтереси. Двічі - у 1214 та 1241-1242 pp. дворянські коаліції погрожували самим основам династичного правління Капетінгів.

У цій боротьбі великі феодали користувалися підтримкою церкви, чиї вищі ешелони традиційно формувалися з вихідців з дворянства. Доводилося королям зважати і на надмірні апетити вищих чиновників. Так, ще у 1128 р. французький канцлер і архієпископ Паризький Стефан де Санліс направив до папи послів зі скаргами на неблагочинні дії короля Людовіка Товстого, зокрема щодо захоплення церковного майна. Папа Гонорій звелів архієпископу піддати короля анафемі і накласти інтердикт (тобто тимчасову заборону виконання усіх релігійних обрядів) на Французьке королівство. Конфлікт вдалося зам'яти шляхом виплати папському престолу значних грошових сум.

Особливо зміцнив королівську владу Людовік IX «Святий» (1226— 1270), якому приписують вислів: «У Франції є лише один король». У 1260 р. він заборонив у королівському домені приватні війни і судові поєдинки. Продовжуючи політику, розпочату Філіппом-Августом, Людовік IX провів три важливі реформи: судову, військову і монетну.

Судова реформа передбачала створення верховної судової палати, котру почали називати «парламентом». Членами парламенту ставали головним чином професійні юристи - легісти, люди незнатного походження. У виняткове відання парламенту передавалися найтяжчі карні справи - убивства, підпали, розбій, фальшивомонетництво. Допускалися апеляції на рішення нижчих судів до суду парламенту. Тим самим у кордонах Французького королівства королівська юстиція була поставлена на вищий рівень порівняно з юстицією сеньйоральною

там, де остання ще зберігалася. Сеньйоральній юстиції були полишені другорядні карні і цивільні справи, її рішення могли бути переглянуті парламентом після апеляції невдоволеної сторони. Вирішення судових конфліктів між феодалами приносило королівській казні значні судові мита.

Військова реформа фактично заборонила приватні війни і суттєво зміцнила королівську армію. По-перше, встановлювалися т. зв. 40 днів короля. Після початку сварки протягом 40 днів феодалам заборонялося з'ясовувати стосунки за допомогою зброї. За цей час конфлікт мав бути урегульований королівським судом. По-друге, рицарям дозволялося відкуповуватися від служби в королівському ополченні. Тим самим можливості розбудови найманої армії значно зросли. Саме на неї королівська влада не жалкувала часу і коштів. Людовік IX почав навіть практикувати продаж грамот вільності містам з метою вишукати додаткові кошти на апарат управління та найману армію.

Грошова реформа полягала у введенні єдиної, спільної для усієї країни монети. До цього в кожній сеньйорії була своя вагова і грошова системи, що стояло на перепоні розвитку товарно-грошових відносин в країні і економіки в цілому. Герцоги і навіть графи карбували свої грошові одиниці з білонних сплавів, виставляючи високі номінали цих грошових одиниць. Тому їхати з такими грошима у володіння іншого сеньйора було ризиковано - там їх приймали не за номіналом, а за вмістом цінного металу. Королівська казна почала карбувати високоякісну золоту монету, яка швидко витіснила неповноцінні гроші попередньої доби. Виграш полягав не лише в прибутках від карбування (золото в монеті завжди цінується вище, ніж така ж маса у зливку). Головна вигода полягала у іншому - різко пожвавилися торговельні контакти між колись ізольованими частинами королівства, оскільки нову грошову одиницю радо приймали на усій території країни. Зміцніла економічна єдність країни, що сприяло утвердженню політичної єдності та поклало початок формуванню французької буржуазної нації. Для порівняння, в Німеччині введення єдиної монети - «імперського пфеніга» - відбулося аж у 1495 р. Таке відставання у часі стало однією з причин збереження феодальної роздробленості у цій країні і Затримки формування єдиної централізованої держави.

Діяльність Людовіка IX не обмежувалася лише покоями королівського замку. Розпочаті ще раніше Альбігойські війни (1209-1229) проти єретичного руху у Південній Франції саме за його правління були остаточно завершені. В Лангедоці, Тулузі, Монпельє, Нарбонні, Німі, Безьє були винищені тисячі єретиків-альбігойців. У 1273 р. король подарував папі Венсенське графство на знак вдячності за допомогу

у придушенні єретиків-сепаратистів. Усього ж володіння папи у Франції на середину XIV ст. досягали 3,5 тис. кв. кілометрів.

Людовік IX був канонізований папою незадовго після своєї смерті. Тим самим папство відзначило королівську щедрість щодо римського престолу. Але саме за Людовіка IX вищі посади в управлінському апараті держави та судовій системі були непомітно і поступово передані від кліриків (представників церкви) до легістів. Король особливо дбав про підготовку високопрофесійних юристів, справедливо вбачаючи в них надійну опору монархічної влади. Духівник короля Роберт Сорбонн навіть заснував у Парижі спеціальний навчальний заклад, де провідну роль відігравав юридичний факультет. Людовік IX почав втручатися у призначення на вакантні церковні посади, тим самим ставлячи церкву під державний контроль. Справи кліриків, крім суто релігійних, почали розглядатися виключно королівським судом (раніше церква користувалася судовим імунітетом). Грошові надходження з Франції до папської казни значно зросли, але вплив Ватикану на французькі справи відчутно ослаб. З боку короля це була добре продумана політика.

На кінець XIII ст. королівська влада у Франції зміцніла, королівський домен займав більшу частину її території. Разом з тим зберігалися самостійні герцогства і графства. Не склалася і єдина система права. На півдні майнові суперечки вирішувалися на основі норм римського права, на півночі - звичаєвого. Феодалізм наклав свій відбиток на застосування багатьох норм приватного права. За великими магнатами визнавалася повна необмежена власність на землю, нижчі тримачі вважалися залежними з різного роду повинностями стосовно своїх сеньйорів. Феодальне право обмежувало громадянську правоздатність -земля могла бути власністю виключно дворянина (або церкви), але дворянинові заборонялося займатися лихварством, торгівлею, фізичною працею.

До початку XIV ст. зберігалися судові поєдинки - ордалії. За церковними правилами дозволялося проводити ордалії вином і хлібом, вважалося, що винний обов'язково вдавиться освяченою їжею. В системі покарань композиція (викуп за вчинений злочин) щезла. Сам злочин почав розглядатися як порушення королівського миру, покарання злочинця стало правом і обов'язком держави. Якщо за «Салічною правдою» для порушення справи завжди вимагалася скарга і позов скривдженого, то відтепер держава чинить суд, незалежно від того, є скарга чи ні. Перелік злочинів і покарань XIII ст. частково знаходимо у збірці відомого легіста Ф. Бомануара (1247-1295) «Кутюми Бовезі».

Покарання за злочини поділяються на: смертну кару, тривале

ув'язнення з конфіскацією майна, конфіскацію майна «без смертної кари, без каліцтва і без тюремного ув'язнення», штраф. Так, підпал будинку тягне за собою повішання і конфіскацію майна (ст. 831), та ж відповідальність - за крадіжку (ст. 832). Єресь, атеїзм караються спаленням на вогнищі з конфіскацією майна (ст. 833). До речі, першу у Європі відьму спалили саме у Франції наприкінці XIII ст. Нещасну звинуватили у розпусті з дияволом.

Стаття 1043 виводить короля з-під юрисдикції будь-якого суду, він непідсудний в силу свого суспільного становища- «і нема над ним нікого настільки великого, щоб він міг прийти в його двір (чинити суд) при правопорушеннях чи по скаргах на неправильне рішення і по усіх справах, що стосуються короля». Не підлягає сумніву антипап-ська спрямованість цього положення (у той час церква претендувала на найвищу судову владу, включаючи й суд над імператорами та королями).

Нормандське завоювання 1066 р.

Держава Вільгельма І Завойовника в Англії

та її розвиток. Велика Хартія Вільностей 1215 р.

У 1066 р. до Англії вторглися війська герцога північної французької провінції Нормандії. У битві при Гастінгсі англійські війська зазнали поразки. Англосаксонська знать була перебита, більшість її земель перейшла до королівського домену Вільгельма. Королю належали майже усі ліси, а міста були оголошені «королівськими ленами». Завоювання 1066 р. запобігло розпаду Англії на самостійні уділи. Управління на місцях перейшло від баронів до королівських чиновників - шерифів. Вільгельм І Завойовник (1066-1087) оголосив себе верховним власником землі у королівстві, встановивши, що піддані можуть отримувати землю лише у користування. Тим самим, усе населення Англії було перетворено у васалів і підданих короля, зобов'язаних виконувати на користь корони певні повинності. Королівська влада також зуміла виробити ефективну податкову систему («палата шахової дошки»), позиції фіскального відомства в державі були надзвичайно міцними.

_лЩе в 1086 р. в країні був проведений перепис населення, землі, знарядь праці. Його матеріали склали т. зв. «Книгу страшного суду». Населення Англії на той час досягло 1,5 млн чол., з них лише 12 відсотків були особисто вільними. 70 відсотків населення становили феодально-залежні тримачі землі, зберігався прошарок рабів-сервів.

На жаль, «Книга страшного суду» не дає точного уявлення про права і обов'язки вільних-сокменів та кріпаків-вілланів. Правове становище останніх є предметом дискусії. Не підлягає, однак, сумніву той факт, що податкове відомство після перепису стало діяти ще більш ефективно.

Того ж, 1086 р. усі вільні громадяни Англії були вимушені присягнути на відданість монархові («бути вірним королю проти усіх людей», тим самим і проти своїх сеньйорів). Якщо у континентальній Європі панував принцип «васал мого васала - не мій васал», то в Англії корона установила прямий зв'язок з васалами (ар'єрвасалами) своїх васалів. Навіть після численних земельних пожалувань нормандським баронам в королівському домені залишалося більше однієї сьомої усіх земель Англії, а жоден з васалів не міг і близько зрівнятися з королем за багатством. Пригадаймо: французькі Капетінги первісно були біднішими за деяких своїх герцогів. Васали англійського короля були зобов'язані йому не тільки військовою службою, ате й грошовими внесками.

Сила королівської влади в Англії пояснюється як об'єктивними, так і чисто суб'єктивними чинниками. До числа перших віднесемо вимушену покірність нормандських баронів монархові. Міцна королівська влада була гарантом їх панування над підкореним, але нескореним англосаксонським населенням. У цю ж групу чинників можна віднести політичну й економічну слабкість англійських міст, а також некомпактність земельних володінь феодалів. Соратники Вільгельма І Завойовника за свою військову службу отримували не один, а кілька дрібних наділів у різних частинах королівства. Це дозволяло тримати у покорі потенційних бунтівників.

До суб'єктивних віднесемо діяльну активність королів щодо розбудови апарату управління. Уже Вільгельм І Завойовник зумів створити відносно сильний апарат центрального управління. На чолі колишніх англосаксонських графств були поставлені королівські чиновники - шерифи, що відали адміністрацією, судом та збором королівських податків. Міста, як уже зазначалося, опинилися у королівському домені, і ця обставина була ефективно використана. Наступники Вільгельма І Завойовника і особливо його молодший син Генріх І (1100-1135) продовжували зміцнювати королівську владу: більшу роль в управлінні почала відігравати королівська рада, яка суміщува-ла одразу судові, адміністративні та фінансові функції. До її складу входили вищі посадові особи - королівські судді, юстиціарій, канцлер, скарбник, а також найбільш вірні королю великі феодали.

Для противаги зростаючому впливу баронів Генріх І починає енергійно відновлювати - тепер уже під контролем центральної влади -старі англосаксонські органи місцевого самоврядування. На т. зв. со-

тенних зборах чиниться суд з дрібних правопорушень, розподіляються і стягуються податки, проводяться різноманітні урядові розслідування. Це звужує сферу сеньйоральної юрисдикції баронів.

Генріх І помер, не залишивши спадкоємців. Його дочка Матильда, дружина французького графа Анжу Жоффруа Плантагенета, та племінник, також француз, Стефан граф Блуа, розпочинають боротьбу за престол. Цією усобицею скористалися для зміцнення своїх позицій барони Англії. Вони добиваються імунітетів, якими в той час користувалася феодальна знать у країнах континентальної Європи, що, зрозуміло, в свою чергу ослаблювало королівську владу. Анархія припинилася аж у 1153 р. Королем став Стефан, але було погоджено, що після його смерті престол успадкує син Матильди Генріх Планта-генет. Уже в 1154 р. він зійшов на престол під іменем Генріха II (1154-1189), поклавши початок династії, що правила до кінця XIV ст. Крім Англії, Генріху II належали Нормандія, Анжу, Мен, Турень, Пуату, а згодом і Аквитанія (французькі герцогства і графства). Спираючись на необмежені ресурси цієї т. зв. Анжуйської імперії, використавши підтримку рицарів, міст і вільного селянства, Генріх II зумів провести масштабні реформи. Найважливішою з них стала судова.

Будь-яка вільна людина за певну плату могла перенести свій майновий спір на розгляд суду королівської курії, де він розглядався колегією присяжних. Вотчинні суди надалі розглядали справи вілланів, бо ця категорія населення залишалася підвладною своєму сеньйорові. Але вільні - міщани, рицарство, вільне селянство - залишалися у великому виграші і були відгороджені від свавілля феодальної знаті. Одночасно зріс авторитет королівської влади, казна одержала нове джерело надходжень - судові мита.

У процесі судової практики королівських судів поступово почало вироблятися т. зв. загальне право - common law - єдине для усієї країни королівське право. Останнє поступово витіснило місцеве право, що застосовувалося в сеньйоральних та сотенних судах. Реформа карного законодавства була розпочата т. зв. кларендонською ассізою 1166 р. Послані зі столиці судді регулярно об'їжджали графства. На місцях вони викликали до себе 12 місцевих поміщиків-рицарів та по 4 вільних селянина від кожного села. Усі ці люди під присягою повинні були повідомляти про ті карні злочини, що мали місце з моменту попередньої сесії суду.

Таким чином, остаточно утверджується принцип, що справи про карні злочини перестають порушуватися з ініціативи заінтересованої сторони, а виступають як злочини проти «королівського миру» і переслідуються державою.

Невдалою виявилася спроба Генріха II поставити під контроль держави церковні суди. На цьому ґрунті він зіткнувся з главою англійської церкви архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом. У 1170 р. за наказом короля архієпископ був убитий, але у справу втрутився папа Олександр III. Під загрозою відлучення від церкви Генріха П вимусили публічно покаятися і відмовитися від своїх намірів.

У 1169-1170 pp. англійські барони розпочали завоювання Ірландії. В 1171 р. сюди прибув сам король Генріх II. В південно-східній частині острова було створено укріплений район, пізніше названий «Бейл» (буквально - огороджена територія). В 1174 р. Генріх II ненадовго примусив короля Шотландії Вільяма Лева принести оммаж і васальну присягу на Шотландію. Однак, звільнившись невдовзі від васальної залежності, Шотландія розпочала зближення з Францією Філіппа II Августа у тісному антианглійському союзі.

Ці масштабні війни стали однією з причин військової реформи. У 1181 р. був виданий королівський указ про загальне озброєння. Кожна вільна людина в державі повинна була обзавестися тією чи іншою зброєю, відповідно до свого майнового стану. Ополчення цих вільних людей у необхідному випадку приходило під командування шерифа. Цю нерегулярну армію король міг протиставити не лише зовнішньому ворогові, але й власним непокірним феодалам. З іншого боку, військове озброєння вільних селян та жителів міст зумовило зростання політичної волі цих прошарків населення. Замість військової служби (обмеженої щорічним 40-денним веденням бойових дій) з феодалів почали стягувати т. зв. «щитові гроші». На них король почав наймати на постійну службу рицарів та вільних селян-лучників. Тим самим закладалися основи регулярної армії.

Молодший син Генріха II Іоанн Безземельний (1199-1216) успадкував від батька ефективний управлінський апарат. Однак надані можливості були використані напрочуд невдало. Довільними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями установлених феодальних порядків король збудив проти себе опозицію баронів. У війні 1202-1204 pp. французький король Філіпп II Август захопив більшу частину володінь Іоанна Безземельного у Франції: Нормандію, Анжу, Мен, Турень, частину Пуату. Поразка 1214 р. у битвах при Ларош-о-Муані та Бувіні остаточно поховала надії повернути втрачені землі на континенті. Ще з 1207 р. Іоанн перебував у затяжному конфлікті з папою Інокентієм Ш. У 1212 р. папа видав буллу про позбавлення англійського короля престолу та про передачу права на англійську корону французькому королю Фі-ліппу II Августу. Побоюючись повстання своїх підданих, Іоанн

в 1213 р. капітулював перед папою, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний для королівської влади акт ще більше посилив опозицію. Навесні 1215 р. барони за підтримки рицарства та міщан розпочали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушений підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р. підписав т. зв. Велику хартію вільностей (Magna charta libertatum).

Згідно з цим актом барони обирали з власного середовища комітет з 25 членів, які мали стежити за дотриманням Хартії з боку короля. Підраховано, що з 68 статей Хартії ЗО виражали інтереси баронів, 7 - рицарства та верхівки вільного селянства і лише 3 - міщан. Права залежних вілланів у Хартії взагалі не були застережені.

Король зобов'язався дотримуватися свободи церковних виборів (конфлікт з папою розпочався з призначення королем Стефана Ленг-тона архієпископом Кентерберійським). Він поклявся не стягувати з своїх васалів-баронів більших поборів, ніж це було встановлено звичаєм, зобов'язався не збирати «щитових грошей» та інших сум без згоди «загальної ради королівства». До складу цієї ради повинні були входити безпосередні тримачі короля, тобто в основному ті ж барони.

Баронів, на відміну від представників усіх інших станів, могли судити лише люди рівного з ними звання - пери. Король зобов'язувався не арештовувати баронів, не позбавляти їх майна, не проголошувати поза законом без вироку суду перів. Скасовувалося утверджене після реформи Генріха II право втручатися в юрисдикцію сеньйоральних судів.

Набагато менше прав Хартія дала рицарству та верхівці вільного селянства. Баронам і королю заборонялося вимагати з тримачів рицарських феодів більше служб і феодальних платежів, ніж було встановлено законом. Вільним людям було обіцяно захист від свавілля королівських чиновників та від надмірних штрафів. Стаття 20 затверджувала розгляд усіх карних справ для цієї категорії населення судом присяжних.

Міста отримали підтвердження уже існуючих вільностей (на початку XIII ст. хартії мали 80 найбільших міст, до кінця століття ще 113 міст та містечок отримали різноманітні привілеї"). Втім, право корони збирати з міст особливо ненависний податок - талью - зберігалося. Було встановлено єдину систему мір і ваг. Дозволявся вільний в'їзд і перебування в Англії іноземних купців, що значно сприяло зовнішній торгівлі.

Для свого часу Хартія мала певне прогресивне значення. Вона обмежувала королівське свавілля не лише щодо баронів, але й стосовно

рицарства і міщан - соціальних верств, що виступали в ту епоху носіями прогресивних тенденцій в економічному і політичному розвитку країни, захищала ці верстви від утисків великих феодалів.

Велика хартія вільностей так ніколи і не була здійснена на практиці у тому вигляді, в якому її замислили автори. Іоанн Безземельний звернувся за підтримкою до папи. Інокентій III негайно піддав Велику хартію анафемі, заборонив королю виконувати її, а баронам - вимагати її виконання. Він відлучив від церкви прелатів і баронів, які чинили опір королю. В країні розпочалася громадянська війна, у розпалі якої Іоанн помер. Барони визнали королем його малолітнього сина Генріха III (1216-1272).

До часу правління Генріха IV (1422-1461) Велика хартія вільностей переглядалася 37 разів. Перша поправка була внесена уже в 1216 р., коли з Хартії вилучили 61-у статтю, яка впроваджувала комітет з 25 баронів для контролю за королем. Між 1327 і 1422 pp. Хартія підтверджувалася королями (в різних редакціях) аж 44 рази, що є свідченням непевності даного документа та намагань різних суспільних верств «відкорегувати» цей статут у власних класових інтересах. Історія Хартії стала історією її подальших тлумачень, метою були певні політичні цілі.

Даючи оцінку документа 1215 p., слід звернути увагу на дві обставини. По-перше, Хартія побудована на цілком правильній основі -королівська влада не може бути необмеженою, бо це загрожує нормальному функціонуванню держави і суспільства. З іншого боку, якби Хартію було дотримано у незмінній редакції 1215 р. протягом скільки-небудь тривалого історичного періоду, це призвело б до остаточного феодального розпаду англійської держави. Свавілля магнатів при такому розвитку подій легко прогнозувати - для порівняння, досить пригадати історичний досвід шляхетської Польщі чи князівської Німеччини. На щастя, для Англії та її громадян, подальший розвиток країни проходив не в руслі аристократичної олігархії, і саме ця країна в майбутньому зуміла дати світові перші зразки буржуазної демократії.

Відносна сила королівської влади в Англії сприяла більш ранньому, порівняно з державами континенту, становленню загальнодержавної правової системи. Першу спробу узагальнити практику королівських судів зробив у 1189 р. головний суддя Англії Ранульф Гленвілль у трактаті «Про закони Англії». Загальне право в середині XIII ст. розглянув Г. Брактон у праці «Про закони і звичаї Англії». Діюча в сучасній Великобританії т. зв. прецедентна система права в принципі допускає звернення до прецедентів навіть XII і наступних століть, хоча на практиці такі апеляції не йдуть далі кінця XVIII ст. Незважаючи

на те, що Гленвілль і Брактон вважаються в Англії «великими класиками права», справжнє значення їх праць полягає не стільки у впливах на сучасну правову думку цієї країни, скільки в утвердженні поширення т. зв. загального права - common law - на усю територію держави.

Виникнення єдиної німецької ранньофеодальної держави

Процес феодалізації в Німеччині йшов повільніше, ніж у Франції чи навіть у слов'янській Польщі. Закріпачення селянства затягувалося, товарно-грошові відносини не набули поширення. Значна частина селян-общинників зберігала особисту свободу і незалежність від феодалів, земельні наділи цієї категорії селян оброблялися частково з використанням праці наймитів. Незавершеність феодалізації Німеччини знайшла своє відображення й у її політичній організації. Найбагатші феодали, особливо церковні, не мали ще достатнього адміністративного апарату для позаекономічного примусу (тобто власної армії і поліції). Посада графа і уся система місцевого управління ще не феодал ізувалися - у багатьох місцевостях королівства зберігалася родоплемінна судова і військова організація. Не склалася остаточно і феодальна ієрархія.

Навіть на початку X ст. на території Німеччини зберігалися племінні герцогства: Саксонія і Тюрінгія (Північ Німеччини між Рейном та Ельбою), Швабія (верхня течія Дунаю і Рейну), Баварія (середня течія Рейну). Герцоги для зміцнення власного становища використовували свій статус племінних вождів. Це вело до збереження племінної роздробленості, гальмувало історичний розвиток Німеччини. В 911 р. династія Каролінгів у Німеччині обірвалася, королем був обраний один із герцогів Конрад І Франконський. Відкритий конфлікт між королівською владою і герцогами завершився поразкою короля. Після смерті Конрада І запекла боротьба за владу між племінними герцогами розгорілася з новою силою. В 919 р. в Німеччині були обрані відразу два королі-суперники - Генріх І Саксонський та Арнульф Баварський.

У німецькому суспільстві формуються сили, заінтересовані в сильній королівській владі. Це були, по-перше, власники середніх і крупних аллодів (феодальних помість), що потребували цієї влади для закріпачення селян-общинників. Другою силою стала церква і монастирі. Будучи заінтересованими в розширенні церковного землеволодіння.

вони згоджувалися підтримати королівську владу в обмін на визнання нею інтересів церкви. Відіграв свою роль і складний зовнішньополітичний фактор - з кінця IX ст. Німеччина стала ареною набігів вікін-гів-норманів зі Скандинавії, а з X ст.- ще й угорців, які оселилися в Панонії. Спроби організувати спротив войовничим угорцям силами пішого ополчення окремих герцогств були завідомо приречені на невдачу. Тим самим військові потреби держави вимагали міцної королівської армії.

Ці об'єктивні передумови посилення королівської влади були використані королями саксонської династії (919-1024). Уже Генріх І добився визнання зверхності своєї влади над усіма племінними герцогами, включаючи і Арнульфа Баварського. Йому вдалося приєднати до Німецького королівства Лотарингію. Успішно велася боротьба проти набігів з боку угорців. У 933 р. на саксонсько-тюрінгському пограниччі угорська армія зазнала нищівної поразки. Характерно, що успіху було досягнуто завдяки королівській кінноті, яка з цього часу почала становити ударну силу війська. Піше ополчення - основа основ колишньої німецької армії - втрачає своє попереднє військове значення, а разом з цим відпадає потреба у вільних общинниках-селянах.

Однак позиції Генріха І важко назвати міцними. Племінні герцоги визнавали його королівський титул у обмін на невтручання у внутрішні справи їхніх володінь. Спроба сина і спадкоємця Генріха І короля Отгона І (936-973) обмежити самостійність герцогств викликала їх повстання. Для зміцнення свого авторитету і створення дієвого адміністративного апарату королівська влада шукає союзу з церквою. Отгон І та його син Оттон II щедро роздають землю єпископам і монастирям. Ці земельні надання церкві супроводжувалися передачею їй широких політичних прав над усім населенням цих земель. Церква перетворилася на великого феодала-імуніста. На території церковного імунітетного округу заборонявся будь-який суд, крім церковного. Церковні установи отримали право вищої юрисдикції над залежним населенням.

Одночасно церкві надавалися широкі державні повноваження, вона фактично перетворювалася на виконавчий і судовий орган Німецької держави. Єпископствам і абатствам, що безпосередньо підпорядковувалися королю, надавався т. зв. королівський банн над територією, яка виходила далеко за власні межі їхніх земельних володінь. Під королівським банном розумілася уся сукупність державних функцій і повноважень (судових, адміністративних, військових та ін.), що теоретично належали королю, а фактично - установам церкви. Тим самим в Німеччині єпископи і абати виконували функції, аналогічні тим, що у Франції і Англії покладалися на світських слуг королів - прево та

шерифів. Однак німецька система мала одну суттєву перевагу: король зберігав право затвердження на усі вищі церковні посади, сама церква лише висувала на його розгляд ті чи інші кандидатури (така система називається інвестурою). Оскільки римо-католицький клір пов'язаний обітницею целібату (безшлюбності), єпископи і абати не могли мати законнонароджених спадкоємців, яким би прагнули і могли передати свою владу і повноваження. Пригадаймо, як у сусідній Польщі коменданти королівських фортець - каштеляни намагаються небезуспішно перетворити свою посаду у спадкову, як у Франції чи Англії королівська влада пробує, не без труднощів, боротися з владою церкви, і переваги німецького «винаходу» видадуться очевидними.

Вищі церковні сановники в Німеччині використовувалися королем для дипломатичної, адміністративної, судової і навіть військової служби. Нерідко на чолі підрозділів королівського війська стояв єпископ чи абат. Королі отримували готовий апарат управління, не зазіхаючи на спадкове закріплення землі і влади, церква - усі вигоди від здійснення владних функцій. Ця церковна організація, поставлена на службу королівській владі, отримала назву Reichskirche, тобто державної або імперської церкви.

У 955 р. Оттон І зумів домогтися вирішальної перемоги над угорцями на р. Лех поблизу Аугсбурга. Цим було покладено край угорським набігам на німецькі землі.

Уже перший похід Отгона І в Італію (951 р.) завершився приєднанням Ломбардії, а Оттон І став королем лангобардів. Після другого походу в 962 р. папа був вимушений коронувати Отгона І імператорською короною, а сам папа став васалом імператора. Так, в 962 р. виникла Римська імперія на чолі з німецьким королем, який отримав титул імператора (з кінця XIII ст. вона стала іменуватися «Священною Римською імперією» германської нації). Ця держава проіснувала до 1806 р. Імперія включала до свого складу, крім власне німецьких земель, Північну та частину Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та Південно-Східної Франції (зокрема, в першій половині XI ст. до імперії було тимчасово приєднано Бургундське королівство).

Імператорський титул та пов'язані з ним претензії вимагали великих людських і фінансових ресурсів. Часті походи і придушення повстань у національно неоднорідних областях імперії виснажували німецький народ, об'єктивно ослаблюючи імператорську владу. Остання для свого збереження була вимушена приносити постійні жертви. Починаючи з Отгона І імператори значну частину свого часу проводили в Італії, залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими

феодалами. Ця постійна відсутність імператорів у власних німецьких землях дозволяла крупним феодалам нарощувати свою силу, зміцнювати свою незалежність від центральної влади.

Свого часу Генріх І обклав даниною усю сербсько-лужицьку групу слов'ян, а також деякі інші племена західнослов'янської гілки - лютичів, ободритів. За Отгона І до складу Німецької імперії увійшли слов'янські землі між Ельбою (Лабою) та Одером (Одрою). Слов'яни чинили запеклий опір. У кінці X ст. в результаті слов'янського повстання Німецька імперія втратила усі попередньо захоплені слов'янькі землі, за винятком сербо-лужицької області. Таким чином, і drang nach osten (похід на схід) вів до маловиправданого ослаблення сил імперії.

Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку феодальних відносин у суспільстві. Політика Генріха І стосовно створення важкоозброєної кінноти стимулювала процеси феодалізації, оскільки рицарі-кіннотники поповнювали клас феодалів. Оттонівська церковна політика сприяла закріпаченню колись вільних селян-общинників. їх прошарок різко скорочується, вони зберігаються, головним чином, на окраїнах імперії - у Фрісландії, в Тіролі. Феодальна експлуатація в Х-ХІ ст. здійснюється переважно у формі панщини, до якої додаються численні оброчні платежі. Поширення панщини означало встановлення найбільш тяжкої форми залежності селян - особистої.

Адміністративна і судова влада поступово зосереджується у феодальній вотчині, що дозволяє її власникові здійснювати позаекономічний примус щодо селянства.

Перші королі нової франконської (Салічної) династії (1024-1125) -Конрад II та Генріх III намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов. Так, Конрад II пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з крупними феодалами. Останнім було заборонено довільно конфісковувати лени своїх васалів. Генріх III виступив у ролі покровителя «приватних» монастирів, що перебували у приватному підпорядкуванні великих феодалів. Королівській владі протистояв союз феодальних магнатів з римським папством.

Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного союзу. В 1070 р. розпочався заколот верхівки саксонської знаті, невдоволеної спробами імператора перетворити усю Саксонію на королівський домен. Після придушення цього виступу (1071 р.) в 1073-1075 pp. прокотилося величезне повстання саксонських селян. Імператору вдалося розгромити піше селянське ополчення під Хомбургом, а з верхівкою саксонської знаті було досягнуто компромісу-її лідер Оттон Нортгеймський став саксонським намісником.

Користуючись неповноліттям (до 1065 р.) імператора Генріха IV, Латеранський помісний собор (Рим, 1059 р.) установив новий порядок обрання папи. Відтепер його мав обирати конклав кардиналів без участі імператора. В 1073 р. папою був обраний німецький монах Гільде-брандт під іменем папи Григорія VII (1073-1085). На відміну від своїх попередників, цей папа не накопичував гроші заради грошей, а вбачав у них дієвий фактор своєї політики. Його ідеалом була незалежна від феодалів церква. Як уже вказувалося, з часів Отгона 1 у королівських руках перебувала інвестура, тобто виключне право призначення на вищі церковні посади. Під приводом боротьби з обмирщениям церкви та симонією (практикою продажу церковних посад світським особам за гроші) папа розпочинає боротьбу проти Генріха IV. Той, в свою чергу, на соборі у Вормсі 1076 р. оголосив про відсторонення папи. Тоді Григорій VII відлучив Генріха IV від церкви та позбавив його імператорського сану. Підданих було звільнено від присяги зміщеному імператорові.

У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він прибув до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправоту. Кілька днів босого і простоволосого імператора витримували перед замкненими ворітьми папського палацу, а тоді нав'язали деморалізованому монарху підписання акта, названого «Диктат папи». У 27 статтях вказаного документа проголошувалося, що папі і нікому іншому належить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів церковних покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні цілувати його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами «апостольської» кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівське, королівське та імператорське право, приносячи папі ленну присягу у васальній вірності.

Тим самим виходило, що кандидат у королі чи імператори може отримати вищу королівсько-імператорську владу лише безпосередньо з рук папи. Цим королівська влада суттєво послаблювалася, перетворювалася на предмет постійних суперечок між князями-претенден-тами на корону. Обраний німецьким імператором з допомогою папи і протиставлений ним Генріху IV Рудольф Швабський сам не збирався віддавати папі ключі від влади в імперії - право інвестури імперських єпископів. В свою чергу, Генріх IV зумів поставити на папський престол свого висуванця Климента III, якого сучасна римо-католицька церква вважає антипапою. Тривала, повна інтриг боротьба між імпе-

раторсько-королівською та папською владами завершилася тимчасовим компромісом - так званим Вормським конкордатом 1122 р., укладеним між Генріхом V, сином Генріха IV, та папою Калікстом II. Встановлювався особливий порядок виборів єпископів у Німеччині (за участю імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі). Ворм-ський конкордат фактично руйнував основи імперської церкви.

Як бачимо, державне і правове будівництво у ранньофеодальній Німеччині проходило своїм особливим шляхом. Намагаючись запобігти перетворенню королівських чиновників у спадкових тримачів титулу і тим самим у майбутню опозицію королівській владі, німецькі монархи зробили своєю опорою церковних феодалів. Практика інвестури дозволила тримати під контролем апарат т. зв. імперської церкви. За свою службу престолу церква отримувала - через королівські банни - найширші судові, адміністративні, військові та інші повноваження.

Церковне право та церковна юрисдикція дістали загальнодержавне поширення. Такий експеримент був на перших порах надзвичайно успішним. Німеччина стала імперією, включивши до свого складу значні слов'янські, французькі, італійські території. Однак, у кінцевому підсумку церква відмовилася від ролі високопоставленого і високооплачуваного королівського слуги і виступила як самостійна опозиційна до королівсько-імператорської влади сила. Ейфорія могутності Х-ХІ ст. обернулася однією з головних причин феодальної роздробленості Німеччини у більш пізній період.

Рекомендована література

Галанза П. Н. Феодальное государство и право.- М., 1963.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право / Под ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова- М, 1980.

История средних веков / Под ред. Е. А. Каминского. Т. 1,- М.: Госполити-здат, 1952.

Краткая Всемирная история. Кн. 1-М.: Наука, 1967.-С. 192-213.

Страхов Н. Н. Государство и право феодальной Англии- Харьков: Издательство ХГУ, 1964.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридическая литература, 1984.-С. 94-101, 103-110.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С 46-47, 63-66.

Дата добавления: 2015-05-23