У ФРАНЦІЇ 1 страница

УТВОРЕННЯ БУРЖУАЗНОЇ ДЕРЖАВИ

ФРАНЦУЗЬКА БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ.

Тема 12

Французька буржуазна революція не випадково дістала назву «Великої». Саме вона докорінно змінила тогочасний світ, перш за усе європейський, причому не лише у розумінні висунутих нею ідей, а й на практиці. На багнетах армії Наполеона у Європу були принесені основи буржуазного державного устрою та законодавства. Ліквідовувалися залишки феодалізму: станова юстиція, кріпосна залежність селян і панщина, церковна десятина, інквізиція тощо.

Події 1789-1799 pp. ще раз переконують у тому, що найстрашніша з усіх можливих війн - громадянська. На основі досвіду французької революції був зроблений ще один парадоксальний висновок: «Кожна революція пожирає своїх дітей» - у тому розумінні, що, розправившись із спільним ворогом, революціонери розпочинають боротьбу за владу уже у власному середовищі, даючи постійну роботу для гільйотини.

«Декларація прав людини і громадянина», прийнята 26 серпня 1789 р. французькими Установчими зборами, стала ніби своєрідним програмним документом нового суспільства, однаково застосовним як для самої Франції, так і для інших країн світу. Нова державна доба породжувала й нове право - з його ідеєю рівності громадян перед законом та принциповими положеннями співрозмірності злочину і покарання, презумпції невинуватості, відмови від «уявних» злочинів (чаклунство) тощо.

Початок буржуазної революції. Декларація прав людини

Населення Франції в другій пол. XVIII ст. становило 26 млн чоловік. З них лише 270 тис, тобто трохи більше 1%, належало до привілейованого класу - 140 тис. дворян і 130 тис. священиків, 3 10 французів 9 голодували, населення було обкладене 7 тис. загальнодержавних та місцевих податків і повинностей. Літо 1788 р. було неврожайним, а наступна зима дуже суворою. Повсюди спалахували селянські виступи. І буржуазія, і селянство, і плебейство не хотіли і не могли миритися з феодально-абсолютистською монархією. Банкрутство державної казни, розорюваної колосальними тратами двору та перших двох станів (дворянства і духовенства), призвело до гострої фінансової кризи. У монархії не було грошей на найневідкладніші витрати. Після ряду невдалих спроб відшукати кошти король був змушений

скликати Генеральні штати - представництво трьох станів, що не збиралося уже 175 років. Число делегатів від перших двох станів становило по 300 чол., від третього стану - 600 чол., але оскільки кожний стан традиційно збирався окремо і мав по одному голосу, це подвоєння вирішальної ролі відігравати не могло. 17 червня після тривалих, але пустопорожніх дебатів щодо процедури, третій стан проголосив себе Національними зборами. Пізніше до них приєднались ліберальні представники дворянства і духовенства. Було схвалено рішення про ануляцію імперативних мандатів. Депутат надалі діє не від імені округу, а від імені усього народу. Стверджувалося також, що король може збирати податки лише з відома Національних зборів. Людовік XVI спробував 20 червня закрити Національні збори, але депутати відновили свої засідання у залі для гри в м'яч. Тут вони склали урочисту присягу не допустити зриву роботи Національних зборів, доки не буде прийнята Конституція.

9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто органом, який має утвердити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. Король починає стягувати до Парижа і до Версаля вірні війська. 12 липня він звільняє міністра Неккера, який мав репутацію єдиного прихильника реформ в уряді. 13 липня народ оволодів містом, захопив арсенали. 14 липня повсталі захопили 8 башт фортеці-в'язниці Бастилії. Комендант був убитий і гарнізон здався. Падіння Бастилії стало сигналом для французької провінції - всюди народ виганяв стару королівську адміністрацію, обирав нові муніципалітети і створював збройну силу революції - Національну гвардію. По всій країні прокотилися селянські повстання, селянство практично припинило платити податки. Відбиттям цього початкового періоду революції та вичерпного революційного піднесення, яке охопило всю країну, стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 р.

Декларації передував не менш важливий документ, прийнятий 5 серпня - «Про знищення феодальних прав і привілеїв». Цим актом скасовувалась церковна десятина та особисті повинності селян (піша і кінна панщина, мито із забою худоби, обов'язкове користування панським млином тощо). Однак землю селяни могли отримати лише за викуп, одноразово сплативши 30-кратну вартість попереднього річного грошового внеску. Ця ж ідея - особистої свободи при недоторканності самих основ приватної власності - була наріжним каменем і у «Декларації прав людини і громадянина». Документ складався з 17 статей; уже перша проголошувала: «Люди народжуються

і залишаються вільними та рівними у правах...» Стаття 2 стверджувала: «Мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних та невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір гніту». Стаття 4 розкривала суть поняття свободи: «Свобода полягає в можливості робити усе, що не приносить шкоди іншому». В Декларації викладалися гарантії прав свободи і основи буржуазної законності: нема злочину - нема покарання (ст. 7), презумпція невинуватості (ст. 9), нема покарання, непередбаченого законом (ст. 8), принцип співрозмірності злочину і покарання тощо. Стаття 2 надавала свободу слова.

Загалом же Декларація стверджувала рівність людей перед законом, суверенітет нації, виключне право народу на створення законів, відповідальність і підзвітність посадових осіб, принцип поділу властей (законодавча, виконавча, судова), рівномірне (відповідно до майнового становища громадян) обкладання податками. Заключна 17 стаття проголошувала священність і недоторканність приватної власності.

На той час «Декларація прав» стала в цілому документом великого революційного значення. Знаменна триєдина формула «Свобода, рівність, братерство» громовим відлунням прокотилося світом. Вона сповіщала: царству феодально-абсолютистської монархії підходить кінець.

Встановлення панування великої буржуазії

В Установчих зборах, в Паризьких та провінційних муніципальних урядах, в командуванні Національною гвардією керівна роль перейшла до великої буржуазії. Сприяв такому розвитку подій виборчий закон, прийнятий 31 серпня 1789р., в якому громадяни, залежно від майнового цензу, поділялися на активних і пасивних. При населенні у 26 млн чол. право обирати і бути обраним отримали лише 4 млн 300 тис, тобто 1/6 частина населення. Один з політичних лідерів революції Жан-Поль Марат у своїй газеті «Друг народу» писав, що ці закони створюють нову аристократію - аристократію багатіїв. Подібним чином складалася ситуація і у Національній гвардії. Щоб стати гвардійцем, потрібно було за власні кошти придбати дорогу уніформу, що було просто не по кишені незаможним верствам населення.

Одним з найавторитетніших лідерів Установчих зборів став граф Оноре де Мірабо. Маркіз де Лафайєт, багатий і знатний дворянин, що здобув славу участю у війні за незалежність Північно-Американської республіки, став керівником Національної гвардії.

Щоправда, і за панування великої буржуазії Установчі збори не були слухняним знаряддям в руках короля. Спочатку вони разом з

Людовіком XVI перебираються до Версаля - подалі від бунтівної столиці, але вже в жовтні 1789 р. повертаються у Париж. На початку 1790 р. (декрет був прийнятий ще 2 листопада 1789 р.) Установчі збори передали усе майно і земельну власність церкви у розпорядження нації. Продаж церковної власності з торгів дозволив ліквідувати фінансову кризу і одночасно збагатив фінансових магнатів. У церкви забрали реєстрацію одружень, народжень і смертей, передавши ці функції державним органам. Було здійснено адміністративну реформу - 1789-1790 pp., колишні провінції, женераліте, бальяжі замінили на 83 приблизно рівних департаменти, поділених в свою чергу на дистрикти, кантони і комуни.

Була введена єдина система обкладення податками. Скасовано особливо ненависний податок на сіль - габель (громадян примушували щорічно купувати кілька фунтів солі за монопольно високими цінами, незалежно від достатку). Було також скасовано становий поділ громадян, усі середньовічні титули та цехи. В принципі, велика буржуазія була готова на цьому зупинитися. Свідченням її небажання проводити революцію далі став декрет 21 жовтня 1789 p., що дозволяв застосовувати військову силу для придушення народних виступів. Пізніше, 14 червня 1791 p., Установчі збори прийняли закон, за яким робітникам заборонялося об'єднуватися у спілки і проводити страйки.

Варенська криза і знищення монархії

У червні 1791 р. король Людовік XVI і королева Марія-Антуанетта спробували втекти з революційного Парижа, переодягнувшись в простий одяг. У прикордонному містечку Варен вони були упізнані і повернуті в столицю. Це відбилося на монархічних настроях мас, які до останнього часу продовжували вірити, ніби доброго короля обдурюють міністри-негідники. Консервативна більшість Установчих зборів спробувала взяти королівське подружжя під свій захист, висунувши сміховинну версію, ніби Людовік XVI і Марія-Антуанетта були викрадені силою. 17 липня на Марсовому полі відбулась масова демонстрація з вимогами покарати короля за спробу втечі до ворогів революції. Прибулі загони Національної гвардії під командуванням де Лафайєта відкрили вогонь по демонстрантах, було чимало убитих і поранених.

Напередодні стався розкол у найбільш впливовому Якобінському клубі (партій у сучасному розумінні тоді не існувало). Вожді великої буржуазії висловилися на підтримку позиції де Лафайєта і покинули клуб. Пізніше вони створили власний клуб фейянів, відгороджений високими членськими внесками. В Якобінському клубі гору узяли

прихильники дальшого розвитку революції на чолі з Максиміліаном Робесп'єром. Ультрареволюційні депутати сідали в залі засідань Конвенту на верхніх лавах, дивлячись з «гори униз» (тому їх і назвали «Гора».- Авт.). 13 вересня 1791 р. Людовік XVI усупереч власній волі був вимушений затвердити Конституцію, що встановлювала режим конституційної монархії і антидемократичну цензову систему.

За королем зберігалися значні повноваження. «Декларація прав людини і громадянина» стала преамбулою конституції. Визнавався принцип поділу властей. Вводився однопалатний законодавчий корпус. Право голосу було надане лише т. зв. активним громадянам. Під цю категорію підпадали чоловіки, старші за 25 років, з цензом осідлості один рік, не перебуваючі в слугах, які сплачували прямий податок у розмірі 3-денного заробітку і були занесені до списку Національної гвардії. Для того, щоб бути обраним, необхідно було сплачувати податок уже в розмірі 10-денного заробітку. Пасивні громадяни від будь-якої участі у виборах були відсторонені, самі вибори мали двоступеневий порядок. У компетенції Законодавчих зборів опинилися законодавча ініціатива і видання законів, податки і бюджет, визначення чисельності армії та флоту, притягнення до відповідальності міністрів, питання війни і миру та утвердження міжнародних договорів. За Конституцією 1791 p., виконавча адміністративна влада належала королю і відповідальним перед ним міністрам. Вказувалося, однак, що:

1. Король управляє лише згідно із законами;

2. Вводиться контрасигнатура (підпис прем'єра, без якого документ, підписаний королем, недійсний). (Оскільки король був непідсудний, а прем'єр підлягав судовому переслідуванню у випадку вчинення злочину, відверто антидемократичні дії короля блокувалися б прем'єром або відповідним міністром.- Авт.);

3. Міністри мають бути підсудними.

Король зберігав за собою командування армією і флотом, саме він відповідав за підтримання суспільного порядку. Депутати-дворяни вимагали надання королю права вето на закони, прийняті Законодавчими зборами. Конституція, однак, вводила лише відтягувальний характер королівського вето - до схвалення спірного закону другим скликанням Законодавчих зборів. Третя влада, судова, ставала виборною, а особи суддів у принципі незмінюваними. Дія Конституції не поширювалася на колонії. 30 вересня 1791 р. Установчі збори розійшлися, а уже 1 жовтня в Парижі відкрили свої засідання Законодавчі збори. Обиралися вони активними, тобто заможними, громадянами. Більшість складу Законодавчих зборів складали фейяни.

Згідно з ухвалою Установчих зборів, жодний їх депутат не міг бути

обраний до Законодавчого корпусу. Відбулася зміна вождів парламентської фракції фейянів. Із 750 делегатів Законодавчих зборів фейя-нами були приблизно 160. Для цих прихильників конституційної монархії революція завершилась. У класовому відношенні фейяни були представниками великої буржуазії. Середню буржуазію представляли т. зв. жирондисти, обрані з усієї Франції, але названі так за назвою департаменту Жиронда, звідки був обраний делегатом їх лідер Бріссо та інші керівники фракції. Середня буржуазія виступала за розширення революційних завоювань: за надання загального виборчого права для чоловіків, за виборність місцевих органів влади та всенародне обрання суддів. Жирондисти були не готові скасувати повністю феодальні повинності селян і дати їм землю. Лівіше від жирондистів знаходились якобінці-монтаньяри, загальним числом 146 чол. Якобінці мали таких яскравих лідерів, як Робесп'єр, Дантон, Сен-Жюст, Марат.

У березні 1792 р. король доручив жирондистам очолити ряд міністерств. Зробившись урядовою партією, вони легко пішли на оголошення війни Австрії, якої прагнув Людовік XVI. 20 квітня 1792 р. Франція оголосила війну австрійському імператору. Питання оголошення війни стало причиною фактичного розколу всередині Законодавчих зборів. Поразка у війні з монархічною Австрією стала згубною для Франції, але рятівною для її монарха. Саме тому якобінці рішуче виступили проти війни і у жовтні 1792 р. відбувся їхній остаточний розрив з жирондистами. Ці передбачення і підозри виявилися небезпідставними. Війна з Австрією внаслідок численних зрад офіцерів-дворян приносила поразку за поразкою.

11 червня 1792 р. під тиском народу Законодавчі збори прийняли резолюцію, що оголошувала Вітчизну у небезпеці. Усі чоловіки, здатні носити зброю, мусили вступити до армії. Загальне озброєння мас та очевидна зрадницька позиція короля зіграли свою роль. В ніч з 9 на 10 серпня озброєні маси увірвалися в Тюїльрійський палац і після короткої, але кривавої сутички з охороною скинули монархію. Законодавчі збори були змушені санкціонувати арешт короля. 11-12 серпня вони ж прийняли декрет про вибори до Національного конвенту без поділу на активних і пасивних виборців. Було створено новий уряд -Тимчасовий виконавчий комітет з 6 міністрів, більшість яких були жирондистами. Розпочато поділ общинних земель, розпродаж або здачу в оренду земель емігрантів. Скасовувалася власність на землю тих, хто не міг документально підтвердити законність володіння. Було створено 30-тисячну армію парижан, проведено арешти роялістів. 21 вересня 1792 р. обраний загальним голосуванням (виборців-чоловіків) Національний конвент проголосив створення республіки.

Боротьба Жиронди і «Гори». Створення якобінської диктатури

У новообраному Національному конвенті було 100 якобінців, 160 жирондистів і майже 500 чол. т. зв. «болота», тобто депутатів без визначеної позиції, готових голосувати на підтримку того, чиї аргументи видавалися красномовнішими. Напередодні відкриття Національного конвенту у битві під Вальмі французька армія змусила пруссаків відступити. Це була перша перемога французької зброї у війні з реакційними європейськими монархіями. Схвильовані такою визначною подією депутати під грім аплодисментів прийняли декрет про скасування королівської влади. День 21 вересня був оголошений днем «нової ери» - IV року Свободи, першого року Республіки.

На порядку денному постало питання про дальшу долю короля. Якобінці вимагали його страти, а жирондисти узяли Людовіка XVI під свій захист, побоюючись дальшого розвитку революції. На вимогу Марата, кожний депутат особисто виходив на трибуну і публічно висловлював свою думку з приводу подальшої долі короля. 17 січня 1793 р. незначною більшістю голосів (387 - за, 334 - проти) Людовік був визнаний «винним у змові проти нації, у посяганні на безпеку держави» і присуджений до смертної кари. 21 січня його відправили

на гільйотину.

Гільйотина - пристрій для швидкого, «гарантованого» обезглавлювання, винахід лікаря Гільйотена. Цікаво, що, крім Людовіка XVI, дію цього жахливого механізму випробували на собі не лише ті, хто відправив короля на страту - Робесп'єр, Дантон та інші, але й сам винахідник.

Війна затягувалася і розширювалася. В 1793 р. до антифранцузької коаліції приєдналися Англія, Іспанія, Голландія, ряд італійських і німецьких держав. За їх спиною стояла Росія Катерини II. Після перемоги під Вальмі французькі війська перейшли у наступ, вторглися на територію Бельгії. Однак у березні 1793 р. генерал Дюмур'є, пов'язаний з жирондистами, перейшов на бік ворога. Французькі війська почали відступати. Затяжна війна з її неминучими жертвами, міжнародна ізоляція Франції, мобілізації працездатного населення викликали значні економічні труднощі. Різко підскочили ціни на продовольство. Селянство, все ще не звільнене з-під гніту феодальних платежів і повинностей, протестувало проти «столичного» уряду. В квітні 1793 р. розпочався монархічний заколот у провінції Вандея, де темне обдурене селянство виступило проти Республіки. Ширився білий терор і роялістські виступи. 6 квітня 1793 р. Установчі збори оголосили про

створення комітетів суспільної безпеки. 20 травня було введено податок на багатих з метою полегшення становища міського плебсу, який перебував на грані голодної смерті. Виразником інтересів плебсу стали крайні ліві, т. зв. «скажені», на чолі з Жаком Ру. Ру патетично стверджував: «Свобода - пустий привид, коли один клас може безкарно морити голодом інший. Невже власність пройдисвітів дорожча від людського життя?» Якобінці об'єдналися з «скаженими» для того, щоб усунути від влади жирондистів. Як привід була використана березнева зрада генерала Дюмур'є, З1 травня - 2 червня в Парижі знову відбулося народне повстання. 29 депутатів-жирондистів були вигнані зі складу Конвенту. Жирондистів змістили з усіх керівних постів. 31 чоловік був підданий ув'язненню. Влада перейшла до рук якобінців.

Революція розпочала свій третій етап. На першому етапі (1789-1792 pp.), при владі перебувала велика буржуазія, представлена фейянами. Середня буржуазія в особі жирондистів була при владі в 1792-1793 pp. Період 1792-1794 pp. ознаменувався переходом політичної влади в країні у руки дрібної буржуазії та її політичного крила -якобінців.

Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

Якобінці прийшли до влади в найкритичніші дні Республіки. П'ять іноземних армій увірвалися в країну. На заході швидко поширювався з Вандеї роялістський заколот. На півдні і південному заході контрреволюційне повстання розпочали жирондисти. До середини червня з 83 департаментів країни 60 були охоплені полум'ям заколотів. Вимагалися найенергійніші, найрішучіші заходи. Законами 3 червня, 10 і 17 липня були здійснені основні вимоги селянства. Конфісковані емігрантські землі дробилися на невеликі ділянки з розстрочкою виплат на десять років, неімущі селяни отримували дещицю землі взагалі безкоштовно. Всі феодальні права оголошувалися скасованими, ліквідовувалися усі селянські повинності феодалам. Збереження феодальних актів на землю каралося каторгою. Те, що фейяни і жирондисти не могли вирішити за чотири роки, якобінці провели в життя за півтора місяці. Селянство, яке тривалий час хиталося між революцією і монархією, рішуче підтримало якобінців.

24 червня Конвент урочисто схвалив текст найдемократичнішої Конституції Французької республіки і поставив його на всенародне обговорення. Стаття 1 стверджувала єдність і неподільність республіки. Стаття 7 оголошувала, що «суверенний народ - це сукупність усіх громадян». Для прийняття закону не досить його схвалення Законодавчими зборами. Необхідно отримати схвалення усіх громадян. «Де-

кларація прав людини і громадянина» була розширена. Опір гніту оголошувався не лише правом, але й обов'язком кожного законослухняного громадянина: «Кожний, хто захопить суверенітет, буде негайно ж убитий вільними громадянами». Загальне виборче право надавалося усім французам, старшим 21-го року, вибори оголошувалися прямими і рівними. Постійно діючий однопалатний законодавчий корпус мав обиратися терміном на 1 рік. Йому належало видавати декрети і пропонувати закони. Останні вважалися схваленими народом, якщо упродовж 40 днів проти них не висловлювалася десята частина комун. Функції управління мали бути передані Виконавчій раді з 24 чоловік. Оголошувалася виборність, підзвітність і право відкликання державних чиновників. Максимальний термін перебування на посаді обмежувався 2 роками. Чиновники могли діяти лише на основі законів і декретів. Стаття ЗО Конституції оголосила, що «державні посади по суті тимчасові, їх не можна розглядати ні як відзнаки, ні як нагороди, але як обов'язок».

Якобінська Конституція могла вступити у дію лише після того, як збереться новий законодавчий корпус, до якого не міг бути обраний жодний з депутатів діючого Конвенту.

Ця конституція так ніколи і не була проведена в життя.

13 липня був заколотий кинджалом один із вождів революції Марат, який випускав газету «Друг народу». 16 липня в Ліоні убили вождя місцевих якобінців Шальє. У відповідь на терор контрреволюції якобінський уряд відповів власним терором і централізацією апарату управління. Цього вимагало плебейство Парижа у своїх виступах 4-5 вересня. Революційний трибунал посилив свою діяльність. За його рішенням була страчена Марія-Антуанетта.

Верховний орган республіки Конвент здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну та судову влади. Комісари Конвенту направлялися в департаменти, маючи завдання провадження чистки місцевих органів, наведення революційного порядку, зміщення в разі необхідності командуючих арміями і призначення нових. Власне революційний уряд утворив Комітет суспільного порятунку, який очолювали Максиміліан Робесп'єр, Сен-Жюст, Жорж Кутон. Питаннями оборони в Комітеті займався видатний математик, який виявився природженим воєначальником, Лазар Карно. Комітету суспільного порятунку підпорядковувалися усі державні органи, його накази підлягали безумовному виконанню. В провінціях були створені місцеві революційні комітети за зразком паризького. Столичний комітет складався з 12 членів, які щомісяця переобиралися. Щотижнево він давав звіти Конвенту про свою діяльність. З 4-го грудня 1793 р.

в його підпорядкуванні перебували усі міністри, генерали і всі державні установи. Політичні заходи, що поставали на порядку денному, перед розглядом у Конвенті і Комітеті суспільного порятунку попередньо обговорювалися в Якобінському клубі (подібний порядок стосовно місцевих справ практикувався і в провінції). Під час такого обговорення усі члени клубу були рівні, тут не було ні міністрів, ні комісарів, ні генералів.

Важливим досягненням Комітету суспільного порятунку стало створення в найбільш стислі строки могутньої республіканської армії. 23 серпня 1793 р. Конвент прийняв декрет, що фактично оголошував усю націю мобілізованою на війну. На осінь в республіканській армії налічувалося близько 1 млн чол. Необхідно було налагодити постачання зброєю і боєприпасами цієї армії, нагодувати її, завезти продовольство у великі міста, придушити заколоти тощо.

Посаду офіцера і навіть генерала міг посісти будь-який талановитий виходець з народу. Головнокомандуючим спершу був призначений 31-річний Журдан, колишній продавець бакалійної ятки. Його наступником став 25-річний конюх Лазар Гош. Останньому належить фраза: «Якщо меч короткий, слід тільки зробити зайвий крок». Генералами цієї армії були писар Марсо і син муляра Клебер. Після взяття Тулона із застосуванням артилерії генералом став 24-річний виходець з Корсики Наполеон. Уже взимку 1793/94 pp. проти військ коаліції було виставлено 14 армій республіки.

Велике значення в системі якобінської диктатури мали каральні органи, зокрема Комітет суспільної безпеки. Декрет про підозрілих від 17 вересня дозволяв проводити арешти усіх «підозрілих». Процедура судочинства - від винесення звинувачення і арешту до виконання смертного вироку іноді займала добу або й менше. У відповідь на заколоти жирондистів у провінціях (Марсель здався англійцям; в Ліоні відбувся погром якобінців) 24-30 жовтня 1793 р. революційні трибунали в Парижі здійснили страту вождів жирондистів. У березні 1794 р. надійшла черга «скажених», тобто ультралівих. Після того, як Ебер, журналіст, який мав вплив у Паризькій комуні і клубі кордельєрів, піддав критиці якобінське керівництво, він був страчений разом зі своїми прихильниками. Ще через 2 тижні стратили Дантона і його соратників, т. зв. «поблажливих», які виступали проти терору, суспільних робіт для безробітних, побудови лікарень та практики постачання паризького населення хлібом за низькими цінами. Характерно, що Ебер в свою чергу вимагав ліквідації усякої торгівлі взагалі, включаючи дрібну. Як бачимо, революційна рішучість якобінців поширювалася не лише на питання державного будівництва, а й на дис-

кусію з політичними супротивниками (жирондистами) і навіть просто незгідними з числа колишніх союзників (Дантон, «скажені»). В червні 1794 р. був прийнятий новий декрет, спрямований на посилення терору. Вводилася в життя формула «ворог народу». Для страти звинувачуваного досить самого переконання суддів, що вони мають справу саме з такою людиною.

Конвент, як уже зазначалося, виходив за рамки суто законодавчого органу. Характерно вирішувалися питання соціального забезпечення і, особливо, постачання продовольством. Так, уже 28 червня 1793 р. Конвент вводить допомогу по старості особам, старшим за 60 років, у зв'язку з безробіттям, допомогу багатодітним сім'ям, допомогу робітничим сім'ям при народженні дитини. Зрозуміло, що за повної відсутності соціальних фондів ці виплати могли виконуватися лише за рахунок майна противників режиму. 5 вересня того ж року якобінці «прислухалися» до вимог паризького плебсу і ввели тверді ціни «максимум» майже на всі продукти харчування. Щоправда, було встановлено «максимум», тобто стелю, зарплати робітників, але це справи не змінювало.

В ситуації, коли країну топтали армії п'яти окупантів, коли близько мільйона чоловіків найбільш працездатного віку були мобілізовані до армії, говорити про якусь стабільність цін і їх «максимум» було смішно. Для реквізиції (вилучення за встановлену ціну) хліба у заможних селян створювались загони санкюлотів (тобто тих, хто носив довгі штани, на відміну від дворянства, зодягнутого у короткі панталони). (Ситуація дуже нагадувала Росію епохи «воєнного комунізму», коли більшовики роздали селянам землю, але почали проводити в життя т. зв. Продрозверстку). Французькі селяни також отримали від якобінців землю, і також були змушені розставатися з вирощеним врожаєм. Одночасно революціонери взяли на облік золото і срібло приватних осіб і започаткували примусові позики у багатих.

В кінці лютого на початку березня 1794 р. Конвент приймає т. зв. Вантозькі декрети, за якими починається роздача майна контрреволюціонерів бідним, жебракам, інвалідам, сиротам, престарілим. Сен-Жюст стверджував: «Власність патріотів священна, але майно змовників може бути роздане нещасним».

Один із фундаментальних законів фізики визначає, що кожна дія породжує адекватну протидію. Радикальні заходи Комітету суспільного порятунку і Конвенту зустріли опір не лише політичних супротивників і майнових класів, але й учорашніх союзників. Робітники були невдоволені введеним «максимумом» заробітної плати за свою працю. Вони могли розраховувати лише на скромне постачання з

централізованих джерел. Проти були і селяни, яких насильно позбавляли вирощеного врожаю. Після застосування репресій щодо Ебера і Дантона інші незгодні, навіть з числа Якобінського клубу, боялися подавати свій голос. Доки зберігалася загроза іноземної інтервенції, буржуазія і всі заможні елементи міста і села вимушено мирилися з жорстокими обмеженнями якобінської диктатури. Коли ж революційні армії прогнали ворога і у битві під Флерюсом 26 червня 1794 р. завдали йому вирішальної поразки, буржуазія стала шукати шляхів позбавлення від «важкої руки» якобінців.

Слідом за буржуазією цей же поворот вправо здійснило і заможне селянство. Змовники врахували долю жирондистів, «примирливих» і ебертистів, свій переворот вони готували таємно. Цікаво, що цього разу об'єдналися уцілілі прихильники Дантона (праві), Ебера (ліві) та інші невдоволені депутати.

Контрреволюційний переворот 9 термідора. Директорія

9 термідора (2 липня) 1794 р. змовникам вдалося зірвати виступи у Конвенті Сен-Жюста і Робесп'єра та добитися згоди «болота» на їх арешт. Були свої прибічники змови і у Комітеті суспільного порятунку. «Республіка загинула, настав час розбійників»,- такими стали останні слова Робесп'єра в Конвенті. Паризький плебс зробив спробу відбити своїх улюбленців. Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон були звільнені з в'язниці і перевезені у приміщення Комуни. Змовники, прикриваючись іменем Конвенту, спрямували проти Комуни регулярну армію. О третій годині ночі військам удруге вдалося схопити лідерів якобінців, а уранці 10 термідора вони були страчені на Гревській площі Парижа. Перші дні після страти Робесп'єра оратори в Конвенті ще клялися іменем революції, але скоро влада перейшла в руки термідоріанців. З їх ініціативи був скасований максимум і повністю відновлена свобода торгівлі.

Дата добавления: 2015-05-23