У ФРАНЦІЇ 6 страница

Представником корони з правом затвердження законодавчих актів канадського парламенту англійським урядом призначався генерал-губернатор. Вступила в дію нова конституція («Акт про Британську Північну Америку») 29 березня 1867 р. Нове державне утворення дістало назву «домініону». В галузі внутрішнього самоуправління ця держава мала значну самостійність, в подальшому компетентність канадського парламенту та місцевого уряду розширювалася.

Аналогічно ще 1852 р. набула представницького правління з відповідальним міністерством Нова Зеландія, дещо пізніше - Новий Південний Уелльс, Південна Австралія, Вікторія, Тасманія. Правовий статус домініонів тривалий час регулювався Актом 1865 р. «Про дійсність колоніальних законів». Згідно з цим документом, закони, що приймаються в домініонах (і колоніях узагалі), не повинні суперечити тим імперським законам, що прямо стосуються даної території. Здавалось би, це мало провокувати постійні конфлікти метрополії і домініонів. Разом з тим втрата 13 північноамериканських колоній у 1776— 1783 pp. диктувала імперському уряду досить помірковану лінію поведінки щодо колоній першого типу. Розширення їхніх прав відбувалося еволюційним шляхом, без гострої боротьби та військового протистояння. Так, після затвердження британським урядом у 1900 p., наступного, 1901 p., вступила у дію Конституція Австралійської Співдружності.

До другого типу колоній належали володіння, населені переважно місцевим населенням, чисельність якого у сотні раз перевищувала колоніальну адміністрацію. Прикладом може служити Індія, де тривалий час вдавалося блискуче застосовувати формулу «Divide et impera», тобто «Поділяй і владарюй». Англійські власті штучно підтримували феодальну роздробленість країни, розмежованої на більш ніж 600 князівств. Дешеві англійські товари підривали місцеву промисловість, зокрема текстильну. Ще однією складовою успішного збереження колоніального гніту стала державна політика терору що-

до національно-патріотичних сил. Так, після початку 11 травня 1857 р. повстання сипаїв (наймані солдати Ост-Індської компанії) його придушення відбувалося з надзвичайною жорстокістю. Полонених страчували, прив'язуючи до жерла гармати. Звичайно, «собівартість» такого розстрілу зростала неймовірно, зате головну роль відігравав психологічний ефект. Згідно з місцевими віруваннями, душа такого розірваного на шматки загиблого не мала спокою в загробному житті.

Одночасно англійські власті проголосили недоторканність крупних земельних володінь, що стимулювало масовий перехід місцевих поміщиків на сторону колонізаторів. Як один із наслідків цього повстання - у 1858 р. Ост-Індська компанія була остаточно ліквідована, уся Індія перейшла під безпосереднє управління англійського уряду. Спеціальна прокламація 1 листопада 1858 p., підписана королевою Вікторією, декларувала «твердий намір надати життя усім древнім правам, пов'язаним із земельною власністю». Це слід було розуміти як відмову колоніальної адміністрації на майбутнє оголошувати будь-чиї володіння власністю англійської корони в надзвичайному порядку. Були реорганізовані вірні сипайські частини, збільшено чисельність англійського офіцерського корпусу, артилерія та технічні частини відтоді мали комплектуватися виключно з британців.

У 1859 р. повстання сипаїв було остаточно придушене.

Подібна тактика, тобто відхід від відвертого пограбування місцевих ресурсів з допомогою податкового пресу до викачування капіталів більш «цивілізованими» способами (наприклад, засобами монополії зовнішньої торгівлі), застосовувалася надалі і в інших колоніях другого типу. Зовні це мало характер безкорисливої «опіки над відсталими племенами і народами». Кіплінг в одному з віршів навіть зворушливо писав щодо цього про якийсь особливий «тягар білих».

У 1880 р. площа Британської імперії за рахунок нових захоплень складала уже 20 млн кв. км, в кінці сторіччя - зросла до 33 млн кв. км, а населення імперії в 1900 р. становило 370 млн чол. У 1885 р. було приєднано Бірму, а у 1887 p.- увесь Малаккський півострів. 1877 р. до Британії приєднано о-в Борнео і т. д. Однак найбільші успіхи були досягнуті в Африці. У 1882 р. Англія захопила Єгипет, у 1884 p.- Сомалі, у 1890 р. приєднала Занзібар.

Для забезпечення своїх територіальних претензій у країнах колоніального світу англійський уряд у 1889 р. провів через парламент закон про флот, в силу якого Британія повинна була зберігати перевагу сил на морі над «двома найбільшими морськими державами» (т. зв. «Two Power Standart»). На той час такими виступали Франція і Росія, що автоматично вело до загострення військового протистояння з

обома цими, поки що лише потенційними ворогами. З Францією справа дійшла до гострих зіткнень: у липні 1893 р.- в Сіамі (Пів-денно-Східна Азія), в 1898 р.- в Судані.

Іноді до третього типу колоній відносять Ірландію, давнє завоювання Англії. Жорстоко розправився з ірландським визвольним рухом 1641-1649 pp. Олівер Кромвель. У 1870 р. буржуазна ірландська Асоціація гомруля (самоуправління) висунула досить помірковану програму політичної автономії Ірландії в рамках Британської імперії. З метою ослаблення ірландського національно-визвольного руху Лондон у XIX ст. вдавався до поміркованих реформ. Так, у 1869 р. через англійський парламент було проведено закон про відокремлення в Ірландії церкви від держави (офіційна англіканська церква втрачала колишні важелі тиску на ірландських католиків). У 1885 р. було асигновано 50 млн ф. ст. на викуп землі у ірландських поміщиків з метою її наступного перепродажу дрібними ділянками місцевим селянам. Тим самим намагалися підірвати матеріальну базу ірландського сепаратизму, провідні позиції в якому на той час належали місцевим по-м іщикам-дворянам.

Однак уже в 1887 р. консервативний кабінет Солсбері провів т. зв. Білль про злочини, що призупиняв у Ірландії дію Законів про недоторканність особи та надавав уряду надзвичайних повноважень. Тобто було вчинено поворот від «політики пряника до політики батога». У 1899 р. консерватори були вимушені повернутися до загравання з ірландським селянством, асигнувавши ще 30 млн ф. ст. на викуп поміщицьких земель з метою їх подальшого перепродажу дрібним власникам. До 1913 р. з 19 млн акрів орної землі 11 млн уже перебували у руках селян. Національна буржуазія Ірландії перебирає прапор визвольної боротьби з рук колишнього лідера - земельної аристократії.

У 1905 р. була створена партія Шінн Фейн (досл. «Ми самі».- Авт.), яка поставила завдання економічного звільнення Ірландії з перспективою створення власного парламенту і досягнення самоуправління. Важливим засобом боротьби визнавався бойкот англійських товарів. У квітні 1912 р. на розгляд британського парламенту було винесено Білль про гомруль (самоуправління) Ірландії. Передбачалося створення двопалатного (верхня палата призначалася англійським королем) парламенту, чиї функції не поширювались би на зовнішню політику, питання війни і миру, зовнішню торгівлю, оподаткування, розпорядження земельною власністю та управління поліцією і армією. Після дебатів в англійському парламенті зі складу Ірландії було «виключено» Ольстер, що викликало протести ір-

ландців. Криза тривала до початку 1914 р. і закінчилася доволі хитким компромісом.

Початок XX ст. не ознаменував серйозних зрушень у колоніальній політиці Англії та її урядів, незалежно від партійної орієнтації останніх. Якщо домініони продовжували нарощувати свої права, то доля іншонаціональних колоній залишалася невизначеною і складною. Услід за Канадою та Австралією статус домініони в 1907 р. отримала Нова Зеландія, а у 1910 p.- Південно-Африканський Союз. Домініони починають претендувати на право самостійно визначати власну зовнішню політику і навіть чинити вплив на політику своєї метрополії. Так, в 1909 р. у складі канадського уряду був створений департамент зовнішніх справ, а у 1911 р. ця країна уклала самостійний торговий договір з США без усякої участі Англії.

На імперській конференції, скликаній у Лондоні в 1902 р., у відповідь на заклики центрального уряду збільшити внески домініонів у оборону імперії, Канада оголосила, що її внеском стане створення власного військово-морського флоту. На наступній імперській конференції 1907 р. ідентичну позицію зайняла Австралія. Конференція 1907 р. прийняла рішення, що віднині імперські конференції повинні скликатися кожних чотири роки, та зафіксувала статус конференції як верховного органу імперії.

Крім того, було визначено юридичний статус її учасників - зібрання суверенних і рівних держав, де представник Англії був оголошений «першим серед рівних». Де-юре його становище мало чим відрізнялося від інших, фактично домініони набували рангу самостійних держав. Негайно після завершення конференції англійське Міністерство колоній було реорганізоване і перейменоване в Міністерство у справах домініонів. Імперська конференція 1909 р. ознаменувалася заявою Нової Зеландії про початок створення власного військово-морського флоту.

Конференція 1911 р. закріпила право домініонів брати участь у обговоренні питань зовнішньої політики імперії. Фактично, за півстоліття домініони пройшли шлях від колоній до суверенних держав. Знаменно, що еволюція їх фактичного і юридичного становища проходила мирним шляхом, без кровопролить, без зіткнень з поліцією і регулярною армією імперії.

Рекомендована література

Краткая Всемирная история. Кн. 1. - М: Наука, 1967- С. 310-319, 458-473, 486-502.

Мортон А. Л. История Англии.-М.: Иностранная литература, 1950. Страхов Н. Н. Основные закономерности становления буржуазного

государства и права в Англии, Германии, Франции и Северной Америки.-Харьков, 1978.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран- М.: Юридическая литература, 1984.-С. 166-179.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.-С 72-76.

Дата добавления: 2015-05-23