Фашистські держави і військові диктатури 2 страница

20 січня та 1 жовтня 1934 р. були видані закони по регулюванню праці. Замість фабрично-заводських комітетів були створені інститути довірених. У червні 1935 р. була введена трудова повинність, а в грудні 1938 р. вона також поширювалась на жінок. І це в країні, де в роки кризи 1929-1932 pp. налічувалось 9 млн безробітних. На перших порах Гітлер знайшов вихід у суспільних роботах для безробітних. Реальна зарплата в 1935 р. упала до 70% від рівня 1932 p., а середня тривалість робочого дня зросла до 10- 12 годин. Що стосується капіталістів, то експорт капіталу був заборонений під страхом смертної кари.

Спеціальний закон зобов'язував увесь прибуток понад 6% капіталу вкладати в облігації державної позики або реінвестувати у виробництво. Так, у 1938 р. між акціонерами було розподілено 1,2 млрд марок прибутку. А у виробництво того ж року було вкладено 5 млрд, тобто в ЗО (!) раз більше, ніж у 1932 р. Гроші йшли на збільшення капіталу і, відповідно, тих 6%, що їх можна було безконтрольно тратити у наступні роки. За період 1933-1939 pp. прибутки Круппа зросли у 3,2 рази, Фарбен-індустрі - в 7,5 рази, Стального тресту за 1934-1937 pp.-у 3,1 раза.

Робітникам перепадали крихти. Норму виробітку і оплати господар підприємства встановлював сам. З 1933 р. для робітників вводилося «державне професійне змагання», переможці якого зустрічалися з фюрером і отримували путівки на безплатний круїз. Щорічно нацистський уряд оголошував про дотації 15-20 млн марок на путівки для робітників, що продавалися нижче від собівартості. Цікаво, що в нацистській Німеччині щорічно святкувалося 1 травня. Саме тоді було проголошено програму створення «народного автомобіля» - фольксвагена, купити який міг нібито кожний робітник, відкладаючи 10 років по 5 марок щотижнево.

З якою метою було створено цю поліцейську державу? Гітлерівська пропаганда кричала про те, що в результаті світової єврейської змови Німеччина нібито зазнала поразки у світовій війні. А «ножа в спину» німецькій армії, що перебувала на чужій території в листопаді 1918 р., встромили соціал-демократи. Гітлер закликав ліквідувати диктат, застосований до Німеччини на Версальській конференції, повернути німцям «честь і достоїнство». У галузі міжнародних відносин гітлерівський режим відверто топтав усі міжнародно-правові норми.

16 березня 1935 р. було проголошено фактичну відмову від виконання Версальського договору, за яким армія Німеччини не повинна перевищувати 100 тис. чоловік. Відновлювалась загальна військова повинність, планувалося створити 36 піхотних дивізій (чисельність

німецької дивізії того часу 20 тис. чоловік), об'єднаних в 12 армійських корпусів.

У 1933-1934 бюджетному році на військові цілі було затрачено усього 750 млн марок, а уже до лютого 1938 р. на озброєння пішло понад 56 млрд марок, тобто військові витрати щороку зростали у геометричній прогресії.

1 березня 1936 р. німецькі війська були в односторонньому порядку введені в Рейнську демілітаризовану зону. 5 листопада 1937 р. Гіт-лер виступив перед генералітетом з планом створення «нового порядку в Європі». Гітлер, не вагаючись, порушував норми міжнародного права при здійсненні аншлюса Австрії, при розчленуванні Чехосло-ваччини, при закулісному розподілі на сфери впливу Східної Європи в радянсько-нацистському пакті Ріббентропа - Молотова, при порушенні пакту з СРСР про ненапад 22 червня 1941 р. тощо. Для цієї держави існували не норми міжнародного права, а міркування доцільності.

Цікаво, що усі свої «сюрпризи» для західних держав Гітлер призначав на п'ятницю («уїк-енд», поки зберуться міністри, танки уже будуть далеко), а на СРСР напав у неділю - вихідний день.

Японський мілітаризм -східна різновидність фашизму

У Першій світовій війні Японія виступила на боці Антанти. Однак на післявоєнній Версальській конференції вона, подібно до Італії, отримала відносно небагато. Розвиток Японії у 20-30 роках стримувався становищем на селі. Купка поміщиків тримала у своїх руках 42% оброблюваної землі. Натомість 74% селян мали у своєму розпорядженні лише 22% землі. Це створювало ненормальний тиск на промисловість - мільйони селян були готові працювати буквально за миску рису. З іншого боку, ці мільйони вільних рук можна було використати для збільшення армії. В середовищі безземельних і малоземельних селян знаходили відгук ідеї Великої Японії, заклики до експансіонізму тощо.

У 1925 р. в Японії вводилося загальне виборче право для чоловіків, якого, однак, позбавлялися військові, студенти, особи без річного цензу осідлості, ті, що користувалися благодійними допомогами і, як не дивно, голови знатних фамілій - для того, щоб не змішуватися з черню. Для кандидатів у депутати встановлювався заклад у 2 тис. ієн, який не повертався, якщо на виборах кандидат не збирав певного відсотку голосів. Як бачимо, японське суспільство дещо специфічно

розуміло демократію. Одночасно в суспільстві наростали явища іншого порядку.

В тому ж таки 1925 р. був прийнятий антидемократичний закон «Про охорону суспільного спокою», за яким передбачалися багаторічні каторжні роботи за участь в організаціях, «що ставлять метою зміну суспільного ладу і знищення приватної власності». В 1928 р. було заборонено усі скільки-небудь ліві організації, членство в компартії почало каратися тривалим ув'язненням для рядових членів і смертною карою для її лідерів.

Японський парламент традиційно відігравав несуттєву роль. Нижня палата збиралась на сесії тривалістю не більше 3-х місяців на рік, решту часу уряд діяв самостійно, маючи право на видання указів. За конституцією уряд був невідповідальним перед парламентом і міг розпустити його.

8 суспільстві набирали ваги фашистські організації, особливо молоде офіцерство, кероване генералами. В 1932 р. «молоді офіцери» організували державний заколот, партійний кабінет було усунуто від влади. Уряд Японії почав формуватися з генералів та адміралів.

Ще 18 вересня 1931 р. о 22 годині на колії Пд-Маньчжурської залізниці, експлуатованої японцями, відбувся загадковий вибух. Використавши цей привід, японська армія за 48 годин (!) захопила усю Пд. Маньчжурію, включаючи Мукден. За три місяці було окуповано увесь Північно-Східний Китай. З кінця січня 1932 р. розгорнулися бої за Шанхай, що був центром англо-американських капіталовкладень у Китаї.

9 березня 1932 р. Маньчжурія проголошена японцями «незалежною» державою Маньчжоу-Го, яка підписала військовий договір з Японією. Асамблея Ліги Націй в лютому 1933 р. почала вимагати виводу японських військ з Китаю, 27 березня Японія вийшла з Ліги Націй. В 1931-1936 pp. Квантунська армія (сили вторгнення в Китай) зросла в 5 разів і налічувала 250 тис. чоловік, 439 танків, 1193 гармати, 500 літаків. 7 червня 1937 р. японці здійснили провокаційні нічні маневри за 12 км від Пекіну. За свідченням японської сторони, з китайського боку було здійснено постріл понад головами японських солдат. Користуючись цим сміховинним приводом, японська армія оволоділа Пекіном і Танцзинем. У листопаді було узято Шанхай, при цьому убито 300 тис. (!) цивільного населення. У 1938 р. японські війська захопили м. Кантон, а далі м. Ухань. В обстановці японської агресії уряд Чан Кайші в грудні 1932 р. відновив дипломатичні відносини з СРСР, а у вересні 1937 р. було відновлено співробітництво з китайськими комуністами.

У 1938-1939 pp. СРСР надав Китаю три позики на загальну суму 3 млн доларів. Двічі у довоєнний період - на озері Ханка та озері Ха-сан японські війська встрявали у конфлікти з Червоною Армією і двічі зазнавали поразки.

Ескалація конфлікту в континентальній Азії, виключення Японії з Ліги Націй сприяли наростанню у суспільстві тоталітаризму. В 1938 р. було прийнято закон «Про загальну мобілізацію нації». Підприємцям було дозволено самовільно продовжувати робочий день і знижувати заробітну плату. Страйки оголошувалися злочином. Конфлікти між робітниками і капіталістами передавалися арбітражній секції «особливої поліції». У 1940 р. профспілки були поглинуті Лігою служіння вітчизні через виробництво.

До жовтня 1940 р. усі буржуазні та легальні партії (крім КПЯ) оголосили про свій саморозпуск і об'єднання колишніх структур в рамках Асоціації допомоги трону. Цю, останню, уряд фінансує і керує нею. Пропаганда запозичує у німецьких та італійських фашистів лозунги нового світового порядку - «обраної раси», «історичної місії» -світ має бути переділений з тим, щоб велика нація отримала велику територію. Особливо ці тенденції посилилися з 1940 p., коли прем'єром став принц Коное, ідеолог тоталітарного військово-фашистського режиму.

Великого значення в житті держави набувають Рада маршалів та Вища військова рада. Проходить трансформація парламенту- його члени призначаються урядом або «обираються» за особливими списками, складеними тим же урядом. На місцях органами Асоціації допомоги трону стали «сусідські общини», що об'єднували по 10-12 сімей, які, в свою чергу, об'єднувалися в асоціації вулиці, поселення. Члени общини шпигували за сусідами, община- за сусідською общиною, таке ж взаємне шпигунство поширювалося і на виробництво, де ним займалися Ліги служіння вітчизні через виробництво.

Особливістю японського тоталітаризму був його майже середньовічний містицизм, густо переплетений з шовінізмом. Убивши особливо хороброго ворога, японські солдати з'їдали його сиру печінку, вважаючи, що цим переймають відвагу убитого. В німецькій армії не було жодного, хто повторив би подвиги Гастелло чи Матро-сова. В радянській армії таких було, відповідно, до 100 чол. і понад 200 чол.

В японській армії було 20 тис. добровільних смертників-тьойсін-тай: люди-торпеди, люди, що кидалися з гранатами під танки або приковували себе до кулеметів тощо. З них - 5 тис- привілейовані камікадзе («вітер богів») молоді льотчики, що здійснювали один-

єдиний бойовий виліт. Літак, перевантажений вибухівкою, відразу ¹ після зльоту губив шассі. Льотчик, приречений на загибель, летів шу-

кати американський авіаносець. Подібний фанатизм був характерною ознакою усієї японської армії - уцілілих її бійців та офіцерів виловлювали в Індокитаї та на Філіппінах ще в 70-80-х роках, війна для них тривала навіть після капітуляції Японії 2 вересня 1945 р.

Японський фашизм мав дві принципові відмінності від європейського. По-перше, в Європі фашистські партії контролювали армію, а в Японії сама армія відігравала роль керівної політичної сили. По-друге, і в Італії, і в Японії фашизм не ліквідував монархії (те ж було і в Румунії). Але якщо італійський і румунський королі перетворилися у номінальні фігури, то японський мікадо (імператор) не втратив своєї і абсолютної влади і впливу, зберігалися також усі установи, напри-

клад, таємна рада, пов'язані з монархією.

Інші фашистські держави

ІСПАНІЯ

16 лютого 1936 р. на виборах в Іспанії переміг народний фронт (269 місць з 474) і було сформовано уряд лівих республіканців на чолі

і з Мануелом Асанья. З лютого по липень 1936 р. в Іспанії відбулося

113 (!) загальних та 228 часткових страйки. Уряд прагнув задоволь-

I нити вимоги широких мас. В результаті реформ селяни отримали

5,5 млн га землі, робочий день було скорочено, церкву відділено від держави тощо. Однак соціальна напруга в суспільстві продовжувала зростати. 17 липня 1936 р. військові радіостанції в Іспанському Марокко передали кодовану фразу «Над усією Іспанією - безхмарне небо»,

^k що означала сигнал до початку заколоту. На боці заколотників

Ф. Франко виступили 200 тис. легіонерів з Італії та Німеччини, десятки тисяч португальських, угорських, фінських, ірландських фашистів. Республіканським військам допомагав СРСР - тут воювали 800 льотчиків, 350 танкістів, 220 радників, зокрема майбутні маршали СРСР Р. Малиновський, Н. Воронов, К. Мерецков, генерал-полковник П. Ричагов та ін. Загалом в республіканській армії билися близько 40 тис. інтербригадівців з 54 країн. Республіканські війська здійснили ряд вдалих операцій - розгром італійського корпусу під Гвадалахарою (березень, 1937 р.) та форсування р. Ебро (липень, 1938р.) Загальні втрати Іспанії у громадянській війні становили

і 1 млн чоловік.

У квітні 1938 р. територія республіки була розчленована на дві

частини (Каталонія і Валенсія). 6 березня 1939 p., внаслідок заколоту полковника Касадо в Мадриді, республіка зазнала поразки. Десятки тисяч республіканців, що встигли перейти на територію Франції, були інтерновані у французьких концтаборах. Прийшовши до влади, Франсіско Франко, «каудільйо де ла Іспана», заборонив усі партії, крім Іспанської фаланги. Було ліквідовано соціальне законодавство. Режим опирався на фінансову олігархію, поміщиків, вище духовенство і реакційну воєнщину. Проіснував до середини 70-х років. Сьогодні Іспанія - конституційна монархія, член ЄС.

ПОЛЬЩА

У своєму розвитку міжвоєнна Польща пройшла три етапи. Уже на першому (1918-1926 pp.) етапі в умовах відносно демократичної конституції 1921 р. було заборонено КП Польщі, придушено національно-визвольний рух. Період первинної фашизації суспільного життя (1926-1935 pp.) ознаменувався зосередженням фактичної влади в руках «головного інспектора збройних сил» Ю. Пілсудського. Парламент міг бути розігнаним за одним словом Пілсудського, президент (креатура «головного інспектора») отримав право видання актів, що за дією не відрізнялися від закону. На цей період припадає і т. зв. пацифікація 1930 p., що охопила понад 900 населених пунктів Західної України. Це «умиротворення» означало погром місцевих відділків «Просвіти», фізичну розправу з чоловічим населенням, ув'язнення сотень свідомих українців у політичних концтаборах типу Берези Картузької.

Період посиленої фашизації розпочався з уведенням реакційної конституції 1935 р. За нею, єдина реальна влада зосереджувалася в руках президента, відповідального лише «перед богом та історією за долю держави». Під головуванням президента перебували уряд і сейм та сенат, збройні сили, суд, державний контроль. Президент на власний розсуд призначав голову Ради Міністрів і самих міністрів, скликав і розпускав парламент, заключав і ратифікував міжнародні договори. Президент командував Збройними Силами. У певних випадках мав вплив на визначення наступника, на власний розсуд міг відкликати прем'єр-міністра, голову Верховного Суду, вищих воєначальників. Йому належало право помилування і право передачі під суд членів уряду. Його декрети мали силу закону. Фактично, юридичне становище польського президента мало чим відрізнялося від німецького «фюрера», італійського «дуче» чи іспанського «каудільйо».

РУМУНІЯ

Уже в 1924 р. компартія Румунії була загнана у підпілля, профспілки поставлені під урядовий контроль, знято обмеження для арештів з політичних мотивів. Законом «Про соціальну безпеку» передбачалося покарання за пропаганду демократичних ідей. Однак у країні діяло загальне виборче право. Закон 1926 р. встановив «премію» для партії, що збирала 40% голосів; їй належало 60% мандатів. Криза 1929-1933 pp. означала розорення сотень тисяч дрібних власників, заробітна плата в промисловості упала на 40%, заборгованість селянства зросла на 150 млрд лей. В середині 30-х років і, особливо, у другій половині цього періоду територіальні вимоги до Румунії висунули Угорщина (Трансільванія), Болгарія (Пд. Добруджа), СРСР (Бесса-рабія). У 1938 р. король Кароль II здійснив військовий переворот, відмінив дію конституції 1923 р. і зосередив усю повноту влади у своїх руках. Політичні партії і профспілки розпущені, парламент розігнаний, демократичні свободи остаточно відмінені. З 1940 р. (по 23 серпня 1944 р.) одноосібним «кондукатором» Румунії став Антонеску.

Фашистськими і напівфашистськими вважаються режими Цанкова і Георгієва (1923-1926 та 1934 pp.) в Болгарії, гомінданівський режим Чан Кайші у Китаї, Салазара в Португалії, Піночета в Чилі та ін.

Історична приреченість фашизму і націонал-соціалізму

Військова поразка країн фашистського блоку в другій світовій війні пояснювалася не лише силою антифашистського табору, але й внутрішніми недоліками фашистської держави і права. Режими Салазара в Португалії та Франко в Іспанії відійшли в минуле зі смертю своїх засновників. Незважаючи на вражаючі економічні успіхи, пішов у відставку після 17-річного (1973-1990 pp.) правління чилійський диктатор А. Піночет. Все це є свідченням того, що, на відміну від демократичних режимів, фашизм приречений на недовготривалість існування.

Питання про причини поразки фашизму в світовому масштабі не зводяться виключно до воєнного аспекту. Справді, не можна воювати з усім світом, війна на два фронти завжди була згубною для Німеччини і не лише для неї. Але, навіть, якщо припустити, наприклад, що в 1940 р. заступник Гітлера по НСДАП Гесс зумів би домовитися з Англією чи

німецькі вчені створили атомну бомбу швидше за американців, фашизм однак був приречений, подібно до того, як приреченим був комунізм.

Іронія долі: навіть у основах свого вчення Гітлер припускав принципові помилки. Він вважав, що життєздатними є лише чисті раси, тоді як усі дослідження показують особливу житгєстійкість гібридів зі змішаними властивостями. Ця вихідна помилка пішла далі, коли наука, культура, мистецтво тощо були розділені на «арійське» та «неарійське». Теорія відносності Ейнштейна, наприклад, оголошувалася породженням єврейської «спекулятивної (?) фізики». Так Німеччина залишилася без ядерної зброї. Комунізм свого часу з ідеологічних міркувань оголошував кібернетику і генетику буржуазними лженауками. Наслідки теж відомі. Будь-які ідеологічні (расові, класові, релігійні) обмеження і табу вбивають науку, культуру, мистецтво. У 1933-1945 pp. в кордонах Німеччини не було створено жодної (!) книги, жодної картини, жодного музичного твору світового значення - розплата за шовінізм і тоталітаризм, за відчуття зверхності до навколишнього світу. Це,- по-перше.

По-друге, фашизм мобілізує суспільство, нав'язуючи йому ідеологію оточеної з усіх боків фортеці. Але такий підхід є безперспективним. Не можна тримати в постійній напрузі покоління за поколінням, вимагаючи нескінченних жертв в ім'я «величного» майбутнього. Надто великих втрат вимагає таке насильство над психікою. Єдиним відомим історії суспільством, де подібне вдалося, була давньогрецька Спарта. Ціна високої боєздатності відома: невігластво, бідність, жорстокість, фізичне винищення надто немічних новонароджених.

По-третє, фашистська і нацистська ідеологія не могли гарантувати їх носіям постійних військових союзників. Жодний народ не дивиться на себе як на нижчу расу. Вступивши у союз з Німеччиною, її арійські (Фінляндія) і неарійські (Італія, Румунія, Угорщина) союзники орієнтувалися, передусім, на власні інтереси і потім кидали Німеччину без найменших сумнівів - ідея німецького світового панування не зобов'язувала їх виявляти союзницьку вірність «расі панів», як тільки це ставало невигідним і безперспективним.

По-четверте, як висловився У. Черчілль, - «демократія найгірша з форм держави, якщо не брати до уваги усіх інших». Відсторонення від управління великих суспільних і політичних груп перетворювало їхніх представників на ворогів держави. Нація ставала надто залежною від особи вождя і очолюваної ним партії. Будь-яка неточність та істотна хиба внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу не могла бути виправлена з допомогою звичної демократичної процедури, і наслідки були жахливі. Військова поразка Німеччини стала очевидною уже наприкінці 1944 p., але на олтар фашистської ідеї були принесені ще

мільйони людських життів, під ударами союзників зруйновані сотні німецьких міст тощо.

Фашизм - це ідеологія, побудована на ідеї дарвінівської боротьби націй за місце під сонцем. Народ переконують, що для посідання належного йому місця потрібно приносити жертви. Ці жертви стають безкінечними, виснажуючи суспільство. Протиставлення себе сусідам, замішане на шовінізмі, веде до політичної і культурної ізоляції. Після короткої ейфорії економічних, політичних та воєнних успіхів неминуче настає розплата, або, як це було у Чилі, протверезіння і відмова від фашизму як державної політики.

Рекомендована література

Деларю Ж. История гестапо.-Смоленск, 1993.

История фашизма в Западной Европе. Отв. ред. ФшатоваС. Г.-Ы.: Наука, 1978.

Коваль В. С. «План Барбаросса»: истоки и история величайшего преступления империализма-К.: Наукова думка, 1989.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М., 1984.-С. 364-367.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія-К.: Вентурі, 1995.-С 221-228.

Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. В двух томах-М.: Воениздат, 1991.

Дата добавления: 2015-05-23