Теорема Рональда Коуза

Теорема Р. Коуза викладена в його статті "Проблема соціальних витрат". В якій розглядається проблема зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні результати будь-якої діяльності, які стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб [1].

Теорема Коуза стверджує: "Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінною і ефективною незалежно від змін в розподілі прав власності". Отже, з точки зору Коуза, в умовах нульових трансакційних витрат (а саме з цих умов виходила стандартна неокласична теорія) ринок сам зуміє впоратися із зовнішніми ефектами. Таким чином, висувається парадоксальне положення: при відсутності витрат з приводу укладання угод структура виробництва залишається такою ж незалежно від того, хто яким ресурсом володіє. Теорема доводилась Коузом на прикладах, частково умовних, частково взятих із реального життя [2].

Сьогодні теорема Коуза вважається одним із найбільш яскравих досягнень економічної думки другої половини минулого століття:

- вона розкриває економічний сенс прав власності;

- відводить звинувачення ринку в "провалах";

- виявляє ключове значення трансакційних витрат;

- показує, що посилання на зовнішні ефекти - недостатні підстави для державного втручання.

25. Теорія "економіки пропозиції"

Теорія "економіки пропозиції" побудована на традиційній для неокласичного напряму основі - впливі сукупної пропозиції на економічну рівновагу, яка бере початки ще з досліджень Сея.

Ця теорія основну причину нестабільності економічного розвитку та стагнації, посиленої інфляцією, або стагфляції, вбачає у нестачі обсягу національного продукту. На грунті цих уявлень на противагу кейнсіанським уявленням була побудована макроекономічна модель, що зорієнтована на пропозицію[1]. Якщо в кейнсіанській моделі велике значення з метою здійснення антиінфляційної політики надавалося зростанню сум податків як в абсолютному, такі у відносному розумінні, то теоретики "економіки пропозиції" стверджують, що з часом більша частина податків трансформується у витрати виробництва і перекладається на споживачів у вигляді більш високих цін. Тому зростання податків викличуть ефект підвищення темпу інфляції пропозиції. А збільшення при допомозі держави податкового тиску на підприємства приведе лише до стагфляції, тобто зростанню і інфляції і безробіття.

А. Лаффер вводить поняття граничних податкових ставок, перевищення яких знижуватиме стимули до праці, підприємництва, заощаджень та інвестицій. Результатом буде зменшення пропозиції товарів і послуг, а отже, й доходів державного бюджету. Парадокс полягає утому, що для збільшення податкових надходжень до бюджету потрібно знизити податкові ставки за межу граничних. Залежність між податковими ставками та доходами бюджету держави одержала назву "закону Лаффера"

26. Джеймс Б'юкенен: теорія суспільного вибору

Теорія суспільного вибору (public choice theori) - один із найбільш яскравих напрямків "економічного імперіалізму", один із основних напрямків досліджень, пов'язаних з використанням методології неокласичного аналізу стосовно інституційної системи. Вона зародилася у 60-х роках минулого століття як галузь економічної науки, що вивчає питання оподаткування та державних витрат у контексті надання соціальних благ, Згодом її межі значно розширилися і нині вона, трактується як теорія економічної політики.

Фундатором теорії суспільного вибору справедливо вважається американський дослідник Джеймс Б'юкенен [1]. "Суспільний вибір - це погляд на політику, який виникає внаслідок розповсюдження застосування інструментів та методів економіста на колективні чи неринкові відносини" - писав Б'юкенен.

За уявленнями Б'юкенена, теорія суспільного вибору витікає з двох методологічних посилок. Перша полягає у тому, що кожен індивід переслідує власні інтереси, тобто є за виразом А. Сміта "людиною економічною" і егоїстичною; друга - це трактування політичного процесу, за допомогою якого "людина економічна" реалізує свої інтереси через процес обміну. Осмислити політичний процес як взаємовигідний для "людини економічної" обмін дозволяє індивідуалізм, якому в теорії суспільного вибору і надається вирішальне значення.

Таким чином, дослідник виділив три найважливіших елементи, на яких базується теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм; концепція "людини економічної"; концепція політики як обміну.

Ідеальними вважаються такі політичні інститути і процеси, які подібно до конкурентного ринку, дозволяють переслідувати індивідуальні інтереси, водночас забезпечуючи й суспільні інтереси.

Б'юкенен наголошує, що інтересом індивідів у суспільному виборі є індивідуальні та суспільні блага із зовнішніми ефектами, надання яких через ринок виявляється згідно закону Парето менш ефективним, ніж завдяки тому чи іншому політичному процесу (певним діям держави). Водночас дослідник розглядає державу насамперед засобом реалізації суспільної згоди, вироблення правил, які забезпечують соціальну взаємодію з вигодою для кожного, а не як простого постачальника соціальних благ і коректувальника "провалів ринку".

Підхід до політики як до взаємовигідного обміну не означає, що між політичним ринком і ринком приватних благ відсутня різниця. Б'юкенен доводить, що ефективність ринку приватних благ зростає з підвищенням конкуренції, тобто збільшення його учасників, а політичний ринок від збільшення учасників ефективність втрачає. Любе політичне рішення буде парето-ефективним, коли проти нього ніхто не заперечує, однак зі зростанням числа учасників процесу ймовірність одностайності невмолимо наближається до нуля.

Розглядаючи відмінності між ринками індивідуальних (споживчий ринок) та соціальних благ доводить, що "якість вибору" на споживчому ринку майже непомітна, оскільки люди завжди впевнені, що одержать куплене благо. На ньому покупець може обирати між багатьма різновидами одного блага, купувати різні блага у найрізноманітніших варіаціях одночасно.

На політичному ринку соціальних благ все складніше, адже при голосуванні за кандидата, який обіцяє підвищити пенсії та відремонтувати дороги, ці блага не гарантовані навіть у випадку перемоги цього кандидата на виборах. Тому політичний вибір здійснюється із дуже обмеженого набору взаємовиключних альтернатив, виходячи з цього, Б'юкенен робить висновок, що варто надавати перевагу приватному ринку перед державою скрізь, де це можливо.

27. Дуглас Норт - засновник нової економічної історії (кліометрики)

Однією із течій неоінституціоналізму стала так звана нова економічна історія, або кліометрія [1]. Найвідомішими представниками нової економічної історії стали американські дослідники Дуглас Норт і Роберт Фогель. Тривалий час працювали у галузях економічної історії та економетрії, синтез яких і привів їх до кліометричних досліджень. У 1993 році стали лауреатами Нобелівської премії [2].

Норт у своєму аналізі дотримується характерного для інституціоналізму прийому економічного імперіалізму, тобто "вторгнення" економічної теорії до суміжних галузей гуманітарних знань, Зокрема він зробив спробу узагальнення економічних підходів до різних сфер неекономічної людської діяльності: культури, дозвілля, злочинності, порту, соціальної активності та інших суспільних явищ та процесів. На його думку, означені інституції породжують багато суперечностей у суспільстві, утворюючи окремі галузі економічного дослідження: економіку освіти і охорони здоров'я, наркоманії і проституції, запобігання злочинності і заборони абортів, ризику і страхування тощо.

Норт у своєму аналізі, на відміну від більшості дослідників, застосовує не стільки кількісні і статистичні оцінки економічних параметрів та контрфактичних моделей, скільки досліджує реальні історичні явища і події та намагається знайти їм пояснення. Інструментом такого аналізу став аналітичний апарат неоінституціональної економічної теорії. Нова економічна історія намагається інтерпретувати історичний процес насамперед з огляду еволюції інституцій. Інституції знову стали предметом дослідження, цього разу економічної історії.

Своїми дослідженнями Норт довів, що головною функцією створених людьми інституцій (законів, постанов, угод, прав власності тощо) є економія трансакційних витрат і вони всі разом утворюють інституційну структуру економіки і суспільства. Разом з тим, створені людьми інституції не можна відчути, побачити і навіть виміряти. Інституції можуть бути формальними і неформальними.

До формальних інституцій дослідник відніс правові та адміністративні акти (конституції, закони, чинні норми права, судові прецеденти, адміністративні рішення, тощо), а до неформальних - різноманітні господарські договори та угоди, норми поведінки, кодекси честі та гідності, фахової самовідданості, звичаї і традиції, різноманітні соціальні умовності тощо.

Етапи розвитку інституційної структури Нобелівський лауреат трактує як "переломні моменти економічної історії", або "економічні революції". Перша з них - неолітична відбулася 8-10 тисяч років тому і призвела до виникнення держави, а друга у другій половині XIX століття і привела до фундаментальних змін в економічній системі в результаті розширення ринку і структурно-організаційних змін. Обидві "революції" визначили стрибок у збільшенні трансакційних витрат, водночас інституційна структура економіки і суспільства покликана зменшувати ці втрати.

Організації діють у просторі, який створюється конкретними інституційними обмеженнями, які дозволяють побачити взаємодію між правилами гри і поведінкою її учасників. Якщо організації спрямовують свої зусилля на непродуктивну діяльність, це означає, що інституційні обмеження створили таке середовище, яке заохочує саме таку діяльність. Зокрема, окремі країни бідні тому, що їх інституційні обмеження визначають таку систему винагород і стимулів за економічні чи політичні дії, що не заохочує до продуктивної діяльності [3, с.141].

Таким чином, центральною проблемою нової економічної історії є стан інституційної рівноваги в суспільстві. Ця рівновага виникає тоді, коли ніхто незацікавлений у перебудові діючої інституційної структури.

Примітки

1. Термін "кліометрика" походить від імені музи історії Кліо із давньогрецької міфології та слова метрика - "вимірювання". Це сучасна галузь економічної науки, предметом якої є економічна історія, що вивчається на основі сучасних методів статистичного і математичного моделювання.

28. Теорія людського капіталу

Початок формування теорії людського капіталу припадає на 60-ті роки XX ст. Першовідкривачем терміна "людський капітал" вважається Т. Шульц - представник чиказької школи. Основні принципи своєї теорії він виклав у статтях "Формування капіталу освіти" (1960 р.) та "Інвестиції в людський капітал" (1961 р.). Паралельно з Т. Шульцем теорію людського капіталу розробляв Г. Беккер, який теж належить до чиказької школи. Першу його публікацію "Інвестиції в людський капітал" було надруковано в 1962 р., а трохи пізніше вийшла його фундаментальна праця "Людський капітал: теоретичний та емпіричний аналіз" (1964 р.). За праці у сфері людського капіталу Г. Беккеру в 1992 р., а Т. Шульцу - у 1979 р. присудили Нобелівську премію з економіки.

Теоретико-методологічні дослідження людського капіталу як економічної категорії знаходимо в публікаціях багатьох науковців. Найчастіше під людським капіталом розуміють сукупність усіх продуктивних рис працівника (див. табл.).

Таблиця. Визначення поняття "людський капітал"

Автори	Визначення
Г. Беккер	Людський капітал "формується за рахунок інвестицій в людину, серед яких можна назвати навчання, підготовку на виробництві, витрати на охорону здоров'я, міграцію і пошук інформації про ціни і доходи" (Беккер Г. С. Человеческое поведение: экономический подход. Избранные труды по экономической теории. - М.: ГУ-ВШЭ, 2003. - С. 39)
Т. Шульц	Людський капітал зводить до розвитку знань і здібностей, які людям надають "шкільна освіта, навчання на робочому місці, зміцнення здоров'я і зростаючий запас економічної інформації" (Shultz T. Investment in Human Capital. - N. Y.; L., 1971. - P. 64 - 65)
Г. Боуен	Людський капітал "складається з набутих знань, навичок, мотивацій та енергії, якими наділені людські істоти і які можуть використовуватися впродовж певного часу для виробництва товарів і послуг" (Bowen H.R. Investment in Learning. - San Francisco, 1978. - P. 362)
Л. Туроу	Людський капітал являє собою "продуктивні здібності, обдарування і знання" (Thurow L. Investment in Human Capital. - Belmon, 1970. - P. 15)
І. Фішер	Відкидаючи теорію трьох факторів виробництва, під капіталом розумів все те, що протягом певного часу спроможне приносити дохід. Базуючись на теорії корисності, він вводив людину до складу капіталу нарівні з іншими матеріальними об'єктами (Fisher I. The Natura of Capital and incom. - London, 1927. - P. 5, 51-52, 68-69)

На Заході є немало відомих підручників з економіки, які містять окремі розділи на тему людського капіталу [1].

Концептуальні підходи до розуміння людського капіталу дістали відображення в наукових працях вітчизняних учених. Характеристику людського капіталу подано у працях В. Близнюка, Д. Богині, О. Грішнової, С. Дятлова, які розглядають людський капітал через якісні характеристики працівника, що ефективно використовуються з метою зростання продуктивності праці та відповідно впливають на зростання доходів власника [2].

Аналіз визначень людського капіталу дозволяє зробити наступні висновки.

По-перше, в одних акцент зроблено на самому факті володіння цим особливим видом нематеріального багатства, на його формуванні та витратах, які пов'язані з цим процесом, а також на результаті функціонування людського капіталу.

Теоретичним підґрунтям розвитку альтернативних концепцій людського капіталу, згідно з якими до цього поняття відносять не лише знання й уміння людини, а і її здатність до праці, психологічні особливості, суспільні та культурні якості, стала теорія І. Фішера.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років минулого століття відбувається активна розробка моделей економічного зростання з участю людського капіталу. Зокрема, виникли теорії ендогенного економічного зростання, в яких людський капітал займає ключову роль, так як його внесок у економічне зростання обумовлений не тільки вищою продуктивністю кваліфікованих і досвідчених працівників. Головне - він виступає джерелом нових ідей та інновацій, а також фактором їх сприйняття і розповсюдження [3].

Попри окремі дискусійні суперечності щодо змісту поняття "людський капітал" професор І. Радіонова виокремлює наступні загальновизнані положення [4]:

- людський капітал є віддзеркаленням запасу знань, навичок, здатностей і мотивів працівників до продуктивної діяльності;

- людський капітал може нагромаджуватися внаслідок інвестування в певні сфери; зокрема, до таких сфер належать фундаментальна освіта (навчання, що передує трудовій діяльності),система підвищення кваліфікації, медицина, виробнича інфраструктура в тій її частині, що забезпечує рух робочої сили, інформаційна інфраструктура, завдяки якій ринкові суб'єкти орієнтуються в цінах та доходах;

- мотивом інвестування в людський капітал, як для уряду (держави), так і для окремих осіб, слугує очікувана віддача - додатковий доход або інші вигоди в майбутніх періодах;

- серед інших вигод від нагромадження людського капіталу присутні такі зовнішні ефекти, як оволодіння новим знанням у процесі діяльності, швидке його поширення в усій економіці, створення сприятливих умов для приросту знань та їхнього застосування.

Сьогодні науковці особливий інтерес проявляють до проблеми виміру людського капіталу, так як будь-який із підходів, які для цього використовуються, не може врахувати всі важливі аспекти, а це призводить до неадекватних оцінок.

29. Тенденції синтезу основних напрямів світової економічної думки

У процесі глобальної постіндустріальної трансформації розв'язуються певні технічні та соціальні суперечності індустріальної епохи.

У рамках провідних напрямків світової економічної думки помітною стає тенденція до синтезу підходів [1]. Однак це не заважає поглибленню спеціалізації досліджень.

Загальність форм інформаційних ресурсів і багатства, мала вартість їхнього відтворення, нагромадження в процесі споживання знецінюють ключовий як для політичної економії, так і для економікс принцип обмеженості благ.

В інформаційному постіндустріальному суспільстві спостерігається тенденція подолання основного політико-економічного протиріччя - між власниками і безпосередніми виробниками обмежених благ. Одним із наслідків цього є трансформація соціально-економічної природи держави, перетворення її в державу соціальну [2].

Усі провідні напрямки світової економічної науки сходяться у визнанні актуальності проблем трансформації капіталізму і ринку взагалі, виступають за розвиток економічної свободи і господарської заповзятливості поряд з удосконаленням соціальних функцій держави.

Посткейнсіанство, що акцентує увагу на проблемах державного регулювання грошового обігу й інфляції, визначають сьогодні як "монетарне кейнсіанство" або "неомонетаризм" (Ф. Модільяні). У той же час посткейнсіанські підходи до питань ціноутворення є близькими до позицій сучасного інституціоналізму.

Неокласичний синтез поєднує ідеї економічного лібералізму з аналізом механізмів державного регулювання ринку в системі змішаної економіки.

Теорія прав власності синтезує неокласичні моделі з ідеями інституціоналізму і марксизму.

Із середини XX ст. і дотепер одним з найбільш авторитетних економістів-теоретиків у світі визнається Дж. К. Гелбрейт. Вчений прагне у своїх роботах узагальнити соціально-економічні характеристики сучасної цивілізації на базі синтезу ідей критичного і позитивістського інституціоналізму, класичної школи, соціально-економічної теорії К. Маркса, неокласицизму та кейнсіанства. Методолого-теоретичний синтез дозволив Дж. Гелбрейту дати вірну прогностичну оцінку багатьох тенденцій розвитку змішаної економіки в умовах постіндустріального переходу і конвергенції ринкових і планових начал господарювання.

Поряд з тенденцією зближення раніше відособлених напрямів економічної думки спостерігається також синтез економічної науки з іншими галузями суспільствознавчого знання.

З одного боку, розвиваються ідеї економічного імперіалізму; економічний підхід оголошується універсальним для всіх суспільних наук.

Принципи економічного вибору узагальнюються для сфери політики в теорії суспільного вибору (Е. Даунс, Дж. Б'юкенен, Дж. Стіглер та ін.) і в більш широкому плані, практично для всіх сфер людської життєдіяльності - у різних напрямах теорії раціонального вибору (Г. Беккер, Р. Познер, Дж. Коулмен та ін.). "Я переконався, що економічний підхід є всеосяжним, він застосовний до всякої людської поведінки", - стверджує один із представників теорії раціонального вибору Г. Беккер [3].

Основоположники кліометрики Д. Норт і Р. Фогель поширили неокласичний інструментарій, методологію неоінституціоналізму і технічний арсенал статистики на історичні дослідження.

З іншого боку, економічні закономірності все частіше розглядаються як окремий випадок більш широких соціальних процесів.

Принцип універсальності раціонального вибору уточнюється положенням про "обмежену раціональність" (Г. Саймон). Спроби її формалізації (Дж. Стіглер) виявляються недостатньо результативними, цей тип раціональності мало піддається формалізації і вимагає залучення пізнавальних засобів соціології, психології, історії, політології, етнографії, країнознавства, регіонознавства та інших наук.

Сучасна теорія регуляції фундаментальним вихідним принципом визначає "феномен впливу всього комплексу суспільних відносин на економічні закономірності" [4].

30. Сучасна структуризація економічної науки

Економічне життя суспільства складне і суперечливе. Воно являє собою багатогранну і багаторівневу структуру. Пізнати його не спроможна лише якась одна економічна дисципліна. Тому ця особлива сфера життєдіяльності людей - економіка - є об'єктом вивчення відповідної системи економічних наук.

Економіка виникла набагато раніше, ніж наука про неї. Протягом багатьох тисячоліть люди господарювали, опираючись на досвід попередніх поколінь. Знання носили емпіричний характер, не були узагальнені і синтезовані в єдину наукову систему. Попередниками наукової економіки були філософія і соціологія.

Економіка як наука, тобто як систематизоване знання про сутність економічних явищ і процесів, почала оформлятися лише в XVI - XVII ст. В цей же період розпочинається і процес диференціації знань. У даний час економічна наука - це система економічних наук, яка безперервно поповнюється.

В Політична економія, мікроекономіка і макроекономіка, які входять до теоретичного блоку системи економічних наук, включені до циклу фундаментальних дисциплін як складові нормативної частини змісту освіти.

Об'єктом вивчення для всіх економічних дисциплін є економіка в цілому. Проте якщо об'єкт для них є спільним, то предмет, тобто коло проблем, які розглядає та чи інша економічна наука, різний. В економіці діють економічні суб'єкти. Свою діяльність вони спрямовують на економічні об'єкти і вступають у певні взаємовідносини. Тобто, є суб'єкти, об'єкти і економічні відносини. Кожний із цих елементів стає предметом вивчення відповідної складової частини економічної теорії [4].

Політична економія вивчає виробничі відносини в їх єдності та взаємодії з організаційно-економічними відносинами і продуктивними силами, досліджує закони, які керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням життєвих благ, та розробляє методологічні основи механізму їх використання суспільством з метою підвищення ефективності виробництва і зростання добробуту людей.

Але економічні (виробничі) відносини виявляються лише через діяльність і поведінку економічних суб'єктів і перш за все фірм і домогосподарств. Це предмет мікроекономіки. Мікроекономіка як складова економічної теорії вивчає поведінку і механізм прийняття рішень окремими економічними суб'єктами (індивідами, домашніми господарствами, підприємствами, організаціями, тобто мікросистемами), які прагнуть досягти мети за наявних обмежених ресурсів і для яких до того ж можна знайти альтернативне використання.

У центрі уваги мікроекономіки перебуває поведінка споживача і виробника та її оптимізація, ринковий попит і пропозиція, відносні ціни товарів, розподіл ресурсів за альтернативного їх використання, часткова і загальна рівновага тощо..

Макроекономіка розкриває механізм функціонування національної економіки на основі макроекономічних теорій, концепцій, моделей, обгрунтованих світовою та вітчизняною наукою й апробованих економічною практикою.

Співвідношення політичної економії, мікроекономіки і макроекономіки має рефлективний характер. Як не існує економічних відносин, які б виявлялися поза діяльністю економічних суб'єктів і не були складовою економічної системи, так не існує політичної економії, яка б не враховувала мікро- і макропроцеси. Таке можна сказати про кожну з складових економічної теорії. В той же час політекономія не може обійтися без мікрорівневого та макрорівневого аналізу економічних процесів, особливо у відтворювальній сфері, або ігнорувати сучасні досягнення мікро- і макроекономіки щодо залежностей між економічними процесами та явищами.

Дата добавления: 2015-05-23