Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській Русі

Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі теж відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші літературні пам'ятки того часу.

Одним із ранніх літературних творів, де розглядалися означені проблеми, було "Слово про закон і благодать" першого київського митрополита Іларіо-на, що його він проголосив 1049 р. з нагоди завершення будівництва фортифікаційних споруд.

За часів Ярослава Мудрого Іларіон виконував роль головного ідеолога нововведень. Серед своїх сучасників, зокрема служителів нової віри, він вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дав їм оригінальне пояснення, що й дійшло до нас у його "Слові...".

Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Він протиставляв два етапи історії людства: епоху Старого Заповіту, основану на законі, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення і рабства, та епоху Нового Заповіту, де панують свобода, істина та благодать. Ці етапи послідовно заступають один одного в процесі історичного розвитку людства. Благодать — це прогрес людства. З цього приводу Іларіон писав: "Спершу закон, потім благодать, спершу тінь, потім істина".

Співвідношення Старого й Нового Заповітів, закону та благодаті він використовував для тлумачення соціальної проблеми, пов'язаної передусім із питанням про місце окремих народів у світовій історії. На думку митрополита, закон розділяє народи, звеличує одних і принижує інших. За законом, існує тільки один богообраний народ — іудеї. Новий Заповіт, благодать, вводить усіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель пропонує розглядати слов'янські народи в контексті світової історії, як рівні у спільності християнських народів.

У згаданому творі ми знаходимо прагнення Іларіона та його сучасників до зміцнення зовнішнього суверенітету Київської Русі, яке випливає з бажання звільнитися від впливу візантійської церкви. Безперечно, тоді цей аспект мав визначальне значення, оскільки, ставши незалежною в релігійному аспекті, Київська Русь зміцнювала свою державність у цілому.

Викладаючи думку про державність, Іларіон зводив історію Русі до історії великих самодержців. Прославляв тих князів, які дбали про єдність і міцність держави.

Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслугу рівною заслузі імператора Константина, який оголосив християнство державною релігією Римської імперії. "Ти уподібнення великого Константина, — писав він, — рівнорозумний, рівнохристолюбивийо.. Він у еллінів і римлян цесарство Богу підкорив, ти ж... по всій землі своїй поставив і утвердив віру".

Іларіон пропонував визнати Володимира святим, що сприяло б підвищенню авторитету і незалежності держави. Водночас, в умовах сформованої держави, було б вирішено ще одну проблему — ставлення людини до наявних у державі влад: світської (князівської) та церковної. Спробу вирішити цю проблему зроблено в "Ізборнику Святослава" 1073 р. і особливо в "Ізборнику Святослава" 107І p., де співвідношенню влади, церкви і людини приділено більше уваги.

Підкорення Богу тут уважалося апріорним, безумовним, людині тільки залишалося перенести це переконання на князя і коритися йому.

Зважаючи на недостатньо сильні традиції християнства, автор "Ізборника..." ототожнював церковну владу з князівською і підкреслював необхідність безумовного підкорення їй, тобто державна й церковна влада в цьому творі розглядалась як єдина. Хоча загалом у згаданому творі значно більше уваги приділено церкві та її служителям, в уяві автора "Ізборника..." держава, влада і церква стоять вище від людини та її інтересів.

Проблема співвідношення церковної та світської влади згодом, на початку XII ст., привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею "одного володаря", закликав до єднання Русі.

Ці ідеї він виклав у "Кирила-ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про Страшний С,уд, і про муки", "Повісті про сліпого й кульгавого", а також в інших творах.

Основою поєднання цих гілок влади могло, на думку автора, стати Святе Письмо, яке робить людину смиренною, добродійною, благородною.

Поліпшити суспільне життя, економічні й соціальні відносини можна лише за допомогою християнської релігії, за допомогою Святого Письма, яке належить читати "з розміркуванням". Відхилення від християнської віри, порушення її вимог призводить до соціального зла, яке може бути покаране відповідно до Божих законів. Він засуджував війни між князями, ворожнечу між служителями церкви, зазіхання на владу, бо вона від Бога. Кирило Туровський — прибічник сильної влади. Але той, у кого влада, вважав він, повинен бути розумним, робити людям добро, піклуватися про духовний і матеріальний стан громадян. Служителі церкви мають сприяти встановленню соціальної злагоди в суспільстві, загальної справедливості, гармонії між світською та церковною владою.

Проблеми зміцнення державності, централізації влади в той час вели перед у політичній думці. Актуальність їх обумовлювалась і тим, що між слов'янськими народами, які входили до складу Київської Русі, мала місце суперечка про верховенство того чи іншого народу. Можливо, через це і виникла легенда, буцімто північні слов'яни запросили до себе княжити варязького князя Рюрика, який нібито був батьком київського, князя Ігоря... Ця версія мала дві мети. По-перше, ідея про іноземця, який встановив порядок у давньоруських землях, повинна була припинити суперечку між слов'янськими народами за верховенство. По-друге, вона мала покріплювати авторитет київських князів і центру держави — Києва.

Цю версію було викладено в "Повісті временних літ" Нестора-літописця, датою появи якої вважається 1113 р. Основа цієї пам'ятки давньоруської літератури — ідея про богообраність слов'янського народу, включення слов'янства в контекст християнської історії. Тут викладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива на основі добровільної домовленості народу з князями.

Найбільш раціональним державним устроєм автор "Повісті..." вважав порядок, що його встановив Ярослав Мудрий.

У творі Нестора-літописця також мала місце спроба вирішити співвідношення двох гілок влади — світської та церковної, що сформувались у державі. Він уважав, що єдність держави має бути гарантована верховенством церковної влади.

Дата добавления: 2015-05-23