Історія пошти і перспективи розвитку 2 страница

Висновки
Історія пошти представляє самостійний інтерес як така. У роботі поштового зв'язку ще залишається багато невідомих сторінок, збереглися мільйони старих конвертів, що представляють собою велике поле для дослідження.
Історично пошта виникла для пересилки між певними місцевостями і за встановленою таксою листів, творів друку, товарних зразків, посилок, грошових сум, а в деяких державах - і для перевезення пасажирів на конях (там, де не було залізниць). Більшість поштових організацій перебувають у Всесвітньому поштовому союзі.
Сучасна пошта - це всесвітня мережа доставки поштової кореспонденції, як правило, через державні поштові компанії. Деякі країни (наприклад, США, Росія) мають державну монополію тільки на частину послуг зв'язку (у США USPS має монополію на доставку стандартних листів і листів «першого класу», в Росії монополізовані так звані «універсальні поштові послуги» - доставка листів до 100 грамів). У ряді країн всі поштові послуги монополізовані державною поштою (Великобританія). Україна є рівноправним учасником міжнародних інформаційних зв'язків. Останні події свідчать про те, що створюється загальнодержавна система регулюючих механізмів поштового зв'язку в умовах лібералізації ринку, що ще більше сприятиме інтеграції України у світове поштове простір.

Список літератури
1. Вігілєв О.М. Історія вітчизняної пошти. Частина 1. - М.: Зв'язок, 1977. Частина 2. - М.: Зв'язок, 1979.
2. Енциклопедія українознавства: В 10 т. / Головний pедактор Володимир Кубійовіч. - Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954-1989.
3. Кісін Б.М. Країна Філателія. - М.: Просвещение, 1969.
4. Офіційний сайт Всесвітнього поштового союзу.
5. Офіційний сайт УДППЗ «Укрпошта».
6. Постанова Кабінету міністрів України «Концепції Державної цільової програми розвитку поштового зв'язку на 2009-2013 роки». 2009.
7. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона. Стаття «Пошта». С-Пб. 1901.

Додаток
ПП Кім В.А.
Савичевої Надії Володимирівни
Заява
Прошу виплатити мені всю суму мого страхового фонду в розмірі 568 (п'ятсот шістдесят вісім) гривень.
29.01.09 р.
ПП Кім В.А.
Савичевої Надії Володимирівни
Заява
Прошу виплатити мені вихідну допомогу в розмірі однієї зарплати у зв'язку зі звільненням за скороченням штату.
29.01.09 р.

Історія поштового зв’язку має давнє коріння. Але що ми знаємо про пошту? Коли вона виникла? Як працювала і вдосконалювалася? З давніх часів, коли почалося зародження людських відносин, виникла потреба у передачі повідомлень. Спочатку про звістки сигналізували димом багать, боєм барабанів, звуками труб. Пізніше, до появи писемності, посилали гінців з усними повідомленнями. Такий вісник заучував "лист" зі слів відправника, щоб переказати його адресату [1]. Справжня революція у способах передачі повідомлень відбулася після виникнення писемності [2]. Історія пошти стала невід’ємною частиною історії людства. Але, як не дивно, ця важлива частина історії ще мало вивчена. Чимало "білих плям" є і в історії української пошти. В останній чверті ІХ ст., на самому початку існування Київської Русі, були закладені основи однієї з найстаріших у Європі пошти. Безперечно, посилку одного гінця, який сотні кілометрів їхав бездоріжжям, не змінюючи коней, ночуючи, де доведеться, назвати поштою не можна. Лише вироблена, узаконена система доставки, нехай найпростіша, є поштою. Неодмінною умовою для її створення є певні маршрути руху, станції зупинок, заміна способів руху, а також наявність самих засобів пересування [3]. Слово "пошта" походить від новолатинського слова "позито", що означає зупинку для заміни коней. Перша письмова згадка про пересилання вістей у Київській Русі відноситься до 885 року, коли князь Олег спеціальним гінцем направив повідомлення Родимичам [4]. Поштові відносини складалися тривалий час, пошта вдосконалювалася, поки не настав момент, коли її існування стало очевидним. Дослідники історії пошт І.П.Хрущов та О.М.Вигильов у діяльності вітчизняної служби зв’язку виділили три періоди. Перший період розвитку вітчизняної пошти відноситься до далекої давнини, коли виникла потреба відправляти вісників із повідомленнями про напад ворогів, про заклик князівських васалів на боротьбу з ворогом або просто з метою обміну звістками. Але ці посилання носили випадковий характер. Ще не була створена система термінової доставки звісток, і не завжди відправник був упевнений, що його грамота вчасно прийде в потрібне місце – гінця могли убити вороги, розтерзати дикі звірі, зрештою, він міг заблукати або загинути від голоду. Вісник був самотній у дорозі, наданий самому собі. Він рухався, в основному, по ріках або уздовж них − інші шляхи ще не були прокладені.

Другий період розвитку вітчизняної пошти почався на межі X–XI ст., коли в Київській Русі виник особливий вид натуральної повинності – повоз (984 р.), який, можливо, вже в той час передбачав доставку князівських посильних1. Однак пройшло майже двісті років, перш ніж повоз став одним з основних атрибутів пошти. З цього моменту, із другої половини XII ст., можна говорити про вітчизняну пошту як про сформовану систему доставки листів. У той час уже з’явивися більш-менш задовільні проїзні дороги, не пов’язані з водними шляхами, на дорогах − постоялі двори, а при князівських палацах − штат посильних.

1 О.М.Вигильов вважає повоз найдавнішою вітчизняною поштою, однією із найстарших у Європі. Це була система доставки вантажу і вісників. Повози почали розвиватися з кінця Х ст. і вже через століття перетворилися у налагоджену систему натуральної повинності простих людей.

До середини XIII ст. на Русі виникла ямська гоньба2, яка спочатку мало чим відрізнялася від повозу. При створенні наприкінці XV ст. централізованої Російської держави пошті приділялася велика увага: ями і підводи, за наказом царя Івана III, поставили на найважливіших дорогах країни. Існуюча система зв’язку була пристосована, у першу чергу, для військових цілей, правлячого класу і вищого духівництва. Третій етап розвитку вітчизняної служби зв’язку розпочався в 60-х рр. XVII ст., коли пошта стала загальнодоступною і регулярною. Тоді ж в офіційних документах з’явилося слово "пошта". У цей час уряд приступив до об’єднання засобів зв’язку в цілісну організацію. Цей процес тривав майже сто років і закінчився в 1782 р. утворенням міжвідомчої установи − Головного поштових справ правління [5].

2 Гоньба – неперакладе визначення перевезення пошти кінним транспортом і вся система облаштування доставки її з одного населеного пункту до іншого. 3 У Стародавній Греції уряди мали піших посланців, у Римській республіці для урядових і приватних цілей існував інститут гінців або приватних підприємців, які віддавали у найми підводи і коней. В Англії верхові гінці зустрічаються тільки з ХІV ст. [Див.: Энциклопедический словарь. – Т. ХХІV // Под изд.: Ф.А.Брокгауза, И.А.Ефрона. – СПб., 1898. – С. 793–796]. 4 Із татарським нашестям у ХІІІ ст. з’явилося слово "підвода". На думку С.Соловйова, за етимологією воно отримало вживання з того часу, коли для державних спілкувань став потрібен підвод коней на вказані місця: міста і стани. З цього часу вже існували служби у міста, до старост і становщиків, і підводи відпускалися від міста до міста, від стану до стану.

Відмінною рисою історії вітчизняної пошти, на думку М.Шедлінга, є те, що в той час, коли в країнах Сходу і Західної Європи у давнину і в Середні віки виникали різні способи пересилання і доставки листів за допомогою піших або кінних (верхових) гінців, посильних, кур’єрів та ін.3, на Русі початок пошти було покладено відразу ямською гоньбою, яка поступово перейшла у їздову пошту [6]. Таким чином, екіпажний поштовий рух і перевезення поштою пасажирів застосовувалися в нашій країні раніше, ніж в інших країнах, хоча і в мало організованому вигляді. Питання виникнення ямської гоньби і значення слова "ям" розглядалося істориками неодноразово, але залишилося не зовсім висвітленим. Існують різні версії щодо походження даних термінів. Систематизуємо їх. Деякі дослідники вважають, що термін "ям" походить від слів "ями", "рів", "межа", доводячи, що ямська повинність знаходилася у зв’язку з визначеною відстанню. Д.Толстой вказує на те, що для перевезення гінців і різних посадових осіб князі влаштовували особливі слободи, які називалися ямами, оскільки знаходилися на межах поселень, які позначалися межею або ямами. Звідси і сама повинність поставляти людей, коней і утримувати їх для перевезення різних князівських гінців, отримала назву ям [7]. Але ця версія не пояснює зв’язку звичайної межі з межею володарською, яка б носила ямський характер. Друге припущення висловлював дослідник Каневець у роботі "Русская почта". Слово "ям" він утворив від дієслів "іматі – яті". На його думку, "ям" означало повинність, як слова "дань - подать": "опричь моей дани и яму". За поясненням автора, "ям" була повинністю не натуральною, а відбувалася за встановленими положеннями, чим відрізнялася від данини [8]. І.П.Хрущов заперечує це доведення, оскільки, на його думку, "ям" є видом урочної данини, узаконеної у ХVІІІ ст. А "граматично походження ям від дієслова яті... є безсенсовим" [9]. Третю версію походження термінів "ям" і "ямська гоньба" знаходимо у рукописній статті Г.Каразіна, яка зберігається в Російському державному архіві давніх актів (Москва). Автор виводить слово "ям" від імені народу "ямі" або "ємі", котрий проживав з північного боку Ладозького озера до Двини і вверх до озера Білого. Після підкорення даної області Іваном ІІІ у 1464 р., "ямі" як особливий народ, ніде вже не згадувалися. Можливо, що Іван ІІІ, для того, щоб убезпечити себе від непокірного народу, вирішив розселити їх і, вважаючи на їх здібність і звичку до кінної їзди, утворив з їхніх поселень стани по великим дорогам. Ці стани від стародавньої назви народу "ямі", на думку Г.Каразіна, і могли бути названі "ямами", а утримувані на них у готовності коні – ямськими [10]. Ми бачимо тут уже інше достатньо своєрідне тлумачення слова "ям", і хоча його не можна не визнати ризикованим, з огляду на відсутність підтверджувальних фактів, воно не позбавлене відомого історичного інтересу. І, нарешті, останню четверту версію походження термінів "ям" і "ямська гоньба" доводять дореволюційні історики І.Гурлянд, М.Покровський, М.Соколов, С.Соловйов, І.Хрущов, радянські і сучасні дослідники історії пошт В.Бізіна, В.Мороз, В.Мухін, М.Шедлінг та ін. На основі архівних і джерельних матеріалів автори стверджують, що слово "ям" – татарського походження і було взято від слова "дзям" (ям) – дорога, вживаному при слові "ям-чи" – провідник, путівник.

І.Гурлянд, С.Соловйов та М.Шедлінг у своїх роботах доводять, що вперше термін "ям" згадується у ярлику кипчацького царя Монгутимира, який, звільняючи митрополита і церковних людей від різних зборів і повинностей, звільняє їх і від яму (1270 або 1276 рр.). У цій же грамоті вперше зустрічається слово "підвода"4. У татар словом "ям" позначалася данина, яка накладалася на підвладні народи для підтримки поштової організації в орді [11].

М.І.Соколов стверджує, що "ям" мав значення відкупу на користь татар від ямської повинності, яку потрібно було відбувати натурою. Для збору яму посилалися особливі збірники – ямщики, або ямники. Поступово у кінці ХІV ст., на думку дослідника, ям як збір увійшов і до князівської фінансової системи [12].

На основі згаданого вище ярлика Монгутимира видно, що ям як рід данини відрізнявся від підводи. Пізніші пам’ятки вказують, що ямом називалася станція з кіньми і людьми для перевезення та з їжею для проїжджаючих. Підводи ж згонялися за особливою вимогою. У ранні часи встановлення ямів підводи не стояли наготові і для них вимагалися нові засоби, крім тих, що давалися навколишніми жителями на утримання яму 5 [13]. М.Н.Покровський у роботі "Очерк истории русской культуры" писав: "Найбільш виразною пам’яткою організаційної діяльності монголів залишився ям: татари перші влаштували в Росії за кошти і заходами місцевого населення правильні поштові спілкування. Вони, мабуть, користувалися ямською повинністю спочатку виключно для власних потреб: руські ямщики повинні були возити царських чиновників. Але приклад і тут виявився надзвичайно вдалим: за зразком татарського яму була організована ямська гоньба всієї Московської Русі, і тільки знову ж таки у ХVІІ ст. у нас з’явилася пошта на західноєвропейський зразок..." [14]. Отже, згадані дослідники історії пошт довели татарське походження термінів "ям" і "ямська гоньба". "Ямами" називалися у монголів станції, а тюркське "ямчи" не викликає сумніву у подальшій трансфор-мації його в "ямщик". Але слід зауважити, що слово "ямщик" у давніх документах фігурує нечасто. Частіше зустрічається "ямський охотник", або просто "охотник", оскільки в ямщики йшли добровільно. Саме перевезення пошти звалося "швидкою ямською гоньбою", хоча цей титул не завжди відповідав своєму змісту [15]. У тих місцях, де ями не були влаштовані, залишався збір данини їжею і підводами [16]. Із ямською повинністю на Русі було пов’язане наступне: 1) обов’язок жителів годувати проїжджаючих посадових осіб і поставляти їм безкоштовно коней; 2) обов’язок давати вищеназваним особам провідників, чого вимагало погане влаштування доріг; 3) будувати ямські двори, хоча іноді обрані ямські охотники переносили власні двори із селища, де жили, у ямську слободу [17]. Обов’язок поставляти на ями охотників і давати їм підводи і підмогу називався ямською посохою. Обов’язок платити грошима замість цієї повинності називався ямщиною. За відомостями Г.К.Котошихіна, в роки правління Олексія Михайловича збір ямських грошей кожного року складав до 50 тис. тодішніх рублів [18]. Ці гроші йшли на жалування і на прогони ямщикам. У роки правління Олексія Михайловича жалування давалося кожному ямщику по 20 рублів на рік, а прогонів – по три гроша на версту. Петро І указом 1714 р. відмінив річне жалування ямщикам і призначив різні прогонні гроші, підтвердивши, щоб ямські підводи ні за жодними державними потребами не відпускали без-коштовно. Хоча проїжджаючі за дорученням уряду платили вдвічі менше за приватних осіб. Цим же указом велілося, щоб із ямщиків не стягували жодних податей на провіант і не віддавали з них у рекрути. Але ця остання постанова не завжди виконувалася і за правління Петра І, а в 1738 р. зовсім була відмінена, і рекрутська повинність була розповсюджена на ямщиків у всій державі [19]. Заснування поштам було покладено в 1665 р. царем Олексієм Михайловичем [20]. Дослідниця М.С.Анчарова доводить, що слово "пошта" в історії нашої країни вперше згадується у трактаті про перемир’я з Польщею. За цим договором, заключеним в 1667 р. у селі Андрусово, недалеко від м.Смоленськ, Росії поверталася більша частина України, захоплена польськими королями [21]. Подальший розвиток поштової служби на території України пов’язаний із формуванням Російської держави із столицею у Москві (українські міста були з’єднані з нею ямами), а потім у Санкт-Петербурзі. Енциклопедичний словник Ф.Брокгауза та І.Єфрона подає нам таке тлумачення терміна "пошта": "Пошта – це державна установа для пересилання між визначеними місцевостями і за встановленою таксою листів, друкованих творів, товарних зразків, посилок, грошових сум, а в деяких державах – і для перевезення пасажирів на конях (там, де немає залізниць)" [22]. Потрібно відзначити, що починаючи з другої половини ХVІІ до початку ХІХ ст. вітчизняна пошта пройшла певну еволюцію у своєму розвитку і вже повністю відповідала визначеному терміну.

5 " Ями" у давні часи були татарські, монастирські і загальні. Відносно натуральних повинностей – служб ям відбувався на "шостий день" або "по силі". У яму великих князів стояли ямники, ямщики, ямщиці. Збори стягувалися за встановленим положенням, хоча у весь період татарської влади ям міг діяти не стільки за положеннями, скільки "по силі", даючи право брати коней у разі потреби у проїжджаючих прямо на дорозі.

У 1659 р. у всі міста від Москви до Путивля на стани для швидкої гоньби були направлені з царських дворових людей по два чоловіки з кіньми. За указом царя Олексія Михайловича, на цій дорозі було влаштовано 9 станів і утримувалося по 4 коня. Згадана пошта була влаштована як для пересилання державних паперів, так і для приватного листування торгових людей [23]. Із березня 1667 р. швидку гоньбу від Москви до Путивля в офіційних документах почали називати "пошта" [24]. Але це

жодним чином не відбилося на її діяльності і структурі. Як і раніше, царські грамоти і воєводські листи доставляли трубники, стрільці, пушкарі та інші чини.

Того ж року швидка гоньба до українського кордону стала відомчою. Вона була передана у ведення Малоросійського приказу, головою якого з 15 червня став О.Л.Ордін-Нащокін. Із цього часу і надовго пересилання листів в Україну одержало назву "пошти із Малоросійського приказу" [25]. Тим самим підкреслювалася її важливість у державній системі зв’язку. За рекомендацією О.Л.Ордин-Нащокіна, із серпня 1667 р. посильні з "неважливими" справами із Москви до Путивля стали відправлятися один раз на тиждень щовівторка. Кур’єрською службою могли користуватися тільки для невідкладних повідомлень військового характеру [26].

У 1698 р. пошта стала державною. У цей час уперше з’явився царський Указ про збереження і недоторканність переписки. В Указі Петра І було сказано: "Велеть отныне ничьей грамотки не распеча-тывать и не смотреть, чтобы всякий, заплатя пристойную плату, был обнадежен, что его грамотка в дом его войдет" [27]. Взагалі за Петра І ямське управління стало окремою адміністративною галуззю, яка в областях завідувалася ямськими управителями під безпосереднім керівництвом Ямського приказу або канцелярії [28].

Другим Указом Петра І в 1710 р. були введені графіки руху пошти. В Указі було сказано: "А буде почтари учнут с почтовыми письмами гонять не в указанные числа, часы и четы (минуты) или хотя малою какою оплошкою, тем почтовым письмам учинять, какое замедление и тем почтарям от нас Великого Государя быть смертной казнью безо всякой пощады" [29]. Введення смертного покарання пояснювало той факт, що в царські часи від своєчасної доставки повідомлень залежала безпека держави, а це означало, що від правильних дій листоноші залежали життя або смерть сотень і тисяч людей.

У 1716 р. за розпорядженням Петра І була створена військово-польова пошта. Крім того, у військові часи поштові тракти влаштовувалися між провінційними і повітовими містами, наприклад, між Глуховом і Воронежем та ін. [30].

Після заснування Петербурга до нього був прокладений новий тракт від Новгорода. Тоді ж була влаштована пошта з Москви на південь до Білої Церкви. Ця пошта була першою, влаштованою поза введенням Ямського приказу і була підлеглою приказу Малої Росії [31].

У 1725 р. на основі Указу Катерини І київським губернатором І.Трубецьким був улаштований поштовий двір у Києві [32]. За імператриці Анні Іоанівни були влаштовані пошти в Україні і між нею та деякими російськими містами, були прокладені поштові тракти до Криму, Азова і Києва [33].

У 1765 р. П.О.Рум’янцевим був утворений Малоросійський поштамт. Правління імператриці Катерини ІІ залишилося пам’ятним в історії пошт не стільки заведенням нових поштових установ, скільки реорганізацією раніше влаштованих, уведенням нового, кращого порядку в самому поштовому відомстві. Катерина ІІ встановила єдину поштову таксу у всій державі [34].

У ХІХ ст. у розвитку пошти Російської імперії, включаючи Україну, відбулися істотні зміни. Так, у 1827 р. були влаштовані поштові діліжанси для перевезення пошти і пасажирів білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могильов, Київ і Житомир до Радзивілова. З 1852 р. був відкритий регулярний рух поштово-пасажирських діліжансів лінією Москва – Харків [35].

Після поштової реформи 1830 р. контора у Києві, у чиєму підпорядкуванні знаходилися повітові установи, мала другий клас і штат із 23 службовців. Перше міське поштове відділення було відкрито 1 червня 1840 р. у Печерській частині міста [36].

У 1843 р. для міст, а у 1848 р. повсюдно введені штемпельні конверти і з’явилися поштові ящики із чавуну вагою 32–40 кг. З 1 січня 1869 р. були відкриті підписки на періодичні видання через пошту. В 1871 р. як вид поштових відправлень з’явилися грошові перекази. У кінці ХІХ ст., крім звичайних поштових відправлень, у Житомирі, Києві і Одесі була введена доставка додому грошових і цінних пакетів на суму не вище 100 рублів [37].

Із 1865 р. в Україні розвивалася земська (сільська) пошта. Земство організовувало свої кінно-поштові станції і випускало свої марки. Таким чином, листи із міста у село мали дві марки: державну і земську [38].

У ХІХ ст. існувало три види пошт: легка, важка та екстренна. На легких поштах відправлялися державні пакети, партикулярні (приватні) листи, гроші, документи й дорогоцінні речі, а також легкі посилки до 10 фунтів. На важких поштах відправлялися державні та партикулярні тюки і посилки. На екстра-поштах відправлялися державні пакети, партикулярні листи, документи, гроші і дорогоцінні речі [39].

Така схема пошти існувала до Жовтневої революції 1917 р.

У ХІХ ст. вітчизняна пошта мала певні відмінності від попереднього періоду. Вони полягали у наступному: 1) утримання пошт урядом або призначеною ним приватною особою під головуванням уряду; 2) єдність урядового управління пошт і нагляду за ними; 3) об’єднання всіх поштових місць у єдину установу; 4) визначення постійної такси за пересилання листів, посилок і перевезення осіб; 5) встановлення визначеного розкладу пошти; 6) перевезення листів і людей на всіх поштових трактах; 7) право користування поштами іноземним громадянам; 8) співпраця вітчизняної пошти з іноземними структурами [40].

Отже, вітчизняна пошта у своєму розвитку пройшла три важливих етапи. На першому етапі пошти були урядовими установами, організованими тільки для політичних інтересів. Користуватися ними міг тільки уряд. На другому етапі до користування поштами були допущені приватні особи за встановлену плату. Але і на цьому етапі право утримання пошт уряд тримав за собою, як монополію. Нарешті, на третьому етапі розвитку вітчизняна пошта стала промисловою установою і уряд допустив до участі в цій справі приватних підприємців, що призвело до впливу пошт на різні сфери громадського життя і розширення кола поштових послуг.

Сьогодні з упевненістю можна сказати, що основи сучасної поштової структури були закладені у ХVІІІ–ХІХ ст. Сучасна пошта – це всесвітня мережа доставки поштової кореспонденції, як правило, через державні поштові компанії. Головна особливість сучасної пошти – пропозиція загальнодоступних послуг поштових перевезень, які часто здійснюються за ініціативи держави за прикладом інших галузевих перевезень. На початку ХХІ ст. поштовий зв’язок залишається найбільш масовим і найдешевшим видом зв’язку.

Література

1. Мухін В. Від гінця до Інтернету: [нариси з історії української пошти] / В. Мухін, В. Мороз, П. Дюков. – К.: [Б.в.], 2002. – С. 7.

2. Миль А. А. Кто стучится в дверь ко мне?: [очерк по истории отечественной почты] / А. А. Миль. – М.: Связь, 1978. – С. 3.

3. Вигилев А. Н. История отечественной почты / А. Н. Вигилев. – М.: Радио и связь, 1990. – С. 5.

4. Еськов Г. Почта: вчера, сегодня, завтра / Г. Еськов // Скиф. – 2004. – 24 марта. – С. 7.

5. Хрущов И. П. Очерк ямских и почтовых учреждений от древних времен до царствования Екатерины ІІ / И. П. Хрущов. – СПб.: Издание А. С. Суворина, 1884. – С. 1–2; Вигилев А. Н. Вказ. праця / А. Н. Вигилев. – С. 305–306.

6. Шедлинг М. Очерки по истории мировой почты / М. Шедлинг.– М.: Библиотека журнала "Жизнь и техника связи", 1926.

Ч. 2. – 1926. – С. 124.

7. Толстой Д. А. История финансовых учреждений России со времени основания государства до кончины императрицы Екатерины ІІ / Д. А. Толстой. – СПб., 1848. – С. 50.

8. Каневец. Русская почта // Вестник Европы. – 1869. – № 11. – С. 24–37.

9. Хрущов И.П. Вказ. праця. – С. 3.

10. Російський державний архів давніх актів (Москва) (далі – РДАДА), ф. 162, оп. 1, кн. 1, спр. 2, арк. 1–2.

11. Гурлянд И. Я. Ямская гоньба в Московском государстве до конца ХVІІ века / И. Я. Гурлянд. – Ярославль: Типография Губернского Правления, 1900. – С. 29–31.

12. Соколов Н. И. Ямы и ямская гоньба до ХVІІ века в исследовании проф. И.Я.Гурлянда / Н. И. Соколов // Почтово-телеграфный журнал. – 1901. – № 5. – С. 463.

13. Шедлинг М. Вказ. праця. – С. 127.

14. Там само. – С. 125.

15. Мухін В. Вказ. праця. – С. 13.

16. Хрущов И. П. Вказ. праця. – С. 4.

17. Толстой Д. А. Вказ. праця. – С. 52–53.

18. Котошихин Г. К. Текст сочинения "О России в царствование Алексея Михайловича". – СПб.: Типография Глазунова, 1913. – С. 28.

19. Толстой Д. А. Вказ. праця. – С. 51–52.

20. Там само. – С. 221–222.

21. Анчарова М. С. От ямщика до самолѐта [этапы развития почты] / М. С. Анчарова. – М.: Гос. изд-во лит-ры по вопросам связи и радио, 1949. – С. 8.

22. Энциклопедический словарь / Под изд.: Ф. А. Брокгауза, И. А. Ефрона. – СПб., 1898.

Т. ХХІV. – 1898. – С. 792.

23. Хрущов И. П. Вказ. праця. – С. 1.

24. Бизина В. Г. Из истории украинской почты (К 225-летию Киевского почтамта) / В. Г. Бизина. – К.: [Б.в.], 2000. – С. 5–6.

25. Козловский И. П. Первые почты и первые почтмейстеры в Московском государстве. Опыт исследования некоторых вопросов из истории русской культуры во 2-й половине ХVІІ века / И. П. Козловский. – Варшава: Типография Варшавскаго учебнаго округа, 1913.

Т. І. – 1913. – С. 523.

26. Вигилев А. Н. Вказ. праця / А. Н. Вигилев. – С. 119.

27. Еськов Г. Вказ. праця. – С. 7.

28. Чичерин Б. Н. Областные учреждения России в ХVІІ-м веке / Б. Н. Чичерин. – М., 1856. – С. 180–182.

29. Еськов Г. Вказ. праця. – С. 7.

30. Толстой Д. А. Вказ. праця. – С. 221–222.

31. РДАДА (Москва), ф. 229, оп. 2, спр. 122, арк. 693.

32. Еськов Г. Вказ. праця. – С. 7.

33. Толстой Д. А. Вказ. праця. – С. 222.

34. Там само. – С. 223.

35. Сафонов Н. А. Письмо оправляется в путь. Рассказы о зарождении и развитии отечественной почты / Н. А. Сафонов, В. А. Карминский. – М.: Связь, 1965. – С. 22.

36. Мухін В. Вказ. праця / В. Мухін та ін. – С. 79.

37. Еськов Г. Вказ. праця. – С. 7.

38. Материалы по истории связи в России ХVІІІ – начало ХХ вв. Обзор документальных материалов / [под ред. Н. А. Мальцевой]. – Ленинград: Ленинградская типография СССР, 1966. – С.33.

39. Почтовый дорожник, или Описание всех почтовых дорог Российской империи, царства польского и других присоединенных областей. – СПб., 1824. – С. 433–435.

40. Бржозовский О. Историческое развитие постановлений русского законодательства по почтовой части / О. Бржозовский. – Казань: Издание книгопродавца Ивана Дубровина, 1855. – С. 1–4.

Дата добавления: 2015-05-23