Висновок. В центрі — священик о. Петро Білон

В центрі — священик о. Петро Білон. Внизу сидять льотчики Федір Алелюхін, Лев Скурський і Павло Золотов

Протигетьманське повстання загалом негативно позначилось на українській військовій авіації. Цей негативний вплив зумовлювався, насамперед, черговою кадровою кризою, викликаною, крім усього іншого, вкрай недовірливим ставленням нового керівництва України до старшин колишньої гетьманської армії. Через це більшість організаційних структур військової авіації виявились зруйнованими, а військово-повітряні частини позбулися решток боєздатності. Однак саме окремі підрозділи авіації Української Держави, що стали на бік нового уряду, склали основу військово-повітряних сил Директорії. До цих частин слід віднести, зокрема, підрозділи, придані Полтавському та Запорозькому корпусам, які одразу ж підтримали антигетьманське повстання. Це 6-й (Полтавський) авіаційний дивізіон і 46-й гарматний (1-й Український) авіазагін із складу 8-го Катеринославського авіадивізіону. Підтримали Директорію і деякі авіаційні частини, розташовані на Правобережжі, зокрема, Ескадра повітряних кораблів, а також низка допоміжних підрозділів, наприклад, дослідна організація — Головний аеродром, розташований в Херсоні. На базі цієї установи та комісії з будівництва авіазаводів планувалось створити аеротехнічний інститут — досить солідну організацію із штатним складом близько 160 чол. Директорія призначила навіть відповідального за реорганізацію — полковника Пещанського. Та цей план, як і багато інших, залишився нереалізованим. Більшість авіаторів залишили службу в українському війську, перейшовши до денікінської Добровольчої армії чи інших збройних формувань, а матеріальна частина авіаційних підрозділів була знищена чи захоплена більшовиками.

Внаслідок охарактеризованих вище негативних процесів роль української військової авіації в боротьбі проти більшовицького наступу наприкінці 1918-на початку 1919 рр. виявилась досить пасивною. В архівах досі не виявлено жодних даних про здійснення бойових польотів в даний період.

Історик С. В. Волков звернув увагу на те, що хоча всі установки і гасла Білого руху (а саме: заперечення класової боротьби і проповідування ідей національної єдності натомість, відродження російської державності, економічні свободи) виявилися затребувані в пост- радянської Росії, проте влада в Росії в останній декаді XX століття і на початку XXI століття ототожнювала себе не з історичної (Білої) Росією, а комуністичної, проти якої білі боролися. Історик бачить у цьому основне протиріччя в житті пост- радянського російського суспільства: «білі» ідеї й устремління проводяться тими, хто має «червоне» походження та переконання і найбільш наочно це проявляється у відношенні до самого історичного Білого руху, яке до цих пір не визнано владою Росії в якості своїх попередників.

У 2006 р. В. Жириновським був внесений законопроект «Про реабілітацію учасників Білого Руху», який не був прийнятий Держдумою в 1 читанні Законопроект був внесений у зв'язку з тим, що, як зазначалося в пояснювальній записці до законопроекту, на учасників Білого руху закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій» фактично не поширюється

Історик Кирило Александров звернув увагу на абсурдність самої постановки питання про реабілітацію в Російській Федерації, яка вважає себе правонаступницею Радянської Росії, діячів як Білого руху, так і Російського визвольного руху, які були свідомим і активним ворогом радянської держави всю історію його існування, ніколи не заперечували свого негативного ставлення до нього і своїх дій, спрямованих на руйнування цієї держави. Реабілітація таких діячів такою державою юридично неможлива, більш того, на думку історика, навіть блюзнірство ставити питання про це. Реабілітація свідомих ворогів радянської влади стане можлива тільки тоді, коли в Російській Федерації буде дана юридична оцінка всім тим злочинам, які скоїли більшовики, починаючи з 25 жовтня 1917 року, вважає вчений

Дата добавления: 2015-05-23