Джамбаттіста Віко

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ТА ПРАВОВОЇ ДУМКИ В ІТАЛІЇ

1. Джамбаттіста Віко.

2. Чезаре Беккаріа.

Д.Віко (Vico), 1668–1744, — мислитель енциклопедичного характеру: філософ, історик, лінгвіст, правознавець. Політико-правові ідеї Віко викладені у працях "Про незмінність правознавства" (в двох томах, 17201721) та "Основи нової науки про загальну природу нації, завдяки яким виявляються також нові основи природного права народів" (1725).

Вчення Віко про політику, державу і право базується на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум і об'єктивний характер історичного процесу. Мислитель вперше в Новий час почав розглядати політичну владу, державу і право, як природно-історичні явища, які закономірно виникають і розвиваються у контексті виникнення і розвитку людської культури. Для наукової реконструкції реального процесу виникнення і розвитку держави та права Віко вважав необхідним базуватися на дослідженні історії мов, міфології і законодавчих пам'яток. Важливе методологічне значення мало звернення Віко до етимології мови політики і права для дослідження становлення і розвитку державно-юридичних інститутів, у зв'язку з різноманітними факторами, включаючи природні, господарсько-економічні, психологічні тощо. Мислитель вбачав в етимології мови ключ до "історії речей, що позначаються даними словами", оскільки "історія всіх природних мов повинна підлягати такому ж рядові змін, які відбуваються з речами".

Становлення та розвиток держави і права Віко розглядав не просто, як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, її свідомості та діяльності у політичному та правовому житті. Прогрес людства, його розвиток Віко ділить на три періоди (епохи): "вік богів" (дитинство), для якого характерний теократично-патріархальний тип нормативного регулювання, який у зародковому стані містить початки права. Організація соціальної влади цього періоду — це патріархальна теократія, в основі якої лежить патріархальна сім'я і первісна релігія. Право цього періоду було не правом патріархів, а безпосередньо правом богів, оскільки боги вважалися безпосередніми правителями. Друга епоха — "вік героїв" (юність). Держава героїчної епохи — це аристократична республіка, яка обумовлювала і відповідні риси права і законодавства. Тут закони створюються для користі правлячих. Право цього періоду є "волею законодавця, вираженою в його законі". За допомогою законів аристократи захищали свої інтереси, нав'язуючи свою волю всьому суспільству. Право, як масштаб і норма свободи і справедливості, яка базується на вічному, божественному розумі, знаходилося у цей період у нерозвинутому, зародковому стані. Воно стосувалося тільки незначної верстви людей — привілейованої правлячої меншості, — обплутане і придавлене грубою силою та втілене у примітивній формі, як привілей "благородних", на противагу цілковитій безправності слуг, рабів, плебеїв. Право цього періоду є патриціанським, аристократичним, а не народним, не загальнолюдським. Третій період — "вік людей" (зрілість). Природа людини в цей період отримує, відповідно до світового розуму, можливість повного розвитку. Встановлюється людське спілкування у власному розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принципами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо. Право, як масштаб і норма свободи, поширюється на всіх людей. Тільки таке право здатне породити філософів, які могли б завершити його досягненням думки, яка базується на основі вічної справедливості. В цей період повний розвиток отримують три взаємопов'язані засади (основи) права: власність, свобода і захист. Право власності, за таких умов, — це вже не становий привілей, а можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однаковий для всіх масштаб, норма в області майнових відносин, включаючи свободу договорів. Свобода включає сукупність всіх прав, що випливають з розуму, а оскільки вона тепер стосується всіх людей, як членів громадянського суспільства, то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Правовий захист також передбачає однаковий масштаб, а це можливе тільки при загальнообов'язковості закону і рівності перед законом. Тобто, захист прав стає загальним правом громадян і функціональним обов'язком влади. Всі ці аспекти права (свобода, власність і захист) взаємопов'язані з трьома основними принципами, або приписами розуму стосовно юридичної сфери: жити чесно, тобто відповідно до права і справедливості; не шкодити іншим, тобто не посягати на власність, свободу і життя інших людей; віддавати кожному належне, тобто здійснювати соціальне спілкування на основі принципу еквіваленту в обміні благами і у здійсненні покарання чи заходів захисту. Власне останній принцип і є джерелом природного права, який випливає з усвідомлення вічного закону і основаного на ньому прагнення до спілкування. Під цим оглядом, право, по суті, вічне і незмінне, як вічні і незмінні математичні аксіоми. Неможливо відносини рівності зробити нерівністю. Сама фактична нерівність (у власності, благах тощо) повинна бути охоплена і врегульована загальним правовим масштабом зрівнювання і юридичної рівності. Поза цим масштабом будь-яка "користь" або "благо" стає або насильницьким зрівнянням, або насильницьким привілеєм. Проте, притаманні природі людини, як розумної істоти, принципи права реалізуються в історії не одразу. Вони тривалий час існують тільки в зародковому вигляді, обмежені різними антиправовими принципами, наприклад аристократичними привілеями, які випливають зі слабкого розвитку розумної природи людини і відповідного стану суспільства. І тільки у "вік людини" ці принципи, а разом з ними і право в цілому, досягають свого розвинутого стану.

Головна заслуга Віко полягає у тому, що він обгрунтував історично закономірний процес становлення і розвитку свободи, загальнолюдських цінностей у політико-правовому спілкуванні.

Дата добавления: 2015-05-23