Леви-Провансаль Е. Арабская культура Испании. -- М. Наука, 1967. 2 страница

Новий римський воєначальник Марк Марцелл відбив, доклавши багато зусиль, фортецю Оціліс і уклав мирний договір з повстанцями. Але в римі відмовились затвердити цей договір і після повернення ареванських послів в Іспанію боротьба поновилась у 151 році до н.е.

Одночасно з повстаннями йшла війна і з лузитанами, які розбили римського воєначальника Секста Сульпіція Гальбу. Зазнавши поразки, Гальба закликав на допомогу Лукулла, наступника Марцелла, і знову на­пав на лузитан. Бажаючи отримати перемогу, Гальба жорстоко обманув їх, напавши раптово на беззахисних туземців і учинивши криваву розправу. Жорстокість Гальби дуже розлютила Іспанців -- і повстання спалахнуло з новою силою на значно більшій території. На чолі лузитан став колишній пастух Віріат (147 -- 139 роки до н.е.), людина з надзвичайними воєнними здібностями. Протягом восьми років він одержував блискучі і рішучі перемоги над римськими полководцями. В результаті Віріат був визнаний верховним вождем не лише лузитанами, але й іншими племенами. Йому вдалося зібрати армію в 10 тисяч чоловік. Пізніше це повстання було придушено, але не стільки завдяки римській зброї, скільки віроломству і зраді. Підкуплений римським золотом, зрадник прокрався до сплячого Віріата і заколов його кинджалом. Загибель вождя мала рокові наслідки для повсталих племен. Вони ще деякий час чинили опір, але врешті решт повинні були підкоритися. завойовникам. Повстання починалися в різних місцях, і не було гарантії, що після підкорення будь-якої заколотної області інші підкоряться римлянам.

Та й спосіб ведення воєнних дій з боку іспанців був незвичним для завойовників: туземці воювали невеличкими групами, нападаючи на противника зненацька, добре орієнтуючись на місцевості, яку вони зна­ли і яка була майже зовсім не знайома римлянам. Таким чином, місцеві жителі вели війну особливого роду, війну, яка значно пізніше і в інших умовах одержить назву "герильї ". Для ведення цієї війни римські полководці змушені були подовжити термін служби своїх солдатів і ут­римувати їх у рядах легіонерів додатковий час, щоб не залишитись без війська.

Труднощі ведення війни, дика відвага туземців і нещадний характер бойових операцій приводили до того, що перспектива служби в іспанських військах почала викликати жах у римлян. Солдати відмовлялися їхати до Іспанії, і скрізь поширювалися чутки про жахливість цієї країни, які знаходили підтвердження в численних перемогах туземців і значною мірою сприяли ще більшому затягуванню воєнних дій.

Через деякий час після загибелі Індібіла і Макдонія скрізь, по всій Іспанії, повстали племена, об'єднані в конфедерації. Величезний розмах цього повстання змусив римлян поставити на чолі військ, що воювали в Іспанії, відомого полководця Марка Порція Катона, який врешті решт домігся перемоги. Та повстання почалося знову, як тільки туземцям стало відомо, що Катон залишає Іспанію. Проте Катон знову отримав перемогу. Він захопив багато фортець, наказав зруйнувати стіни і башти в багатьох іспанських містах, продав у рабство військовополонених і наклав важку контрибуцію на жителів підкорених областей. Та боротьба не припинилась і після цього.

У 179 році до н.е. в управління Іспанією вступив Тиберій Гракх. Він підкорив багато повсталих народів, але обходився з переможеними м'яко. Така політика значною мірою укріпила авторитет і вплив Рима. Багатьом туземцям він передав у користування землі, які знаходилися під патронатом римлян, і схилив, таким чином, місцеве населення до мирних занять. Також Тиберій Гракх сприяв значному розширенню інституту клієнтели в тій формі, яка мала місце у корінного населення Іспанії задовго до римського завоювання, і уклав з кельтіберами союзну угоду, згідно з якою туземні племена зобов'язувались не будувати нових фортець, сплачувати податки і поставляти загони в римську армію. Ці

заходи сприяли тимчасовому миру в країні -- і на декілька років військові дії припинились.

У 152 році до н.е. почалося нове повстання, що підняли лузитани на чолі з вождем Пунікосом, який спромігся одержати ряд перемог. До них зразу ж приєдналися племена ветонів, які у спільній боротьбі досягли великих успіхів. Лузитани і ветони дійшли майже до берега мо­ря, захопивши території зайняті римлянами. Після смерті Пунікоса його замінив інший вождь, якого римляни прозвали Цезарем і який продов­жував отримувати перемоги.

Між тим війна почалася і в іншому пункті півострова. Жителі міста Сегеди вирішили поновити частину його стін, а римляни не погодились на це, заявивши, що подібні роботи не передбачені угодою, яку в свій час уклав Тиберій Гракх. Незадоволені жителі Сегеди повстали і повстання охопило декілька ареванських племен. На чолі повстанців встав ареванський вождь Кар і розбив римлян. Але смерть Кара змусила іспанців відступити в укріплене місто Нумансію. Римські війська робили спроби взяти це місто штурмом, та були розбиті і втратили в результаті поразки фортецю Оціліс.

Новий римський воєначальник Марк Марцелл відбив, доклавши багато зусиль, фортецю Оціліс і уклав мирний договір з повстанцями. Але в римі відмовились затвердити цей договірні/після повернення ареванських послів в Іспанію боротьба поновилась у 151 році до н.е.

Одночасно з повстаннями йшла війна і з лузитанами, які розбили римського воєначальника Секста Сульпіція Гальбу. Зазнавши поразки, Гальба закликав на допомогу Лукулла, наступника Марцелла, і знову на­пав на лузитан. Бажаючи отримати перемогу, Гальба жорстоко обманув їх, напавши раптово на беззахисних туземців і учинивши криваву розправу. Жорстокість Гальби дуже розлютила Іспанців -- і повстання спалахнуло з новою силою на значно більшій території. На чолі лузитан став колишній пастух Віріат (147 -- 139 роки до н.е.), людина з надзвичайними воєнними здібностями. Протягом восьми років він одержував блискучі і рішучі перемоги над римськими полководцями. В результаті Віріат був визнаний верховним вождем не лише лузитанами, але й іншими племенами. Йому вдалося зібрати армію в 10 тисяч чоловік. Пізніше це повстання було придушено, але не стільки завдяки римській зброї, скільки віроломству і зраді. Підкуплений римським золотом, зрадник прокрався до сплячого Віріата і заколов його кинджалом. Загибель вождя мала рокові наслідки для повсталих племен. Вони ще деякий час чинили опір, але врешті решт повинні були підкоритися.

7. Падіння Нуиансії.

Та все ж і цього разу перемога римлян не була остаточною. Цен­тром опору залишалося невеличке місто Нумансія на річці Дуеро, неда­леко від сучасної Сорії. Місто було природною фортецею прикритою гірськими кряжами і вузькими проходами. Навколо цього оплоту знову і знову групувалися войовничі і незалежні племена північної Іспанії. Але Рим був тоді уже могутньою державою, перед якою схилилися численні народи, що населяли басейн Середземного моря. Ситуація на Піреней­ському півострові здавалася центральному урядові, римському сенату, зовсім недопустимою і він вживав надзвичайних заходів, щоб остаточно укріпитися на цьому останньому краї своїх величезних володінь. Сенат посилає сюди свого найкращого полководця Сціпіона Еміліана і дає йому надійну армію, навербовану в північній Африці. З'явившись в Іспанії, Сціпіон Еміліан реорганізовує всю систему ведення війни: споруджує ряд фортець, заблоковує Нумансію настільки, що припиняє туди дос­тавку будь-якого продовольства. Нарешті, відводить річку і залишає обложених без води. Змучені голодом і тривалою облогою, нумантинці змушені були просити миру, але умови, які хотів нав'язати Сціпіон, виявилися занадто суворими і повстанці не погодилися з ними.

Захисники Нумансії продовжували героїчно боротися ще 16 місяців, а коли всі можливості були вичерпані, вони віддали перевагу добровільній смерті, ніж ганьбі підкорення, спаливши місто разом з усіма мешканцями, які залишилися в живих. Цього разу перемога римлян була остаточною, але римський полководець оволодів не Нумансією, а лише її руїнами та горами трупів. В результаті цієї перемоги мир зберігався декілька років, протягом яких Рим продовжував розширювати сферу свого панування і оволодів Балеарськими островами (123 рік до н.е.).

З падінням Нумансії (134-132 роки до н.е.) Рим заволодів центром Піренейського півострова, а це відкривало йому шлях в гірські райони північного заходу і півночі Іспанії.

8. Романізація захоплених територій.

Яким же чином проводилась романізація Іспанії? У чому вона проявлялась? Для успішного засвоєння латинської мови, звичаїв і римсь­кої культури запроваджувались такі заходи і цілеспрямовані дії, які змушували місцеве населення вивчати латинську мову. Так, в колонізо­вані провінції призначалися римські посадові особи, які поставляли Риму допоміжні війська, навербовані з туземного населення, забезпечували Італію продовольством» зав'язували торговельні відносини з Римом та іншими італійськими містами. Римляни проводили політику створення в Іспанії міст, які були населені в основному римськими громадянами або їх союзниками латинами. Ці міста називалися колоніями і муніципіями. Вони дуже сприяли поширенню і укріпленню римського впливу в різних частинах півострова. Колонії і муніципії були процвітаючими містами. В них розвивалися ремесла, а також вони вели жваву торгівлю як з містами Іспанії, так і з містами Італії.

Романізації населення сприяла також і політика наділення ветера­нів, які відслужили в римських легіонах двадцять п'ять років, земельними наділами за місцем їх військової служби. А починаючи з 1 століття н.е., їм надавалось право одружуватися ще в період служби в армії,

Місцеві жителі, зацікавлені в збуті надлишків продовольства і предметів ремесла, створювали навколо римських військових таборів постійні поселення -- канаби, які потім переростали в міста і порівняно швидко романізувалися.

Особливо активно проводилась політика прилучення місцевої міської аристократії, яка виділялася у зв'язку з соціальною трансформацією іспанського суспільства, до римської освіти і культури. Вільне володіння латинською мовою розглядалось як необхідна умова для зайняття місцевими жителями виборних посад у міському самоврядуванні. Уродженцям іспанських провінцій надавалась можливість одержувати освіту в самому Римі. З їх числа вийшли представники римської науки такі, як філософ Сенека, ритор і педагог Квінтіліан, поети Лукан, Марціал та багато інших.

З 47 року до н.е., Юлій Цезар надає окремим місцевим общинам латинське право, а в 74 році нашої ери Веспасіан дав право латинського громадянства всьому населенню Іспанії. Деякі общини, які сприяли римлянам, одержали право називатися колоніями римських громадян.

Латинська мова засвоювалася місцевим населенням безпосередньо через мовні контакти з римськими воїнами і переселенцями з Апенін, а також через школи. Система освіти складалася з трьох ступенів: почат­кова школа, середня школа і професійні навчальні заклади. Навчання в початковій школі починалось для дітей з 6-7 років без різниці статі. У середніх школах -- від 10 до 14 років і вивчались дві групи предметів: тривіум -- граматика, риторика і діалектика; та квадрівіум -- арифметика, геометрія, музика і астрономія.

Романізація відбивалася і в будівництві шляхів, фортець, мостів, водопроводів, акведуків, храмів, громадських будинків тощо.

9. Політична ситуація в римі і завершення завоювання Піренейського півострова.

У 83 році І століття до н.е. влада в римі перейшла до аристокра­тичної партії, голова якої полководець Сулла став справжнім диктато­ром і жорстоко переслідував своїх політичних противників, прихильни­ків демократичної або плебейської партії. Один із вождів останньої, Квінт Серторій, напівіспанського походження, ворог Сулли, після пере­вороту втік з Італії на Піренейський півострів, рятуючись -- від пере­слідувань. Там він зміг привернути на свій бік місцеве населення і підняти повстання у багатьох туземних племенах, за допомогою яких він наніс у 80 році до н.е. декілька поразок ворожим полководцям. Квінт Серторій керував більшою частиною півострова. Для укріплення свого положення він створив в Іспанії уряд, подібний до римського, що складався із сенату і призначав високі посади преторів, трибунів тощо. У 77 році до н.е. до нього приєднався римський воєначальник Перперка. Між тим стосунки Серторія з місцевим населенням погіршувалися, бо багатьом набридла війна, яка велась не заради інтересів Іспанії. У 72 році до н.е. Серторія було вбито під час бенкету заколотниками з його війська. Перперка, який прийняв командування, через деякий час був переможений Помпеєм і убитий.

Після перемоги Помпея у 71 році до н.е. аж до 61 року до н.е. в Іспанії не велись активні воєнні дії. В цей час римська республіка переживала неспокійні часи. Повстання Спартака в 70-х роках до н.е. потрясло саму основу цієї рабовласницької держави. Між тим, серед правлячих груп виділялися окремі честолюбці, які прагнули диктатор­ської влади. В їх числі був і Помпей. Але були й інші, не менш видатні претенденти на захоплення влади: Юлій Цезар і Ліціній Красс. Будучи рівними по силі, вони уклали спочатку троїстий союз "Триумвірат", розділивши між собою управління окремими провінціями і заважаючи один одному укріпитися в самому Римі. Після смерті Красса в 53 році до н.е. залишилося два претенденти -- Помпей і Юлій Цезар. Їх вимушений союз змінився на громадянську війну, яка почалася в 49 році до н.е. і охопила також колоніальні області, в тому числі й Іспанію. Обидва противника за цей період часто з'являлися на Піренейському півострові, то вербуючи собі прихильників, то нападаючи на племена, які зберегли свою незалежність. Юлій Цезар підкорив ряд лузитанських племен, в Галісії оволодів Бригантієм (Корунья).

У 49 році до н. е. почалася нова війна між Юлієм Цезарем і Помпеєм. Помпей мав в Іспанії трьох друзів полководців, у яких була велика кількість солдатів. Юлій Цезар здійснив похід проти них і став володарем Іспанії. У 48 році до н. е., залишивши в Іспанії намісника з військами, він повернувся до Рима і став диктатором, займаючи урядове крісло аж до своєї загибелі в 44 році до н.е.

Після загибелі Юлія Цезаря в Римі був організований триумвірат, до складу якого входили племінник Цезаря Октавіан, Марк Антоній і Лепід. Але цей союз швидко розпався і в 30 році до н.е. верховна влада остаточно закріпилась за Октавіаном, який прийняв ім'я Август. Ця дата і є початком епохи Римської імперії.

Август вів війни проти кантабрів і астурів, які будь-що прагнули відстояти свою незалежність. Війна проти них тривала п'ять років і за цей час мали місце багато сутичок. Август розділив Іспанію на три провінції: південний край, найбільш романізований і найміцніше зв'язаний з Римом, був виділений в особливу провінцію Бетіку під гро­мадянським управлінням римського сенату. Центральна частина з прилеглими територіями Леванта складала Другу провінцію Таррагону і, нарешті, західна, що охоплювала теперішні Португалію і Естремадуру, утворювала третю провінцію Лузитанію. Дві останні провінції знаходились під безпосереднім правлінням імператора з більш твердим режимом військового характеру.

Завоювання Іспанії римлянами завершилося, але це зовсім не озна­чало, що на півострові панував цілковитий мир. Ще відбувалися окремі повстання, але вони не могли похитнути римське панування на Піреней­ському півострові.

10. Політичний і адміністративний устрій.

Головним осередком, який поширював римський вплив в Іспанії була армія. Командуючий військами був одночасно правителем римських володінь в Іспанії і у відповідності до посади, яку він обіймав у Римі, носив різні титули. У часи республіки правителі називалися проконсулами і преторами.

Протягом деякого часу територія Іспанії не мала адміністратив­ного ділення, хоча фактично розрізняли дві великі військові області, які управлялися двома воєначальниками. У 197 році до н.е. Іспанія була розділена на дві провінції, незалежні одна від одної в адміністративному відношенні. Кордон між провінціями починався на річці Дуеро і йшов до міста Кастуло в Андалузії, перпендикулярно річці Ебро. Східна територія входила до ближньої Іспанії, а інша територія входила до складу Дальньої Іспанії і займала більшу частину півострова.

У 112 році до н.е. це ділення було підтверджено в Першому законі про адміністративну організацію Іспанії, який був складений для Іспанії комісією сенаторів. Слід зауважити, що римляни своє панування базували не лише на силі зброї. Насамперед вони прагнули включити до складу жителів півострова римлян-робітників, а також солдат-ветеранів і дітей від шлюбів між римлянами і туземцями. Римляни прагнули привернути на свій бік іспанців. Міста, які підкорилися політичній владі правителя, сплачували податки і носили назву стипендіарних. Були також поселення, які звільнялися від уплати податків, а деякі оголошувалися зовсім незалежними. У таких містах карбували монету, а їх допомога Риму полягала лише в поставці війська, кораблів і матросів. Та коли римлянам чинили енергійний опір, вони вживали суворих насильницьких заходів: змінювали політичне і територіальне ділення туземних племен, переселяли у віддалені місця великі групи населення -- або заважали зосередженню великої кількості іспанців в одному місці, руйнуючи міста і страчуючи жителів.

У містах, заснованих або заселених римлянами, існував римський образ правління і римські звичаї. Взагалі міста ділилися на різні ка­тегорії: колонії, в яких оселялися ветерани війни або італійські селяни. Їх наділяли землею і називалися вони вільними; муніципії, в яких жителі мали права римських громадян; міста табірного типу, створені навколо військових таборів; латинські міста, жителі яких користувалися тими ж правами, що і області, які межують з Римом; і, нарешті, міста італійського права, прирівняні до міст Італії, які не обкладалися податками і мали деякі інші привілеї.

Найшвидше і найлегше засвоїла римський вплив і пристосувалася до нової цивілізації південна Іспанія (Андалузія). Тут римляни заснували більше міст, ніж в інших областях. У кінці І століття великі міста Андалузії майже повністю мали римський характер, тоді як невеличкі поселення зберігали туземний вигляд, який остаточно втрачається в ІІ столітті н.е.

Центральна і північна Іспанія слабо піддавалися римському впли­вові. Ці області зберігали протягом тривалого часу свої закони, звичаї, мову, сімейну і політичну організацію.

Як правило, романізація було ефективнішою в містах, особливо в тих, які були розташовані на перехресті великих доріг, ніж в сільських місцевостях.

Октавіан Август, а можливо і його наступник Тиберій, виділили із Дальньої Іспанії нову провінцію Лузитанію, яка включала в себе те­перішні Португалію і Естремадуру. Старі назви провінцій були змінені: ближня Іспанія тепер називалася Таррагона, а та частина Дальньої Іспанії, що була відокремлена від Лузитанії, -- Бетіка. Таке ділення зберігалося до 216 року н.е.. У 216 році н.е. імператор Каракалла створив з частин Галісії і Астурії нову провінцію. Імператор Діоклетіан у III столітті розділив всі римські володіння на великі області-префектури, які в свою чергу, ділилися на діоцези і провінції. Іспанія утворила діоцез у складі префектури Галії і ділилась на п'ять провінцій. До старих додавалася Картахенська провінція, в яку включалась південна частина Таррагони.

За часів Діоклетіана ділення провінцій на імператорські і сенатські було відмінено і всі правителі призначалися імператором. Ці правителі називалися легатами, президентами і ректорами. Правитель по іспанському діоцезу мав титул вікарія.

Правитель мав повну цивільну і військову владу. Він ухвалював справи чи позови як місцевих жителів, так і римлян, в чому йому допо­магав дорадчий орган з римських громадян, який збирався періодично в різних містах. Його збори називалися конвентом, а звідси і назва судовий округ -- територія, на яку поширювалась компетенція конвента.

Крім того, в кожній провінції були народні асамблеї, які носили представницький характер і збиралися щорічно. Незважаючи на абсолютну владу, правителі не могли діяти самостійно. Вони повинні були зважати не лише на загальні римські закони, але і на норми загальнонародного права. Вступаючи на посаду, правитель публікував свою програму з викладом принципів і правил, яких він повинен був дотримуватися. Ці правила називалися провінційним едиктом.

Військова служба була обов'язковою. Найбільшою бойовою одиницею в той період був легіон. Піхота ділилась на когорти, маніпули і центурії. Війська з осіб, які не мали прав римського громадянства, на­зивались допоміжними і ділились на али. Термін служби в легіонах складав 20 років, а допоміжних військ -- 25 років.

Римські провінції оплачували метрополії податки. Римляни створили митниці, які стали додатковим джерелом прибутків. Особи, які керували фінансовими справами, називались квесторами або прокураторами і раціоналами.

Жителі римських міст ділились на три класи -- громадяни, поселен­ці і чужинці. Спочатку право обіймати суспільні посади мали лише гро­мадяни, а з часом ці права одержали і поселенці.

Народні збори обирали чотирьох посадових осіб, дві з яких називались дуумвірами і були міськими головами, а дві інших називалися едимами. Дорадчими і виконавчими органами при дуумвірах і едимах була курія. Члени ради називалися декуріонами і займалися різними справами релігійного, політичного, економічного, судового і військового характеру.

Міста призначали особливих депутатів, так званих патронів, яким вони доручали захист своїх інтересів перед центральною владою в римі. Патрони завжди обиралися з числа впливових і багатих осіб, які жили в Римі. Села або сільські округи самостійно вирішували питання, які представляли місцеві інтереси, і мали право скликати збори громадян.

У Римській імперії існувало два класи -- раби і вільні. Рабів могли відпускати на волю і тоді вони ставали вільновідпущеними, але вони ніколи не могли бути прирівняні до осіб, які не були рабами. Вільні, в свою чергу, ділилися на аристократів або патриціїв, і народ або плебеїв. У містах привілейований клас складався з магістратів і членів курії. Потім йшли багаті власники і купці, люди вільних професій і робітники. Робітники, купці і особи інших станів об'єднувалися в товариства, або в корпорації. Пізніше в Римській імперії з'являється клас колонів-землеробів, які обробляли чужу землю.

До питань віросповідання римляни ставились терпимо. Іспанські племена, а також рештки грецького, фінікійського і карфагенського населення, які продовжували жити в Іспанії, зберігали свої культи. Жерці різних богів і різного рангу об'єднувалися в корпорації, які підтримувалися державою.

Проповідування християнства почалося ще в часи перших імператорів. Уже в II, а особливо в III столітті, в Іспанії Існувало багато християнських общин, але поширенню християнства заважав опір посадових осіб Римської імперії, перш за все, деяких імператорів, які переслідували християнство як недозволене вчення, яке ображало особу монарха, оскільки християни відмовлялися поклонятися язичеським богам і імперотору. З І по IV століття християнство багаторазово переслідувалося, а християни суворо карались. Переслідування припинилось лише в 311 році, коли імператор Галерій обнародував едикт про віротерпимість і дозволив хрстиянам мати свої церкви. У 313 році імператор Костянтин надав свободу християнському культу. Трохи пізніше, в іншому едикті він прирівняв християнський культ до стародавньої релігії.

Оскільки римляни були войовничою нацією, вони поширили своє панування далеко за межі Південної Європи. Але за кордонами імперії жило багато народів, яких римляни називали варварами і з якими вели безперервні війни, прагнучи захопити нові землі, або щоб відбити атаки і вторгнення варварських племен. З III століття нашестя варварів почастішали і мали загрозливий характер. Імперія ставала слабшою. Дезорганізація провінційного і місцевого управління з кожним днем зростала. Деякі імператори прагнули виправити становище, але всі заходи, яких вони вживали, виявилися малоефективними. Римська імперія поступово занепадала, а в Європі з'явилася нова військова сила, яка насувалася на землі імперії і при сприянні самих імператорів проникала в її середину як основна військова сила. Це були численні германські племена, які і прийшли на зміну римській імперії.

Пояснення де теми:

1. Пуни або пунійці -- латинська назва фінікійців-карфагенян

2. Сціпіони -- в Стародавньому Римі одна з гілок роду Корнеліїв, до якої належали полководці та державні діячі.

3. Гракх Тіберій -- римський народний трибун.

4. Цезар Гай Юлій -- (102 або 100-44 р.р. до н.е.) римський диктатор, полководець. В 49-45 р.р. до н. е. став монархом. Убитий в результаті змови республіканців. Провів реформу календаря (Юліанський календар).

Питання до теми:

1. Перші історичні відомості про Іспанію.

2. Що ви знаєте про фінікійську та грецьку колонізації?

3. Як відбулося завоювання Іспанії карфагенцями?

4. Коли відбулися Пунічні війни та їхня роль у долі Іспанії?

5. Що ви знаєте про імперію Баркидів?

6. Становлення римського панування. Назвіть два основних періоди у війні туземного населення Піренейського півострова з римлянами. Що характерно для цих періодів?

7. Причини повстання лузитанів. Як воно розвивалось?

8. Падіння Нумансії.

9. Романізація захоплених територій. Політичний і адміністративний устрій у римській Іспанії.

Теми для самостійного опрацювання:

1. Фінікійське і карфагенське панування на Піренейському півострові.

2. Причини появи римлян на Піренейському півострові і результати їх панування.

Література:

1. Испания и Португалия. (Под ред. Петрова П,А.) -- М.: ОГнЗ, 1947 60

2. Лагутина Е.И. Лачинский В. А. Страны Пиренейского полуострова. -- ЛГУ, 1977.і

3. Мишулин А.В. Античная Испания до установлення 1 провинциальной системи в 197 г. до н.з,- М.:АН СССР, 1952.

4. Доценко Н. П. Римская агрессия в Испании и борьба испанских племен за независимость. (154-133 гг. до.н.з.) -- Ростов н/Д: Кн. изд-во, 1965.

Розділ III. Вестготська Іспанія.

1. Перші варвари-германці.

В умовах рабовласницької держави, в обстановці масових повстань у другій половині IV століття починається вторгнення варварських племен у Західну Європу. Вестготи з племен готів, які оселилися біля річки Дністер, у пошуках нових земель і під натиском північних племен у 70-і роки IV століття вирушили на Балканський півострів і добилися у римського імператора Валента дозволу переправитися через річку Дунай і оселитися в межах імперії.

Вестготи отримали територію в теперішній Болгарії як союзники імперії. Але, вступивши на службу до імператора, вони зразу ж відчули весь тягар римських порядків: їх перетворювали на рабів і обкладали непосильними податками, що викликало невдоволення вестготів, І вони підняли повстання, погрожуючи самому Константинополю. Стурбований Валент поспіхом збирає військо І йде походом на вестготів, та в битві, яка відбулася при Адрианополі в 378 році, римські війська потерпіли поразку, а сам імператор загинув.

Наступник Валента Феодосій змушений був укласти з вестготами мир і закріпити за ними зайняту територію. Після смерті Феодосія в 395 році Римська Імперія розпалась на дві частини: східну, із столицею в Константинополі, і західну, із столицею в Римі, де правили різні імпера­тори.

У цей час на чолі вестготів стояв молодий і здібний вождь Аларих. Він дуже вправно використав суперництво двох імператорів і одержав нову територію -- північно-східне узбережжя Адріатичного моря: провінцію Іллірію. Це сталося на самому початку V століття, коли на захід в Галлію (Франція), охоплену масовими повстаннями, прагнули проникнути і інші германські племена, утворивши широкий фронт варварського наступу від Північного до Адріатичного моря. На північ йшли франки, на південь від них йшли свеви, вандали, бургунди та інші племена, намагаючись перейти Рейн і захопити територію теперішньої південної Франції.

У той час, коли Аларих з вестготами наполегливо прагнув завоювати Італію, ведучи безплідні переговори з імператором Гонорієм в 408 році, ціла група племен -- свеви, вандали і алани прорвалися на захід і з'явилися спочатку в південній Галлії, а звідти рушили на Піренейський півострів.

Ці перші варвари-германці, які ступили на іспанську землю в 409 році,, пройшли через весь півострів, роблячи великі спустошення. Германські племена розділили між собою півострів, кинувши жереб: свеви і одна частина вандалів -- аздиги -- оселилися в Галісії, алани -- в Лузитанії і Картахені, а друга частина вандалів -- сіллінги -- зайняли найбагатшу територію Іспанії Бетику. Ні місцеве населення, ні римські легіони не чинили чужинцям справжнього опору.

Дата добавления: 2015-05-23