Просвещение, 1986

3.КорсунскийА.Р. История ^Испании ІХ-ХІП веков. -- М.: Вьісшая школа, 1976

4.КудрявцевА.Е. Испания в средине века,- Л.: Соцзкгиз, 1937.

5. Проблеми испанской истории.- М.: Наука, 1971 г.

6. Vіlar Р. Нistоrіа dе Еsраnа. -- Рагis, 197.

Розділ VI

!!пропуск 108-109

2. Історична обстановка в Іспанії в кінці XV століття.

У 1476 році дві найбільші держави Піренейського півострова Кастилія і Арагон об'єдналися під владою католицьких государів Ізабелли і Фердінанда, утворивши іспанську монархію. Час їхнього правління являє поворотний момент в історичних долях Іспанії: він відкрив перед панівним класом перспективи, але він же приховував у собі лиховісні ознаки майбутнього занепаду.

Базою політичної єдності півострова було одруження в 1474 році Ізабелли, до якої перейшла корона Кастилії, і короля Арагону Фердінанда. Католицькі государі успадкували складні проблеми попередніх епох, але зопропонували нові рішення. Тому саме вони відкривають новий період в Історії Іспанії.

Шлях до престолу для Ізабелли був нелегким. Частина панства не бажала, щоб корона Кастилії перейшла до рук Ізабелли, тому підтримувала дочку короля Енріке IV Хуану. Права Хуани на трон особливо захищала Португалія, яка боялася об'єднання Кастилії і Арагону. З метою не допустити Ізабеллу на трон, португальські війська окупували Кастилію. Але Ізабелла із своїми союзниками дала рішучу відсіч окупантам, і в 1476 році корони Кастилії і Арагону об'єдналися. Однак це не означало, що вони стали єдиною централізованою державою: кожне королівство продовжувало зберігати свою політичну організацію. Ядром держави залишалась Кастилія, бо вона була більшою за Арагон як за кількістю жителів, так і за розмірами своєї території і багатства.

Те, що пережила Іспанія в кінці XV століття, великою мірою подібне до історії інших європейських держав. Абсолютні монархії виростали в раді країн континенту, але іспанська монархія має з ними лише чисто зовнішню схожість. Економічний розвиток країни за попередні століття на широкій базі відвойованих територій з багатющими джерелами матеріальних засобів виробництва, з успадкованими центрами промисловості, торгівлі, з великими можливостями розвитку сільського господарства не міг не створити умов для економічного і політичного об'єднання Іспанії.

Але в цьому процесі була й інша сторона, яка склалася історично і наклала своєрідний відбиток на весь хід іспанської історії. Її можна визначити одним словом -- реконкіста. Якщо співпоставити початок і кінець цього багатовікового періоду, то вражає величезна різниця між ними. В XI столітті реконкіста відбувалася при такому співвідношенні суспільних сил, яке в головній державі Кастилії, здавалось, забезпечувало сприятливі умови для розвитку основної маси кастильської народності. У XV столітті реконкіста одержала своє завершення якраз у період правління Католицьких государів, але співвідношення сил різко змінилося на користь панівного класу іспанського суспільства і на явну шкоду трудящим масам та всім здоровим елементам різноманітного за складом населення Іспанії: народ здійснював реконкісту, а плоди її дісталися феодальному класу, Щоб забезпечити, собі спокійне володарювання над феодалами і взяти останній оплот маврів -- Гранаду, Католицьким государям необхідно було спочатку покінчити з феодальною анархією: розв'язати велике селянське питання.

3. Особливості економічного розвитку Іспанії

в XV столітті.

Перші роки правління Ізабелли і Фердінанда ще дуже нагадують часи їхніх попередників. Дворянські банди на чолі з духовними і світськими магнатами хазяйнували на всьому півострові, займаючись пограбуванням і насильством, порушуючи нормальну течію життя. Та з самого початку дала про себе знати сильна рука правителів країни, яка спрямувала свої удари, в першу чергу, проти панства. Така політика знаходила підтримку в міських об'єднаннях, які мали власну військову силу і матеріальні ресурси.

Щоб упевнено почувати себе за кермом такої великої держави, як Іспанія, Католицькі государі почали зміцнювати державні індустрії: провели реформу судового управління, міністерства фінансів, армії і управління містами. Відтепер у містах правили коррехідори, що призначалися королем і в руках яких була сконцентрована політична і судова влада міста. Місто фактично втратило автономію. У 1480 році у містах починає створюватися “Свята Германада", яка повинна була підтримувати порядок в королівстві Кастилія. "Свята Германада" являла собою федерацію міст, що об'єдналися в боротьбі проти феодального панства. Вона виконувала політичні і судові функції: мала свій суд з представників міста, який негайно приступав до розбору справ, виносячи суворі вироки, причому широко застосовувалась смертна кара.

Таким чином, королівська влада одержала готову збройну силу, яка використовувалась як для поліцейської охорони, так і для воєнних цілей. Протягом перших років свого правління нові королі накинулись нещадним терором на великих феодалів, ліквідуючи дворянські банди в Галісії, Андалузії і Кастилії. Багато поплатилось своїм життям, інші врятувалися втечею. Їхні палаци зносили до грунту, а майно конфісковували.

Одночасно почалася реорганізація самої системи управління країною. Недивлячись на опір панства, на перших кортесах, зібраних у 1480 році, було здійснено ряд актів, які позбавляли панство права будувати нові палаци, карбувати свою монету тощо. Коронні землі, захоплені без дозволу феодалами або даровані попередніми королями, були відібрані. Великі володіння духовно-лицарських орденів також перейшли до рук королів, а управління самими орденами здійснювалося надалі королем Фердінандом.

4. Селянське питання

До перших років правління Фердінанда та Ізабелли відноситься і другий етап селянського руху, що охопив Каталонію і частково інші землі півострова. Навіть у Кастилії, де селянство знаходилось у більш сприятливих умовах, у XV столітті давалося взнаки посилення феодального гноблення. Політика Католицьких государів по відношенню до кастильського селянства була досить суперечливою. Нещадна розправа з панством не могла не викликати співчуття і підтримки королівського подружжя з боку селян. Королівська влада навіть здійснила ряд актів, які забезпечували селянам вільне ставлення до свого майна, що полегшувало викуп на волю і усувало зловживання з боку феодалів. Але ця політика не витримувалась до кінця: досить часто Фердінанд та Ізабелла давали своїм прибічникам у дарунок цілі населені пункти і тим самим ставили населення в залежність від нового пана.

Незрівнянно важчим було положення арагонського селянства, яке і в XV столітті знаходилося під феодальним гнобленням могутнього панства. Кінець XV початок XVI століття були багаті на селянські повстання, що виникали спорадично і не переростали в загальну селянську війну.

Рішення селянського питання прийшло з того району Іспанії, де розгорнулося найбільше за розмахом селянське повстання. Таким районом була Каталонія. На чолі повстанців стояв відважний селянин Педро Хуан Сала, добре знайомий з військовою справою, як багато інших селян цієї прикордонної місцевості, що брали участь у війнах того часу. Повстанці протягом шести місяців успішно воювали з урядовими військами, безпосередньо загрожуючи Барселоні. Але панським загонам удалося завдати поразки селянам і захопити в полон їхнього вождя Педро Салу, якого жорстоко стратили. Та зусилля каталонських селян не пропали марно: король Фердінанд прийняв депутацію від селян, сеньйорів, духовенства та від міста Барселона з метою розробки спільної угоди. В результаті навесні 1486 року була обнародувана так звана "Сентенція", яка скасовувала кріпацтво в Каталонії.

5. Зовнішня політика Католицьких государів.

Найбільш вдалою була зовнішня політика Католицьких государів, яка здійснювалася у трьох напрямках: об'єднання територій, європейська політика і атлантична та африканська експансія. Розв'язавши проблему посередництва між феодалами та селянством виданням "Сентенції", Фердінанд та Ізабелла могли тепер звернути увагу на розширення територій об'єднаного королівства. Настав момент завершення реконкісти. Всі попередні заходи королів — приборкання феодалів, розв'язання селянського питання, укріплення абсолютного апарату -- лише розчистили шлях, створили необхідні умови для здійснення центрального акту правлячого подружжя: взяття останнього оплоту маврів на півострові -- Гранади. Ця фортеця трималася більше двох століть після того, як уже весь півострів знаходився під владою Кастилії, Арагону з Каталонією та Португалії. Невеличке Гранадське князівство, прикрите гірським ланцюгом Сьєрри-Невади, стало в XIII столітті центром тяжіння для всіх мусульман, які не підкорилися завойовникам. Займаючи незначну частину узбережжя від Малаги до Гібралтара, воно знаходилось на зіткненні з Північною Африкою, і це давало йому точку опори в боротьбі проти могутніх північних сусідів.

У XIV столітті Гранада, керована султанами, переживала період значного підйому. Це був густонаселений центр з різноманітною промисловістю, з добре сконструйованою і збудованою орошувальною системою, квітучими полями і садами. У столиці цього князівства знаходились прекрасні палаци, мечеті, та інші пам'ятники арабської архітектури. Резиденція гранадських султанів Альгамбра, яка набула світової слави, створювалась саме в цей час на базі найстаровинніших споруд. Гранадський університет привертав до себе увагу як один з центрів науки. Оточена високими стінами і баштами, Гранада була хоч і невеликим, але серйозним оплотом проти домагань кастильських королів у XV столітті.

Завоювання Гранади почалося у 1481 році і тривало одинадцять років. Це була дуже жорстока війна, на яку Католицькі государі мобілізували всі ресурси і почали систематичний і скоординований наступ. Завдання, що стояло перед Фердінандом та Ізабеллою у справі захоплення Гранади, полегшувалось тим, що Гранадське князівство в цей час роздиралося внутрішніми міжусобицями. На кінець 1490 року у мусульман залишилася лише столиця Гранада з її околицями. Правлячий султан Абу Абдаллах, або Боабдиль, зачинився у стінах міста, оточеного іспанськими військами.

У таборі "Санта Фе"("Свята Віра") знаходилась сама королева Ізабелла, сповнена релігійного фанатизму в боротьбі проти "невірних". Іспанське лицарство, надихнуте присутністю королеви і підбурюване фанатичним духовенством, дивилось на цю війну як на святу справу. Затиснуті в кільце оточуючих і втративши будь-яку надію на допомогу з Африки, маври на чолі з Боабдилем змушені були капітулювати. 2 січня 1492 року іспанські війська зайняли Альгамбру, а наступного дня відбувся урочистий вступ у місто короля і королеви. Умови мирної угоди мали досить примирливий характер. Ними забепечувалась недоторканість особи та майна арабів, вільне відправлення мусульманського культу, зберігання мусульманських храмів та їхнього майна, звільнення полонених, обмеження податків, надання маврам права переселятися в Африку разом із своїм майном.

Вирішальний натиск на останню фортецю маврів проводився за підтримки широких і різних кіл іспанського суспільства. На боротьбу з арабами з однаковим ентузіазмом та релігійною запопадливістю ішли великі магнати і широкі маси лицарства, городяни і навіть селянство. Іспанському абсолютизмові вдалося спочатку за допомогою військової сили міст зламати феодальне панство, знайти компроміс у вирішенні селянського питання, а після цього спрямувати волю і почуття таких суперечливих класів в одному напрямку -- на боротьбу проти невірних.

Європейська політика Католицьких государів продовжувала традиції Арагону: Іспанія вороже ставилась до Франції. Найбільшого значення в цей період набули так звані Італійські війни, коли Франція і Арагоно-Кастилія воювали за панування в Неаполі. Перемога іспанських військ, якими керував Гонсало Фернандо-де-Кордова, Великий Капітан, дозволила анексувати королівство Неаполь і приєднати його до королівства Арагон у 1504 році.

Фердінанд розгорнув в Європі активну антифранцузьку політику, яку підтримував сімейними зв'язками. Хуан і Хуана, діти Католицьких государів, вступили в шлюб з дітьми імператора Австрії Максиміліана. Друга дочка, Каталіна, вийшла заміж за Едуарда англійського, а пізніше — з Енріке VIII.

Католицькі государі також проводили атлантичну і африканську експансію. Африка пропонувала багато цікавих можливостей, і Фердінанд з Ізабелллою впроваджували в цьому районі традиційну політику Кастилії: були досліджені землі західного узбережжя Сахари — Іфні -- і завойовані Канарські острови, які перейшли до Кастильської корони і були населені кастильцями. Кульміаційним пунктом атлантичної експансії було відкриття Америки в 1492 році.

Що стосується релігійної політики, то вона була дуже спірною. Королі шукали шляхи релігійного об'єднання держави, виходячи із своїх вірувань та інтересів держави. Хоч у попередніх століттях відмічалось толерантне ставлення до релігійних вірувань, у кінці XIV століття ставлення до євреїв різко змінилося. Розправа над євреями в 1391 році показала, що релігія є дуже серйозною проблемою. І хоч багато євреїв прийняло християнство, їх звинувачували в тому, що вони таємно сповідували іудаїзм.

6. Завершення формування державного апарату іспанської абсолютної монархії.

Вікова виховна робота католицької церкви дала свої результати: вона прищепила релігійний фанатизм та расову ненависть не лише панівним групам іспанського суспільства, але й пригніченому класу -- селянству.

Невдовзі після взяття Гранади умови мирної угоди були порушені і почалося знищення і переслідування маврів та євреїв. Головною зброєю королівської влади у боротьбі проти невірних та єретиків була Свята інквізиція, засновником якої був духовник королеви домініканець Томас Торквемада. У першу чергу жертвами Святої інквізиції стали євреї. У попередні століття вони користувалися відносною віротерпимістю. Але уже з XIV століття, а особливо в XV столітті, в Іспанії розгортається смуга єврейських погромів, які безпосередньо передували введенню Інквізиції. Єврейство сприймалось в Іспанії під впливом католицької церкви як найбільша єресь, але особливу пильність інквізитори проявляли до так званих "нових християн" або "іудеїв", які при зовнішньому дотримуванні католицьких обрядів, таємно залишалися вірними "Моісеєву закону".

Свята інквізиція почала функціонувати в 1478 році в Севільї з такаю жорстокістю, що багато сімей змушені були тікати з міста. З Севільї дії інквізиції поширились по всій території Іспанії. Після масових арештів, широкого шпигунства, нестерпних допитів і катувань, б січня 1481 року на севільській площі відбулося перше ауто да фе -- "акт віри". Кількість жертв інквізиції не підлягає точному підрахуванню, але лише за час керівництва цією справою Торквемади в Іспанії було спалено більше 6.000 людей, ще більша кількість підлягала іншим суворим покаранням: тортурам, анонімним звинуваченням тощо. При цьому майно засуджених конфісковувалось і частково йшло на оплату інквізиторам, а решта в королівську казну. Таким чином» на час завоювання Гранади, робота Інквізиційного трибуналу була в самому розпалі, тому не дивно, що ліквідація мавританської фортеці була приводом для нового вибуху релігійного фанатизму та національної нетерпимості.

Прагнучи ввести в країні єдину релігію. Католицькі государі в 1492 році вигнали євреїв з країни. Приблизно 150.000 євреїв виїхало до Португалії, на північ Африки та на Ближній Схід, утворивши свої спільноти, так звані сефардії, які ще й досі зберігають іспанську мову і трдиції XVI століття. Наслідки вигнання євреїв були дуже важкими для Іспанії. Ініціатором переслідування євреїв цього разу був духовник королівського подружжя Хіменес де Сіснерос. Король видав наказ про вигнання євреїв з Кастилії та Арагону і заборонив їм вивозити з собою золото, срібло, монети і предмети, які не підлягали вивозу з країни.

Після вигнання євреїв запопадливість інквізиторів була спрямована на переможених маврів. Під страхом смертної кари і вигнання або подальших переслідувань 50.000 маврів у 1499 році прийняли християнство, згодом вони почали називатися морисками.

Другим напрямком релігійної політики королів була клерікальна реформа: кардинал Сіснерос поновив дисципліну і мораль ченців і священослужителів.

Економічно країна теж укріпилась. Католицькі государі проводили протекціоністську політику. В Іспанії в основному розвивалось тваринництво і експортувалась сировина. Сільське господарство майже не розвивалось. Слабо розвивалась і промисловість, яка раніше знаходилась, в основному, в руках арабів та євреїв, але приділялась велика увага розвиткові міжнародної торгівлі.

У соціальній сфері проводилась політика підтримки феодального панства. Закони і судова адміністрація підтримували права тих, хто мав владу і багатство. Та все ж в цей період також з'являється багато дрібних і середніх господарств.

Із встановленням інквізиції завершилось формування державного апарату іспанської абсолютної монархії. За своєю структурою він яскраво ілюструє специфічні особливості іспанської монархії та її класової основи. Вилучення суверенних прав у великих феодалів висунуло на перший план середнє та дрібне панство, а також городян. З їхнього середовища і поповнювалися ряди королівської адміністрації, так звані "летрадос". Найвище панство загубило свою політичну владу, але зайняло почесне місце при дворі.

За цей час остаточно сформувались органи центрального управління, що робило зайвим скликання кортесів. Центральний апарат складався з декількох рад: рада фінансів, або "гасіенда", державна рада ісудова рада, яка частіше називається королівською радою. Судова, або королівська, рада зосереджувала в собі всі мотузки внутрішнього управління і виконувала не лише функції верховного суду, але й адміністративні. Керівна роль тут належала летрадос, які були головним провідником королівського абсолютизму. Президент цієї ради займав у державі друге місце після короля. Державна рада відала, головним чином, іноземними справами і тут була найбільш представлена аристократія. Нарешті, фінансова рада дійсно зосередила в своїх руках фінансову політику.

Але поряд із цими провідниками державної єдності існували і інші ради, які порушували і ускладнювали цю єдність: рада германади, рада інквізиції, рада орденів, королівська рада Арагону, тощо. Наявність рад, утворених за різними принципами, була показноком того, що іспанська монархія не в змозі була перемогти місцеву та провінційну обмеженість окремих суспільних сил, що складалась віками.

7. Від реконкісти до колоніального пограбування

У завершальний період реконкісти в 1492 році біля стін Гранади генуезець Христофор Колумб після тривалих переговорів одержав, нарешті, від Ізабелли дозвіл відправитися на пошуки "прямого шляху до Індії" через Атлантичний океан. У XV столітті в силу певних причин прагнення знайти шляхи до Індії, одержати безпосередній доступ до казкових багатств далеких азіатських країн, про які знали лише з вуст заїжджих іноземних купців та мандрівників, перетворилась на нав'язливу ідею. Над цим ламали голови вчені геогорафи, відважні мореплавці і шукачі пригод; головним чином італійці за походженням.

Таким був і уродженець Генуезької торговельної республіки Христофор Колумб. Виходячи з уявлення про кульовидність землі, Колумб укріпився в думці, що попрямувавши прямо на захід, можна досягти берегів Азії. Але для цього потрібні були матеріальні засоби і сила державної влади, яких його власна батьківщина не мала. Починаються його пошуки при дворах різних держав. Спочатку він потрапив до Португалії, де вже з початку XV століття окремі експедиції вели розвідування західного узбережжя Африки. Але десять років, проведених у Португалії, виявилися безплідними. Ідеї Колумба не знайшли співчуття і підтримки.

Тоді він у 1485 році переїздить до сусідньої Іспанії і намагається зацікавити своїми проектами Католицьких государів, особливо Ізабеллу. Але момент виявився несприятливим. У цей час військові дії проти Гранади були в розпалі. Королі та їхні найближчі радники були цілком зайняті військовими приготуваннями, а державна казна порожньою. Завдання оволодіти рештками мавританських володінь було нагальне і цілком реальне; плани ж Колумба визнавались фантастичними. Але декого все ж удалося привернути на свій бік, у тому числі контролера фінансового управління Кастилії Квінтаніллу, королівського сповідника Дієго Діаса та інших. Колумба приймають у придворний штат, вислуховують його пропозиції, які вивчаються в комісії вчених Саламанкського університету.

Втомившись від чекання, Колумб намагається знайти собі Інших заступників. У 1488 році за його дорученням рідний брат Бартоломео вирушив до англійського короля Генріха VII Тюдора. Велись переговори також і у Франції. Та, мабуть, ідея відкриття прямого шляху до Індії ще не здавалась чимсь реальним і таким, що можна виконати. Внутрішня обстановка в усіх європейських країнах у цей період була занадто і напруженою, щоб думати про пошуки прямого шляху до Індії. Між тим в Іспанії назрівали вирішальні події навколо оточеної Гранади. Самому Колумбу, який витратив сім років, справа здавалась безнадійною і він серйозно подумував про переїзд до Франції. Але його іспанські заступники -- Квінтанілла і архиєпископ толедський Мендоса не припускали думки про те, що Колумба переманять до Франції. Вони прискорили йому побачення з Ізабеллою якраз у розпалі свят з приводу взяття Гранади.

Після великих зусиль з боку заступників Колумба королева піддалась зачаруванню майбутньої слави і збагачення, спокусившись на перспективи відкриття золотих і діамантових розсипів; її також привертала Ідея "насадження істинної віри серед язичеських (поганських) народів". 17 квітня 1492 року вона прийняла умови Колумба і підписала з ним угоду, за якою Колумб призначався адміралом в усіх землях, ним відкритих в океані, і ця висока посада повинна була передаватися його нащадкам. Він призначався також віце-адміралом і генерал-губернатором на всіх відкритих землях. На його користь повинна була утримуватись десята частина всіх багатств, знайдених у межах його адміралтейства. Колумб оголошувався єдиним суддею у всіх справах і чварах з торгівлі між цими країнами і Іспанією. Нарешті, він повинен нести восьму частину витрат по спорядженню експедиції і одержувати частину баришів.

Для здійснення експедиції Колумбу виділили три невеличкі каравели: “Санта Марія”, “Пінта” і “Нінья”. Оснащення відбувалось у місті Палос, на жителів якого, ще до цієї події була накладена контрибуція за якусь провину. Замість покарання, їм запропонували взяти участь в оснащенні флотилії та підбору екіпажу з власного середовища. З серпня 1492 року флот на чолі з адміралом Колумбом вирушив у путь, 13 жовтня мандрівники побачили землю, яка виявилася островом» що отримав назву Сан-Сальвадор. Уже тут увагу Колумба та його супутників привернули увагу шматочки золота, які служили туземцям прикрасами. Далі з'ясувалося, що в цьому районі цілий архіпелаг островів. Колумб, не кажучи вже про супутників, був захоплений думкою про золото. У своєму щоденнику він уже забуває згадувати про Бога і буквально робить такий запис: "Я іду далі виключно заради золота і пряностей". Об'їжджаючи численні острови, він дістається до Куби, не підозрюючи, що це також острів, і проходить вздовж його берегів. Звідси він доходить до Гаїті, який він назвав Еспаньйолок.

Зустрічаючи туземців, Колумб та його команда посилено вимінюють золоті прикраси на різні дрібнички. Золото стало настирливою ідеєю: "Наш Господь у своєму милосерді спрямовує мій шлях туди, де я відкрию золоті розсипи", -- пише Колумб у щоденнику. Між тим одна з каравел "Санта Марія" зазнала аварії і стала непридатною. Капітан другого корабля "Пінта" вирушив свавільно на розвідку і, фактично, у розпорядженні Колумба залишилась найменша "Нінья", на якій треба було спішно повертатися назад.

Після тривалих митарств і пригод Колумб приплив 15 березня 1493 року до Палоса. Його повернення справило в Іспанії велике враження, і Католицькі государі влаштували Колумбу урочистий прийом в Барселоні. Було вирішено організувати другу експедицію. На цю справу пустили всі кошти: дві третини церковної десятини, майно страчених євреїв, зайом у багатого герцога Медіни-Седонії. Ізабелла надихалась думкою про насадження католицької релігії серед язичників. Папа призначив спеціального намісника для здійснення цієї мети.

У вересні 1493 року з Кадиса великий флот з 17 кораблів і двохтисячним екіпажем на чолі з Колумбом відправився на Захід. Цього разу до складу експедиції входили дуже різні люди: пани, ремісники, духовні і просто шукачі пригод, які мріяли про збагачення і мандрівки. Коли експедиція досягла Еспаньйоли, де залишилась колонія і була побудована фортеця, то виявилося, що вона зруйнована, а колоністів немає в живих. З розповідей туземців стало відомо, що частина колоністів перебила один одного, а інша стала сама здобиччю войовничих туземців.

Флот змінив стоянку і заснував у зручній бухті колонію, названу Ізабеллою. Надія на відкриття золотих розсипів поки що не виправдовувались — і це засмучувало Колумба, а серед поселенців породжувало невдоволення. Згодом Колумб набрів ще на один острів, який зберіг до цього часу стару туземну назву Ямайка. Плаваючи вздовж берегів нововідкритих островів, він був упевнений в тому, що це Азія. Повернувшись після тривалої подорожі в Ізабеллу, Колумб дізнався, що між колоністами, що залишилися, йшла постійна війна: вони грабували туземців і довели їх до відкритого повстання. Одержавши перемогу над туземцями, колоністи почали нещадну експлуатацію індійців.

У 1496 році Колумб повертається до Іспанії в жалюгідному вигляді, не виправдавши надій іспанського уряду: відкрити нові джерела збагачення. У зв'язку із цим організація третьої експедиції затягувалась, віра у вигідність цього заходу згасла, вербування екіпажу йшло туго. Між тим, португальці змогли випередити Іспанію. У 1497 році з Лісабону вирушив флот під керівництвом Васко-да-Гама і в травні 1498 року прибув до Калькути (Індія). Португальці стали хазяями на Індійському архіпелазі. Це ще більше посилило незадоволення результатами підприємництва Колумба.

Але, долаючи перепони, він 30 травня 1498 року на чолі шести кораблів знову вирушив у путь. На цей раз він прибув на острів, названий Тринідад. Звідси на горизонті виднілася смуга землі, яку Колумб вважав островом, не підозрюючи, що це материк. Досягнувши його берегів, Колумб опинився в гирлі річки Ориноко. Розкішна природа вразила його такою мірою, що в його мозку закріпилась ідея про земний рай. Тут він і його супутники відкрили у туземців велику кількість перлів.

Припливши після дворічної відсутності в Еспаньйолу, Колумб упевнився, що тутешня ситуація дуже напружена: заколоти серед поселенців, змови і повстання, сварки колоністів за здобич, за владу тощо. Не маючи сил для боротьби із заколотниками, Колумб вступив з ними в переговори і, по суті, прийняв їхні умови. Заколотним поселенцям були роздані земельні наділи з широким використанням підневільної праці туземців. Так було покладено початок системі колоніального рабства уже в кінці 1499 року.

Між тим при іспанському дворі зростало невдоволення становищем справ у колонії. Противники Колумба поставили питання про відрядження флоту, який би зайнявся дослідженням тих самих берегів, які здались Колумбу "земним раєм". І в травні 1499 року іспанський флот пристав у затоці, названій Венесуелою. Експедиція набрала багато перлів і повернулась у 1500 році до Іспанії. Звістка про велику кількість перлів викликала лихоманку і потяг за океан. У тому ж 1500 році португальська експедиція причалила до берегів Бразилії.

На цей час, коли, шляхами, прокладеними Колумбом, вирушив уже цілий потік авантюристів та шукачів золота, сам адмірал переживав важкі хвилини. На Еспаньйолу була відправлена урядова комісія, щоб залагодити безлад у колонії. Комісар Боабділла вирішив негайно взяти владу в свої руки і звільнив з посади Колумба, закувавши його в кайдани і відправивши до Іспанії. Але Фердінанд та Ізабелла, зворушені нещасним виглядом Колумба, вибачили йому всі недоробки і пообіцяли поновити його в правах, але лише на словах.

Постало питання про реорганізацію колоніального управління у зв'язку із розширенням територій. Стосовно туземців було видано королівський указ: у зв'язку із їхнім вимиранням через непосильну працю в копальнях, перевозити до Еспаньйоли рабів чорної раси, тобто негрів. Експедиція нового правителя колоній Овандо була відправлена з надзвичайною розкішшю, з добре підібраним екіпажем. Флот складався з 30 кораблів з екіпажем 2.500 чоловік, багато з яких були вельможні люди.

У цей же час Колумб розпочинає свою останню, четверту експедицію, щоб знайти шлях до "Золотого Херсонесу". У 1502 році чотири кораблі після суцільних поневірянь і небезпечностей серед ворожих індійців загинули біля берегів Південної Америки. Колумб врятувався і ледве животів на Ямайці, чекаючи на допомогу. Після дворічних блукань хворий і немічний Колумб у 1504 році повернувся до Іспанії, де і помер у травні 1506 року, забутий всіма.

Смерть його залишилась непоміченою, але справа, розпочата Христофором Колумбом, була продовжена його послідовниками, а Іспанія протягом короткого часу перетворилась на могутню колоніальну державу.

Питання до теми:

1. Причини виникнення кризової ситуації в XIV і XV століттях в Іспанії.

2. Історична обстановка в Іспанії в кінці XV століття.

3. Особливості економічного розвитку Іспанії в період правління Ізабелли! Фердінанда.

Дата добавления: 2015-05-23