Vilar Р. Historia de Espana.- Раris. 1971. 2 страница

Новою частиною програми були ті пункти, які стосувалися міських общин та перетворення останніх в органи влади, що користуються певною автономією. Але зовсім безперечно, що між програмами 1520 р. і первісними протестами толедського панства є велика різниця. Так, у договорі про братський союз, який уклали між собою міста, що повстали 25 вересня, після переліку причин повстання і визначення їхніх цілей (щоб виконувались закони королівства, щоб не притіснялись міста, щоб зберігалась їхня свобода, звичаї та привілеї) говориться, що всі міста повинні підтримувати будь-яке місто -- учасника цього договору -- і надати йому допомогу своїми збройними силами, якщо хто-небудь "зараз чи в майбутньому при підтримці своїх князів і королів або при підтримці своїх сеньйорів... наважиться змінити їхні закони і ті, що постановили кортеси і хунта".

8. Політичні акти хунти

Діяльність АвільськоЇ хунти не обмежувалась розгляданням та укладанням маніфестів. Необхідність досягти вирішення висунутих політичних завдань, а також укріпити положення Сеговії неминуче штовхала на нові дії. Сеговія перейшла у наступ на війська Ронкільйо. Толедо, Саламанка і Мадрид відгукнулись на заклик Сеговії і почали озброюватися. Були призначені командири, серед яких Падилья, Мальдонадо, Айала, які, з'єднавшись із Браво, командуючим військами Сеговії, енергійно атакували Ронкільйо. На допомогу Ронкільйо кардинал послав капітан-генерала Фонеску, що викликало незадоволення Вальядоліду і протест проти відправлення військ до Сеговії.

Об'єднані сили Фонески і Ронкільйо рушили на Медіну з метою захопити артилерію, яку жителі Медіни відмовились передати королівським військам. Зустрівши опір, Фонеска і Ронкільйо почали штурм і підпалили у різних місцях місто, чим і завдали великих збитків. Ці події викликали сильне обурення в Кастилії. Вальядолід повстав і до нього приєдналося багато населених пунктів.

Авільська хунта відправила листа дону Хуану де Гранада, капітан-генералу Вальядоліду, з вимогою заарештувати членів ради, які звинувачувалися в тому, що відбулося в Медіні. З свого боку кардинал, переконавшись у серйозності ситуації і боячись ще більше озлобити населення, наказав розпустити королівську армію (29 серпня) і звільнив Фонеску, який змушений був тікати із Вальядоліда.

У той же час хунта в Авілі вирішила укріпити своє положення, за­ручившись підтримкою королеви Хуани, про хворобу якої уже говорилося в деяких петиціях міст. Падилья з Медіни відбув у Тордесільяс, резиденцію Хуани, і мав з нею побачення 29 серпня. Слід сказати, що перед цим у Тордесільяс приїздив кардинал, щоб схилити королеву підписати укази, які засуджували рух комунерос, але королева відмовилась. Під час побачення з королевою Падилья та інші воєначальники поводили себе дуже ввічливо. З свого боку королева теж їх прийняла прихильно. На питання Падильї, чи бажає королева, щоб вони залишились у неї на службі, Хуана відповіла згодою і попросила їх бути радниками у справі покарання винних. Після побачення з королевою війська залишили Тордесільяс і рушили до Велільї. Це доводить, що у наміри комунерос не входив арешт королеви.

Отримавши відомості про ситуацію в Іспанії, король вжив відповідних заходів. У керуванні країною кардиналу повинні були допомагати коннетабль і адмірал; збирання коштів на субсидію, затверджену кортесами у Коруньї, було зупинено; королівські податки наказувалось брати за розкладкою, як у часи Католицьких королів; на всі державні посади призначались іспанці, але право помилування і остаточного вироку залишалось за королем; приписувалось вжити ефективних заходів по припиненню вивозу дзвінкої монети; навести порядок у судочинстві і суворо карати втручання церковної юрисдикції в королівську. І, нарешті, король обіцяв повернутися до Іспанії раніше, ніж це передбачалося. Таким чином, король задовольнив більшу частину вимог, які були в петиціях міст.

По відношенню до комунерос Карл вирішив вжити дуже обережних заходів: він пообіцяв помилування, але одночасно вимагав, щоб ні Падилья, ні хтось інший не мали своїх військ, щоб не бути оголошеним поза законом, бунтарем або зрадником. Наказав зібрати королівські війська для встановлення порядку, хунту в АвілІ оголосив розпущеною, а депутатам пропонувалось вирушити до Тордесільяса, щоб на місці визначити, чи варто там збирати кортеси.

Але ці заходи запізнились. Повстанці все більше поширювали свою політичну діяльність і зміцнювали панування. 10 вересня вони повернулись у Тордесільяс і з дозволу королеви, перенесли туди хунту з Авіли яка і керувала Кастилією і тримала кардинала-намісника у стані постійного страху. Листи кардинала і коннетабля до імператора яскраво свідчили про погіршення ситуації в країні. Коннетабль писав: "3 того самого дня, коли горіло місто Медіна дель Кампо, вони захопили королеву, нашу повелительку і вашу найяснівду матінку, відібрали судову владу, що належала вам, і фортеці, всі багатства і все інше, що лише є; звідси (від Бривієски) до самої Сьєрра-Морени все охоплено повстанням". 12 вересня кардинал писав: "По цей день ми не знайшли нікого, хто погодився б підняти за вас списа". Далі кардинал просив прийняти більш жорстоке рішення і додав: "Якщо діяти відповідно до ситуації в країні, то вона не буде знаходитись у такій небезпеці, як тепер". У листі від 14 вересня він писав: "Зовсім неможливо знайти у всій Старій Кастилії хоч би один населений пункт (поселення), де ми могли б знаходитись у безпеці і яке б не приєдналося до бунтарів".

Хунта закликала не підкорятися ні кардиналу, ні королівській раді і навіть наполягала на арешті кардинала і членів ради. Королева Хуана схвалювала позицію хунти і обіцяла свою підтримку. Здавалося, що успіх рішуче схиляється на бік повстанців.

9. Зміни у таборі повстанців

Повстання поширювалось по всій країні, але його чисто політичний характер поступово переходить в антисеньйориальний, Серед повстанців з'явилась тенденція до помсти тим, кого вони вважали винними в бідах, що стали причиною повстання. Паленсія прагнула скинути панування свого єпископа. Наявність великих військових сил в Тордесільясі, нестача коштів для їхнього утримання, деякі нові призначення -- все це спричиняло безладдя, підозри і сіяло ворожнечу.

З свого боку рада докладала всіх зусиль, щоб протидіяти хунті. З цією метою королівська рада збирала війська і прагнула розколоти рух комунерос. Спочатку відколовся Бургос, отримавши всі свої привілеї і стародавні закони. Згодом Гранада оголосила себе противницею руху комунерос, потім Кадис, а пізніше і вся Андалузія рішуче виступила проти комунерос, висунувши такі причини: перевага мирного положення у порівнянні з військовим; громадянський обов'язок підлеглих залишатися вірними своєму королю і сеньйорам; незважаючи на те, що наміри повстанців самі по собі добрі, їхні дії мають погані наслідки, бо ведуть до безладдя, злочинів, пограбувань тощо; те, що "люди низького походження без уміння і розсудливості", ставши правителями, "почали дуже погано поводитись" з людьми достойними; зловживали королівськими рентами. Декларація про вірність королю була підписана 15 містами і місцевостями у Севільї 17 лютого 1521 р.

На півночі країни міста Віторія і Сан-Себастьян залишалися вірни­ми королю. Згодом від повстанців відокремилось місто Вальядолід. Ці втрати частково були компенсовані тим, що до руху комунерос приєдналися єпископ Самори Акунья на чолі двохтисячної армії, та дон Педро Хірон, який перейшов на бік повстанців через сварки, що стосувалися герцогства Медіни Седонії. Хунта призначила його замість Падильї командуючим військами. Але перехід дона Педро Хірона на бік повстанців приніс більше шкоди, ніж користі. Його призначення викликало незадоволення багатьох повстанців, а згодом він став зрадником.

Незважаючи на те, що шанси короля і повстанців були майже рівні, губернатори не вживали рішучих заходів. Один лише коннетабль на початку жовтня почав стягувати війська для визволення королеви Хуани і для захисту ради. Він закликав хунту до миру, але остання поставилась до пропозицій коннетабля негативно і направила до короля посланців з листом, в якому виправдовувались всі дії повстанців і ще раз повторювалась програма без будь-яких суттєвих змін. Посланці вирушили до Німеччини, але одного з них за наказом Карла схопили, а інший так і не насмілився виїхати з Брюсселя. Хунта хотіла вивезти королеву із Тордесільяса, але ця звістка змусила королівську владу вдатися до рішучих дій. 31 жовтня 1520 року королівським указом формально була оголошена війна комунерос.

10. Початок воєнних дій

17 листопада король почав воєнні дії проти комунерос, а згодом в околицях Медіни і Ріосеко відбулись перші сутички між королівськими військами і військами Хірони та єпископа Акуньї.

З перемінними успіхами пройшов січень 1521 р., який виявився більш сприятливим для повстанців, ніж для короля. 23 лютого повстанці захопили Торрелебатон (біля Тордесільяса), що справило велике враження на королівських правителів і змусило їх прийняти рішення об'єднати свої сили і атакувати Падилью і Акунью. Королівська армія підійшла до Тордесільяса і після чотиригодинного бою захопила це місто.

Новим місцем перебування хунти став Вальядолід. Дон Педро Хірона був звинувачений у зраді. Панство і міста Галісії, не охоплені рухом комунерос, створили конфедерацію для захисту справи короля і для протидії розвитку цього руху у будь-якій формі. Аналогічну конфедерацію створили андалузькі міста.

Але втрата Тордесільяса і містечка Вільягарсіа (біля Медіни) для комунерос не була серйозною і повстання розгорталося із ще більшою силою. Тому 3 квітня адмірал Варгас повідомив короля, що коли той не повернеться до Іспанії до вересня, то все буде втрачене.

11 Поразка під Вільяларом та її наслідки

Війська повстанців розділилися на дві частини: одна. головна, була розташована у Торрелебатоні, інша, єпископа Акуиьї, на території Толедо При першій частині знаходились Падилья, Мальдонадо, Браво та інші воєначальники, які майже не заважали просуванню військ противника. 22 квітня Падилья видав наказ відступати по дорозі в Торо.

Нарешті обидві армії зустрілись на мосту Ф’єрро, біля Вільялара. але повстанська армія не була готова до бою і почала тікати. Падилья, Браво і Мальдонадо потрапили в полон. Війська повстанців втратили 100 чоловік убитими, 400 пораненими і більше тисячі полоненими Головним ініціатором цієї різанини був домініканський чернець Хуан Уртадо. Падилья, Браво і Мальдонадо були страчені: їм відрубали голови.

Коли у Толедо прийшла звістка про поразку під Вільяларом, вдова Падильї, донья Марія Пачеко. змогла підняти повстання проти королів­ських військ. Повстанці протримались аж до 25 жовтня 1521 р. Пізніше донья Марія добилася, щоб її сину повернули титули та майно батька і повернули чесне ім'я її чоловікові.

16 липня 1522 року Карл повернувся до Іспанії з армією, яка налічувала 4.000 солдатів і з великою свитою фламандських фаворитів. Наміри Карла не залишали сумнівів. Рада почала вести процес за процесом. Було відрубано голови 24 видним діячам руху комунерос. Таку жорстоку розправу дуже погано зустріли в Іспанії. Процеси конфіскація майна та інші заходи продовжувались аж до амністії 28 жовтня, яка не поширювалась на військовослужбовців короля, що перейшли на бік комунерос. а також на деяких інших осіб -- всього 293 особи.

12. Пнтания міжнародної політики

У травні 1521 р. відбулося значне ускладнення політичної ситуа­ції викликане вторгненням французів у Наварру. Французький король франциск, надаючи допомогу Генріху де Лабрі, князю Беарнському а його домаганнях корони королівства, окупував Наврру. 30 червня відбу­лася битва під Ноеном і французи змушені були відступити. Але у ве­ресні французи знову напали на Іспанію і захопили Фуентеррабію та Інші прикордонні пункти, у той час як частина королівських військ була зайнята придушенням повстання в Толедо.

Карл затримувався в Німеччині, де ситуація була дуже складною і заплутаною. Князі-виборці зобов'язали нового імператора підписати компромісну угоду, статті якої обмежували деякі права імператора, і були спрямовані на збереження незалежності від іспанської корони, бо незважаючи на погане ставлення Карла до іспанців, ідеалом його політики був іспаноцентризм. До іспанської корони він приєднував бургундські володіння та Північну Італію. Крім того, вважаючи, що імператорська влада божественного походження, Карл прагнув проводити абсолютистську політику, зміцнювати свою особисту владу, хотів покінчити із самостійністю численних дрібних держав, які складали тодішню Німеччину. Проти такої політики і виникла сильна опозиція з боку німецьких могутніх князів.

Додавалась також і релігійна боротьба, викликана проповідями Лютера і створенням протестантського табору. Карл не бажав змін цер­ковних догм, що стало б причиною того, що він не мав би підтримки, яку йому надавала католицька церква як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Всі ці події мали місце в 1521 р., коли намісники знаходились у дуже важкому становищі і просили короля повернутися до Іспанії.

Ворожа позиція Франції, політичні ускладнення і релігійна боротьба в Німеччині привели до того, що Карл опинився у дуже скрутному матеріальному становищі. Економічні ускладнення носили постійний характер. Частково йому вдалося виплутатися з них ціною таких серйозних конфліктів, як повстання комунерос. Але те, що Іспанія не мала єдності, створювало велику небезпеку у випадку війни з іншими державами. Незважаючи на те, що Карл був родичем Генріха VIII, він не міг розраховувати на підтримку Англії, бо політика англійського короля була досить невизначеною. Римський папа через італійські справи був безумовним ворогом Іспанії, а не союзником. І навряд чи Карл міг спо­діватися на інші сили, крім тих, які могла виставити власне Іспанія та деякі дружньо настроєні частини Германської імперії (Австрія, Німеччина, Фландрія), та ще на свій власний розум, твердість та енергію.

13. Питання про імператорський спадок

Політика Карла зазнала краху не лише в церковному питанні, але й в інших питаннях, які являли для нього особливий інтерес.

У 1531 році Карл провів обрання римським королем свого брата Фердінанда і передав йому феодальну інвеституру на австрійські воло­діння. Здавалось, що це означає підготовку до обрання імператором Фердінанда. Але згодом Карл змінив свої наміри і віддав перевагу сво­єму синові, принцу Пилипу. У 1550 р. Пилип прибув до Німеччини і до­клав багато зусиль, щоб завоювати симпатії німецьких князів. Але Фердінанд рішуче виступив проти намірів свого брата.

У 1553 році Карл одружив свого сина з англійською королевою Марією Тюдор, яка була уже в літах. Це одруження ознаменувало період антипротестантської політики в Англії.

У 155$ р. відбулася ще одна подія: тітка Марія, правителька Нідерландів, відмовилась від свого поста -- і це місце зайняв Пилип. Через декілька місяців (1556 р.) Карл відмовився від іспанської корони на користь Пилипа. У тому ж році він передав Пилипу всі Бургундські володіння (Нідерланди). Так здійснилась концентрація іспанських і бургундських володінь у руках Пилипа II з одночасним розривом політичної унії між Іспанією та германськими державами, що викликало велику плутанину і безладдя.

14. Колоніальна експансія

У період правління Карла І освоєння Вест-Індії відбувалося швидкими темпами. На 1517 рік уже були відомі Антильські острови і острови Мексиканської затоки, частина Флориди, більша частина Центральної Америки, береги сучасної Колумбії та Венесуели, південно-східне узбережжя аж до Ріо де ла Плата.

У 1519 році командир ескадри Еспіноса заснував місто Панаму і обстежив перешийок, а Уртадо з моря обстежив узбережжя аж до Нікайської затоки. У 1521 р. Хіль Тонсалес відкрив Нікарагуа, відвідав озеро з тією ж назвою, а пізніше піднявся до гирла річки Улеа (Пуерто Кабальйос) і кінця Гондураса (1524р.). А Франсіско Фернандес де Кордова заснував міста Нуева Гранада і Нуево Леон.

Перша подорож на Юкатан відбулася в 1517 р. під керівництвом вищезгаданого Ернандеса або Фернандеса де Кордова, якого послав правитель Куби Веласкес. Тут перші іспанці познайомились з високою цивілізацією народів майя. У 1518 р. була організована друга експедиція на Юкатан, яку очолив Грихальва, Після Юкатану він відправився до Тампіко (Пануко), яке згодом назвали Новою Іспанією.

Третю експедицію на Юкатан очолив естремадурець Ернан Кортес у 1519 р. Там він виграв першу битву на річці Табаско і підкорив місцевих вождів. Пливучи вздовж узбережжя, 21 квітня він висадився у місцевості: на якій пізніше виросло місто Веракрус. Тут його відвідав місцевий правитель, залежний від імператора, резиденція якого знаходилась у місті Мехіко. Отримавши повідомлення про прибуття іспанців, імператор Монтесума спробував відвернути небезпеку, що насувалась, відправивши Кортесу багаті дари (головним чином золото) з проханням відмовитись від подальшого просування в середину країни.

Та подарунки і відомості про багатство Мексики лише розпалили загарбницькі устремління Кортеса, який залишив прохання імператора без уваги і почав просуватися в середину країни, прагнучи захопити Мексику. Згодом він досяг свого і імператор Монтесума визнав свою залежність від іспанського короля і зобов'язався сплачувати йому податки. Кортес залишився в столиці як губернатор.

Але в травні 1520 р. в Мехіко відбулося народне повстання і Кортес із своїми військами змушений був залишити місто. Через декілька місяців, отримавши нове підкріплення від своїх співвітчизників і деяких місцевих племен, Кортес підкорив всю територію між Попокатепетлем і Ситлалтепетлем. Мехіко ж він зміг зламати лише 13 серпня 1521 р. після численних боїв. 15 жовтня 1522 р. Кортес був офіційно призначений намісником короля у Новій Іспанії.

Кортес не зупинився на досягнутому і організував ще декілька експедицій.

Іспанці прагнули відшукати у північній частині Мексиканської за­токи морське сполучення між двома океанами. У 1520 р. і у 1526 р. до Флориди з цією метою були відправлені експедиції, які очолювали Понсе де Леона і Васкес Аїль Йона, та бажаних результатів ці експедиції не принесли. З 1530 р. по 1543 р. відбулося багато подорожей, але знайти найкоротший шлях до Азії таки не змогли.

У 1526 р. іспанці ближче познайомились з Перу (перша експедиція до Перу була в 1522 р.) і дізнались, що це була велика імперія, цивілізована і дуже сильна і для її завоювання необхідні будуть значно більші військові сили, ніж ті, що вони мали. Тоді естремадурець Пісарро виїхав до Іспанії, де зустрівшись з королем, 21 червня 1529 р. уклав угоду, за якою Пісарро призначався намісником Перу, Дієто Альмагро, професійний військовий, -- намісником Тумбеса, Фернандо де Лука, духовна особа, -- єпископом Тумбеським і морський офіцер Руїс -- командуючим іспанськими морськими силами в районі Перу. Пісарро одержав у своє розпорядження артилерію і кінноту.

У січні 1531 р. Пісарро почав військову експедицію проти Перу, а 6 січня 1535 р. заснував місто Сьюдад де лос Рейєс, яке пізніше назвали Лімою.

В останні роки царювання Карла І були здійснені значні завоювання і на схід від Перу. А якщо додати до цих завоювань ті, що відбулися пізніше, то виявиться, що до другої половини XVI ст. іспанцями була завойована майже вся північна частина Південної Америки.

Пояснення до теми:

1. Ліга -- міра довжини, приблизно 5,5 км.

2. Алкальд -- голова міського самоуправління. Ронкільйо був алкальдом Самори.

3. Коннетабль -- головнокомандуючий військами короля.

Питання до теми:

1. Причини виникнення могутньої держави на Піренейському півострові.

2. Яку політику проводив Карл І?

3. Імперські вибори, що ви про них знаєте?.

4. Результати засідання кортесів в Сантьяго і Коруньї.

5. Причини повстання комунерос, їхня "програма".

6. Суть політичних актів Авільськоі хунти.

7. Причини поразки повітання.

8. Міжнародна політика Карла І. Питання про імператорський спадок.

9. Колоніальна експансія в період правління Карла І.

Тема для самостійного опрацювання:

1. Колоніальні завоювання у Новому Світі в період правління Карла І.

Література:

1. Альта ми ра- и-Кревеа Р. История Испании,-М.: Иностр. лит-ра, 1951, т.2.

2. Испания й Португалия. (под ред. Петрова Н.А.). -- М.: ОГиЗ, 1947.

3.Малидович И.П. История открьітия й исследования

Центральной й Южной Америки. -- М.: Мьісль, 1965. А. Проблеми испанской истории. -- М.: Наука, 1984.

5. Нізіогіа (Іе Езрапа (зеїессіоп гіе Іесцігаз). -- Ьа НаЬапа: РиеЬІо у Егіисасіоп, 1980.

Розділ VIII. Правління Пилипа ІІ

1. Початок правління Пилипа П

Пилип II став королем Іспанії у 29 років (1556-1598 рр.). Першим його політичним наставником був батько, який дуже рано вирішив доповнити теоретичне навчання сина практичним досвідом, дозволяючи йому брати участь у політичних справах. У листі до кардинала Тавери, регента Іспанії, 1 травня 1543 р. Карл наказував проконсультуватися з Пилипом з приводу справ інквізиції "так, як він робив раніше з ним самим". І дійсно, в період перебування Карла в Німеччині, Пилип керував країною разом з кардиналом Таверою, секретарем Франсіско де лос Кобосом та єпископом Фердінандом Валь’есом, який був тоді головою королівської ради. Згодом Карл вирішив як для реалізації своїх планів, так і для розширення досвіду свого сина послати його в ті країни, які рано чи пізно повинні були потрапити під його управління. Так, Пилип відвідав Італію (1548 р.), Фландрію (1549 р.). Німеччину (1550 р.). Після того, як зруйнувався план Карла про передачу імператорської корони сину, Пилип знову повернувся до Іспанії (1551 р.) як регент.

У 1543 р. Пилип одружився із своєю кузиною, португальською принцесою Марією. Але цей шлюб не був тривалим: народивши сина дона Карлоса, Марія померла. Удівство Пилипа було використано імператором Карлом для нової політичної комбінації, він одружив свого сина з англійською королевою Марією, дочкою Генріха VII та іспанської інфанти Катерини. Суспільна думка Англії була проти династичного союзу з Іспанією. Крім того, сильна протестантська партія, що утворилася в Англії, обов'язково повинна була стати противником змін політичного курсу, які цей шлюб передбачав. Треба сказати, що Марія була завзятою католичкою і дуже хотіла виправити те, що зробив її батько, і навіть вжити суворих заходів щодо протестантів. Пилип деякий час прожив в Англії, прагнучи завоювати симпатії своїх підлеглих. Деякою мірою він домігся прихильного ставлення місцевої аристократії і в 1554 р, Англійський парламент затвердив залежність англійської церкви від папи, а англійська аристократія прийняла присягу, стоячи перед королівським подружжям на колінах.

29 серпня 1555 р. Пилип за викликом батька залишив Англію і повернувся туди лише в березні 1557 р. За цей період Пилип отримав від батька Нідерланди, графство Бургундське та іспанську корону. Напочатку його царювання в Іспанії найдовіренішими особами були герцог Альба (тоді віце-король Неаполя) і Руй Гомес де Сильва. За ініціативою останнього Пилип оточив себе групою радників, серед яких були єпископ Гранвела (пізніше кардинал), дон Бернардино де Мендоса, дипломат Манріке де Лара та інші великі діячі.

Політична історія 42- річного правління Пилипа II дуже багата на важливі події і дуже тісно пов'язана із загальною історією Європи, тому її важко подати коротко. У той же час політичні і релігійні пристрасті надали настільки тенденційного забарвлення майже всім діям Пилипа II, що, як говорить один історик, "важко знайти іншого такого короля, як Пилип, який би так суперечливо був оцінений".

2. Війна з папою.

Спадщина, яку отримав Пилип, складалася із дуже суперечливих і небезпечних проблем. Ворогування із Францією, ворожа іспанцям прихована течія в Італії, яка збільшилась після того, як 23 травня 1535 р. папою був обраний кардинал Караффа (Павло IV), рішучий противник Іспанії; ворожнеча з боку протестантів у Нідерландах та в Англії -- все це дуже ускладнювало розв'язання завдань, які стояли перед новим королем.

Можливо, однією з найважливіших проблем у діяльності нового короля була боротьба за цілковиту перемогу католицизму. Досягненню цієї мети він підкорив всю свою внутрішню і зовнішню політику. Але це не заважало йому відрізняти інтереси церкви від чисто політичних інтересів папи -- одного із світських государів Італії. Вони неодноразово стикалися з інтересами іспанців, особливо із загарбницькими планами Пилипа, як це було за часів Карла.

Другою причиною конфлікту з папою було питання про управління іспанською церквою. Тому не випадково, що військова історія царювання Пилипа відкривається саме війною з папою Павлом IV. Відповідальність за неї однаковою мірою несуть обидва государі. Папа мав невгамовний характер і легко підкорявся найнижчим політичним пристрастям. Разом з тим, Пилип II, який так ревно ставився до своєї влади в Іспанії та Італії, а також до божественного походження свого титулу, не зробив нічого для запобігання конфлікту.

Павло IV почав із того, що відлучив Карла і Пилипа від церкви і оголосив про позбавлення Пилипа неаполітанської корони, називаючи його клятвопорушником, бунтарем і розкольником. Пилип, який у цей час знаходився у Фландрії, негайно заборонив ввозити папські булли до Іспанії під страхом покарання. Карл заохочував Пилипа до таких заходів.

Папа звернувся по допомогу до французького короля Генріха II і до турецького султана. Почалася війна, яка дуже швидко закінчилася. Герцог Альба разом із своїм союзником Марком Антоніо Колонной зайняв папські володіння і погрожував взяти в облогу Рим. Французька армія під командуванням Гіза вдерлася до Італії і мала ряд сутичок з іспанцями. Але незабаром вона була відкликана Генріхом, якому були потрібні всі військові резерви для ведення війни на півночі Франції. Залишившись на самоті, папа при посередництві Венеції підписав з Пилипом II мирний договір, (Кави, вересень 1557 р.), набагато вигідніший за той, на який можна було сподіватися.

Та боротьба між Павлом IV і Пилипом ІІ продовжувалась, але вже іншими засобами. Наприклад, папа використовував свій вплив на внутрішні справи іспанського духовенства, яке було більш реалістичним, ніж папістським, що було доведено фінансовою допомогою королю під час війни. Відлучення Карпа V і Пилипа ІІ від церкви було знято лише після того, як папою став Пій IV, прихильник іспанської орієнтації (1559 р.).

3. Війна з Генріхом II Французьким

Під час війни папи з Пилипом II імператор Карл V, щоб утримати на деякий час французького короля Генріха II від союзу з папою, в лю­тому 1556 р, підписав з ним мирну угоду у Воселлі. Але незабаром Ген­ріх порушив її, отримавши нове запрошення з боку папи.

Порушення примирення у Воселлі Генріхом II і викликало війну, яка не обмежувалася лише Італією. Коли герцог Гіз вів війну з герцогом Альбою в Італії, у липні 1557 р. у Північну Францію увійшла змішана англо-іспанська армія в 50.000 чоловік. Об'єднаною армією командував герцог Савойський (Мануел Філіберто). Метою герцога було оволодіння Сен-Кантоном. Після взяття цієї фортеці шлях на Париж був відкритий. Герцог Савойський прагнув увійти у Париж і захопити його (цього ж хо­тів і Карл), але Пилип II почав коливатися. Він знав про стійкість і єдність французького народу, крім того, не міг розраховувати на постійність англійської підтримки і, нарешті, боявся, що для підтримки ком­панії не вистачить коштів. Англійці дійсно залишили його, і Пилип не зміг одержати із своєї перемоги тієї користі, на яку він так розраховував спочатку.

Генріх II звернувся по допомогу до герцога Гіза, який напав на англійські міста у Північній Франції -- Кале і Гіз. Передбачаючи таку ситуацію, Пилип знову звернувся до англійців, але допомога так і не прибула; і обидва міста потрапили до рук герцога Гіза. Гіз окупував Фландрію і пішов на Брюссель. Іспанцям довелося б дуже важко, якби французькі війська генерала Терма не були розбиті під Гравеліном гер­цогом Савойським при підтримці англійської ескадри чисельністю в 11 кораблів. Незважаючи на цю перемогу, Пилип схилявся до укладання миру. Відсутність грошей і напад турків на Балеарські острови змусили Пилипа швидко закінчити війну» і уже в жовтні відбулися перші переговори між іспанськими і французькими представниками. 17 листопада 1558 р. померла англійська королева Марія і на престол вступила її сестра Єлизавета. І це остаточно схилило Пилипа до миру, Генріх II також прагнув миру. 2 квітня 1559 р. у Като-Камбрезі була підписана мирна угода на важких і принизливих для Франції умовах3.

Дата добавления: 2015-05-23