Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939. 6 страница

Посилилась політика національного гноблення. Агітація за автоно­мію в Каталонії була оголошена зрадою. Закривались вищі навчальні заклади, в школах було заборонено викладання каталонською мовою. Результатом цих насильницьких дій було лише посилення сепаратист­ського руху як в Каталонії, так і серед інших пригноблених націо­нальностей. Диктатура Прімо де Рівери була спрямована, перш за все, проти робітничого руху. Компартія змушена була піти у підпілля. На­слідуючи фашистський режим Муссоліні, Прімо де Рівера прагнув під­корити собі робітничий рух шляхом створення фашистських робітничих організацій: були створені так звані "корпорації", окремі управління з питань безробіття і соціального страхування, які стали на шлях демагогії.

У колоніальній політиці Прімо де Рівера продовжував попередню лінію. Іспанські війська в Марокко зазнавали поразки за поразками. Лише в 1925 році після підписання договору Із Францією про взаємо­допомогу для спільної боротьби проти рифів був подавлений марок­канський національно-визвольний рух. Абд аль-Керим здався -- і рифи були підкорені.

У серпні 1926 року Прімо де Рівера звернувся до Англії, Франції та Італії з вимогою включити порт Танжер, який на Паризькій конференції в 1923 році був оголошений міжнародним, в Іспанське Марокко. Англія і Франція відкинули цю вимогу. У відповідь Іспанія у вересні 1926 року вийшла з Ліги Націй, але у березні 1928 року знову стала Її членом. У 1928 році був підписаний новий статут про Танжер, який підтвердив статут 1923 року.

Разом з цим з 1927 року посилився респуоліканський рух. У Ката­лонії, Астурії, Біскайї та Андалузії почались робітничі страйки. До республіканського табору почала приєднуватися дрібна та середня буржуазія. Боротьба проти Прімо де Рівери поєднувалась із боротьбою проти монархії. Прімо де Рівера прагнув надати конституційних рис своїй диктатурі: у 1925 році Директорія з генералів була замінена міністерським кабінетом на чолі з самим диктатором. У жовтні 1927 року були скликані так звані Національні збори для розробки нової конституції. Але Прімо де Рівера був не в змозі надовго закріпити своє -панування.

3. Розгортання народної боротьби.

Економічна криза, що почалася в 1929 р., прискорила процес роз­гортання народної боротьби. Щоб врятувати монархію^ військові змуси­ли ненависного народові Прімо де Ріверу у січні 1930 р. подати у від­ставку. Був створений кабінет генерала Беренгера, ставленика Альфонса ' ХШ. Але ця заміна не заспокоїла маси І боротьба проти монархії продовжувала посилюватися. Пізніше був створений революційний комітет, який у грудні 1930 р. об'єднав партії республіканців, націоналістів і соціалістів, готуючи переворот. Але лише один гарнізон міста Хака піднявся із зброєю в руках. Генерал Беренгер придушив повстання і захопив революційний комітет, а частину керівників повстання у місті Хака наказав розстріляти.

Та все ж і Беренгер не зміг утриматися при владі. Новий кабінет генерала Аснара. вирішив врятувати монархію встановленням видимості конституційного порядку. На проведених 12 квітня 1931 р. муніципальних виборах виграли майже у всіх містах кандидати республікансько-соціалістичного блоку. 14 квітня в Барселоні була про­голошена Каталонська республіка. Уряд Аснара подав у відставку. Альфонс XIII втік з країни, І революційний комітет» визволений із мадридської в'язниці, взяв на себе уряд. У Мадриді була проголошена Друга республіка. Утворився тимчасовий уряд, який складався із республіканців і соціалістів під керівництвом Алкала Самори; У колоніальній політиці Прімо де Рівера продовжував попередню лінію. Іспанські війська в Марокко зазнавали поразки за поразками. Лише в 1925 році після підписання договору Із Францією про взаємо­допомогу для спільної боротьби проти рифів був подавлений марок­канський національно-визвольний рух. Абд аль-Керим здався -- і рифи були підкорені.

У серпні 1926 року Прімо де Рівера звернувся до Англії, Франції та Італії з вимогою включити порт Танжер, який на Паризькій конференції в 1923 році був оголошений міжнародним, в Іспанське Марокко. Англія і Франція відкинули цю вимогу. У відповідь Іспанія у вересні 1926 року вийшла з Ліги Націй, але у березні 1928 року знову стала Її членом. У 1928 році був підписаний новий статут про Танжер, який підтвердив статут 1923 року.

Разом з цим з 1927 року посилився респуоліканський рух. У Ката­лонії, Астурії, Біскайї та Андалузії почались робітничі страйки. До республіканського табору почала приєднуватися дрібна та середня буржуазія. Боротьба проти Прімо де Рівери поєднувалась із боротьбою проти монархії. Прімо де Рівера прагнув надати конституційних рис своїй диктатурі: у 1925 році Директорія з генералів була замінена міністерським кабінетом на чолі з самим диктатором. У жовтні 1927 року були скликані так звані Національні збори для розробки нової конституції. Але Прімо де Рівера був не в змозі надовго закріпити своє -панування.

3. Розгортання народної боротьби. Економічна криза, що почалася в 1929 р., прискорила процес роз­гортання народної боротьби. Щоб врятувати монархію^ військові змуси­ли ненависного народові Прімо де Ріверу у січні 1930 р. подати у від­ставку. Був створений кабінет генерала Беренгера, ставленика Альфонса ' ХШ. Але ця заміна не заспокоїла маси І боротьба проти монархії продовжувала посилюватися. Пізніше був створений революційний комітет, який у грудні 1930 р. об'єднав партії республіканців, націоналістів і соціалістів, готуючи переворот. Але лише один гарнізон міста Хака піднявся із зброєю в руках. Генерал Беренгер придушив повстання і захопив революційний комітет, а частину керівників повстання у місті Хака наказав розстріляти.

Та все ж і Беренгер не зміг утриматися при владі. Новий кабінет генерала Аснара. вирішив врятувати монархію встановленням видимості конституційного порядку. На проведених 12 квітня 1931 р. муніципальних виборах виграли майже у всіх містах кандидати республікансько-соціалістичного блоку. 14 квітня в Барселоні була про­голошена Каталонська республіка. Уряд Аснара подав у відставку. Альфонс XIII втік з країни, І революційний комітет» визволений із мадридської в'язниці, взяв на себе уряд. У Мадриді була проголошена Друга республіка. Утворився тимчасовий уряд, який складався із республіканців і соціалістів під керівництвом Алкала Самори; Скликані установчі кортеси затвердили нову Конституцію 9 грудня 1931 року. Президентом республіки був обраний консервативний рес­публіканець, в минулому монархіст Алкала Самора. Конституція 1931 року декларувала відокремлення церкви від держави, свободу совісті і рівність релігій, конфіскацію майна церковних конгрегація, ліквідацію ордена єзуїтів, відміну феодальних повинностей (шарварків), часткову аграрну реформу, яка передбачала конфіскацію деякої частини латифундій з компенсацією Їх власникам. Протягом двох років по цій половинчастій аграрній реформі було відчужено лише 74 тис. га маєтків грандів. Незайманими залишилися старий державний і військовий апарати. Республіканський уряд не дозволив також вирішення національного питання. Лише Каталонії була надана автономія, яка, однак, не задовольняла прагнень каталонського народу. У галузі ро­бітничої політики були видані закони про 8-годинний робочий день, про соціальне страхування, але ці постанови в більшості залишались на папері. Зневірені робітники і селяни відповіли посиленням боротьби за свої права. У 1932 році у страйках брали участь більше 1 млн. робітників; наступного року страйки мали ще більший розмах.

На протилежному соціальному полюсі організовувалась реакція. Ко­ристуючись слабкістю республіканського уряду, фашистські кола бур­жуазії, поміщиків і капіталістичного духовенства створили мережу націоналістичних організацій, які об'єдналися в "Іспанську конфе­дерацію прав". Керівна роль в ній належала Хілю Роблесу. Ця орга­нізація мала великі матеріальні кошти -- її капітал складав більше як 200 млн.песет; Їй належало 70 газет та журналів. Іспанська реакція користувалась підтримкою імперіалістичних кіл інших кра'їн.У листопаді 1933 року вона одержала перемогу на виборах в кортеси. Ліві отримали лише 99 місць із 473. Більшість перейшло до правих партій (207 місць) і до центру (167 місць), які створили уряд Лерруса, що проіснував із змінами у своєму складі до кінця 1935 року. За цей період не було проведено ніяких реформ і були ліквідовані завоювання попереднього періоду. У жовтні 1934 року уряд включив до свого складу 3 членів Іспанської конфедерації прав.

У відповідь на цей виклик по відношенню до інших прогресивних елементів відбулося повстання в гірських районах Астурії, де був створений єдиний фронт комуністів, соціалістів та анархістів. Протягом декількох тижнів шахтарі вели жорстокі бої проти урядових військ. Дрібна і середня каталонська буржуазія, на чолі з автономним урядом Каталонії, також піднялась проти реакційного мадридського уряду, але капітулювала в перший же день боротьби. Каталонський уряд був заарештований і автономний статус було скасовано. В Мадриді, як і в інших містах (Валенсія, Адіканте, Севілья та ін.), був оголошений загальний страйк. Повстання в Астурії і Каталонії були придушені: 5 тис. астурійських шахтарів було убито марокканськими військами та найманцями так званого іноземного легіону, спеціально доставленого з Північної Африки. Після поразки астурійських шаххарів 30 тис робітників було кинуто за грати.

1534-1935 роки увійшли в історію Іспанії як період ^чорного дво­річчя". Фашизм набирав силу. У в'язниці було кинуто близько 30і тисяч робітників-активістів, більше ЗО тисяч селянських сімей Суло зігнано в цей період з землі, були знищені соціальні завоювання робітників, а заробітна плата зменшена,

Керівники лівих партій пішли в підпілля. Гоніння на демократів сприяли їх єднанню у боротьбі за свободу. Незважаючи на труднощі, в країні почалося бурхливе зростання робітничого і анти: фашистського руху. В той же час.у таборі реакції виникли гострі суперечки з питання про подальші шляхи розвитку країни. Криза влади змусила президента республіки, йдучи на поступки тискові мас, розпустити кортеси і призначити на лютий 1936 року позачергові парламентські вибори. На момент виборів обурення країни "досягло крайньої мезїсі". Народний фронт уже сформувався як єдиний блок всіх: антифашистських партій і на виборах в кортеси він отримав 256 місць. Був створений лІвореспублІканський уряд, який висунув програмою своєї діяльності вимоги Народного фронту. Це була загальнодемократична програма, яка вимагала поновлення розтоптаних реакцією конституційних норм і свобод, визволення політв'язнів, покращання матеріального становища трудящих та інше. Президентом республіки було обрано М.Асанью. Перемога Народного фронту мала велике міжнародне значення в бороть­бі демократичних сил проти фашизму і розгортання агресії.

Ультраправі елементи у відповідь на перемогу Народного фронту на виборах розв'язали широку кампанію терору та вбивств. Одне за другим приходили повідомлення про напади терористів на представни­ків демократичних організацій. Ні для кого не було секретом, що за спинами убивць стояли високопоставлені керівники збройних сил і ка­ральних органів. Була створена Іспанська фаланга, до якої вступало багато молоді, яка бачила величезну кількість зловживань, що відбу­валися під прапором законності. Фаланга закликала покінчити з ко­рупцією та зловживаннями шляхом установлення твердої влади "революційне настроєної меншості" І запровадження "військвоЇ дисципліни". Вождем цієї фаланги був Х.А.Прімо де Рівера.

4. Військовий заколот фалангістів.

Громадянська війна в Іспанії.

У липні 1936 р. відбувся військовий заколот в Африці^ Памплоні і Вальядоліді, який фалангісти і франкісти назвали "націонал-синдикалістська революція". Пізніше така революція відбулася І в інших мі стах Іспанії.

Генерал Франко вирішив об'єднати Іспанську фалангу та інші політичні організації ультраправих в єдину партію. У квітні 1937 року він підписав декрет про об'єднання всіх партій та угрупувань "націоналістів" в єдину організацію, яка пізніше називалась"Національний рух" і почав нею керувати. Так, на відміну від Німеччини та Італії, де фашистські партії підкорили собі армію і дерасаву, в Іспанії, навпаки, реакційна верхівка армії і створені нею нові державні органи поставили собі на службу фалангістів та інші ультраправі організації.

Німеччина та Італія офіційноу визнали уряд Франко 18 листопада 1936 року. Вартість воєнних поставок Германії та Італії франкістським заколотникам складала близько 1 млрд. доларів. Крім того, у війні брали участь 50 тис. німців, 150 тис. італійців, 90 тис. марокканців, 20 тис. португальців.

З 1936 року по 1939 в Іспанії відбулася громадянська війна, в якій брали участь Народний фронт і Національний рух, створений Франко. Керівництво компартії запропонувало урядові сформувати свої збройні сили в республіці взамін тих частин і з'єднань, які перейшли на бік Франко. І в жовтні 1936 року був опублікований декрет про створення Народної армії, яка самовіддано захищала свободу Іспанії.

На Допомогу республіканській Іспанії поспішили демократи і анти­фашисти із 54 країн. В рядах інтернаціональних бригад за свободу Іспанії воювало більше ЗО тис. бійців-іноземців. І все ж фалангісти і ультраправі перемогли, бо разом з ними проти законного уряду Іспанії виступила не лише іспанська, але і вся міжнародна реакція. Германські Та італійські фашисти з самого початку забезпечили військово-технічну перевагу ворогам республіки. Готуючись розв'язати другу світову війну, вони використовували Іспанію як полігон для випробування най новітніших зразків своєї зброї. Німецькі літаки стерли з поверхні землі Герніку, німецькі гармати обстрілювали Мадрид, а кораблі обстрілювали з моря Альмерію; італійські піхотинці вели наступ на півночі, були биті під Гвадалахарою, взяли реванш, коли рештки рес­публіканської армії були в оточенні в порту Аліканте. Муссоліні послав на підмогу Франко 150 тис. своїх солдатів. Точне число німецьких солдатів важко визначити, але, коли бої закінчилися в Іспанії, Гітлер нагородив особливою медаллю 25 тис. солдатів та офіцерів вермахту. Разом з німецькими та італійськими фашистами на боці Франко воювали найманці з Португалії, Марокко та інших країн.

Крім воєнних причин поразки Народного фронту, були й політич­ні. Це, по-перше, відсутність єдності Народного фронту І згоди з ряду важливих питань між основними партіями. По-друге, спроби насиль­ницькими методами насадити "ліберальний комунізм^, заганяючи селян у псевдоколективні господарства. І, нарешті, важливе значення у поразці Народного фронту мала пропаганда франкістів.

За роки громадянської війни в Іспанії з жовтня 1936 р. по січень 1939 р. Радянський Союз відправив республіканцям 60 бронемашин, 347 танків» 648 літаків, 1186 гармат., більше 20 тисяч кулеметів і близько З тисяч радянських добровольців. Але разом з танками і літаками, гар­матами і радниками в Іспанію прийшли підозрілість і шпигунствоманія, запроваджувалась атмосфера ворожнечі і ненависті. Відомо, що в рядах Народного фронту воювали анархо-синдикалісти і просто добровольці з усіх країн світу, троцкісти і комуністи. Але цей союз антифашистських сил не "вписувався" у сталінське уявлення про "чистоту рядів". Народний фронт, з точки зору Сталіна, явно потребував чистки. В результаті боротьба за єдність Іспанії була замінена на боротьбу на два фронти: проти франкістів і проти "внутрішніх ворогів" -- анархістів, троцкістів і взагалі "немарксистів". За наказом Сталіна спалювались усі мости, які вели до згоди, сіялись недовіра і ворожнеча серед учасників Народного фронту, руйнувалися надії на досягнення компромісу. Тому можна сказати, що Радянський Союз теж сприяв, певною мірою, поразці Народного фронту.

Яка ж ситуація склалась в Іспанії після закінчення громадянської війни?

На кінець громадянської війни в сільському господарстві Іспанії було зайнято 56% працездатного населення, в промисловості -- 24%, а у сфері обслуговування -- 20%. Значна частина іспанського селянства знаходилась під сильним впливом католицької церкви, яка підтримувала Франко як "національного визволителя" від комуністичної загрози.

Іспанія лежала в руїнах. За підрахунками економістів війна їй обій­шлася в суму, що дорівнювала б державним бюджетам (у цінах 1935 р.). Нанесена країні матеріальна шкода складала близько 1 трильйона песет. Виробництво сільгосппродукції складало 60% довоєнного рівня. У містах і селах був голод.

Точна кількість жертв громадянської війни не встановлена. Офіційна статистика говорила про 1 млн. загиблих; більшість Істориків вважають реальнішою цифру 600-700 тисяч осіб, багато з яких загинули в результаті жорстоких репресій в тилу.

Республіканці і франкісти знищували один одного, але найстраш­нішим був терор, який мав місце після закінчення воєнних дій. За один лише рік -- з квітня 1939 року по березень 1940 року -- франкісти стратили близько 100 тисяч осіб, а ще 2 мільйони сиділи у в'язницях та концтаборах. Так закінчилася шоста іспанська буржуазна революція, яка тривала вісім років -- з 1931 по 193 9 рік.

5. Іспанія в другій світовій війні*

1 квітня 1939 року франкісти опублікували своє останнє воєнне комюніке. 20 травня у церкві святої Варвари під час урочистої меси молитва Франко була присвячена миру. Але для багатьох іспанців це був мир могил, І він примусив здригнутися навіть тих, хто ще мав ілюзії, що політична пасивність буде достатньою гарантією для особистої безпеки.

31 серпня 1939 року германський посол у Мадриді повідомив Ріббентропа про твердий намір іспанського уряду оголосити нейтралітет у разі війни. Він заявив, що іспанський нейтралітет буде мати виключно дружній, доброзичливий для Німеччини відтінок. У цьому нейтралітеті була зацікавлена також Англія. Але ще не було ясно до кінця, якою мірою справжнім і тривалим буде нейтралітет Іспанії»

Насторожувало багато причин. 31 березня 1939 року між Німеччиною та Іспанією був укладений договір, про дружбу, який передбачав спільність інтересів обох сторін, близькість політичних поглядів. Передбачались також контакти для узгодження питань міжнародної політики, боротьби з небезпекою, яка нібито загрожувала країнам з боку Комінтерну. Було відомо також і про зростаючі зв'язки Іспанії з Німеччиною в галузі економіки; а напередодні другої світової війни особливо посилилось ідеологічне зближення Іспанії та Німеччини.

Численні повідомлення іспанської та зарубіжної преси свідчили про те, що нейтралітет на початку війни не був для іспанського народу результатом вільного вибору. Нестійке внутріполітичне становище і економічний хаос робили неможливим вступ Іспанії у війну. Крім того, каудкльйо2 Франко прагнув уникнути передчасного вступу у війну і такої тривалої участі в ній, яка була б не під силу Іспанії, а за певних умов послужило б джерелом небезпеки для існуючого режиму.

Все це не завадило Франко 22 червня 1941 року направити керів­ництву гітлерівської Німеччини телеграму такого змісту: "Іспанський уряд висловлює велике задоволення у зв'язку із початком боротьби проти більшовицької Росії і рівною мірою співчуває Німеччині, яка вступає у нову важку війну". Було також підкреслено, що напад Німеччини на СРСР "викликав величезний ентузіазм в Іспанії".

Одночасно міністр іноземних справ Іспанії Серрано Суньєр звер­нувся до німецького уряду з проханням надати можливість добро­вольцям-фалангістам взяти участь у боротьбі проти спільного ворога -СРСР. Таким чином, нейтралітет Фрвнко не завадив лідерам фаланги форсувати формування "Голубої дивізії" для відправки на Східний фронт.

До складу цієї дивізії входили: 641 офіцер, 2272 унтер-офіцера, 15780 солдат. Закінчивши 20 серпня формування, у жовтні 1941 року дивізія прибула у район Новгорода, воєнний шлях "Голубої дивізії" в СРСР був безславний: у боях проти радянських військ дивізія втратила 14 тис. чоловік.

У серпні 1942 року "Голуба дивізія", яка обновилась після неод­норазових поповнень, була перекинута на Ленінградський фронт. Але друга воєнна зима виявилась останньою.для більшості цих вояків. Протягом лютого 1943 року дивізія втратила 32 тис осіб. Приголомшуюче враження на франкістських солдатів справило повідомлення про розгром німців під Сталінградом. 12 жовтня 1943 року командування "Голубої дивізій отримало розпорядження із Мадрида, про відкликання дивізії з радянсько-германського фронту. До Іспанії повернулися лише її жалюгідні рештки, в основному хворі і поранені. Більше ніж участь у війні "Голубої дивізії", в Берліні цінували постачання в Німеччину іспанської стратегічної сировини і продовольства. Так. у листопаді 1942 року був підписаний договір про постачання іспанських товарів на 388 млн.рейхсмарок, з них сировини -на 175 млн, продовольства -- на 213 млн.

Настав час, коли до початку запланованої союзниками операції по висадці військ у Північній Африці залишились лічені тижні. Дружба іспанського уряду з Німеччиною, яка відкрито демонструвалась, не могла не викликати у США та англії певного побоювання включення Іспанії у війну під час висадки. Бо саме в цей період в Іспанських газетах повторювалась теза про те, що "Голуба дивізія" -- це іспанський авангард у битві проти комунізму» а висловом офіційної лінії уряду вважались відомі слова Франко про те, їдо в момент небезпеки, якщо дорога на Берлін буде відкрита, її заступить не лише дивізія іспанських добровольців, але, якщо знадобиться, І мільйон Іспанців. Такою була ситуація, яка непокоїла Черчілля і Рузвельта.

Кінець Сталінградської битви і наступні бої Радянської Армії, які здійснили корінний перелом у ході другої світової війни, сповнили Фрадко глибоким песимізмом. Ось що казав посол Німеччини в Мадриді: "Впадало у вічі, що каудильйо,мабуть, Не зовсім вірить у Мож­ливість цілковитого розгрому Рад".

У березні 1943 року вперше зібралися кортеси, установлені зако­ном від 13 липня І942 року. У преамбулі до закону про встановлення кортесів говорилось, що "кортеси, які створюються, як за своїм значенням, так і за способом створення І за повноваженнями є віднов­ленням славних Іспанських традицій". Але в історії Іспанії не було жодної подібної установи, за винятком "національної асамблеї" Прімо де Рівери, яка проіснувала недовго; нові кортеси були скоріше наслідуванням корпоративних закладів фашистської Італії.

31 липня 1943 року був виданий "Університетський закон", який проголошував: "Університет повинен пристосувати свого просвітницьку діяльність до програми фалангістського руху. Не може бути призна­ченим на кафедру той» хто Не підкоряється основним принципам фа­лангістського руху".

У жовтні 1943 року Франко заявив про перехід Іспанії від статуту країни^ що не бере участі у війні, до нейтралітету. Було видано наказ про відкликання "Голубої дивізії". У особистій бесіді з послом Німеччини в Мадриді Франко пояснив, що "така однобока політика відповідає не лише інтересам Іспанії, але й інтересам Німеччини". Нейтральна Іспанія, яка доставляє в Німеччину вольфрам та Інші продукти, тепер більше потрібна Німеччині, ніж утягнута у війну Іспанія".

Починаючи з кінця 1944 року Франко поступово відходить від полі­тичного фарватеру германської зовнішньої політики. У своїх публічних заявах, призначених для преси, він уже вважав за краще не де­монструвати своє вороже ставлення до СРСР. Всупереч логіці і фактам він заявляє, що Іспанія ніколи не була фашистською чи нацистською країною, ніколи не була пов'язана з державами "осі". Франко висловив бажання співробітничати з учасниками антигітлерівської коаліції, включаючи і Радянський Союз, в роботі по організації миру, заявивши при цьому, що державні форми Іспанії не можуть служити перешкодою для цієї роботи. Іспанію він визначив як "державу органічної демократії".

Перемога Радянської Армії у другій світовій війні вселила надію на близький розгром гітлерівської Німеччини і ліквідацію фашизму в усьому світі. Починаючи з 19^3 року, все більш масовою стає і антифранкістська опозиція. Особливо активною силою опозиції була ком­партія Іспанії. Вона створила кілька підпільних великих організацій. Боротьба відбувалася у дуже важких умовах, бо франкістський терор не послаблювався. У період літа -- осені 1944 року активізувався партизанський рух в Галісії, Астурії, АндалузіП особливо в Леванті.

Непокоїло франкістів і тривожне для них становище на франко-іспанському кордоні в Піренеях. До середини вересня 1944 року газети систематично повідомляли про концентрацію. на франко-іспанському кордоні великих партизанських об Єднань, до складу яких входили в основному іспанці та колишні учасники французького руху опору. Пож­вавлення діяльності всіх партій і їруп антифранкістської опозиції базувалося на монархістах.

19 березня 1945 року дон Хуан Барселонський направив Франко, своїм прихильникам \ всьому Іспанському народові послання, в якому засудив концепцію тоталітарної держави. Прагнучи показати монархію як найнадійніший засіб для примирення всіх іспанців, він пообіцяв відновити традиційний режим, здатний гарантувати релігію, порядок і свободу. Претендент на престол обіцяв терміново прийняти консти­туцію, гарантію політичних свобод, широку політичну амністію, лік­відацію несправедливих соціальних контрастів і проведення необхідних політико-економічних заходів у дусі часу.

Відродження активного політичного життя було характерним майже для всіх груп антифранкістської опозиції. У березні 1945 року всі політичні партії і організації басків в еміграції підписали в Байонні спільну декларацію, в якій заявили про свою підтримку емігрантського уряду Еускаді і створили Консультативну раду, свого роду постійно діючий консультативний орган. Але Консультативна рада басків не була безпосередньо зв'язана з верховною хунтою Національної ради, ні з Національним альянсом демократичних сил.

Роз'єднаність антифранкістської опозиції так І не була переборена, що, зрозуміло, послаблювало її сили і дієвість. Другим фактором, що послаблював антифранкістський рух, була концепція пасивного очікування вирішення іспанської проблеми; зовнішніми силами, тобто, такими, які знаходились в той час в процесі становлення, і особливо так званими "західними демократами^, в першу чергу США та Англії. Ця концепція мала велику кількість прихильників, головним чином серед іспанських емігрантів в Мексиці та Франції. постачання іспанських товарів на 388 млн.рейхсмарок, з них сировини -на 175 млн, продовольства -- на 213 млн.

Настав час, коли до початку запланованої союзниками операції по висадці військ у Північній Африці залишились лічені тижні. Дружба іспанського уряду з Німеччиною, яка відкрито демонструвалась, не могла не викликати у США та англії певного побоювання включення Іспанії у війну під час висадки. Бо саме в цей період в Іспанських газетах повторювалась теза про те, що "Голуба дивізія" -- це іспанський авангард у битві проти комунізму» а висловом офіційної лінії уряду вважались відомі слова Франко про те, їдо в момент небезпеки, якщо дорога на Берлін буде відкрита, її заступить не лише дивізія іспанських добровольців, але, якщо знадобиться, І мільйон Іспанців. Такою була ситуація, яка непокоїла Черчілля і Рузвельта.

Кінець Сталінградської битви і наступні бої Радянської Армії, які здійснили корінний перелом у ході другої світової війни, сповнили Фрадко глибоким песимізмом. Ось що казав посол Німеччини в Мадриді: "Впадало у вічі, що каудильйо,мабуть, Не зовсім вірить у Мож­ливість цілковитого розгрому Рад".

У березні 1943 року вперше зібралися кортеси, установлені зако­ном від 13 липня І942 року. У преамбулі до закону про встановлення кортесів говорилось, що "кортеси, які створюються, як за своїм значенням, так і за способом створення І за повноваженнями є віднов­ленням славних Іспанських традицій". Але в історії Іспанії не було жодної подібної установи, за винятком "національної асамблеї" Прімо де Рівери, яка проіснувала недовго; нові кортеси були скоріше наслідуванням корпоративних закладів фашистської Італії.

31 липня 1943 року був виданий "Університетський закон", який проголошував: "Університет повинен пристосувати свого просвітницьку діяльність до програми фалангістського руху. Не може бути призна­ченим на кафедру той» хто Не підкоряється основним принципам фа­лангістського руху".

У жовтні 1943 року Франко заявив про перехід Іспанії від статуту країни^ що не бере участі у війні, до нейтралітету. Було видано наказ про відкликання "Голубої дивізії". У особистій бесіді з послом Німеччини в Мадриді Франко пояснив, що "така однобока політика відповідає не лише інтересам Іспанії, але й інтересам Німеччини". Нейтральна Іспанія, яка доставляє в Німеччину вольфрам та Інші продукти, тепер більше потрібна Німеччині, ніж утягнута у війну Іспанія".

Дата добавления: 2015-05-23