Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939. 7 страница

Починаючи з кінця 1944 року Франко поступово відходить від полі­тичного фарватеру германської зовнішньої політики. У своїх публічних заявах, призначених для преси, він уже вважав за краще не де­монструвати своє вороже ставлення до СРСР. Всупереч логіці і фактам він заявляє, що Іспанія ніколи не була фашистською чи нацистською країною, ніколи не була пов'язана з державами "осі". Франко висловив бажання співробітничати з учасниками антигітлерівської коаліції, включаючи і Радянський Союз, в роботі по організації миру, заявивши при цьому, що державні форми Іспанії не можуть служити перешкодою для цієї роботи. Іспанію він визначив як "державу органічної демократії".

Перемога Радянської Армії у другій світовій війні вселила надію на близький розгром гітлерівської Німеччини і ліквідацію фашизму в усьому світі. Починаючи з 19^3 року, все більш масовою стає і антифранкістська опозиція. Особливо активною силою опозиції була ком­партія Іспанії. Вона створила кілька підпільних великих організацій. Боротьба відбувалася у дуже важких умовах, бо франкістський терор не послаблювався. У період літа -- осені 1944 року активізувався партизанський рух в Галісії, Астурії, АндалузіП особливо в Леванті.

Непокоїло франкістів і тривожне для них становище на франко-іспанському кордоні в Піренеях. До середини вересня 1944 року газети систематично повідомляли про концентрацію. на франко-іспанському кордоні великих партизанських об Єднань, до складу яких входили в основному іспанці та колишні учасники французького руху опору. Пож­вавлення діяльності всіх партій і їруп антифранкістської опозиції базувалося на монархістах.

19 березня 1945 року дон Хуан Барселонський направив Франко, своїм прихильникам \ всьому Іспанському народові послання, в якому засудив концепцію тоталітарної держави. Прагнучи показати монархію як найнадійніший засіб для примирення всіх іспанців, він пообіцяв відновити традиційний режим, здатний гарантувати релігію, порядок і свободу. Претендент на престол обіцяв терміново прийняти консти­туцію, гарантію політичних свобод, широку політичну амністію, лік­відацію несправедливих соціальних контрастів і проведення необхідних політико-економічних заходів у дусі часу.

Відродження активного політичного життя було характерним майже для всіх груп антифранкістської опозиції. У березні 1945 року всі політичні партії і організації басків в еміграції підписали в Байонні спільну декларацію, в якій заявили про свою підтримку емігрантського уряду Еускаді і створили Консультативну раду, свого роду постійно діючий консультативний орган. Але Консультативна рада басків не була безпосередньо зв'язана з верховною хунтою Національної ради, ні з Національним альянсом демократичних сил.

Роз'єднаність антифранкістської опозиції так І не була переборена, що, зрозуміло, послаблювало її сили і дієвість. Другим фактором, що послаблював антифранкістський рух, була концепція пасивного очікування вирішення іспанської проблеми; зовнішніми силами, тобто, такими, які знаходились в той час в процесі становлення, і особливо так званими "західними демократами^, в першу чергу США та Англії. Ця концепція мала велику кількість прихильників, головним чином серед іспанських емігрантів в Мексиці та Франції.

Зусилля різних течій антифранкістської опозиції не привели до будь-якого значного результату -- вони так і не злилися в єдиний сильний потік, який би знищив франкістський режим. І все ж ця боротьба не пройшла безслідно. Вона посилила внутрішню нестійкість режиму І запобігла вступові Іспанії у війну на боці фашистських держав. Прийшовши до влади, франкісти продовжували жити ніби в окупованій країні. Надії Франко повністю стабілізувати з часом внутріполітичне становище так і не увінчались успіхом. З таким ненадійним тилом він не наважився вступати у війну.

Більшість іспанських антифашистів-сподівалась, що за крахом гіт­лерівської Німеччини та розгромом фашизму прийде кінець І фраакістському режимові. Але надії на це не виправдались. Говорячи словами Бертольда Брехта, можна визначити, що в Іспанії склалась така ситуація, за якої "новому ніяк не вдавалося народитися, а старе все ніяк не помирало".

Пояснення до теми:

1. Рифи -- берберський народ на півночі Марокко.

2. Каудильйо -- в Іспанії (1939-1975 рр.) офіційний титул голови держави Франсіско Франко.

Питання до теми:

1. Іспанія в період з 1918 по 1923 р.

2. Політика Прімо де Рівери. Розвиток республіканського руху.

3. Розгортання народної боротьби. Перемога Народного Фронту.

4. Військовий заколот фалангістів. Громадянська війна в Іспанії.

5. Іспанія після закінчення громадянської війни. Друга світова війна.

Теми для самостійного опрацювання;

І. Розвиток республіканського руху 193 Ї -1936 років. 2. Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 років.

Література:

1. Гарсйа X. Испания XX века.- М.: Мьїсль, 1967.

2. Испания 1918-1972 годов. Исторический очерк. -- М.:Мьісль, 1973.

3. Сорйя Ж. Война й революция в Ислании. 1936-І939. В 2-х томах -М.: Прогресс, 1987.

Розділ ХІІІ. Історія краху франкістського режиму.

Іспанська монархія сьогодні*

1. Особливості еволюції іспанського монархічного руху.

Іспанський монархічний рух в роки франкізму пройшов великий іиляз від активної підтримки військово-фашистського заколоту до послідовно'! опозиції режимові. Вивчення особливостей еволюції іспанського мо­нархічного руху передбачає перш за все виявлення його ролі і значення:) визначення його місця у змінах, які відбулися в країні. Важливо мати уявлення про розподіл сил у монархічному таборі, про ідейні установки окремих монархічних угрупувань і характер взаємодії між ними, про їх соціальне коріння і безпосередні зв'язки з режимом і, нарешті, про хитросплетення чисто генеалогічного гглану.Знання цього розкриває важливі моменти формування демократичної альтернативи франкізму, а також розкриває ту роль, яку відіграла при цьому ліберальна демократична опозиція.

Повалена ще в квітні 1931 року буржуазно-демократичною револю­цією монархія в Іспанії юридичне була відновлена 26 липня 1947 року. Необхідність оновлення фасаду режиму диктувалась перш за все істотною зміною в результаті другої світової війни міжнародного становища. Після референдуму франкістські кортеси (парламент) прийняли закон "Про наслідування поста Голови держави". В ньому говорилось, що Іспанія як політичне ціле є "католицькою, соціальною і представницькою державою, конституйованою як королівство"1.

На цей час генерал Франсіско Франко (каудильйо) одноосібне уп­равляв країною протягом восьми років і зовсім не бажав обмежувати свої прерогативи надалі. Вищезгаданий закон яе означав відновлення на троні династії, яка була повалена 16 років тому. Про майбутнього монарха в ньому (законі) указувалось, що визначити гідного бути ним може лише сам Франко, причому в момент, який буде вважати своєчасним. Монарх повинен бути особою королівської крові, чоловічої статі, іспанцем за національністю, якому б було ЗО років, католик. Також мав якості, необхідні для виконання своїх обов'язків. Останнє положення мало безмежну ємність і допускало найрізноманітніші тлумачення, що давало Франко виключні можливості для маневру. Крім того, закон був складений так» що кортеси за першою ж вимогою каудильйо могли відмінити уже зроблене призначення, а потім за його вказівкою ухвалити знову обрану кандидатуру. "Органічний закон держави", який вступив в силу на 20 років пізніше, не зміняв установленого в 1947 році порядку визначення монарха.

Монархія без коронованого государя -- така ситуація здавалась не­терпимою багатьом прихильникам монархічної ідеї в Іспанії. Неодноразово робились спроби змінити її, але слабкість монархічних угрупувань, їх велика кількість, суперництво, а головне, уміння Франко зарекомендувати себе незамінним гарантом Інтересів панівних класів завжди приводили такі спроби до поразок.

2. Боротьба за владу між альфонсистами і карлістамн*

Дон Хуан і Хуан Карлос.

Таке становище не могло тривати довго. З початку'60-х років країна стала на шлях швидкого індустріального розвитку. Промисловий підйом супроводжувався зростанням робітничого руху. Нова реальність суттєвими особливостями якої були, зокрема, вимушений відхід режиму від відкрито терористичних методів правління, скорочення судових переслідувань опозиції, відновлення, хоч і з деякими обмеженнями, конституційних гарантій, називалась процесом лібералізації.

У 60-і роки посилилась також активність монархістів. З'явились нові монархічні об'єднання, асоціації, групи. Звичними в суспільному житті стали різноманітні монархічні маніфестації, зльоти, збори і банкети з програмними виступами лідерів течії, які були суперниками. Полеміці між монархістами пильну увагу приділяла преса. Та все ж цей "Рух" безповоротно втрачав силу І вплив. Особливо успішно суперничала з ним католицька організація "Опус Деі", багато членів якої в той час входили до складу уряду, а також інші угрупування правлячих класів.

В обстановці постійних інтриг і боротьби всередині правлячої верхівки, які розгорнулися в першу чергу між "Рухом" і "Опус Деі", монархічне питання, безпосередньо пов'язане з майбутнім режиму, на­було важливого значення. Саме тому державні концепції різних угрупувань монархістів, співвідношення сил в монархічному русі, поста­ті передбачуваних претендентів на престол почали серйозно цікавити громадськість. Протистояли при цьому один одному в таборі монархіс­тів всього дві традиційних течії -- альфонсисти і карлісти.

Розкол іспанських Бурбонів на два ворожих стани відбувся ще в 1833 році. Тоді, після смерті короля Фердінанда VII, королевою була проголошена малолітня Ізабелла II, а регентшею стала її мати Марія Христина. Брат Фердінанда дон Карлос, який прагнув трону, зазнав поразки. З того часу прихильників роду дона Карлоса називають карлістами, а їх суперників, які хотіли мати за короля нащадків Аль­фонса XIII, онука Ізабелли II, уже в наш час назвали альфонсистами. Альфонс XIII помер у вигнанні в 1941 році. Згідно з заповітом, право на престол він передав своєму третьому синові, дону Хуану, бо старший син дон Альфонсо в Ї933 році загинув в автомобільній катастрофі, а середній, дон Хайме, від народження був глухонімий і відмовився від своїх прав на престол ще за життя батька. Після Сталінградської битви, коли неминуча поразка осі Берлін-Рим уже не викликала сумнівів, Франко, враховуючи родинні зв'язки дона Хуана по материнській лінії з англійською царюючою династією, запропонував йому сісти на трон, але за умови збереження за собою всієї повноти влади. Та дон Хуан відмовився. "Режим генерала Франко, -- заявив він, -з самого початку надихався тоталітарними системами держав осі.... Він зовсім не відповідає характерові і традиціям нашого народу, спільним сподіванням, які виявилися в ході дійсної війни"2

У перші повоєнні роки, об'єднавшись навколо Іспанської кон­федерації монархістських сил, багато прихильників дона Хуана покла­дали надію на добру волю США і Англії, розраховуючи, що заміна Франко поміркованою бурбонською монархією відповідає їхнім інтересам. Але в стані "холодної війни", яка вже на той час почалася, таким розрахункам не судилося здійснитися. У 1948 році дон /Хуан зустрівся з Франко.

В результаті досягнутої домовленості 10-річний син дона Хуана, Хуан Карлос, був відправлений на виховання і отримання освіти в Іспанію. Освіта перш за все була військовою. Крім того, Хуан Карлос захоплювався спортом. Пізніше пройшов і університетський курс, ста­жування в різних громадянських відомствах та міністерствах, багато подорожував, добре вивчив декілька іноземних мов. У травні 1962 року Хуан Карлос одружився з грецькою принцесою Софією. Молоді осе­лилися у палаці Сарсуела, який знаходився у 5 км від Ель Прадо, основної резиденції Франко. Уже з травня 1967 року на офіційних це­ремоніях Хуану Карлосу і Софії почали відводити найпочеснішІ місця після каудильйо та його дружини. З 1965 року в коло їх обов'язків входить прийом іноземних гостей.

Тим часом стосунки між батьком та сином, доном Хуаном і Хуаном Карлосом, зовнішньо нібито безхмарні, у політичному відношенні ставали все напруженішими. Спочатку Хуан Карлос запевняв, що принципи легітимізму та любов до батька не дозволяють йому сідати на престол першим, але вже на початку б0-х років його думка істотно змінилась. У листопаді 1965 року '"приватна рада" при доні Хуані об­народувала декларацію, де говорилось, що альфонсисти, "вірні прин­ципам національного суверенітету га історичного легітимізму, не об­говорюють з верховним керівником режиму проблему престоло-наслідування, вважаючи єдиним законним претендентом на престол дона Хуана Бурбона^.Відвідавши після цього свого батька в його резиденції, португальському курортному містечку Ешторіле, Хуан Карлос відмовився підтвердити, що він згоден з основними положеннями декларації.

Дона Хуана підтримували Інституційна група, створена в 1966 році, мета якої -- "за допомогою корисних рекомендацій уряду не допустити в країні ситуації, аналогічної липню 1936 року"4, та ліберально-монархічна Іспанська спілка, створена пізніше. Її керівник ще в 1965 році заявив^ що "лише новий монарх займе трон, в країні повинна бути розширена багатопартійна система"5. Подібні погляди поширювались у впливових колах середньої і великої буржуазії, а також в армії.

На лівому фланзі сил, схильних підтримувати "хуанізм", виділялися лідери "Єдиного соціалістичного фронту", який виник у 1964 році і спирався в основному на середні кола і на інтелігенцію. Засновниками цієї' організації були Е.Тьєрно Гальван, його однодумець Р.Мородо та католицькі діячі соціалістичного напрямку Х. Л.Арангурен і М. Хіменес де Парга. Міркуючи з позицій "найменшого зла", вони вважали» що монархія на чолі з доном Хуаном хоч і не ідеал, але може бути прийнятною у створених умовах.

Серед лідерів центристських і правих угрупувань "хуаністів" видне місце посідав Х.М.Арейльса граф де Мотріко, колишній мер Бідьбао, посол в Буенос-Айресі, Вашингтоні та Празі. Він -- ідеолог тих кіл іспанського капіталу, які прагнули Європейського економічного това­риства і стверджували, що франкізм занадто архаїчний, щоб служити їх інтересам у нових умовах. З 1966 року граф де Мотріко очолив по­літичний секретаріат дона Хуана, який був його "мозковим трестом" до липня 1969 року. У ці роки в пресі дуже часто обговорювались різні проекти, які базувались на думці, що на іспанському престолі буде поновлена альфонсистська династія з доном Хуаном на чолі.

3. Табір карлістів.

Карлісти або традиціоналісти, як їх ще називали, завжди були особливо популярні на півночі країни, в Наваррі. Більше ста років карлісти незмінне займали позиції на правому фланзі іспанської реакції. Вони сприйняли липневий заколот Ї936 р. як "третю карлісгську війну "і кинувши все на боротьбу проти республіки.

Поступово між основними силами карлістів І табором реакції назрівав розрив. Виникненню нових тенденцій серед найбільш активних елементів карлістського руху сприяли зростаючі розчарування у франкізмі, політична криза, яку переживала країна, нові віяння, які про­явилися на католицькому Вселенському соборі в 1962-1965 роках. Уже на національному карлістському конгресі 1965 року сили, які об'єдна­лися пізніше в Партію карлістського народу, оголосили себе "конструктивною ї неминучою опозицією" поки що, правда» в межах режиму. Вони обіцяли укорінити ефективну систему народного представництва, запровадити в державний устрій федералістські принципи, ввести передове профспілкове законодавство. Традиційні злети карлістів, які відбувалися щорічно а першу неділю травня в Наваррі, біля міста Естельї лід горою Монтехурра, привертали сотні тисяч людей і з часом набували все більш відвертого антифранкістського характеру.

Провідною фігурою основного, прогрееистського крила, карлістського руху початку б0-х років став Карлос Уго, старший син офіційного карлістського претендента на престол, підстаркуватого принца Ксав'єра Бурбона Пармського. Ще в 1957 році, коли Карлосу Уго виповнилося 27 років, на карлістській асамблеї йому був наданий титул принца Астурійського, тобто спадкоємця трову.Пізніше, використовуючи той факт, що Карлос Уго деякий час працював в шахті, голова верховної карлІстськоЇ хунти Х.М.Вальєнте назвав його "принцом-робітником", підкреслюючи одночасно, що він людина "великої культури, яка цілком присвятила себе Іспанії"6.

Зрозуміло, карлістський рух не був однорідним. Його прогресистському крилу, яке очолював Карлос Уго, реакційні елементи протиставили його молодшого брата Сіксто. Характерним документом прогресистської течії був опублікований у головному органі карлістів ''Ель Пенсаміенто Наварро" в.середині 1967 року маніфест, де консерваторів звинувачували в неприйнятті релігійної свободи, цілковитому нерозумінні проблем молоді та "опорі духу мислення, що засновується в католицькому світі після Вселенського собору".

Консерватори зі свого боку накинулись на тих, хто зрадив "ідеали 18 липня", засуджували антифранкізм, карлістський курс в студентському русі, виступали проти підтримки В'єтнаму, який боровся з американською агресією.

Влада довго не надавала великого значення екстремізму карлістського зразка, вважаючи, що при його регіональне обмеженому характері він не представляє серйозної загрози режимові. Така терпи­мість пояснювалась значною мірою і традиційним прагненням каудильйо мати велику користь із сутичок між монархістами для своїх політичних комбінацій. Врешті-решт, причепившись до того, що Бурбони Пармські юридичне вважались французькими підданими, в грудні 1968 року власті вислали принца Ксав'єра з країни, а Карлосу Уго, який знаходився тоді у Франції, заборонили повертатися до Іспанії. Остаточно він зміг оселитися в Іспанії лише після смерті Франко.

4. Надзвачаина сесій кортесів.

В основі всіх анутрідинастичних чвар різких претендентів на Престол завжди лежало протиборство інтересів могутніх фінансових і політичних груп, кожна з яких мала свої специфічні цілі і завдання. Розбіжності стосувалися в основному методів досягнення цих цілей. Спочатку, доки питання престолонаслідування було лише об'єктом дискусії, претенденти на престол і лідери обох монархічних таборів особливо піклувались про виконання "правил гри", прагнучи продемонструвати свою компетентність, поглинання державними інтересами, відчуженість від своєкорисливості. Але коли на обрії почало вимальовуватися реальне вирішення проблеми, стосунки між обома таборами і всередині них помітно загострилися.

22 липня 1969 року відкрилась надзвичайна сесія кортесів. У вступній промові Ф.Франко підкреслив чесноти панівної державної системи. Він заявив, що "відповідальність перед Богом та історією" спонукає його не баритися більше з вибором собі наступника у рангу короля, який, однак, зможе сісти на трон лише після його смерті, серйозної хвороби чи виходу на спочинок. Потім у промові голови кортесів було оголошено, що відтепер офіційний наступник Франко.

Хуан Карлос Віктор Марія Бурбон-і-Бурбон, буде називатися "принцом Іспанії". Відповідний закон зразу ж був поставлений на голосування і був прийнятий більшістю голосів: 519 проти 19.

Наступного дня текст закону був опублікований в "Офіційному дер­жавному бюлетені". Одночасно були оголошені два декрети. У першому йшла мова про почесті, які слід віддавати Хуану Карлосу, другим йому надавались одночасно звання бригадного генерала від інфантерії, контр-адмірала і бригадного генерала військова-повітрятюх сил.Тим же ранком Хуан Карлос прийняв делегацію кортесів, яка в офіційному порядку повідомила про результати голосування, а потім був підписаний спеціальний акт» складений королівським нотаріусом (міністром юсти­ції). Це означало, що Хуан Карлос вступив на посаду. Увечері в кортесах його привели до присяги.

В країні та за її межами ці події викликали численні відгуки. Офі­ційна преса прославляла на всі боки мудрість і далекоглядність каудильйо, стверджуючи, що тепер проблема збереження режиму вирішена. В рядах альфонсисгів панували невизначеність і збентеження. Конформістськи настроєні кола схвально ставились до того, що відбувалось, а найбільш послідовні прихильники дона Хуана на чолі з графом де Мотріко і лідером ліберально-монархічної Іспанської спілки Х.Сатрустегі засудили урядову акцію» обіцяючи "продовжити боротьбу легальними засобами". Карлістські прогресисти на чолі з Карлосом Уго, протестуючи проти спроби "продовжити фашистський тоталітаризм під монархічною оболонкою", закликали боротися за "Іспанію демократичну з широкими регіональними і профспілковими свободами". Компартія Іспанії оцінила урядову акцію як етап у боротьбі за гегемонію усередині режиму, як щеодин удар по "фаланзі".

У кінці вересня 1969 року Хуан Карлос вперше у рангу "принца Іспанії" поїхав за кордон (до Рима) з офіційним візитом. У жовтні в Мадриді він зустрівся з президентом США Р.Ніксоном, потім в Парижі з Ж.Помпіду.

На початку 1971 року Хуана Карлоса приймали у Вашінгтоні. США хвилювало зростання антиамериканських настроїв за Піренеями, і деякі оглядачі стверджували, що Сполучені Штати виявляють намір форсувати заміну Франко Хуаном Карлосом, але державний департамент вважав за необхідне не спростовувати такої думки.

Після липневих подій 1969 року дон Хуан розпустив свою "приватну раду", але від прав на престол не відмовився. Загальну увагу привернула І інша подія. У березні 1972 року в каплиці палацу Прадо відбулося вінчання двоюрідного брата Хуана Карлоса Альфонсо Дамп'єрра (сина глухонімого дона Хайме) зі старшою онукою Франко Марією дель Кармен. ГЕсля весілля Дамп'єрру надавався титул герцога Кадисського. Одразу ж поширились чутки про існування плану заміни Хуана Карлоса як спадкоємця престолу Дамгґєрром, тим більше, що ультрареакційні погляди останнього дуже імпонували багатьом ще живим і здоровим фалангістським генералам. Обмірковуючи шанси.Дамп'єрра, паризька газета "Фігаро" висловила думку, що при франкістськІй системі "того, хто сидить на троні, неважко замінити... Альфонсо не знає, що з того. буде. Але він не упустить жодної можливості, щоб зайняти місце кузена"8. Те, що Дамп'єрр може бути використаний таким чином, підтверджувалось і франкістською практикою підтримувати рівновагу між своїми політичними союзниками.

5. Боротьба за конституційно-монархічний устрій.

Після липня 1969 року в карлістському русі відбулися значні зрушення. У квітні 1971 року у Франції відбувся таємний конгрес карлістів за участю делегатів від усіх іспанських провінцій. З'їзд підтвердив висунуті раніше прихильниками принца Карлоса Уго політичні вимоги і оголосив, що "партія карлістського народу готова до конструктивного діалогу з усіма антифранкістськими силами". Двома тижнями пізніше на мітингу біля Монтехурри в присутності представників династії Бурбонів Пармських було оголошено: "Режим відмовляється визнати за іспанським народом право на будь-які свободи. Карлісти, які стоять в опозиції до режиму, вимагають, щоб поліція виявила і до них стільки ж терпимості, скільки й до Інших опозиційних груп." На закінчення була заклеймована "фашистська правляча меншість", яка розмахує жупелом "вигаданої комуністичної небезпеки"9.

З 1971 року ставлення уряду до карпатських маніфестацій біля Монтехурри змінилось. Не наважившись заборонити зліт, уряд вимагав відмінити традиційний мітинг. Незважаючи на це, тисячі молодих карлістів вийшли на демонстрацію з гаслами: "Геть уряд!", "Франко -зрадник!" У кортесах від імені карлістів була оголошена заява, в якій підкреслювалось, що 18 липня 1936 року -- лише одна з дат у більш ніж віковій історії карлістського руху і карлісти зовсім не зобов'язані дотримуватися вірності персоні генерала Франко. Так, уже на початку 70-х років від "конструктивної і неминучої опозиції" режиму карлісти перейшли до повного його заперечення.

Після цього в Мадриді був закритий національний центр карліст-ських ветеранів війни, штаб-квартира Верховної карпатської хунти опечатана. У Памплоні заборонили видання "Ель Пенсамієнто Наварро" Але ряди переконаних антифранкістів поповнювались. Монтехуррська декларація 1971 року закликала розгорнути боротьбу за загальну ам­ністію політв'язнів, проти спеціальних трибуналів, за легалізацію всіх політичних груп. Крім того, в декларації підкреслювалось, що уряд повинен гарантувати опозиційним організаціям вільну діяльність, забезпечити ефективну свободу друку, створити умови, в яких іспан­ський народ міг би самостійно і вільно визначати форму державної влади в своїй країні. Декларація відстоювала також право народів, які складали Іспанію, добровільно запровадити федерацію соціальних республік, яка забезпечить їх єдність10.

!!пропуск

новки були хибними. Історія підтвердила правоту тих, хто стверджував, що уявна непорушність франкістської держави химерна. Співвід­ношення сил швидко змінювалось. Цьому сприяли громадський рух, відхід католицької церкви від підтримки франкізму, втрата віри в режим впливовими колами буржуазії і, нарешті, приховане бродіння в рядах армії. Вже ставало явним, що франкістська політична система явно доживає свій вік і зникає разом з Франко.

Природно, що в цій обстановці протиріччя в надрах самого правля­чого табору загострилися. З початку 70-х років особливо активізувалися зв'язані з альфонсистами неоцентристські елементи, які вимагали негайного проведення в життя хоч би мінімуму буржуазяо-демо-кратичних свобод. НеоцентристІв і тих, хто їх підтримував, почали називати "цивілізованими правими".

6. Зростання антифранкістського руху.

Франкізм агонізував. Ряди антифранкІстського руху швидко зростали. В Каталонії угода про необхідність розробки опозиційними силами єдиної програми була досягнута ше в листопаді 1971 року. Того ж року до опозиції приєдналася і Партія карпатського народу. У квітні 1973 року представники координаційних центрів Андалузії, Арагона, Астурії, Валенсії, ГалІсІЇ, Канарських о-вів, Мльйорки і Ріохи домовились про скликання спеціальної асамблеї для розробки основних пунктів демократичної альтернативи франкізму.

30 липня 1974 року була створена Демократична рада Іспанії, до якої увійшли Комуністична партія. Народна соціалістична партія, Представники монархічних кіл та інші. В розробці її програми брав активну участь видатний монархіст, прихильник дона Хуана Р.Кальво Серрер, який вважав, що мирний перехід від франкізму до демократії може забезпечити лише дон Хуан, "демократичні погляди якого добре відомі, а династичні права безперечні"14. 21 вересня до Демократичної ради приєдналась і Партія карлістського народу.

Через рік, 23 липня 1975 року, 15 антифранкістських організацій на чолі з Іспанською соціалістичною робітничого партією об'єднались у "Платформу демократичної конвергенції" (або "Демократична згода"). 18 вересня обидва об'єднання опублікували перший спільний документ, а 3 листопада -- єдину програму боротьби за демократію.

Так дозріли умови, в силу яких конституційна монархія стала по­літичною основою "історичного компромісу" між "цивілізованими пра­вими" І об'єднаними силами демократичної опозиції. Це стало можли­вим, по-перше, завдяки прагненню обох сторін надати народові бур­жуазно-демократичні свободи, яких він не май майже 40 років, і, по-друге,, прийти до цього мирним шляхом.

У боротьбі за трон між альфонеистами і карлістами перемога за­лишилась за першими, зв'язки яких з церквою» армією, промисловими і фінансовими колами, що були представлені "цивілізованими правими" були більш ефективними. Вибраний варіант до того ж включав в себеелементи наслідування влади, чим забезпечував гарантії мирного здійснення змін.

З тих же причин всередині альфонсистської династії' суперництво між доном Хуаном та його сином Хуаном Карлосом завершилось на користь останнього. Угода між батьком та сином базувалась на концеп­ції, яку давно відстоював дон Хуан: монархію можна відновити лише на конституційно-демократичній основі за умови, що монарх буде грати роль гаранта інтересів всіх соціальних верств нації. Незалежно від того, чи було останнє положення практично досяжним, ця домовленість цілком відповідала компромісу, який уклали "цивілізовані праві" та демократична опозиція, тим більше, що розбіжності між доном Хуаном і Хуаном Карлосом по суті ніколи не мали принципового характеру і зводились дише до тактичних розходжень.

Дата добавления: 2015-05-23