Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі

Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки.

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору візантійського панування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

По смерті Ярослава (1054) і послабленні держ. єдності Київської Русі знизилась інтенсивність її зовнішньої політики. Стосунки з Візантією стали спорадичними, хоча руські найманці, як і раніше, служили у візантійському війську, а купці відвідували грец. торги. Та джерела ІІ-їпол. XI ст. вже не згадують обміну посольствами між Києвом і Царгородом, зустрічей чільних пред­ставників правлячих еліт. Але, відчуваючи сильний тиск з боку кочовиків степів Півн. Причорномор'я половців, Візантія запропону­вала союзну угоду Русі. Зі свого боку, київ. кн. Все­волод Ярославич дорожив союзом з імперією, також з огляду на загрозу від половецьких ханів, що неухильно зростала з 60-х XI ст.; бл. 1078 було підписано союзний договір між двома країнами, унаслідок якого Всеволод одержав Тмуторокань, що було відпала від його д-ви. Наприкінці XI ст. русько-візантійські контакти відзначені джерелами гол. ч. на ниві військ, спів­робітництва. 1091 імп. Олексій Комнін потрапив у важке становище — йому загрожувала півмільйонна орда печенігів. Його врятували гол. ч. традиційні вороги печенігів — половці ханів Боняка й Тугоркана, разом із половцями пере­бував 5-тис. загін руських воїнів. На думку деяких істориків, то був надісланий Васильком тере-бовльським військ, контингент. Поч. XII ст. ознаменувався династичними шлюбами нащад­ків Ярослава з членами родин візантійських імпе­раторів. Бл. ПОЗ київ, князь Святополк одру­жився з донькою імп. Олексія Комніна Варва-рою, а 1104 перемишльський князь Володар Ростиславич видав доньку за сина цього імпе­ратора.

Налагоджені в часи Ярослава мирні русько-нім. стосунки зберігались і за його синів. 1061 імператор Священної Римської імп. Генріх IV прихистив вигнану з Угорщини вдову короля Андраша Анастасію. А коли 1073 київ. кн. Ізяслав був вигнаний братами Святославом і Всеволодом, він теж знайшов притулок у Генріха IV. Влітку 1089 донька Всеволода Ярославича Євпраксія, що перед тим була дружиною саксонського маркграфа Генріха Штаденського (помер 1086), була урочисто обвінчана й коронована під ім'ям Адельгейди з лиховісним і розпутним Генріхом IV. Той розраховував на підтримку Русі в його б-бі з папським престолом, але Всеволод відмовився брати участь у тому далекому від нього суперниц­тві, після чого імператор став знущатись над Єв-праксією. Вона виявилась твердою характером і публічно, на двох церк. соборах, засудила чо­ловіка, після чого той був відлучений папою від церкви та втратив германську корону. Євпраксії вдалось повернутись на Русь, і вона померла в Києві черницею (1109).

У тіні цих знаменних і широко відомих у світі стосунків Русі з обома світовими імперіями серед­ньовіччя залишились її відносини із зах. сусі­дами — Польщею та Угорщиною. Давньоруські князі перебрали ініціативу в цих стосунках, спираючись на зрослу міць і міжнар. авторитет своєї д-ви, її розгалужені дип. зв'язки.

XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

Дата добавления: 2015-05-23