З6. «Українська карта» в планах і дипломатії Троїстого союзу та Антанти

У процесі загострення сто­сунків у світі між двома найбільшими ворогуючими коаліціями (Антантою і Троїстим союзом) Україна через своє особливе геополіт. становище з неминучістю потрапляла у сферу їх першо­чергових інтересів, ставала одним із неодмін­них об'єктів обопільних розрахунків і зазіхань. На поч. XX ст. укр. землі продовжували бути поділеними між двома найкрупнішими матери­ковими імперіями — Російською та Австро-Угорською, які не приховували своїх задумів — територ. розширення, передусім, за рахунок укр. земель. Росія планувала силою зброї довести «споконвічність» своїх прав на «руські» землі — Схід. Галичину, Півн. Буковину і Карпатську Русь (Закарпаття). Українці в цілому розгляда­лись не більше як «часть єдиного русского пле-мени», що через особливості істор. долі набула несуттєвих, суто етнографічних відмінностей. Австро-Угорщина, навпаки, й гадки не допус­кала щодо втрати перерахованих територій, мріючи про захоплення Волині й Поділля. Це знайшло ідеолог, обгрунтування в концеп­ціях «Міттельєвропи» («Серединної Європи»). Передбачалося об'єднання «всіх національних сил німецького народу» в «історичній боротьбі» між германським і слов. світами, просування «власне німецьких володінь» на Схід, використо­вуючи й «католицькі культурні впливи», закріп­лення в майбутній Міттельєвропі (її ядром мали бути Німецька імперія та Австрійська мо­нархія) «панування німецького духу і німець­кого порядку». Згідно з планами Пангерманського союзу, до сфери «життєвих інтересів» майбут­ньої «Великої Німеччини» потрапляла вся Ук­раїна, яка розглядалася і як плацдарм дальшого просування на Схід і — головне — як потен­ційна колонія, звідки можна було б висотувати с.-г. продукти і природ, сировину. У нім. колах існували й не досить поширені думки щодо створення самостійної державності в Україні як чинника послаблення Росії і перешкоди для її безпосереднього впливу на Європу. Сили, які лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, беззастережно включали до майбутнього утворення галицькі та зах.-укр. землі як «історично польські». На приєднання укр. земель Бессарабії й части­ни Буковини за сприятливого розвитку військ, конфлікту розраховувала Румунія.

Маскуючи загарбницькі плани благочин­ними концепціями звільнення укр. народу від чужоземного гніту, розв'язання укр. питання, сусідні д-ви насправді намагалися всіляко

розіграти у своїх політ, інтересах «українську карту», що пояснювалась не лише планами те­ритор. надбань, але й стратегічними розрахун­ками на підрив потенціалу протилежної сторони через свідоме провокування в її стані сепара­тистських рухів. Відп. ідеолог, акції спирались на масштабну держ. підтримку, ставали обопіль­ним місцем докладання зусиль різних спец, служб тощо. Значну увагу до України напередодні війни виявляли МЗС і преса Великої Британії та Франції. Вони прагнули так «зрежисерувати» прийдешні події, щоб у результаті розгортання укр. сепаратистського руху ослабла Австро-Угорщина. Остання ж, навпаки, слідом за Німеч­чиною, чекала на такий же результат, але вже щодо Росії. У б-бі за контроль над чорномор-сько-середньоземноморськими протоками на подібний варіант розвитку подій розраховувала і Туреччина.

При МЗС Австро-Угорщини для ідеолог, «об­робки» українців виник спец, відділ «Україн­ська агітація». Подібний відділ функціонував і в МЗС Німеччини. Незмінно збиралася інфор­мація, аналізувалися проблеми України, нала­годжувалися контакти з «потрібними» людьми. У Відні та Берліні постійно розглядались пи­тання про надання допомоги укр. політ, силам в Росії, забезпечувалось сприяння виданню укр. (антиросійської за змістом) літератури, періо­дики в Галичині. При цьому виявлялись різні підходи: від потреби енергійної підтримки ук­раїнофілів у Схід. Галичині через нехтування спец, зусиллями в цьому напрямку («українці й так з Австрією») до заперечення підтримки українофільства, зважаючи що останнє як рух вичерпало себе. Паралельно ширились нападки на «москвофільство» як наслідок «оманливої російської агітації, яка поширювала в народі віру, що він, будучи спорідненим за расою та релігією з Росією, піддаватиметься й надалі протиправним утискам з боку поляків та цісар­сько-королівського уряду». Увесь цинізм став­лення Австро-Угорщини до укр. проблеми найнаочніше виявлявся в планах т. зв. «австро-польського рішення». За обіцянку приєднання до Польщі етнічно-укр. земель — Холмщини і Підляшшя, що до Першої світової війни були за рос. кордоном, поляки повинні були згодитись на включення до Австро-Угорщини відірваних від Росії етнічно-польських територій. Проте, здобувши «російську Польщу», Австрія перей­няла б і значну частину майбутнього нім.-рос. кордону. Отже, лінія прямого зіткнення з апріорно ворожою Росією різко збільшилася б, що обер­нулось би перманентною загрозою для «клап­тикової монархії». І саме в цьому зв'язку однією з можливостей уникнути загрозливого рос. су­сідства «було б створення незалежної України», яка б у своїй півн. частині проходила між Австро-Угорщиною і Росією.

Т. ч., етнічно-укр. землі були б розірвані на З частини: одна війшла б до Австро-Угорщини, друга — до Польщі, і третя — власне Україна — була покликана служити «санітарною зоною», що врешті убезпечувала б австр. кордони. Однак явно слабка на той час Україна, створена з «російського уламку» (це бл. ЗО млн. населення), у перспективі могла б посилитись і забажати приєднання до себе «польської» та «австрійської» етнічних гілок. Тому австрійці «відмовлялись» від «керівництва» майбутньою «незалежною» Україною (справжньої, а не удаваної, самостій­ності вони, природно, ні на мить не допускали). Оскільки ж без втручання нерос. сили Українська держава все одно не втрималась би, то перед­бачалось три варіанти її збереження: нім. протекторат, спільний австр.-нім. протекторат, або ж персональна унія України з Румунією. Перший варіант уважався найбажанішим. Він назовні задовольняв би інтереси найближчого союзника — нім. торгівля здобула б широку і вільну дорогу через Чорне море до Азії. Ук­раїнці поставились би прихильно до нім. про­текторату через «польську політику» Німеччини: вона була значно відмінною від австрійської — «пропольської». Про приховані розрахунки, природно, вголос не говорилося: лінія стикання Німеччини з Росією збільшилась би (до вигоди Австро-Угорщини з будь-якого боку); Австро-Угорщина отримала б бажану свободу рук на Балканах. У цій, як і в інших логічних комбіна­ціях, розрахунок базувався на жорсткому забез­печенні власних інтересів за рахунок сусідів, особливо ж найслабшого з них — поневоленого укр. народу, який безцеремонно приносився в жертву першим і мав у підсумку постраждати найбільше.

Чимало подібного можна виявити і в моделях переустрою Європи, які обґрунтовувались ін­шими сусідами України. Звісно, у противної шодо Австро-Угорщини сторони — Росії — протиавстр. і протинім. спрямованість стратегії одержувала й протилежне ідеолог, забарвлення, та прогностичні кінцеві результати щодо України як «розмінної карти» у «великій грі» все одно були б трагічними. На етапі передвоєнної ідеолог, обробки світової громадськості обидві ворогуючі коаліції спростовували теорет. потуги і брутально звинувачували одна одну в підрив­них діях, а укр. рух (відповідно, і в Росії, і в Австро-Угорщині) в тому, що він ініціюється і живиться (в т. ч. матеріально) не просто з-за кордону, а — стратегічними ворогами. У Росії укр. визв. рух незмінно вважали плодом австро-фільських, германофільських зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наносили постійні удари, інкримінуючи українцям москвофільство. Отже, посилення шовіністичних настроїв — як необ­хідний складовий елемент підготовки і розв'я­зання Першої світової війни — створювало вкрай несприятливі обставини для розвитку укр. нац. руху, породжувало наростаючі репре­сії проти нього в обох ворогуючих коаліціях. Водночас об'єктивно в заг. підсумку все вище-відзначене вело до небувалого загострення укр. питання, багатократно підсилюючи природну основу визв. руху.

Дата добавления: 2015-05-23