Проблеми і перспективи стосунків України з НАТО

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур акти­візувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. наслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Ін­формаційний центр НАТО, який мав на меті надавати опе­ративну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 року у Мадриді Президен­том України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнерство між Ук­раїною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, струк­туру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування без­пеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а та­кож принцип непорушності кордонів».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом роз­гортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994—1999 рр. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство наради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого і 1!)94 року), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому поліго­ні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп'ютерні навчання «Щит миру-99», у якому [брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, США, Туреччини та Угорщини.

Військове співробітництво передбачає участь у миро­творчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис, Українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 року з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами.

Формула поєднання зусиль у зміцненні загальноєвро­пейської та євроатлантичної безпеки як основа співробіт­ництва України і НАТО проіснувала до Празького (2002 р.) саміту Північноатлантичного союзу, який відбувся в умо­вах трансформації системи міжнародних відносин, пов'язаної з різким зростанням таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового зни­щення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході. Результатами Празького саміту стали: а) постановка перед НАТО завдань глобаль­ного характеру, які виходять за межі євроатлантичної зо­ни його відповідальності; б) початок «другої хвилі» його розширення, яка завершилася приєднанням до альянсу Болгарії, Румунії, Словенії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії; в) розширення формату відносин Росія — НАТО.

За цих обставин Україна повинна була визначити свою позицію стосовно форм взаємодії та співробітництва з Пів­нічноатлантичним союзом. 23 травня 2002 року Рада на­ціональної безпеки і оборони України прийняла політичне рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправ­ного членства в НАТО, що стало переломним моментом в її відносинах з Північноатлантичним союзом, закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політичної організації у політично-військову.

Якісно новий етап у відносинах України з євроатлантич­ною організацією безпеки розпочався з прийняття Плану дій Україна — НАТО, спрямованого на створення перед­умов для її інтеграції в Північноатлантичний союз. Початок реалізації плану був досить інтенсивним. Лише у 2003 р. з 256 запланованих заходів було виконано 230. Найвагомі­шим внеском України в його реалізацію експерти вважа­ють: створення цивільних структур управління у Мініс­терстві оборони, участь у миротворчих і гуманітарних опе­раціях під егідою НАТО, участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку.

Нового імпульсу набули відносини Україна — НАТО після президентських виборів 2004 р. Вже у квітні 2005 р. у межах неформального саміту Північноатлантичного бло­ку у Вільнюсі відбулося засідання комісії Україна -НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українській стороні було запропоновано новий формат відносин — її інтенсифікований діалог (ІД). Він є першим етапом на шляху до членства, який подолали учасники «другої хвилі» розширення альянсу, а також першим офіційним форми том відносин із альянсом, у назві якого значиться не «особливе партнерство», а «членство». Учасники зустрічі ухвалили документ «Поглиблення співробітництва Украї­на — НАТО: короткотермінові заходи».

Дипломатія сучасної України — основна форма та засіб у міжнар. спілкуванні України з країнами, із якими встановлені дипломатичні відносини, міжнар. орг-ціями, об'єднаннями, установами. Вона базується на встановленні та підтриманні сталих офіц. відносин з іншими д-вами відповідно до принципів і норм міжна­родного права та правил, які існують у практиці зовн. зносин. Повністю нормалізовані у прав, плані відносини дають Україні можливість якнайширше реалізувати свою міжнар.-прав. суб'єктність за визнання існуючого сусп.-політ. ладу в країнах-контрагентах та існуючої в них системи законодавства. Водночас сучас. укр. дипломатія характеризується не лише готовністю підтримувати ділові стосунки зі світом, але й має зобов'язання сприяти дружнім відносинам між акредитуючою д-вою та д-вою перебування дипломатичних представництв. У цьому сенсі Д. с. У, як і кожної країни, виконує обидві ролі. Датою народження новітньої зовнішньої полі­тики України слід вважати 16.07.1990, коли Вер­ховна Рада У РСР ухвалила Декларацію про держ. суверенітет України, якою колишню респуб­ліку СРСР було проголошено суб'єктом міжна­родного права та рівноцінним учасником міжнар. спілкування. Але перші спроби визначити само­стійність у сфері зовн. політики було зроблено ще до схвалення Декларації. 29.04.1990 колегія Міністерства закордонних справ УРСР розгля­нула питання «Про участь МЗС УРСР у розроб­ці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені в нових умовах». У червні 1990 колегія міністерства прийняла рішення «Про прото­кольну практику УРСР». Безпосередньо роботу щодо становлення нової дипломатії здійсню­вала Комсія ВР України із закорд. справ на чолі з Д. Павличком. 28.06.1990 вона зобов'язала МЗС УРСР у двотижневий термін підготувати та внести на розгляд Комісії пропозиції щодо законодавчого забезпечення зовн.-політ, діяль­ності УРСР. 23.07.1990 Комісія одноголосно рекомендувала на посаду Міністра закордонних справ УРСР А. Зленка, який підготував концеп­цію діяльності МЗС. Важливим зовн.-політ, актом України стала постанова Верховної Ради УРСР від 25.12.1990 «Про реалізацію Деклара­ції про державний суверенітет України в сфері зовнішніх відносин». У док-ті підкреслювалось, що при встановленні дип. зносин з інозем. д-вами слід виходити з необхідності найефектив­нішого забезпечення інтересів України, їх пріо­ритетності. Особливі зусилля було спрямовано на гарантування безпосередньої участі України в заг.-європ. процесі та європ. структурах. До ви­борів Президента України 1.12.1991 керівництво зовн. політикою здійснювалось ВР України. Із санкції Верховної Ради встановлюються зв'язки з іншими республіками. У листопаді 1990 в Києві було підписано українсько-російський договір про основи відносин 1990; у листопаді — грудні двосторонні дог-ри було укладено з рес­публіками Балтії, Білоруссю, Узбекистаном і Ка- захстаном. 3.08.1990 був ухвалений Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР». Після ухвалення 24.08.1991 Акта проголошення незалежності України та підтвердження його на всеукраїнському референдумі 1.12.1991 перед від­родженою Українською державою постало завдан­ня розбудови повноцінної дипломатичної служби.

Упродовж перших років незалежності, центр, апарат МЗС та апарати посольств і представ­ництв України за кордоном зросли у кілька разів. Але через нестачу професійних кадрів гостро постала потреба у формуванні нац. системи під­готовки дип. працівників. Було розширено фа­культет міжнар. відносин Київського національ­ного університету ім. Т.Г. Шевченка, що згодом перетворено на Інститут міжнародних відносин, на базі якого відкрито Дипломатичну академію України при МЗС України. Президентам та уря­дам України здебільшого вдалось запобігти кадрової нестачі. У процесі становлення дипло­матії нового типу виросли її видатні представ­ники, серед яких посли Ю. Сергеєв, Ю. Костенко, М. Резник, І. Мітюков, В. Чупрун, І. Долгов, В. Огризко, В. Кальник, В. Хандогій, Ю. Рилач, Ю. Богаєвський, Л. Кожара, О. Тараненко, що здо­були авторитет серед світової громадськості, самовіддано виборювали нац. інтереси д-ви.

Базові нац. інтереси України та завдання її зовн. політики були визначені у схваленому ВР України 2.07.1993 док-ті «Основні напрями зовнішньої політики України» 1993. Такі інтереси у сфері міжнар. відносин становлять три основні групи: стратегічні та геополіт. інтереси (пов'я­зані з гарантуванням нац. безпеки України та захистом її політ, незалежності); економічні (пов'язані з інтегруванням економіки України у світове госп-во); регіональні, субрегіональні, локальні (пов'язані із забезпеченням різнома­нітних специфічних потреб внутр. розвитку д-ви). Україна здійснює відкриту зовн. політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими парт­нерами, уникаючи за цих обставин залежності як від окремих д-ав, так і від певних держ. об'єднань. У своїх двосторонніх і багатосторон­ніх відносинах укр. д-ва керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутр. справи. Вона не висуває територ. претензій до сусідніх д-ав і не визнає жодних територ. претензій до себе, неухильно дотримується міжнар. стан­дартів прав людини та прав нац. меншин. Україна виходить з постулату, що дотримання прав людини — не лише внутр. справа окремих країн, і вважає, що загроза нац. безпеці будь-якої д-ви становить загрозу заг. безпеці миру. Вона керується приматом права в зовн. політиці, ви­знає пріоритет заг.-визнаних норм міжнар. права перед нормами внутр.-держ. права, спи­рається в зовн. політиці на фундаментальні заг-людські цінності й засуджує практику подвійних стандартів у міжнар. стосунках.

Поява незалежної України викликала у світі геополіт. вибух. її відродження та становлення випало на період переходу від «Холодної війни» та міжблокового протистояння до виникнення нового світопорядку, що тільки спинався на ноги. Створювалась нова архітектура європ. безпеки. Цей процес виявився багатовимірним, супе­речливим. Співіснували елементи нової епохи із залишками попередніх, що зумовило особли­вості становлення зовн. політики України, ви­роблення головних засад, завдань і пріоритетів, визначених у вищезгаданих док-тах ВР України. Головний зміст діяльності України на міжнар. арені — добитись створення такої системи міжнар. відносин, яка могла б забезпечити ста­більність міжнар. становища та нац. безпеки д-ви, сприяти здійсненню соц.-екон. реформ. Цю лінію на світовій арені проводить Президент України Л. Кучма своїми візитами до зарубіжних країн та на численних зустрічах в Україні з міжнар. діячами. Найважливішим завоюванням укр. дип­ломатії стало широке визнання України світо­вим співтовариством як суб'єкта міжнар. життя. У Центр.-схід.-європ. регіоні вона здобула оцінку провідника виваженої, передбачуваної політики, що зробило її одним із важливих факторів гарантування стабільності та безпеки як у цьому регіоні, так і в усій Європі. Цьому сприяли послідовне дотримання взятих на себе зобов'язань щодо ядерного роззброєння, скоро­чення звичайних озброєнь в Європі, скорочення та реформування збройних сил, активізація політ, діалогу з Росією та провідними країнами Заходу, здатність до пошуку компромісів при розв'я­занні спірних питань. Серед здобутків Д. с. У. наступні: приєднання до Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї 1968; вступ до Ради Європи; приєднання до Центральноєвропейської ініціа­тиви; зміцнення позицій у Міжнародному ва­лютному фонді, Всесвітньому банку і Європейсь­кому банку реконструкції та розвитку; укладення Хартії про особливе партнерство між Україною й НАТО 1997; участь у програмі «Партнерство заради миру»; укладення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їхніми країнами-членами 1994; визнання України д-вою з перехідною економікою; прийняття «Плану дій ЄС щодо Ук­раїни»; нормалізація стосунків із найближчими сусідами, зокрема укладання повномасштабних політ, дог-рів із РФ та Румунією. Стратегічною метою України є інтеграція в європ. та євроатлан­тичні структури. Дип. служба добивається під­тримки прагнення укр. д-ви стати повноправним учасником Світової організації торгівлі, полегше­ного доступу укр. товарів на ринки країн-членів Європейського Союзу. Україна також бере участь у регіональних інституціях: Північне співробіт­ництво, Рада держав Балтійського моря, Чорно­морське економічне співробітництво, ГУУАМта ін. Нові умови дип. відносин виникли у зв'язку зі стикуванням укр. кордонів із кордонами ЄС. Україна зацікавлена в інституціоналізації сто­сунків із цим союзом на рівні асоційованого партнера; їй доводиться вести з ним напруже­ний діалог, докладати чималих зусиль для повно-масштабного входження до європ. простору, подальшої інтеграції в європ. екон. та політ, структури. Звертаючи погляд до НАТО, праг­нучи до членства в Альянсі, Україна дотримується принципу неподільності безпеки та уникнення появи нової «залізної завіси» в Європі. Одним із пріоритетів дипломатії України є поглиблення й розвиток відносин із РФ на принципах добро-сусідства, рівноправності та взаємоповаги. Багато уваги приділяється розширенню екон. зв'язків і підтримці постійного діалогу з країнами Спів­дружності Незалежних Держав, особливо щодо двостороннього співробітництва. На схід, векторі дип. зусилля України спрямовані на формування Єдиного економічного простору, створення зони вільної торгівлі. Укр. дипломатія активізувалась не лише в напрямі задіяння невикористаних можливостей у розбудові двосторонніх відносин із країнами СНД, а й із найближчими сусідами України по регіону Центр.-схід. Європи та з краї­нами Бл. й Сер. Сходу, Азіатсько-тихоокеан­ського терену, Півд. Америки. Дип. служба сучас. України, увійшовши до єдиного прав, поля д-ви, здобула всі можливості для ефективного захисту її нац. інтересів у світі.

Європейський вибір України — страте­гічний курс України, що визначає пріоритетні напрямки її сучас. зовн. та внутр. політики. Формальне закріплення елементів Є. в У. було здійснено Постановою ВР України про «Основ­ні напрями зовнішньої політики України» 1993, яка визначила інтегрування в європ. та євроат­лантичні структури основним пріоритетом зовнішньої політики України, а членство Украї­ни в Європейському Союзі — її перспективною метою. Перший крок у практ. реалізації стра­тегічного завдання укр. політики щодо європ. інтеграції було зроблено 14.06.1994 у Люк­сембурзі підписанням Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їхніми державами-учас­ницями 1994 (УПС). Угода передбачала перспек­тиву приєднання до Договору про вільну торгів­лю з ЄС, запровадження політ, діалогу, форма­лізацію механізмів двосторонніх консультацій із широкого кола питань. УПС фактично роз­глядалась Україною як засіб досягнення стра­тегічного партнерства з ЄС. У період 1995-98, до завершення процесу ратифікації УПС (1998), було реалізовано значну кількість її положень, запрацювали двосторонні механізми співробіт­ництва. Після набуття чинності УПС Україна вдалась до подальшої формалізації свого європ. вибору. Указом Президента України від 11.06.1998 була затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу 1998, у якій визначено основні пріоритети діяльності органів виконав­чої влади на період до 2007 з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС. Стратегія інтег­рації поставила завдання входження України до заг.-європ. політ., екон., прав, простору, а також залучення д-ви до співробітництва у сфері зовн. політики та політики безпеки ЄС. Зовн.-політ, пріоритетом України було визна­чено набуття статусу асоційованого члена ЄС. На основі Стратегії інтеграції було розроблено заг.-нац. програму заходів з інтеграції України до ЄС, затверджену Указом Президента України від 14.09.2000, та низку відп. галузевих програм. Для ефективної реалізації курсу на інтегра­цію України в ЄС та його орг. забезпечення було створено спеціалізовані держ. інституції: Міністерство економіки та з питань європ. інтеграції України, Нац. агентство України з питань розвитку та європ. інтеграції, Управ­ління з питань європ. інтеграції Секретаріату КМ України, Комітет ВР України з питань європ. інтеграції. Із метою реалізації нац. Прог­рами інтеграції України до ЄС було запро­ваджено інститут уповноваженого України з питань європ. інтеграції (Указ Президента України №1146 від 26.11.2001). Подальшим формуванням курсу на європ. інтеграцію України стало послання Президента України до ВР України про концептуальні основи стра­тегії екон. й соц. розвитку України на 2002-11 «Європейський вибір України» (18.06.2002). У Посланні визначено конкретні етапи здійс­нення планів європ. інтеграції України на шля­ху до повного членства в ЄС: вступ до Світової організації торгівлі (до 2004); укладення Угоди про асоціацію України та ЄС (2003-04); початок переговорів про запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС (2003-04); адаптація нац. законодавства України до вимог європ. законодавства в пріоритетних сферах співробітництва з ЄС (2002-07); виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (2004-07); запровадження митного союзу між Україною та ЄС (2005-07); завершення вико­нання умов Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і забезпечення критеріїв, які вису­ваються до майбутніх членів ЄС (2007-11), що загалом створює необхідні передумови для набуття статусу повноправного члена ЄС.

ЄС у цілому схвально сприйняв проголо­шення Є. в. У, але водночас його повноважні представники та керівники зах.-європ. д-ав утримуються від оцінки перспектив набуття Україною повноправного членства в ЄС, наго­лошуючи лише на потребі подальшого поглиб­лення стратегічного партнерства між сторо­нами в рамках т. зв. «Великої Європи». За таких міжнар. умов вірогідність реалізації Є. в. У. об'єктивно зменшується, а його привабливість для широких верств населення в Україні ЗНИЖУЄТЬСЯ.

Зовнішня політика України. Відновлення незалежності України 24.08.1991 та розвиток її держ. інститутів припав на період кардинальних політ, змін у системі міжнародних відносин, по­в'язаних із завершенням «Холодної війни», розпа­дом «соціалістичного табору» та припиненням глобальної конфронтації між наддержавами. У Європі ці зрушення позначились насамперед виникненням нових незалежних д-ав та зник­ненням військ.-політ, й ідеолог, протистояння. У процесі формування власної зовнішньої політи- ки Україна ставила дві основні цілі: забезпечення визнання її незалежності та суверенітету, сприяння закріпленню та подальшому розвитку державотворчого процесу, політ, та екон. реформ у д-ві; забезпечення її входження до світового співтовариства як повноправного та впливового актора міжнародного, використання наявних екон. та ресурсного потенціалів, геополіт. стано­вища для закріплення належної ролі України в європ. регіональній системі.

Основні засади 3. п. У. визначено Консти­туцією України (28.07.1996), її принципи та зав­дання викладені в Декларації про держ. сувере­нітет (1990), Постанові ВР України про «Основні напрями зовнішньої політики України» 1993, Законі України про основи нац. безпеки України (2003). 3. п. У. базується на принципах рівно­правності та відкритості, взаємоповаги та взає-мовигідності, невтручання д-ав у внутр. справи одна одної. Україна обстоює непорушність міжнар. миру та безпеки, засуджує використання війни як засобу політики, дотримується прин­ципу незастосування сили та загрози силою, прагне до вирішення міжнар. суперечок лише мирними засобами, визнає примат міжнародного права, пріоритет заг. -визнаних норм міжнар. права перед нормами внутр.-держ. права. Як основа 3. п. У. проголошена відсутність територ. претензій до сусідів, у свою чергу укр. д-ва не визнає жодних територ. претензій до себе. Україна проголосила, що буде неухильно дотри­муватись міжнар. стандартів прав людини, забезпечувати права нац. меншин, що мешкають на її території, вживати належних заходів щодо збереження нац. самобутності українців за її межами згідно з нормами міжнар. права.

Завданнями 3. п. У. є: утвердження та розвиток незалежної укр. д-ви; забезпечення стабільності міжнар. становища України, її територ. ціліс­ності та недоторканості її кордонів; захист прав, інтересів громадян України та її юрид. осіб за кордоном; створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями; поширен­ня у світі образу України як надійного й перед­бачуваного партнера. УЗ. п. У. проявляється прагнення д-ви брати активну участь у світовій політиці, виступати на міжнар. арені як само­стійний та динамічний актор (див. Міжнародні ініціативи України). Саме відп. зовн. політика д-ви та послідовне виконання нею взятих на себе міжнар. зобов'язань сприяли закріпленню у світі ставлення до укр. д-ви як до надійного та прогнозованого партнера. Формуванню такого став­лення сприяли, зокрема, добровільна відмова України від третього в світі за потужністю ядер­ного потенціалу та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 як без'ядер­ної д-ви, дотримання зобов'язань щодо скоро­чення звичайних озброєнь (див. Договір про зви­чайні збройні сили в Європі 1990), врегулювання територіальних спорів із сусідніми д-вами, за­криття Чорнобильської атомної станції тощо.

Особливе місце в 3. п. У. посіли завдання інтег­рації укр. економіки у світове господарство, забезпечення екон. реформ у д-ві. Т. зв. «еконо­мізація» зовн. політики стала відмітною рисою сучас. періоду укр. історії, наочним проявом її прагматичної орієнтації на досягнення конкрет­них цілей у сусп. розвитку. Розвиток пром., торг, та фінанс. зв'язків із д-вами світу, активне спів­робітництво з міжнар. екон. орг-ціями висту­пають важливим фактором внутр. екон. розвитку укр. д-ви. Україна активно співпрацювала зі сві­товими та європ. фінанс. структурами (Міжна­родний валютний фонд, Світовий банк, Євро­пейський банк реконструкції та розвитку та ін.) у проведенні внутр. реформ у д-ві, прагне набути членства в Світовій організації торгівлі для поси­лення зайнятих із часу набуття незалежності позицій у міжнародній торгівлі. Для України залишається важливим використання зару­біжного екон. потенціалу та досвіду ринкового господарювання для прискорення реформ у д-ві, залучення інозем. інвестицій у нац. економіку, сприяння модернізації управління в економіці та запровадження нових технологій. Зусилля 3. п. У. також спрямовані на встановлення та розвиток наук.-техн. співробітництва з розвине­ними країнами світу, скерованого на підтримку нац. науки й освіти, збереження інтелектуаль­ного потенціалу д-ви, інтегрування його у світо­вий наук, та інформ. простір.

Провідним пріоритетом 3. п. У. є інтегрування д-ви в європ. та євроатлантичні структури. Стра­тегічним курсом д-ви, що визначає основні напрямки її сучас. зовн.-політ, та внутр. роз­витку, є Європейський вибір України, який перед­бачає її поступове інтегрування в ЄС. Відносини України з ЄС базуються на положеннях Угоди про партнерство і співробітництво України і Європейських співтовариств та їхніх країн-членів 1994, розвиваються в політ., екон., безпековій, наук.-техн. та інших сферах і спираються на розгалужену структуру двостороннього співро- бітництва: саміти Україна — ЄС тощо. Стосунки з НАТО розглядаються Україною в контексті забезпечення нац. безпеки, а також як засіб зміцнення європ. регіональної безпеки. За роки незалежності Україні вдалося розвити конструк­тивний діалог із НАТО з широкого кола питань європ. безпеки. Відносини України із НАТО формалізовані в рамках Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО 1997, а також у рамках Ради євроатлантичного партнерства та програми «Партнерство заради миру». Україна не виступає проти НАТО розширення на Схід у принципі, але заперечує утворенню нових ліній поділу континенту внаслідок розширення, а також наполягає, щоб воно супроводжувалось подальшою розбудовою особливого партнерства між Україною та НАТО. Укр. д-ва надає ваго­мості розвитку інших напрямів європ. регіональ­ного співробітництва, особливо в безпековому вимірі. Вона розглядає Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) як важливий механізм забезпечення регіональної безпеки міжнародної, виступає за подальше розширення сфери діяльності ОБСЄ, зміцнення та під­вищення ефективності діяльності її структур.

Пріоритетними напрямками у сфері двосто­ронніх відносин є розвиток політ., екон., наук.-техн., культ, та інших стосунків із сусідніми д-вами. Україна послідовно дотримується курсу на укладення з такими д-вами повномасштабних договорів про добросусідство й співробітництво з метою закріплення існуючих держ. кордонів та розбудови добросусідських та взаємовигідних відносин у всіх галузях. Значну увагу Україна приділяє інтегруванню разом із сусідніми д-вами в структури субрегіональної співпраці: Цент­ральноєвропейську ініціативу, Чорноморське еко­номічне співробітництво тощо. Відносини із зах. д-вами розглядаються як основний засіб забез­печення інтегрування України у світову еконо­міку, зміцнення її ролі в європ. справах, ство­рення умов для розширення участі та входження в недалекому майбутньому укр. д-ви до європ. та євроатлантичних структур. Ключову роль як партнери з-поміж зах. д-ав для України віді­грають СШАта провідні зах.-європ. д-ви. Особ­ливості геополіт. розташування України, її екон. становища, стану госп. зв'язків, а також істор. та культ, розвитку зумовлюють особливе місце \тф.-рос. відносин у системі 3. п. У. Через різно-плановість, багатовимірність та значимість для розвитку України та європ. регіону загалом ці відносини за своїм характером мають бути саме «стратегічним партнерством», визначальною характеристикою якого стає постійне поглиб­лення взаємозалежності двох д-ав. Основою для розбудови укр.-рос. відносин є, насамперед, українсько-російський договір про дружбу, співро­бітництво і партнерство 1997.

Серед зовн.-політ, пріоритетів України важли­ве місце відводиться співробітництву з д-вами пострад. простору: подальший розвиток дво­сторонніх відносин та співробітництво в між-держ. регіональних орг-ціях. Україна як дер-жава-засновниця Співдружності Незалежних Держав (СНД) виступає за активізацію багато­стороннього екон. співробітництва, розвиток торг.-екон. та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправ­ності та взаємовигоди. Водночас вона активно розвиває співпрацю з пострад. країнами в таких угрупованнях як ГУУАМ, ЄЕП та ін. Головним завданням 3. п. У. на пострад. просторі є створення зони вільної торгівлі, сприяння роз­витку пром. кооперації тощо. Водночас Україна виступає проти створення наддерж. інституцій у рамках СНД та інших регіональних структур, перетворення СНД у наддержавну структуру федерат, чи конфедеративного характеру.

Традиційно важливе місце в 3. п. У. займає діяльність в Організації Об'єднаних Націй, одним із засновників якої є Україна, та спеціалізованих установах ООН. Активна участь України в цих міжнар. орг-ціях є одночасно інструментом утвердження д-ви на міжнар. арені та засобом ефективного впливу на розвиток світової системи, сприяє здійсненню прагнення укр. д-ви до дієвої участі у формуванні нового міжнар. порядку. Україна надає першочергового значення миротворчій діяльності ООН, спрямованій на відвернення та врегулювання міжнар. конфліктів та є одним із провідних учасників миротворчої діяльності під егідою ООН по всьому світі. Особливості істор. розвитку укр. етносу зумовили його геогр. розпорошеність, призвели до утво­рення чисельних нац. укр. осередків у багатьох країнах у різних частинах світу. Тому підтримання контактів з укр. діаспорою є для 3. п. У. особли­вим завданням, покликаним сприяти розвитку гуманітарних та інших контактів зарубіжних українців з істор. Батьківщиною. Важливою функцією 3. п. У. є захист прав зарубіжних українців, пов'язаних із збереженням ними своєї нац. ідентичності. У процесі становлення та розбудови незалежної України її зовн. політика віді­грала суттєву роль в утвердженні міжнар. статусу укр. д-ви, створенні позитивного іміджу України у світі та визначенні її місця в сучас. Світових Процесах.

«Основні напрями зовнішньої політики України» — постанова ВР України від 2.07.1993, що визначила базові нац. інтереси укр. держави й завдання її зовнішньої політики та засади їх реалізації. Перше обговорення док-та відбу­лось на пленарних засіданнях ВР України 18.03.1993 в доповіді мін. зак. справ А. Зленка та виступах 25-ти депутатів, під час яких було стверджено, що проголошене Україною праг­нення до набуття в майбутньому позаблоко-вого й нейтрального статусу не є і не може бути курсом на ізоляцію та не виключає широкого співробітництва з будь-якими д-вами та між­нар. орг-ціями, у т. ч. і військ.-політичними. Тоді ж було з'ясовано, що зовнішня політика України має бути спрямована на: утвердження та розвиток її як незалежної демокр. д-ви; забезпечення стабільності її міжнар. стано­вища; збереження територ. цілісності та недо-торканності кордонів; включення нац. госп-ва до світової екон. системи; захист прав та інте­ресів громадян України за кордоном; ство­рення умов для підтримання контактів із зару­біжними українцями й вихідцями з України.

Нац. інтереси України у сфері міжнар. відно­син зведені в «Основних напрямах» у 3 групи: стратегічні та геополіт. інтереси, що пов'язані з гарантуванням нац. безпеки України та захис­том її політ, незалежності; екон. інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове госп-во; регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутр. роз­витку України. Принципові ж засади зовн. полі­тики укр. д-ви розвивали положення, визначені Декларацією про держ. суверенітет 16.07.1990, Постановою ВР України «Про реалізацію Дек­ларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин» від 25.12.1990, Актом проголошення незалежності 24.08.1991, іншими док-тами внутр. законодавства; відпо­відали заг.-визнаним нормам та принципам міжнародного права, Статуту ООН, Заключ­ному акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975, Паризькій хартії для нової Євро­пи 1990 та іншим док-там НБСЄ. Тому у своїх двосторонніх і багатосторонніх міжнар. відно­синах укр. д-ва має керуватись принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутр. справи. Вона не є ворогом жодної д-ви, беззастережно засуджує війну як знаряддя нац. політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати будь-які міжнар. спори лише мирними засобами, не ви­суває жодних територ. претензій до своїх сусідів і не визнає жодних територ. претензій до себе.

Україна виходить з того, що в сучас. умовах дотримання прав людини є не лише внутр. спра­вою окремих д-ав; вона сповідує принцип неподільності міжнар. миру та міжнар. безпеки і вважає, що загроза нац. безпеці будь-якої краї­ни становить загрозу заг. безпеці та миру в усьому світі. У своїй зовн. політиці Україна обстоює підхід «безпека для себе — через без­пеку для всіх». Укр. д-ва керується принципом примату права в зовн. політиці, а належним чином ратифіковані дог-ри вважає за частину власного внутр. права, спирається на фундамен­тальні заг.-людські цінності й засуджує практику подвійних стандартів у міждерж. відносинах.

Важливими засадами, на яких реалізується зовн. політика України, в «Основних напрямах» ви­значено недопущення присутності збройних сил інших д-ав на укр. території, а також розмі­щення інозем. військ на територіях інших д-ав без їх чітко вираженої згоди, крім випадків застосування міжнар. санкцій відповідно до Статуту ООН.

Перспективною метою зовн. політики в док-ті названо членство України в Європейських спів­товариствах, а також інших зах.-європ. або заг-європ. структурах. Співдружність Незалежних Держав (СНД) Україна розглядає лише як міжнародний механізм багатосторонніх кон­сультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасни-цями, й уникатиме участі в інституціоналізації форм міждерж. співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити СНД у наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру. Базуючись на визначальних нац. інтересах та принципах, ВР України окреслила здійснення зовн. політики д-ви в таких голов­них напрямках: розвиток двосторонніх міждерж. відносин; розширення участі в європ. регіональ­ному співробітництві; співпраця в рамках СНД; діяльність в Організації Об'єднаних Націй (ООН) та інших міжнар. орг-ціях. Пріоритетними функ­ціями зовн. політики України стали: гаранту­вання нац. безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування нац. еконо­міки; сприяння наук.-техн. прогресові в Україні та розвиткові її нац. культури й освіти; участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності; контакти з укр. діаспорою; інформ. функція.

Одночасно з ухваленням «Основних напря­мів», 2.07.1993 ВР України прийняла поста­нову, що зобов'язала уряд, МЗС, дип. й коне, представництва України за кордоном, інші мін-ва та відомства, які беруть участь у реа­лізації зовн.-політ, курсу, керуватись у роботі «О. Н. 3. П. У.».

Дата добавления: 2015-05-23