Завдання уроків узагальнення знань

Тематичний добір матеріалу для читання дає можливість підвести підсумки вивченого, закріпити здо­буті знання. Здійснюється це на узагальнюючих уроках читання, які вводяться після опрацювання відповідних тем. Їх завдання: а) відновити в пам'яті учнів опрацьоване, тобто повторити і закріпити вивчене; б) навчити їх знахо­дити асоціативні (тобто коли одні уявлення, почуття викли­кають інші) зв'язки у тематиці, змісті прочитаних творів, інакше кажучи, розкрити учням прийом узагальнення; в) залучаючи широкий матеріал, сприяти розвиткові логіч­ного мислення: порівняння спільних рис героїв, встановлен­ня причинових зв'язків в описуваних явищах; г) добором нового матеріалу до теми розвивати пізнавальну діяльність дітей,

Як і кожен урок рідної мови в початкових класах, уза­гальнюючі уроки покликані сприяти розвитку мовлення молодших школярів. Для цього є всі необхідні умови: ви­значена конкретна тема, учні залучаються до діалогічного монологічного мовлення, аналіз значного матеріалу потре­бує від учнів самостійних суджень і втілення їх у відповід­ний мовний матеріал.

Узагальнюючі уроки вводяться протягом роботи над читанками. В усіх класах до кожної з тем читанки передба­чені запитання і завдання, розміщені під рубрикою «Ти про­читав розділ...», їх слід брати за основу проведення уроків узагальнення знань. Пропоновані в них запитання спрямовані на досягнення різних результатів. Запитання типу: «Які оповідання про Радянську Армію ви читали?» — наці­люють на відновлення в пам'яті вивченого матеріалу/ Зовсім іншого спрямування запитання на зразок: «Які твори про осінь вам найбільше сподобалися?». Запитання вимагає відповіді оціночного характеру. А будь-яка оцінка потребує доведення. Учитель повинен скористатися цією можливістю: спитати, чому відповідний твір справив най­більше враження.

Автори читанок вводять і такі запитання та завдання, які спонукають дітей до роздумів, зіставлень. У кінці теми «У колі рідної сім'ї» учням другого класу можна за­пропонувати, наприклад, такі запитання: Кого б ти хотів наслідувати? Ким ти мрієш стати, як виростеш? Подумай, чи відповідають малюнки наведеним висловам.

Залежно від класу, теми опрацьованого матеріалу учи­тель може дати дітям запитання чи завдання, що вимагають пошуків того, що пов'язує дану тему з раніше вивченим. Так, при вгадуванні вірша М. Ісаковського «Тут боєць похований» цілком доречно буде звернутися до класу з проханням назвати твори, в яких говориться про вшануван­ня радянських воїнів-визволителів. Відновлення в пам'яті таких творів, аналіз змісту їх дозволять учителеві привести учнів до сформулювання узагальненої думки: ніхто з геро­їв Великої Вітчизняної війни не забутий, вони — в нашій пам'яті.

Виправдовують себе також завдання чи запитання, відповіді на які потребують осмислення свого власного життєвого досвіду, власних спостережень, наприклад: що робиться в нашій країні (у нашому місті, селі) для охорони природи?

Отже, різноманітний характер запитань і завдань до­помагає вчителеві у виконанні завдань узагальнюючих уроків, їх питома вага, формулювання (узяті з читанки чи дібрані самим учителем) залежать від мети узагальню­ючого уроку, її задоволенню підпорядковується і підготов­ча робота до його проведення.

Підготовка до узагальнюючого уроку і його проведення

До такого типу уроку вчитель готується заздалегідь: визначає мету і зміст уроку, накреслює план його проведення, продумує систему застосування наочності, визначає обсяг і характер завдань, які він дасть учням.

Ще розпочинаючи вивчення розділу, вчитель інформує учнів про те, що по завершенні теми буде проведено узагальнюючий урок. Тема узагальнюючого уроку може збігатися з назвою розділу, який діти починають вивчати, наприклад, «У труді зростаємо». Класовод вправі запропонувати свій девіз, за яким опрацьовуватиметься розділ. Так, приступаючи до вивчення розділу «У час великих випробувань», він націлює четвертокласників на те, що узагальнюючий урок проводитиметься під гаслом «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

На одному з перших уроків з відповідної теми вчитель дає дітям завдання: прочитати додаткову літературу, дібрати ілюстрації, підготувати малюнки, вироби з пластилі­ну, вивчити напам'ять, вірші, уривки з творів, прислів'я, загадки. Певна річ, що кількість і спрямування цих зав­дань диктуються темою узагальнюючого уроку. Доцільно давати учням диференційовані завдання: для всього класу, для групи учнів й індивідуальні.

У процесі роботи над розділом здійснюються екскурсій ведуться, спостереження за певними об'єктами, складають­ся словнички. Увесь зібраний такими способами матеріал неодмінно слід ввести в тканину узагальнюючого уроку. Щоб узагальнюючий урок став уроком узагальнення, необхідно на ньому виставити все, що діти виготовили протягом усього часу роботи над розділом. Це має велике виховне значення і спонукає дітей до спогадів.

Узагальнюючий урок будується не за такою схемою, як урок пояснення нового матеріалу. У ньому немає пе­ревірки домашнього завдання за попередньою темою. До­машнє завдання на цьому уроці — це все підготовлене до цього уроку. З плану уроку випадає і пояснення нового матеріалу, не відомий учням текст не читається, а значить, випускається і робота над його частинами. Основна частина узагальнюючого уроку — повторення й узагальнення опрацьованого. Перед цим лише називаються тема уроку і план його проведення. У кінці учні почують висновок учителя (що нового вони дізналися) і оцінку їх підготовки.

Хід основної частини уроків може і повинен бути різ­номанітним у кожному випадку їх проведення. Слід прагнути до того, щоб такий урок відкривав дітям щось нове, заохочував їх до читання книжок.

Методика рекомендує кілька видів роботи на узагаль­нюючих уроках, які ефективно застосовуються у сучасній школі.

1. Повторювальне-узагальнюючі бесіди. У ході таких бесід діти перелічують твори, присвячені тим чи іншим подіям чи відповідають певній темі, читають уривки з творів для підтвердження характеристик героїв тощо. На кож­ному уроці бесіда має закінчитися узагальненням, оцінкою прочитаного.

2. Переказування. Відповідно до теми уроку застосо­вуються різного типу перекази: вибіркові, повні (із залу­ченням учнів усього класу), які обов'язково слід заверши­ти узагальненням, формулюванням ідеї розглядуваної теми.

3. Різні види читання за книгою і напам'ять. При цьому уривки повинні добиратися цілеспрямовано; на основі їх виводиться головна думка теми узагальнюючого уроку.

4. Вікторини. Запитання «З якого твору уривок?» від­криває можливості для зіставлень і порівнянь, для знаход­ження причинових зв'язків між описуваними епізодами.

5. Розповіді учнів про виготовлені ними речі, про те, що намальовано на картинах-репродукціях, ілюстраціях у книгах. В усіх випадках учитель підводить підсумки уроку.

-. Методика вивчення іменника в початкових класах.

Традиційно при класифікації частин мови враховують спільні лексичні ознаки, граматичні категорії, синтаксичні функції та засоби творення. На цій мовній основі мають формуватись мовленнєві вміння та навички. Під час вивчення іменника має забезпечуватись реалізація мови в мовленні, тобто частину мови треба вивчати на функціональній основі.

Знайомство з частинами мови розпочинається з вивчення іменника як найбільш уживаної частини мови. Вивченням іменника в початкових класах передбачається: 1) формування граматичного поняття про іменник; 2) розвиток навичок правопису відмінкових закінчень іменників; 3) збагачення словника учнів іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мовленні. Ці завдання розв’язуються не ізольовано, а у взаємозв’язку [19, 52].

Молодші школярі вивчають іменник протягом 4 років навчання. У першому класі учні знайомляться із словами, які відповідають на питання що? хто?, що є назвами предметів, виконують логічні вправи на розрізнення назв істот і неістот. У 2 класі вводиться термін іменник (слова, які означають назви предметів), продовжується робота над диференціацією назв істот / неістот, формуються практичні (без уживання термінів) навички розрізнення числа іменників, вмінь групувати предмети за родовими та видовими ознаками. У 3 класі поглиблюється уявлення про такі лексико-граматичні категорії іменників, як назви істот / неістот, власні / загальні назви, розвивається поняття предметності на прикладах іменників, що означають опредмечені якості, дії (сміх, зелень), формується поняття однини / множини, вчаться розрізняти іменники за родами. У 4 класі формуються вміння відмінювати іменники, свідомо вживати відмінкові форми для висловлення думок і правильно позначати відмінкові закінчення. Отже, програмами визначена певна система засвоєння граматичного поняття іменник (мовний матеріал).

Поняття “предметність” поступово розширюється. Учні усвідомлюють, що в поняття предмету входять не лише речі, що є в класі, поблизу школи, люди, тварини, рослини, а й явища природи (роса, блискавка, сніг, мороз), події (війна, гра). У третіх класах учні починають розуміти, що предметом в граматиці ми називаємо також і назви дій (читання, подих), назви якості предметів (синь, краса), внутрішні переживання (любов, радість). Так утворюються поняття про іменник як про всі слова, що відповідають на питання хто? або що? (загальне граматичне значення іменника).

Рід та число іменників учні засвоюють поріняно легко.

У шкільній практиці традиційно розпізнавання роду іменників здійснюється підстановкою займенників – цей, ця, це; він, вона, воно; мій, моя, моє. Важливо під час формування поняття роду довести учням, що визначити рід іменників можна тільки в однині. Рід деяких іменників треба запам’ятовувати (собака – ч.р., путь – ж.р.).

Так само неважко учням зрозуміти, що іменники вживаються в однині і множині, користуючись поняттям один, одна, одно (олівець, чашка, село) і багато (олівці, чашки, сéла). Оскільки учні при визначенні числа звертають увагу лише на смисловий бік поняття (один – багато), слід орієнтувати їх на врахування формального показника категорії числа – закінчення. Це полегшує роботу над розширенням у дітей уявлення про число іменників, які мають форму множини, але називають один предмет (окуляри, ножиці), або, маючи форми однини, називають сукупність предметів (каміння, дітвора).

Збірні іменники учні можуть співвідносити з множиною. Користуючись допоміжним прийомом для множини- ці, вони, мої, учні дійдуть висновку, що слово коріння має форму однини (це, воно, моє), а слово корені (ці, вони, мої) є формою множини від корінь (він, мій).

Вивчення відмінків іменників за програмою передбачається в 4 класі, однак практично з відмінковими формами іменників учні знайомляться під час виконання вправ (змінювання іменників за запитаннями, відновлення деформованих речень, складання словосполучень).

Засвоєння відмінків базується на синтаксичній основі, бо необхідні вміння встановлювати зв’язків слів у реченні. Ось чому про усвідомлення зв’язків слів у речення треба дбати, починаючи з першого класу.

Перші поняття про відмінки доцільно подати на прикладах речень, де один і той же іменник стоїть у різних відмінках. З’ясовують, для чого потрібна зміна закінчень в словах (для зв’язку з іншими словами), що відповідає кожній зміні закінчення (запитання до іменника). Зміна запитання, як правило, приводить до зміни закінчень. Далі діти знайомляться з назвами відмінків. Одночасно учні засвоюють, що до назв людей й тварин ставляться питання – хто? кого? кому? кого? ким? на кому?, а до інших предметів – що? чого? чому? що? чим? на чому?

Алгоритм визначення відмінка: 1) знайди слово, з яким пов’язаний іменник; 2) постав від нього до іменника запитання, відмінок якого визначається; 3) за допомогою питання визнач відмінок.

Значні труднощі викликає розрізнення родового і знахідного відмінків іменників ІІ відміни (назв істот), називного та знахідного (неістоти). З метою попередження помилок у визначенні цих відмінків у методиці рекомендується прийом підстановки іменника жіночого роду із закінченням –а(-я), бо ці іменники мають різні закінчення у всіх відмінках: Надійка любить (кого?) брата (сестру). Батько висадив (що?) дерево (сосну). Крім того, учні мають пам’ятати, що іменник у називному відмінку в реченні завжди є підметом, а у знахідному – тільки другорядним членом речення.

Давальний і місцевий відмінки діти не будуть змішувати, якщо їх вчити, що у давальному відмінку не може бути прийменників, а місцевий вживається з прийменниками.

Вивчаючи відмінювання іменників, звертаємо увагу, що різні відмінки (майже всі) вживаються з відповідними прийменниками, по них можна визначити відмінок: родовий – без, від, до, для, біля; місцевий та знахідний – в, на і т.п.

Правопис відмінкових закінчень – це граматико-орфографічний матеріал, який треба вивчати на синтаксичній основі. Необхідні знання з будови слова, з синтаксису, вміння диференціювати звукові та орфографічні закінчення, обґрунтовувати їх (Наді – пишу закінчення –і, бо перед ним м’який звук [д']). Треба з’ясувати, чому орфографічні закінчення різні в словах земля, сестра (розрізняються залежно від твердості чи м’якості приголосного перед закінченням). Учні мають знати, що ненаголошений у закінченнях іменників тієї самої відміни позначаються так само, як і наголошені того самого відмінка: грýш ею, кáш ею, ї'ж ею – меж éю.

Під час вивчення іменника програма орієнтує на розвиток мовленнєвих умінь. Діти мають вести спостереження за влучним вживанням слів у тексті, пояснювати доречність вживання; знаходити в тексті синоніми та антоніми, пояснювати їх значення та самостійно добирати і вводити в речення; замінювати в тексті зайві лексичні повтори; будувати свої висловлювання за метою та типом тощо.

Під час розбору іменника як частини мови визначаємо: початкова форма (називний відмінок однини); лексичне значення (означає предмет), питання, частина мови; власна чи загальна назва; назва істоти/неістоти; граматичні ознаки (рід, число, відмінок); синтаксична роль (з яким словом зв’язаний у реченні, яким є членом речення)

- Вивчення займенника

Ознайомлення учнів із займенником має важливе зна­чення і для оволодіння наступним граматичним матеріа­лом, зокрема змінюванням дієслів за особами і числами.

Починається формування поняття про займенник із ознайомленням учнів з однією з основних лексичних ознак цієї частини мови: вказує на предмет, не називаючи його. Здійснити це можна так: дітям пропонується визначити, про кого йдеться в такому тексті: «Вона була тиха і несмі­лива. Легко ходила по кімнаті, наводила порядок. Вона ні­коли нікому не заважала».

Керуючись пізнавальною діяльністю школярів, учи­тель вдається до евристичної бесіди:

— Чому ви не можете точно сказати, про кого йдеться в тексті?

— Спробуйте в першому реченні замінити слово «вона» словом «дівчинка». Що тепер вийшло?

— А про кого йдеться в останньому реченні? Звідки ви про це дізналися?

— Отже, замість якого слова вжите слово «вона»? Далі з'ясовується, на які питання відповідають слова «дівчинка» і «вона», до якої частини мови належить слово «дівчинка» і чому. Так учитель поступово підводить учнів до висновку: слово «вона», хоч і відповідає на питання, хто?, не називає ні особи, ні предмета, тому не належить до іменників. Учитель повідомляє, що такі слова назива­ються займенниками.

Розширюючи уявлення школярів про особові займен­ники, учитель організовує спостереження за вживанням їх у різних текстах і вводить терміни «перша, друга, третя особи».

Аналізуючи приклади, діти встановлюють, що займен­ники я, ти, він, вона, воно співвідносяться з одниною імен­ників, а займенники ми, ви, вони співвідносяться з множи­ною іменників; займенник він співвідносний з іменником чоловічого роду, вона — жіночого, воно — середнього, ін­ші особові займенники форм роду не мають.

Свої знання про займенники учні закріплюють на спе­ціально дібраних учителем текстах чи вправах підручника. Школярі відшукують займенники, визначають їх особу і число, а у займенників 3-ї особи однини — ще й рід.

Опрацьовуючи загальні відомості про займенники, тре­ба обов'язково звернути увагу учнів на використання їх для урізноманітнення мови. З цією метою корисно запропо­нувати в поданому тексті замінити повторювані іменники відповідними займенниками.

Наступна робота по формуванню граматичного поняття «займенник» спрямовується на ознайомлення учнів із змі­ною особових займенників за відмінками, тобто з відміню­ванням.

Внаслідок вивчення відмінювання особових займенників учні повинні знати, що:

займенники змінюються за відмінками;

зміна займенників за відмінками служить для зв'язку їх з іншими словами;

називний і давальний відмінки ніколи не вживаються з прийменниками, а місцевий ніколи не вживається без прийменників;

решта відмінків можуть уживатися як з прийменниками, так і без них.

Засвоюючи відмінювання займенників за відмінками, учні повинні навчитися співвідносити форми непрямих від­мінків займенників з формами називного. Школярі мають усвідомити, що форми мене, мені, мною чи тебе, тобі, то­бою — це ті самі займенники я, ти, але змінені за відмінка­ми. Показати це можна, використавши таблицю відмінюван­ня займенників. Спостерігаючи за поданими в ній відмінковими формами займенників, учні й дійдуть потрібного вис­новку.

Подальше формування навичок відмінювання особових займенників відбувається внаслідок зосередження уваги школярів на особливостях відмінювання займенників 3-ї особи. З цією метою вчитель організовує спостереження учнів за таблицею відмінювання займенників 3-ї особи в однині і множині.

Ніяких пояснень того, чому у формах родового, знахід­ного, орудного і місцевого відмінків з'являється н, учням давати не слід. Потрібно, щоб вони запам'ятали, що н з'яв­ляється у займеннику тоді, коли він уживається з прий­менником (у нього, але його), в орудному ж відмінку наяв­ність н є постійною ознакою.

Труднощі в учнів викликає розрізнення форм родового і знахідного відмінків однини займенників усіх трьох осіб. З метою попередження помилок при визначенні відмінків слід навчити дітей користуватися прийомом підстановки іменника І відміни. Наприклад: не бачив мене, тебе, його, її (дівчини) — родовий відмінок; бачив мене, тебе, його, її (дівчину) — знахідний відмінок. Цим же прийомом учні користуватимуться і для розрізнення родового, знахідного, місцевого відмінків множини займенників 1-ї і 2-ї осіб.

У процесі подальшого опрацювання відмінювання зай­менників учням пропонується засвоїти порядок визначення відмінка займенника: 1) знаходжу в реченні слово, з яким зв'язаний займенник; 2) від цього слова до займенника став­лю питання; 3) за питанням визначаю відмінок займенника. Вивчення особових займенників не обмежується лише спеціально відведеними для цього уроками. Під час вивчен­ня дієслова школярі ще раз повернуться до цього матеріалу, закріплять одержані знання про особові займенники.

Дата добавления: 2015-05-23