Лекція ІІ 1 страница

План

Країни Азії та Африки наприкінці ХVIII – у 70 - х роках ХІХ ст.

ІІ модуль

Схід і початок промислового перевороту в Європі. (6 год.)

Типологія державного ладу та соціальної організації країн Сходу наприкінці ХVIII ст.

Колоніальна система у ХІХ – на початку ХХ ст.

Соціально-політичні реформи у країнах Сходу у 1840 – 1870 - х роках.

Мета пропонованої лекції – дати розгорнутий огляд та аналіз висхідної лінії колоніалізму. Кожна з країн, які потрапили у колоніальну залежність або частково втратили свій суверенітет, мала власну специфіку, пов’язану із рівнем її розвитку у попередній період, із її культурно-цивілізаційними особливостями, а також із особливостями колоніальної політики конкретної метрополії. Водночас проявляються, на наш погляд, деякі загальні тенденції входження країн Сходу у світову систему, деякі закономірності процесу модернізації.

Розгляд питань лекції базується на нових підходах відомих сходознавців до проблем колоніальної епохи. Так, питання про типи державного ладу країн Сходу напередодні широкомасштабних територіальних загарбань європейських держав та про основні етапи колоніальної політики всебічно досліджене російськими істориками А.Б. Алаєвим, І.М. Смілянською, М.Р. Аруновою. Загальні риси реформування соціально-політичної системи у країнах, що знаходилися у різній формі залежності схарактеризовані у нових працях Ф.М. Ацамби, В.Ф. Васильєва, В.С. Кошелєва, Р.Г.Ланди, А,С. Мартинова. На основі нових підходів досліджуються духовні процеси в країнах Азії та Африки у публікаціях А.Л. Рябініна, З.І. Левіна, Н.О. Кузнєцової, О.Є. Непомніна, Є.Ю. Усової. Увага приділена виявленню прямих і непрямих чинників впливу європейських держав та європейської цивілізації на зародження нових ідей у суспільній думці Сходу.

У розглядуваний період Схід, який не демонстрував єдиного цивілізаційного цілого раніше, об’єднується у нашій свідомості тим, що він повністю потрапив у ситуацію протистояння Заходу. У цей час не тільки більш розвинені за східними критеріями країни, а й найбільш віддалені куточки Азії та Африки починають відчувати тиск з боку європейських країн в усіх сферах політичного, економічного і духовного життя та демонструють типологічно схожі форми реакції на нього. У той же час ступінь засвоєння, адаптації та відторгнення західних цінностей була різною, що викликало у подальшому нову диференціацію Сходу,яка проявилася в процесі боротьби країн за незалежність і пізніше будівництва їхньої сучасної державності. Тому цей період в історії країн Сходу має велике значення для розуміння всього ходу світової історії.

1.На межі XVIII та ХІХ ст., коли східні суспільства почали відчувати помітний вплив Заходу, їхні суспільно-політичні організації, як і рівень економічного розвитку, дуже суттєво відрізнялися.

Найбільш стабільну оцінку рівня розвитку східних суспільств на початок ХІХ ст. може дати розгляд особливостей їхнього суспільно-політичного ладу – державного устрою та соціальної організації. Такий аналіз дозволить краще зрозуміти реакцію різних східних суспільств на виклик західного світу, наслідки цієї реакції.

Порівняльно-історичний аналіз державного ладу країн Сходу дозволяє визначити типологію їхнього державного устрою. Можна виокремити такі типи держав: феодально-бюрократичний, патріархальний, потестарний і додержавний. Перераховані визначення державного ладу використовуються у сучасній літературі і не викликають заперечень, окрім поняття «потестарна держава», введеного Л.Є. Куббелем та дискутивного до сьогодні. Під потестарною державою ми розуміємо державну організацію, в якій присутня чітко виражена влада верховного правителя при вкрай слабкому державному апараті управління.

З точки зору історико-логічного аналізу названі вище типи державної організації виступають як стадії політогенезу східних суспільств. Однак тривале співіснування держав різних типів дозволяє говорити не лише про відмінність темпів їхньої еволюції, а й про різні її форми – переважання внутрішнього соціально-політичного розвитку у феодально-бюрократичних державах та панування інтеграційних (адаптаційних) процесів в історичному русі патріархальних і потестарних держав, які досить успішно запозичували культурні досягнення оточуючого світу, але переживали при цьому слабку внутрішню еволюцію.

Феодально-бюрократичні держави характерні для османського, китайського та японського суспільств. Для них притаманна висока, у межах середньовічного соціуму, централізація державного ладу та становлення станової структури. Близькими до цих суспільств були корейське та в’єтнамське, які розвивалися у межах далекосхідної політичної культури, а також соціуми Ірану і деяких князівств у Могольській Індії (насамперед Майсур). Іран еволюціонував у шиїтській мусульманській традиції, а князівства Індії – в умовах синтезу мусульманської та індо-буддистської політичної культур.

Як відомо, для далекосхідної політичної культури були притаманні безперервність еволюції та переважання китайської конфуціанської спадщини при збереженні кожним суспільством своєї етнополітичної традиції. Мусульманська політична культура почала формуватися лише з другої половини першого тисячоліття. Вона мала різноманітні етнополітичні витоки відповідно до складного етногенезу близькосхідного суспільства і розвивалася на багатоетнічній основі. Османська держава сприйняла цю культуру, додавши до неї риси тюрко-монгольської спадщини. Ця держава сформувалася тільки на ХVI ст. також під впливом пізньовізантійської державності. Незважаючи на помітні відмінності у політогенезі названих суспільств, можна відзначити існування спільної логіки в організації їхнього державного управління. Всі вони були авторитарними монархіями, верховна влада у яких була лише частково обмежена релігійним законом (у мусульманському світі) або світським законодавством (у далекосхідній політичній культурі), а також притаманними для них потужним бюрократичним апаратом. Державний апарат цих монархій не був знаряддям у руках пануючого класу; соціальний прошарок, який управляв суспільством і тому був пануючим, сам складався із посадових осіб.

Верховна влада в Османській та Цинській імперіях, а також у японській «сьогунсько-князівській» (бакухан) державі мала теократичний характер. Але ступінь та форми сакралізації влади верховного правителя відрізнялися відповідно до особливостей релігійних систем, пануючих у цих державах.

На підставі теократичного характеру влади верховний правитель претендував на власність усіма земними благами й право розподілу цих благ серед підвладного населення. Так, у османських султанських указах містилася формула: «Господь зробив моє місце високого перебування розподіляючим засобом існування серед моїх народів». У мусульманській правовій теорії ствердилося визнання правителя володарем титулу власника землі – ракабе (букв. «шия»), у той час як безпосередні землевласники мали лише право володіння – тасарруф (на зразок лат. dominium directum та dominium utile).

У далекосхідних суспільствах право власності держави на всі землі було проголошене ще на ранній стадії державного розвитку. Як вважають деякі дослідники, у Китаї існувало також ідеологічне обґрунтування права держави розпоряджатися земельним фондом суспільства: там виникло уявлення про розчленування права володіння землею на різні конкретні об’єкти – родючий шар, підґрунт і ґрунтову основу оброблюваної землі; держава проголошувалася власником ґрунтової основи, що теоретично дозволяло їй розпоряджатися всією землею з її надрами. Таку власність можна було б назвати «віртуальною», адже реально держава у Китаї розпоряджалася лише невеликим фондом казенних земель, тоді як більшість земель знаходилися у приватній власності. В Османській імперії, навпаки, до ⅔ оброблюваних земель належали до категорії державних (миріє), що юридично обґрунтовувалося ранніми ісламськими настановами, згідно з якими землі, завойовані зброєю, відходять до державної казни. До того ж після завоювання султанська влада прагнула перевести приватні володіння (мюльк) у розряд земель миріє. Ці відмінності у поземельному праві Цинської та Османської імперій співвідносилися з важливими особливостями їхньої суспільно-політичної системи: у Китаї державне управління будувалося переважно на доведеній до досконалості владній вертикалі, а в Османській імперії з її менш бюрократизованим державним апаратом до управління населенням були залучені й земельні інститути східнофеодального характеру.

Право верховного правителя на землі держави повсюди реалізовувалися у державній регламентації ренти - податку та її розподілі серед правлячого прошарку. Категорії земель – казенні, приватні та ін. – означали не стільки юридичні права володіння, скільки характер розподілу додаткового продукту, виробленого на цих землях; на практиці нерідко держава жалувала навіть не саму землю, а визначені рентні надходження з неї, які збиралися державними збирачами податків. Все це дало підстави дослідникам характеризувати подібну суспільно-економічну систему як «командно-адміністративно-розподільчу» та розглядати державну владу як деспотичну.

Правителі Ірану не мали влади сакральної. Іранський шах, згідно з доктриною шиїтів – імамітів, мав тільки світську владу, допоки був «утаємничений» імам – останній сакральний керівник общини імамітів. Шиїтським імамам приписувалася наявність таємничої божественної благодаті, адже вони походили від роду Алі Абу Таліба, двоюрідного брата і зятя Пророка. Відсутність духовного глави держави дозволяла іранським вищим духовним авторитетам як ретрансляторам волі утаємниченого імама претендувати на особливий суспільно-політичний статус. Корейський ван і в’єтнамський куок вионг як глави номінальних васальних держав визнавали китайського імператора посередником з Небесним світом. Разом із тим були присутні риси і їхнього обоготворення. Так, персона вана визнавалася священною, його особисте ім’я було заборонено промовляти, воно замінювалося умовним найменуванням.

В усіх перерахованих суспільствах вищим органом управління була Державна Висока Рада, призначувана верховним правителем. Це відповідало коранічним настановам і конфуціанським рекомендаціям, відповідно до яких правителеві належало у справах управління звертатися за порадою до свого оточення, хоча рішення він приймав одноособово. У Китаї склад Ради був традиційно визначений відомим колом вищих посадових осіб – голів відомств і палат виконавчої влади; наближені до імператора чисельно мали у ній незначну вагу, на відміну від султанського дивану в Османській імперії, склад якого більшою мірою залежав від волі султана.

У державах, де виникли другі центри влади в особі великого візира, садразама, Османської імперії, сьогуна Японії й тюа Північного і Південного В’єтнаму, і верховні правителі яких фактично були позбавлені політичної влади (Японія, В’єтнам) або їхня участь в управлінні державою була обмежена (Османська імперія), сформувалися також ради у межах цього другого центру влади. Вони реально й управляли державою. Там, де верховний правитель тримав у своїх руках правління (Китай, Корея), важливої ролі набував державний Секретаріат. Через нього надходили на підпис хуанді або вана державні акти, він займався прийомами правителем посадових осіб.

У державах цього типу були розподілені двірцеві та державні служби і джерела їхнього матеріального забезпечення. Водночас такий розподіл не можна вважати повним: урядовий апарат включав відомства, які обслуговували (Китай) або контролювали (Японія) імператорський двір, до того ж чисельний двірцевий персонал кількісно не поступався перед столичним державним апаратом.

Важливою частиною політичного життя еліти була боротьба між вищим персоналом двірцевих служб (часто головними євнухами) та урядовими сановниками за вплив на верховного правителя та право призначати чиновників.

Посадові особи держав феодально-бюрократичного типу були організовані по-різному: у далекосхідній політичній традиції чиновництво було вишикуване за ієрархією цифрових рангів, кожному рангу відповідала посада у державному апараті. У мусульманській культурі склалася менш формалізована драбина службових посад й відповідна, але не завжди чітко окреслена, ієрархія чинів – титулів (паша, бей, ефенді тощо).

Помітними були й відмінності у структурі державного апарату. У конфуціанському суспільстві вона була строго бюрократичною: традиційно існувала визначена кількість установ, функції яких були достатньо чіткі й розподілені: це були шість (в Японії чотири) відомств – чинів, податків, церемонії, військового, судового, громадських робіт – й низка палат спеціального призначення (у Китаї – управління імперських жертвоприношень, прийомів, конюшень, зерносховищ та ін.). Крім того, до центрального державного апарату належав Цензорат. Важливою частиною держапарату були наукові й освітні установи: книгосховище, академія.

У мусульманській традиції держапарат складався з посадових осіб, а персонал їхніх канцелярій рекрутувався переважно або частково із свити самих сановників. Ця частина персоналу не була включена у посадову ієрархію й не підлягала контролю з боку держави (зазвичай перша роль у ній належала «майордому» сановника – кехья, або кетхуда, у підпорядкуванні якого знаходився штат писарів – кятибів). У такій системі тісно перепліталися особисті зв’язки зі службовими відносинами, які тим самим порушували посадову ієрархію. Так виник інститут «неформальних чиновників», яких Порта у своїх централізаторських прагненнях намагалася включити до офіційного «табеля про ранги». На думку російських османістів, в імперії існувала тенденція до зміцнення ролі канцелярій при посадових особах та їх бюрократизація.

Держапарат Османської імперії очолював великий візир (садразам); йому султан передовіряв військово-адміністративну владу, нагляд за фінансами, прерогативи вищої судової інстанції. Садразаму належало право призначення вищих посадових осіб. Нижче на службовій драбині знаходилися два кадіаскери – Румелії та Анатолії, які очолювали судову владу держави і призначали головних суддів (каді аль-кудат) у провінції. Далі у цій посадовій ієрархії перебував шейх-уль-іслам (фактично релігійний цензор урядової влади, до компетенції якого належало релігійне обґрунтування та апробація всіх законодавчих актів султана. У XVIII ст. проявилася тенденція зміцнення влади релігійних інститутів і шейх-уль-іслама, йому почали підпорядковуватися кадіаскери.

Діяльність відомств, палат та їхніх чиновників у конфуціанському суспільстві була строго регламентована державними зводами законів. А в Османській імперії розпорошені канун-наме і фермани не були систематизовані й об’єднані в одне ціле (як і в решті мусульманських держав, які теоретично повинні буди наслідувати лише релігійні настанови і для яких «єдиною конституцією» був Коран).

Відносини між посадовими особами у Китаї базувалися на ритуальній практиці та особливому придворному церемоніалі.

Тому відповідно до цього існувало спеціальне відомство, яке одночасно управляло сферою освіти. У мусульманській культурі освіта, як і судочинство, було сферою діяльності духовенства.

У центральному апараті конфуціанських держав, як вже зазначалося, було відомство громадських робіт. В Османській імперії організація таких робіт була функцією органів місцевої влади; там державна барщина не мала регулярного характеру і виконання громадських робіт частково оплачувалося казною. Китайський феномен, можливо, пояснюється характерною рисою далекосхідної (як і південно-східно-азійської) культури: у ній поміж державних повинностей домінували особистісні – виконання узаконеної норми громадських робіт, примусове несення військової служби та виплата подушного податку, невідомого податному мусульманському населенню (подушний податок джизію сплачували іншовірці). У мусульманській культурі не було, за незначним винятком, й узаконеного кріпосного стану, на зразок корейських нобі.

На територіально-політичному просторі Цинської, Османської імперії, Японії та В’єтнаму існували вкраплення напівсамостійних політичних утворень. Незважаючи на це, там переважала відносно одноманітна система територіально-адміністративного поділу декількох ступенів та організація у центрах цих підрозділів місцевих державних органів влади. Це дозволяло державі забезпечувати контроль над населенням. Сфера самоврядування у державах цього типу обмежувалася сільською общиною, міським кварталом або професійним об’єднанням.

Провінційні органи влади у конфуціанській культурі формувалися з чиновників більш низьких рангів. Вони очолювалися губернаторами провінцій – повновладними правителями, чиї повноваження, однак, не поширювалися на формування підлеглого апарату: призначення на посаду відбувалося за волею імператора і тільки за рекомендацією губернатора.

В Османській імперії голова провінційного управління валі мав прерогативу призначення всіх військово-адміністративних посадових осіб провінції: він прибував у провінційну столицю зі своїм двором і свитою, з яких формував апарат управління. Однак сам він знаходився під відкритим і таємним наглядом двох інших головних чиновників провінційних служб – судді та дефтердара (чиновник фінансового відомства).

Крім названих механізмів підпорядкування столичному урядові провінційних органів влади, існували й інші, більш соціально-правові, ніж бюрократичні: нетривалі терміни їхнього перебування на посаді (у Китаї не більше 3-х років); у Китаї строгою була заборона служити у своєму повіті, області, провінції та перебувати в одному відомстві чиновникам-родичам; скрізь практикувалися різні форми заручництва (в Японії – санкін котай). Аналогічне призначення мала посада тимчасово виконуючих обов’язки високого провінційного чиновника у Китаї.

Важливі відмінності були у структурі місцевого управління Цинської імперії, корейської держави, з одного боку, і Османської імперії – з іншого. У Китаї та Кореї бюрократична владна вертикаль досягала вузької сфери сільського самоврядування. В Османській імперії на нижчих ланках адміністративно-територіального розподілу, а часто замість них була поширена «вотчинно-сеньйориальна» система управління. Вона реалізовувалася через умовні земельні пожалування, власники яких були наділені тимчасовими або пожиттєвими, рідко спадковими, військово-адміністративним, частково фіскальним та судовим імунітетами, але без втручання у сільське самоврядування.

На XVIII ст. в усіх державах феодально-бюрократичного типу широкого розповсюдження набувають корупція, купівля посад та звань, призначення на посаду через протекцію; занепадає їхня військова могутність; посилюється тенденція до спадкової передачі посад, порушення службової ієрархії, зростає сепаратизм; загострюється внутрішньополітична боротьба за владні позиції серед різних угруповань політично та економічно панівних прошарків. Сепаратистські прагнення провінційних властей у поліетнічних імперіях посилювалися за рахунок зростаючого етнічного регіоналізму. Все це на початок ХІХ ст. стало відображенням серйозної політичної кризи феодально-бюрократичних держав. З огляду на те, що криза охопила й соціально-економічну та культурну сферу, її часто називають системною.

Високоорганізовані за середньовічними масштабами феодально- бюрократичні держави були лише великими островами у морі патріархальних, потестарних і додержавних політичних утворень Азії та Африки. Майже всю Північну Африку, Кавказ, Центральну та Південно-Східну Азію складали держави зі слабкою централізацією управління. У природно-географічному сенсі ці території належали до гірських, аридних і тропічних зон, важкодоступних для господарського освоєння доіндустріальними суспільствами.

Більшість держав, які можна віднести до патріархальних, не мали, на відміну від Китаю та Японії, багатовікової політичної спадковості. Впродовж Середньовіччя вони входили до складу різних державних утворень, етнічний склад яких постійно змінювався. Консолідувалися вони у сучасних кордонах лише на XVII і навіть на XVIII ст. Ці нові держави здебільшого сприйняли політичну культуру попередніх політичних утворень без помітної трансформації соціального та державного ладу. Це свідчило про досить повільні темпи їхньої внутрішньої еволюції.

Політична організація і соціальна структура цих держав були досить різноманітні. Для держав цього типу характерним було: слабка централізація, часті династичні кризи, малорозвинений державний апарат, велика питома вага суспільного самоуправління, данницькі відносини із населенням вассальних периферійних територій, станово-статусний характер соціальної організації.

Всі незалежні держави патріархального типу були спадковими монархіями. В аграрних суспільствах Південно-Східної Азії (Бірма, Сіам, Лаос, Камбоджа, султанати Малаккського півострова) численні члени правлячої династії, об’єднані родовими зв’язками, представляли верхній ешелон правлячого прошарку (Бірма, Сіам) і навіть майже весь правлячий прошарок (Камбоджа). Водночас еліта мусульманських султанатів Малайї складалася з багатих купців і мусульманського духовенства. У державах Центральної та Західної Азії, де верховну владу формувала племенна верхівка кочівників (Афганістан, Бухарський емірат, Хивинське та Кокандське ханства), вищі державні посади обіймали представники роду і племені правителя. У правлячих династіях мусульманських Магрибу і Західної Азії (Марокко, Західна Триполі, зейдитський Ємен, ібадитський Оман, шерифат Хиджазу), які сформувалися на основі міської близькосхідної культури, відзначається менша участь в управлінні найближчих до правителя родичів.

Там перевага могла надаватися привілейованому інституту мамлюків, європейського або закавказького походження, або навіть рабам гвардійцям (абід) із африканців. Все ж і в Марокко, і в Омані, так само як в Ірані, друга столиця з оточуючою територією традиційно відводилася для управління наступникові престолу.

У державах Азії не існувало строгих правил престолонаслідування (у мусульманських суспільствах перевага надавалася старшому у великій сім’ї – братові батька, братові або синові правителя).

У патріархальних суспільствах влада часом розглядалася як надбання всіх членів правлячої родини з рівними правами кожного на неї. У Сіамі члени сім’ї правителя навіть мали рівне право носити царські регалії. Крім того, у багатьох державах цього типу наслідування престолу поєднувалося з обранням престолонаступника із числа претендентів на трон, яке здійснювали різні категорії населення (у Марокко – улеми, в Омані – улеми та під великим впливом шейхів племен, у Гірському Лівані – землевласницька спадкова знать, а у Бухарському еміраті, Афганістані, Камбоджі, а також у мусульманських султанатах Малайї – члени Державної ради або Ради знаті).

У більшості патріархальних держав верховна влада мала теократичний характер: сакралізація влади була головним способом її легітимації. Однак форми сакралізації були різними і, зазвичай, більш архаїчними, ніж у державах феодально-бюрократичних. У тих країнах Південно-Східної Азії, де зберігся вплив індуїзму, існувало обожнювання верховного правителя – богоцаря (девараджа). У Камбоджі і Сіамі був прийнятий шиваїтський культ обожнювання правителя.

У Тибеті існувала інша форма теократії. Там верховна влада здійснювалася головою ламаїстської церкви – далай-ламою, який ушановувався як живий бог.

Патріархальним державам Сходу, як і шиїтському Ірану, був відомий і світський варіант верховної влади – у султанаті Маскату, а також у Бухарському еміраті, Кокандському та Хивинському ханства Середньої Азії, які були створені у другій половині XVIII ст. племенними династіями. Світський характер мала також влада афганського шаха, який уважався у афганських племенах верховним вождем племен, першим серед рівних йому племенних ханів.

Правитель у патріархальних державах прагнув утримувати у своїх руках всі важелі державного управління: він призначав посадових осіб, був вищою судовою інстанцією, арбітром у внутрішньополітичних конфліктах, головнокомандувачем.

Для патріархальних держав характерними були й такі особливості: відсутність розподілу двірцевих і державних служб; сфери приватного життя верховного правителя у суспільно-політичній свідомості не були відокремлені від державних; верховний правитель здійснював свою владну волю з допомогою групи радників; у мусульманських патріархальних державах не виникли другі центри влади (замість них існував феномен «заступника» монарха); у мусульманських патріархальних державах військові сили не були централізовані.

Політична культура не мусульманських південно-східно-азійських патріархальних держав, як і в Південній Індії, мала свої відмінні риси. Насамперед, центральний апарат під впливом китайської політичної культури складався із численних відомств. Однак між ними не існувало чіткого розподілу функцій. Більшість відомств займалися обслуговуванням палацу верховного правителя.

У патріархальних державах не була чітко визначена територіально-адміністративна структура. Вона складалася з однієї ланки (провінція або область), рідко мала два і більше ступенів. У державах такого типу переважала гетерогенна територіально-адміністративна система управління. Це обумовлювалося не тільки їхніми цивілізаційними особливостями, а й незавершеністю процесу політогенезу, насамперед слабкою територіально-політичною консолідацією.

У своєму історичному розвитку патріархальні держави постійно потрапляли у зміну періодів посилення і занепаду центральної влади, що супроводжувалося піднесенням і кризами їхнього господарського та політичного життя. Але ці кризи не мали системного характеру, як було у ХVIII ст. у феодально-бюрократичних державах, бо викликані вони були не глибокими зрушеннями у соціально-економічній сфері, а внутрішніми та зовнішніми політичними ускладненнями або були наслідками природних катаклізмів.

Потестарні та додержавні утворення на XVIII ст. були не дуже поширеним явищем. Більшість з них давно втратили незалежність й складали родоплеменну периферію феодально-бюрократичних і патріархальних держав. Деякі з цих етнополітичних утворень мали тривалу історію, але частіше потестарні держави були недовговічними. Кордони таких утворень були часто непостійними і залежали від кількості племен, які визнавали владу подібних лідерів. Так, казахські жузи – етнотериторіальні утворення, поділялися за принципом генеалогічного старшинства, або від хронологічної послідовності їхнього виникнення, на Старший (Ули), Середній (Орта) та Молодший (Киши), - включали у різний час різну кількість ханств, що дало підстави дослідникам говорити про «пульсуючий» характер політогенезу казахів. Подібне явище можна спостерігати й в Аравії.

До потестарних держав можна віднести, крім казахських ханств, аравійські султанати Аден у Південному Ємені, аль – Касирі і аль – Куайті у Хадрамауті, міста – держави типу шейхства Кувейт в Аравії та Ачехського султанату на Суматрі та ін.

Для потестарних державних утворень характерним є наявність авторитетної (але не авторитарної) верховної влади. У казахських ханствах вона була виборною: хан обирався племенною елітою із «султанів», нащадків Чингіз-хана. Вони складали статусну аристократичну групу торе. Разом із тим спостерігалася тенденція до передачі ханського звання членам сім’ї та нащадкам впливового хана. У Кувейті верховна влада передавалася у спадщину всередині роду засновника держави. І в Аравії, і у казахських ханствах вища влада мала патріархальний і світський характер. У Південно-Східній Азії голова потестарного утворення хоча і обирався, але із обранням набував священного статусу, а його поведінка визначалася складним придворним ритуалом. До функцій верховної влади належали: захист населення від зовнішньої загрози, командування племенним або общинним ополченням, судовий арбітраж, участь у релігійних церемоніях. Політична воля такого правителя не поширювалася на сферу внутрішньоплеменного та кланового управління. Воно здійснювалося місцевою елітою (у казахів: аксакалами – племенними і родовими головами, біями – суддями та батирами – військовими керівниками. Відносини між ханом та підвладними йому мали характер зв’язку патрона і клієнтів. Такі відносини пронизували все суспільство. Хан не мав органів примусу, власних військових сил, особливих прав на землю. Згідно з казахським звичаєвим правом, на худобу та продукти скотарства існувала приватносімейна власність, земля під зимовими пасовищами була у власності малої общини, водні джерела та літні пасовища належали більш широкому общинному об’єднанню, територія кочування племені або племенного об’єднання була спільною власністю такого об’єднання. Аналогічна система існувала і в аравійських кочівників. Їхня еліта мала права приватної власності (мюльк) лише на оброблювану землю в оазах.

Такі взаємовідносини дозволяли будь-якому племені або родові змінити свого патрона, а також припинити підпорядковуватися хану, ввійшовши зі своїми землями до складу іншого ханства. Очевидно, що у свідомості казахів-кочівників було слабко відображене уявлення про політичне «підданство», тобто підпорядкування голові держави, але переважало почуття родинності, генеалогічного зв’язку між племенами, які формували різні ханства.

Апарат управління у потестарних державах був мінімальним. Інколи він представляв собою деяку кількість радників, писарів і кур’єрів. Характерним було те, що службовці держапарату рекрутувалися із середовища низькостатусного залежного населення. Ханська ставка у казахських ханствах часто була розташована на кордоні із завойованим осідлим землеробсько-міським населенням. Воно традиційно сплачувало податки правителеві, і тоді в апараті управління з’являлися збирачі податків та інша традиційна адміністрація. У середовищі пануючого етносу, що створив державність, була відсутньою або перебувала на початковому етапі становлення податкова система. Так, у Ачехському султанаті правлячий рід існував за рахунок морської торгівлі, судових штрафів та султанських земель. У султанаті спадкова знать зберігала військово-політичну і судову владу, не будучи витіснена державним апаратом управління.

Дата добавления: 2015-05-23