Лекція ІІ 2 страница

Важливі державні проблеми хан обговорював на зборах представників племенної еліти.

Украй слабка владна вертикаль, недостатня легітимація верховної влади, відсутність поземельних відносин східнофеодального характеру та особистої залежності основного населення, тобто слабкість або відсутність так званих несучих конструкцій державної системи традиційних суспільств, змушували главу потестарної держави спиратися або надавати особливого значення «владі політичної культури». Це – мистецтво примирення суперників, дар красномовства, розсудливість, досвідченість, зв’язки, проведення гнучкої внутрішньої політики, вдалі зовнішньополітичні маневри у відносинах з британськими резидентами і правителями Перської затоки, ефективне лавірування між турецькою владою, саудівськими емірами та намісниками Мухаммеда Алі в Аравії.

Стрижнем політичної консолідації додержавних етнополітичних утворень, таких, як нестійкі конфедерації племен у внутрішній Аравії, була їхня соціальна організація, яку можна назвати статусно-ієрархічною. Подібною організацією вирізнялися й потестарні держави, що, зрештою, полегшувало їхню політичну консолідацію.

Соціальна організація традиційних східних суспільств більшістю дослідників розглядається як станова на тій підставі,що у цих соціумах панував розподіл населення на соціально-правові категорії. Водночас, поняття «стан» має такий широкий зміст, що його застосування втрачає свою пізнавальну цінність. Таке його вживання означає констатацію тільки одного очевидного факту: суспільство розподілялося не на класи відповідно до місця соціальних груп у процесі виробництва, а на соціальні прошарки за їхнім правовим становищем. Звісно, це не виключає застосування до традиційних суспільств у інтересах вивчення соціально-економічних відносин класового аналізу, що є важливою дослідницькою процедурою, яка, на жаль, не враховує того, як суспільство усвідомлювало себе та саморегулювалося.

Розподіл суспільства на соціально-правові категорії пов'язаний із державною законотворчістю або пануванням звичаєвого права. Звичайно, для різних типів східних держав притаманні й різні форми їхньої соціально-правової організації. Не всі з них можна вважати «станами».

У XVIII ст. ознаки консолідації суспільства на великі прошарки, які мали спільний соціально-правовий статус, спостерігалися на Сході лише у феодально-бюрократичних державах. Тому тільки про них можна говорити щодо становлення станового ладу. Стосовно соціального ладу додержавних і потестарних політичних утворень у сходознавстві використовується таке поняття, як «статусно-ієрархічне суспільство». Щодо соціальної організації патріархальних держав, то використовується визначення «станово-статусне суспільство». Ці термінологічні поняття ми беремо за основу при визначенні соціальної організації різних східних суспільств на межі XVIII – XIX ст.

Суспільство у додержавних і потестарних утвореннях розподілялося на страти з населенням привілейованим (знатним, повноправним), вільним і неповноправним (залежним). Повноправний (вільний) прошарок населення був відносно однорідним, хоча й розподілявся на племена і общини, які не оподатковувалися; вищі та середні страти розподілялися на різні статусні групи. В усіх стратах переважали спадкова передача влади та висока самооцінка сімейно-родинної генеалогії.

Розрізнялися такі суспільства за формами їхньої суспільно-політичної самоорганізації. У Хадрамауті племена і статусні групи (крім рабів) мали власне самоврядування, яке визначало особливу жорсткість його статусно-ієрархічної системи. Найчастіше межа розподілу на страти проходила всередині кочового або осілого племені або землеробської общини.

Суспільство патріархальних і феодально-бюрократичних держав Сходу мало свої форми соціальної організації, але й у них можна прослідкувати сліди архаїчного розподілу на три страти.

Нижча страта – «підлих», «низьких» (кит. цзяньмінь, кор. чхонмін, бербер. імазіген – «безсоромні», «ганебні») – у патріархальних і феодально-бюрократичних державах представляла собою ієрархію відносно замкнених неповноправних статусних груп. Найнижче становище у цій ієрархії займали раби, які існували в усіх східних суспільствах. У мусульманських суспільствах інститут рабства, як правило, мав некабальне походження, і статус раба міг навіть (це стосується передусім рабів неафриканського походження) стати трампліном для чиновницької і військової кар’єри, до того ж іслам рекомендував звільнення рабів, котрі стали мусульманами. У далекосхідній та південно-східноазійській культурах рабство було переважно кабальним; у Сіамі, наприклад, людина могла продати лише частину своєї свободи й пізніше її викупити. У Китаї існував ще й інститут казенних рабів, ними ставали злочинці, засуджені за важкі злочини; по завершенню терміну покарання вони могли відновити свій статус. В Японії подібного типу злочинці складали неповноправну групу хінін (букв. «нелюдина») і використовувалися в обслуговуванні місць страти і захоронень страчених. Вони складали особливу спільноту зі своїм головою.

До страти зневажених («низьких») зараховувалися й особи певних ремесел, які були колись табуйованими заняттями. В ісламських і буддистських уявленнях – це ті професії, які занапащають людину торканням до «бруду смерті й крові» людей і тварин (обмивальщики трупів, плакальщиці, могильщики, м’ясники, дубильщики шкір та ін.). Людьми низьких професій майже скрізь вважали музикантів і акторів (але не співців-розповідачів!), фокусників, дресирувальників тварин. Можливо, це пояснюється уявленнями про гріховність зречення акторів від свого справжнього обличчя та імені.

Особливе місце у цій страті займали особисто залежні (які віддалися під покровительство або продали свою свободу). Інколи їх називають кріпосними. У Кореї спадкові кріпосні (нобі) складали до половини населення. Така залежність часто пов’язувалася зі статусом домашніх слуг, дворової челяді, а також із обробкою чужої землі та наймом.

У мусульманському суспільстві неповноправність мала релігійно-політичне походження. Вона відображалася у сплаті подушного податку – джизії, у забороні обіймати державні посади й нести військову службу, виступати свідком у мусульманському суді, а також у багатьох побутових обмеженнях.

У далекосхідному соціумі, для якого до проникнення християнства притаманною була релігійна толерантність, релігійна приналежність не породжувала неповноправного стану. Але там досить чітко визначалися правові відмінності між простолюдинами і цзянь-мінь («підлими»): представники низьких статусних груп не допускалися до екзаменів на вчене звання і не могли обійняти чиновницьку посаду, хоча й служили у канцеляріях як обслуговуючий персонал – розсильні, сторожі, навіть збирачі податків, якщо низькостатусний китаєць змінював професію і, отже, потрапляв до списку однієї із статутних груп простолюдинів (тобто землеробів, ремісників, торговців), то заборона на участь в екзаменах, купівлю посади або вченого звання все ж ще поширювалася на його нащадків у двох поколіннях (синів та онуків). У Сіамі низькостатусне залежне населення було поза поширеною на решту населення ранговою системою. В Індії її розділяли кастові межі. У Магрибі вони знаходилися поза системою місцевого племенного самоврядування.

Середня страта – простолюдини (лянмінь у Китаї, янмінь у Кореї, райа в Османській імперії, синьєта в Бірмі) вважалися у мусульманському суспільстві повноправними, а на Далекому Сході і в Південно-Східній Азії – вільними. Переважна більшість з них володіла землею, а поза південно-східноазійським землеробським суспільством крім землі – ремісницькою професією та знаряддями праці або торговим капіталом. Всі вони були обтяжені різними повинностями, і, за тюркськими поняттями, складали «казну» держави, а згідно з арабською суспільно-політичною думкою, були тими, хто здобував засоби до життя власною працею, на відміну від посадових осіб, улемів та інших, які отримували свій добробут із чужих рук.

До складу повноправних (вільних) у патріархальних і феодально-бюрократичних державах належали й ті, хто не був обтяжений повинностями через те, що втратив свій общинний наділ або ще не набув майстерності у ремеслі, будучи орендарем або поденщиком, учнем або несамостійно працюючим підмайстром. Відносини експлуатації всередині цієї страти мали зазвичай патріархальний характер й подібні були до взаємин старших і молодших у сім’ї, наставника й учня у процесі навчання. Увесь цей прошарок, який представляв більшість населення східних держав, не був єдиним. Він розпадався на багато статусних груп. Основою розподілу були різні види трудової діяльності – землеробство, ремесло, торгівля. Особи, зайняті цими видами діяльності, були записані до різних кадастрів, і податки з них вираховувалися по-різному. На периферії патріархальних держав населення іноді було зобов’язане сплачувати данину не на користь держави, а на місцевих пануючих родів або племінних вождів. Статусно соціально-правові групи могли формуватися й за етнорелігійними та судово-правовими принципами. Вони могли обіймати положення, проміжне між стратами, наприклад сейїди у мусульманському світі, послідовники різних релігійно-правових шкіл в ісламі (мазхабів) тощо.

Ці статусні групи характеризувалися наявністю відомої коріоративної солідарності та мали деякі права самоврядування. Однак тільки родоплеменна організація, землеробська община, міський квартал, ремісницький цех, купецька гільдія були тими спільнотами, які у патріархальних соціумах користувалися відносно широким самоврядуванням, який був важливим механізмом саморегуляції суспільства зі слабкою державною централізацією. Водночас в умовах існування нерозвиненої владної вертикалі та розпилення владних повноважень поміж можновладної верхівки, в умовах панування натурального господарства та відсутності ефективних засобів зв’язку система самоврядування посилювала соціальну розрізненість.

У феодально-бюрократичних державах існував жорсткий адміністративний контроль над тягловим населенням та органами його самоврядування. Він певною мірою й урівнював правове становище різних категорій платників податків. Зближенню між ними сприяли розвиток товарно-грошових відносин та соціально-політичні процеси, пов’язані із залученням цих країн до міжнародних економічних і політичних контактів, а також розквіт міської простонародної культури. Таким чином, внутрішньо розрізнене станово-статусне суспільство еволюціонувало у більш консолідоване станове. Правове оформлення цей процес знайшов лише в Японії під час Реставрації Мейдзі, коли три простонародні статусні групи (но, ко, сьо) законодавчо були об’єднані в один стан – хеймін, урівняне перед законом із двома іншими станами – кадзоку (придворна аристократія і військова знать) і сидзоку (служиле військове дворянство).

Верхня страта у патріархальних та феодально-бюрократичних державах в основному представляла правлячий прошарок суспільства, який мав низку привілеїв. Особливо суттєвими з них були часткове або повне звільнення від податків і трудових повинностей, судові й пенітенциарні послаблення. Ядром правлячого прошарку були посадові особи державного апарату. Визнання владних повноважень цього прошарку знайшло своє підтвердження у суспільно-політичних уявленнях. Так, згідно з конфуціанською думкою, суспільство розподілялося на тих, хто займається розумовою та управляє, й тих, хто зайнятий працею фізичною і є підлеглими. Аналогічним чином розподілялося суспільство у політично-правових уявленнях мусульманського світу, відповідно до яких «люди меча» і «люди пера» виокремлювалися з-поміж решти населення, названого райа – тими, котрих пасуть, ведуть (букв. райа – пасти стадо). При цьому до числа райа потрапляли найбагатші люди держави – мусульманські купці, відкупники митниць, єврейські й християнські лихварі – банкіри, а також сановна релігійна немусульманська «бюрократія» - патріархи, екзархи, головні раввини та їхнє оточення, кого османська влада, незважаючи на авторитет серед єдиновірців, могла піддати будь-яким покаранням чи ганебній страті.

До верхньої страти, окрім чиновництва, належали й деякі категорії відзначеного привілеями населення. Насамперед це були сім’я та родичі правителя; вони вважали, що мають спільні із правителем права на управління населенням з огляду на походження від спільного предка; від сім’ї правителя залежало продовження його роду, з її членів призначалися, нерідко через його примху або поблажливість долі, престолонаступники. Всі вони претендували на вищі посади у державному апараті й нерідко їх обіймали. Крім того, завдяки родинним зв’язкам з правителем вони претендували на відповідні їхньому становищу спосіб життя та прибутки. Зазвичай члени сім’ї та найближчі родичі голови держави мали право на відрахування з державної казни. Крім того, вони користувалися прибутками з великих земельних пожалувань, які, як правило, не переходили до їхньої власності, залишаючись у категорії казенних земель.

Розміри цієї статусної групи були різними. В Османській імперії ця група обмежувалася гаремом і найближчими родичами султана. У племінних династіях Середньої Азії, Афганістану та Ірану ця група була більш широкою. На Далекому Сході і в Південно-Східній Азії вона могла нараховувати багато тисяч осіб (до 40 тис. за династії Мін у Китаї), і тоді численний рід монарха розподілявся за ступенем родинності та відповідними рангами знатності на кілька груп. Ці групи мали різні права та привілеї. Так, у Камбоджі родичі здатя до п’ятого коліна, які нараховували декілька сот осіб, складали соціально-правову групу преах вонгса; вони жили у столиці за рахунок роздач із палацу й претендували на вищі посади, обіймання яких приносило прибутки з посадових полів. Тисячі родичів більш далеких ступенів – преах вонг – жили у провінції на прибутки від своїх земель, але, обіймаючи посади у столичному апараті управління, отримували й прибуток від казенних полів. У Сіамі родичі правителя мали високі ранги за системою сактина й отримували від казни відповідно до свого рангу визначені довольство та обслуговуючий персонал. У Бірмі родичі минджи, власники титулів знатності, були зобов’язані проживати у столиці під наглядом монарха і могли розраховувати на вищі посади та прибутки від земельних пожалувань. У Китаї існувала система 12 рангів знатності, яка відповідала ступеням родинності з імператором. Ці ранги співвідносилися з рангами посадовими, на які б могли претендувати носії рангів знатності. До верхньої страти належали також знатні сім’ї, не пов’язані родинними зв’язками з сім’єю правителя. Вони мали титули (мусульманські держави, Бірма) або ранги знатності (Китай, Сіам) звичайно нижчі, ніж найближчі родичі правителя. Ця знать походила з тих, хто найбільше прислужився тронові (переважно у державах феодально-бюрократичного типу), або із можновладних родів (у державах ПСА). Вони, як і родичі монарха, мали виняткові права на обіймання високих посад (у Китаї, мабуть, після успішного складання екзаменів на вчений ступінь).

Ці два аристократичні соціальні прошарки – родичі монарха і знать – передавали свій привілейований статус у спадщину, хоча й з пониженням рангу знатності у наступному поколінні.

Крім усього, існувала велика соціальна група,яка складалася з тих, хто мав право на обіймання посади завдяки своїй освіті, «тіні» свого сановного батька, спадковому статусу самурая (Японія) або янбана (Корея), але посади не обіймав подібно до тих, хто вже був на пенсії або очікував чергового призначення, або, маючи вчений ступінь, не мав посадового рангу (Китай). До цієї категорії осіб, належних до правлячого прошарку та привілейованих, відносилися й ті,хто був задіяний у підготовці чиновників через систему освіти, - всі вони складали кадри апарату державного управління й були провідниками впливу державної влади на народ. Всі вони вели відповідний спосіб життя (строго ранжований державною владою) й вирізнялися своїм зовнішнім виглядом та поведінкою від народу. Вони прагнули до незмінності того ладу, який створював для них це привілейоване становище.

У цьому неоднорідному за своїм складом прошаркові, часто пройменованому одним поняттям (аскери в Османській імперії, шеньши у Китаї, самураї в Японії), відбувалася соціально-правова диференціація і становлення станових спільнот.

Формотворну роль у цих процесах відігравала держава: щодо Османської імперії та Японії можна говорити про становлення військово-бюрократичної станової групи, у Китаї – бюрократичної (шеньши) та військової («знаменні»). Разом із тим тісне переплетення світської та релігійної влади у мусульманському традиційному світі (у релігійній догматиці – нерозподіленість) надавало особливого функціонального значення «духовенству» (улама), яке представляло окрему станово-статусну групу. Водночас у Китаї та в Японії всередині правлячого прошарку помітно виокремився прошарок аристократичної знаті.

Всі ці соціально-правові групи формувалися у стани,яким належало відіграти власну роль у політичних процесах ХІХ ст. Однак слід не забувати, що у свідомості більшості населення, розчленованого на багато станово-статусних груп і підвладного авторитарному правителеві (китайський філософ-просвітник Лян Цічао (1873-1929) порівнював таке суспільство з «блюдом розрізнених піщинок»), була відсутня соціально-політична самоідентифікація у межах держави. Уявлення про державне підданство, як і саме це поняття,виникло у країнах Сходу лише у ХІХ ст. Період колоніалізму охоплює період з початку ХVI до середини ХХ ст. У цей період Захід досягає переваги над Сходом і в тій чи іншій формі підпорядковує собі країни Азії та Африки. Найбільше розширення колоніальної системи відбувається у перші два десятиріччя ХХ ст. Тоді виникло переконання, що весь світ буде розділений між великими державами, а потім будуть відбуватися лише його перерозподіли. Однак цього не відбулося. Колоніальна система незабаром почала розпадатися. Остаточно вона була демонтована після Другої світової війни. Умовною датою розпаду системи можна вважати 1960 рік – «Рік Африки», після чого залишилися тільки анклави колоніалізму.

Більшість авторів виокремлюють три періоди колоніальної експансії:

1) «торговий колоніалізм» з початку XVI до середини XVIII ст., який характеризується гонитвою за «колоніальними» товарами для вивозу в Європу;

2) «колоніалізм епохи промислового капіталу», або «колоніалізм періоду першого етапу промислового перевороту», або «період експлуатації» методами промислового капіталу» - друга половина XVIII – кінець ХІХ ст., коли основними методами експлуатації колоній і всього неєвропейського світу став вивіз європейських товарів у ці країни;

3) «колоніалізм епохи імперіалізму», або «колоніалізм періоду монополістичного капіталу», або «колоніалізм періоду другого етапу промислового перевороту», коли до попередніх методів використання ресурсів залежних країн додався ще один – вивіз туди європейського капіталу, ріст інвестицій, який привів до промислового розвитку неєвропейських країн. Особливості проникнення європейських держав на ринки Азії впродовж першого періоду колоніалізму розглядалися у першому модулі дисципліни. Спробуємо сформувати узагальнення уявлення про другий період і про перший етап третього.

Другий період колоніалізму пов'язаний з промисловим переворотом, тобто з появою в Європі, насамперед в Англії, механізованої промисловості. Від попереднього періоду цей колоніалізм відрізнявся двома основними рисами: 1) переходом до широких територіальних загарбань; 2) прагненням освоїти країни Азії в якості ринків збуту європейських товарів та джерел промислової сировини.

Ці два напрями політики зв’язані між собою, хоча й не жорстко. Територіальні володіння, підкорення населення – найбільш логічні способи забезпечити доступ на відповідні ринки. Але боротьба за території розпочалася із середини XVII ст., коли не відбулася промислова революція навіть в Англії, коли у розпорядженні європейців ще не було товарів, які могли б пробитися на східні ринки. Тоді території були потрібні здебільшого для отримання позаекономічними методами (податки) засобів, необхідних для збереження існуючого характеру торгівлі зі Сходом (вивозу товарів звідти).

Доля майбутніх колоній вирішувалася в основному не у війнах з місцевими державами, а в ході суперництва між європейськими державами. Доля Індії, наприклад, вирішилася у війнах між Нідерландською і Англійською Ост-Індськими компаніями, а пізніше – у війнах Англії з Францією. Доля Індонезії та низки інших територій так само визначилася в ході англо-голландських війн 1652 – 1654, 1665 – 1667 та 1672 – 1674 рр. Вони привели до майже повного витіснення голландців з Індії, але залишили для них свободу дій в Індонезії. В ході наполеонівських війн англійці захопили у голландців Цейлон (1796 р.), Капську колонію (1798 р.), Яву (1811 р.), яку потім повернули.

Найбільш важливими етапами англо-французької боротьби були: війна за Австрійську спадщину (1740 – 1748 рр.) та Семирічна війна (1756 – 1763 рр.). У ході останньої Англія зламала опір Франції й стала єдиним серйозним претендентом на завоювання Індії. У 1757 і 1764 рр. вона змогла підкорити Бенгалію та встановити панування над Перською затокою.

У результаті чотирьох війн з індійськими державами (1767 - 1769, 1780 – 1784, 1790 – 1792, 1799 рр.) Англійська Ост-Індська компанія розгромила Майсур – найсильнішого противника у Південній Індії. Унаслідок трьох війн (1775 – 1782, 1803 – 1805, 1817 – 1819 рр.) була знищена Маратхська конфедерація, яка до цього домінувала у Центральній і Північній Індії.

У першій половині ХІХ ст. англійці завершили завоювання Індії, приєднавши Ассам (1826 р.), Синд (1843 р.), Панджаб (1845, 1849 рр.). Були зроблені спроби розширити володіння за межами Індії: успішна щодо Бірми (війни 1824 – 1826, 1852 – 1853 і 1885 рр.) і неуспішна щодо Афганістану (1838 – 1842, 1878 – 1880, 1919 рр.).

Почали створюватися й інші колоніальні імперії. Голландія поступово підкорила майже всі острови Індонезії, яка стала відтоді називатися Нідерландською Ост-Індією. Франція у 1830 р. захопила Алжир, розпочавши колоніальний розподіл Африки.

Завоювання здійснювалися не стільки руками європейців, скільки за допомогою місцевих жителів, яких колонізатори наймали, озброювали, навчали європейським методам ведення бойових дій й виставляли проти армій місцевих правителів. Низка східних держав були при цьому знищені, інші потрапили у повну залежність від колонізаторів. Нарешті, треті, хоча й зазнавали поразок і поступово потрапляли у т.зв. напівколоніальну залежність, зберегли суверенітет і деякі можливості самостійного розвитку.

Територіальні загарбання привели до різкого збільшення прибутків колоніальних режимів від збору податків і мит, які почали перевищувати витрати на управління, колонії давали засоби для нових військових операцій і дозволяли отримувати «колоніальну данину» не тільки окремим купцям, а й усій метрополії.

Найбільш суттєвою рисою світової економіки ХІХ ст. стало різке розширення зовнішньої торгівлі та зміна її балансу. Перший етап промислового перевороту полягав у виникненні фабрик, машинної промисловості, спочатку тільки легкої, насамперед текстильної. Але це серйозно змінило співвідношення економічного потенціалу метрополій і колоній. Метрополії отримали можливість запропонувати населенню залежних від них країн свої товари.

У цей же період європейські капіталісти зрозуміли, що вони можуть «завойовувати» країни без військових експедицій, тільки своїми товарами, діставати від них прибуток, не втручаючись у внутрішнє життя. Для цього достатньо було нав’язати країні договір, який звільняв європейські товари від мит, давав європейським бізнесменам у східній країні право непідсудності місцевим судам.

Так виник стан, який інколи називається «напівколоніальною залежністю». До неї потрапили Османська імперія та Іран, після «опіумних війн» - Китай, а з 1853 р. – Японія. Все ж Японії незабаром удалося звільнитися з-під залежності, а пізніше взяти участь у розподілі світу між державами.

Світова торгівля у ХІХ зробила невідомий раніше стрибок. Якщо за XVIII ст. зовнішньоторговий оборот Англії зріс у 5 разів, то упродовж ХІХ ст. – у 15 разів, Франції – у 21 раз, США – у 14 разів. Виросла роль зовнішньої торгівлі і для багатьох країн Азії, обсяг зовнішньої торгівлі Індії, Цейлону, Філіппін зріс у 7,4 – 7,5 рази, Сіаму – у 5,9, Малайї – у 5,2 Китаю – у 3,6 рази.

Зовнішньоекономічні зв’язки Азії з країнами Заходу почали переважати обсяги внутрішньоазійської торгівлі. Частка країн Європи та США в імпорті Індії перевищила 80%. В Ірані тільки на Росію припадало понад 50% імпорту. Експорт у Європу складав в Індії 60% вивозу, на Цейлоні – 80%, у Китаї – 71%. Іранський експорт на 70% направлявся у Росію. Основна частка приросту зовнішньої торгівлі припадає, звичайно, на ІІ половину сторіччя, після відкриття Суецького каналу (1869 р.) та широкого застосування пароплавів.

Основну частку в європейському експорті займали продукти текстильної промисловості – тканини і пряжа. Досить відомими є дані про стрімке зростання імпорту англійських тканин в Індію: 1 млн. ярдів у 1824 р. і 2,2 млрд. ярдів у 1890 р. Ще більш вражаючим є імпорт пряжі: з 1818 по 1836 р. він зріс у 5200 разів. Правда, потім його зростання уповільнилася. Порівняно невеликий відсоток у ввозі в країни Сходу займали обладнання та машини. В імпорті Індії вони складали 8 – 10%, але важливо відзначити, що відсоток не зменшувався, у той час як обсяг зовнішньої торгівлі зростав стрімко. А це означає, що і обсяг ввозу обладнання зростав швидкими темпами. В Індонезії частка обладнання в імпорті зростала впродовж ХІХ – початку ХХ ст. і склала на 1913 р. 7,5%. Водночас в імпорті Ірану до 1914 р. ввіз обладнання практично був відсутній, а у Китаї він розпочався лише із середини 1890-х рр. і досяг на 1914 р. тільки 3%.

З наведених цифр видно, що вивіз капіталу та процес індустріалізації на Сході розпочався з другої половини ХІХ ст., і саме в колоніях, а не у незалежних країнах.

Переорієнтація зовнішньої торгівлі вплинула ще на один процес – спеціалізацію поміж самих східних країн. Розвиток плантаційного господарства на Цейлоні, в Індонезії та низці інших країн зробив господарства цих країн більш спеціалізованими, їхній експорт став більш обмеженим по номенклатурі. В Єгипті почали займатися вирощуванням та експортом бавовнику. На Філіппінах понад 90% вивізних товарів складалося з чотирьох товарів – манільської коноплі, цукру,тютюну, кави, а пізніше – тільки з трьох (випала кава). Індонезія на ⅔ спеціалізувалася на цукрі й каві, Малайя – на олові (29%) та каучукові (20%).

Вся економіка Цейлону була зорієнтована на зовнішню торгівлю. До 1880-х рр. колонія спеціалізувалася на каві(65% експорту), а потім на чаї (55%) та натуральному каучукові (26%). Спершу бурхливого розвитку зазнало виробництво кави – на приватних плантаціях. У 1877 р. був зібраний максимальний урожай кави. Однак ще з 1868 р. на острові поширилася вірусна хвороба кавових дерев, яка зрештою знищила цю галузь. Каву як головну експортну культуру в другій половині ХІХ ст. замінили хинне дерево, чай, шоколадне дерево, гевея. Кокос також відігравав важливу роль, але його виробництво не потребувало уваги з боку влади. Кокосові пальми в основному росли на невеликих ділянках селян. Особливого розвитку отримало виробництво чаю. Виникла чайна промисловість, в якій відбувався процес концентрації капіталу. У 1910 р. частка трьох експортних культур – чаю, каучуку і кокосів – складала 88,6% експорту. Однак така спеціалізація сільського господарства призводила до нестачі зерна. З 1885 р. імпорт рису на Цейлон перевищив його виробництво на острові. У 1893 р. склалася настільки тривожна ситуація із постачанням населенню продовольства, що був скасований земельний податок на зернові культури.

Більш великі країни не дають такого різкого скорочення номенклатури, але також значно змінюють склад свого експорту. В Індії різко знижується вивіз тканин, індиго, опіуму, зростає експорт пшениці й рису, джуту, бавовника, чаю. Китай теж переживає занепад і піднесення в експорті різних товарів.

Поширення виробництва технічних і непродовольчих культур в одних країнах викликало необхідність розвитку виробництва і торгівлі рисом в інших. Англійці перетворили пониззя Іраваді у Бірмі на рисівницький район, який забезпечував рисом Цейлон та інші країни. Те ж саме зробили французи у Південному Індокитаї. Рис із Кохінхіни вивозився здебільшого у Китай. Почав втягуватися у торгівлю рисом і Сіам.

Оволодіння ринками країн Сходу відбувалося не просто у процесі економічної конкуренції дешевих фабричних товарів з дорогими кустарними, але вимагало також адміністративних і військових зусиль. Китайський ринок був відкритий, наприклад, унаслідок трьох «опіумних» війн. Європейські держави були готові до ведення подібних війн з усіма країнами, які намагалися захистити свій ринок. Рада директорів Англійської Ост - Індської компанії вже у 1769 р. стала наполягати, щоб у Індії скорочувалося виробництво шовкових тканин та зростав вивіз шовку - сирцю. Було примусово придушене судобудівництво, яке розвивалося у Калькутті й Бомбеї у 1795 – 1798 рр. Були встановлені експортні мита на індійські тканини, які затрудняли їх збут: 10% - на бавовно паперові, 20% - на шовкові, 30% - на шерстяні. Імпортні мита, навпаки, підтримувалися на дуже низькому рівні. Після сипайського повстання вони були тимчасово підвищені, але в 1862 – 1864 рр. знову знижені. У той час Англія не мала наміру захищати внутрішній ринок Індії.

Колонізатори докладали чималих зусиль і для ліквідації внутрішніх митних бар’єрів у підкорених країнах. Прагнення «розчистити» внутрішній ринок для проникнення англійських товарів було покладене в основу політики генерал-губернатора Індії. Д.Е. Дальхузі (1848 – 1856 рр.) по анексії васальних князівств. Ця політика, яка створювала почуття невпевненості у завтрашньому дні у численних князів, виявилася небезпечною для британської влади. Багато князів підтримали сипайське повстання і навіть стали його керівниками саме внаслідок політики анексій.

Дата добавления: 2015-05-23