Іран у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 2 страница

Таким чином, хоча демократичні сили іранської революції й зазнали поразки, революція мала велике значення в історії Ірану. Революція завдала відчутного удару по феодальному ладу і каджарській монархії і розбудила широкі маси народу до свідомого політичного життя. Іранська революція мала значний вплив на революційне піднесення епохи «Пробудження Азії».

Китай у другій половині XIX – на початку XX ст. (2 год.)

План

Спроби модернізації Китаю у другій половині XIX ст.: політика «самопідсилення» і «Сто днів» реформ.

Китай на початку ХХ ст.: поглиблення політичної кризи Цінської імперії.

Синьхайська революція та її наслідки.

1. У середині ХІХ ст. Китай пережив дві «опіумні» війни у 1840 – 1842 рр., у 1856 – 1860 рр. Унаслідок селянської війни тайпінів (1850 – 1864) 9 із 18 провінцій були повністю розорені, укладені нові кабальні договори з іноземними державами. На тлі ослабленої Піднебесної імперії змінюються позиції західних країн. Проти цих тенденцій у правлячих колах країни виникає природна реакція – реакція самозбереження. Вона відобразилася у так званій політиці «самопідсилення».У чому ж полягала ця політика?

Друга половина ХІХ ст. – час правління слабких монархів. Після смерті Сяньфена

(1861) країною управляє його малолітній син Тунчжі (1862 – 1875). Тунчжі – це девіз його правління, який означає «Спільне».Він обраний не випадково, адже регентами при Тунчжі стали його мати імператриця Цисі та його дядько принц Гун. У 1875 р. імператором став племінник Цисі Гуансюй (Блискуча спадщина). Великий вплив за двох останніх імператорів та Цисі має Лі Хунчжан, який і став ініціатором проведення політики «самопідсилення». Прибічники нової політики вважали, що, використовуючи іноземний досвід, можна модернізувати Китай. Теоретично це було обґрунтовано у класичній тезі «самопідсилення»: «Китайська наука – основа, західне – дещо прикладне». Модернізація, на думку ініціаторів нової політики, повинна зачепити передусім військову справу й частково промисловість. Однак модернізація не передбачала зміни політичного ладу. Слід зауважити, що йшлося не про продуману й офіційно прийняту на вищому рівні нову економічну політику. Навпаки! Влада на чолі з Цисі не переймалася проблемами «самопідсилення». Іншої позиції притримувалися впливові чиновники імперії, яким належала влада у регіонах країни. Регіональні чиновники, не перебуваючи в опозиції до центру, розпочинають будувати арсенали, верфі, механічні майстерні, переозброюють свої армії.Цікаво, що вони використовують для модернізації не тільки власні кошти, а й державні.

На думку Л.С. Васильєва, це був китайський варіант державного капіталізму [ 1, с. 201]. Політика «самопідсилення» передбачала розширення контактів із Заходом.

Як можна проводити модернізацію без урахування досвіду передових країн?

Тому учасники нової політики були змушені створювати навчальні заклади за західним зразком, перекладати на китайську мову технічну літературу, й, найголовніше, ініціювати торгово-економічні контакти із західними країнами.

Процес колонізації прискорився. Можна виокремити декілька способів (засобів) закабалення країни.

Першим засобом стали низькі імпортні мита. Уперше введені у 1843 р., вони зменшуються у 1858, у 1873 – 1893 рр.. На кінець ХІХ ст. експортні мита на китайські товари перевищували імпортні майже вдвічі, що створювало широкий доступ для іноземних товарів у Китай.

Другий засіб закабалення – це позбавлення Китаю митної незалежності.

У 1864 р. іноземний митний контроль був уведений у 14 китайських портах. У 1894 р. список відкритих портів доповнився ще 11 великими центрами ремесла і торгівлі.

Це створювало можливості для західних країн і в першу чергу для Англії створювати торгові фірми у відкритих зонах. У 1884 р. на території країни діяла 451 іноземна фірма (229 із них – англійські); у 1897 р. – 595 (374 – англійські). Таким чином, у зовнішній торгівлі Китаю провідна роль належала Англії.

Третім засобом закабалення країни стали іноземні банки. На 1890 р. у Китаї функціонувало 30 англійських банків і понад 20 банків інших країн. Іноземні банки надавали позики на екстренні потреби цінського уряду, на залізничне будівництво тощо. Із середини ХІХ ст. зростає державний борг Китаю. На кінець сторіччя він склав 55 млн. золотих лянів.

Четвертим засобом економічної експансії стала так звана «битва за концесії». Вона розгорнулася наприкінці 90-х рр. між Англією, Францією, Японією і Росією. Кожна держава намагалася отримати концесію на будівництво залізниць. Побудувавши залізницю у певному районі, іноземні інвестори починали «освоювати» цю територію.

У 1896 – 1898 рр. Китай «віддав» у руки іноземних фірм право на будівництво 19 залізниць загальною протяжністю 10 тис. км. У цьому ж напрямі розвивалося й річкове судноплавство. У розширенні сфери впливу іноземного капіталу важливу роль відіграв Симоносекський договір (1895), за яким іноземні підприємці отримали практично необмежені парава на будівництво промислових і транспортних підприємств. Вони створювалися у китайських містах, які відразу ж розподілялися на дві частини. В одній проживали китайці, в іншій – іноземці. Відомий напис у шанхайському сеттльменті: «Китайцям і собакам вхід заборонено».

Таким чином, наприкінці сторіччя посилилася експансія іноземного капіталу. Зовнішня торгівля, митна служба, грошовий ринок, валюта, банки, залізниці, частина фабрично-заводської промисловості – всі ці сфери знаходилися у руках західних держав. Де-факто Китай перетворюється в напівколонію.

Що ж відбувається із сільським господарством і промисловістю? У сільському господарстві прискорився розпад традиційного казенного землеволодіння. У 1853 р. була скасована заборона на продаж знаменних земель (державні землі – гуаньді). У 1902 р. цінський уряд законодавчо закріпив перетворення земель військових поселень на приватні. Общинні землі (міньді) й так вважалися приватними, тому здавалося, що у Піднебесній переміг принцип приватної власності на землю. Однак фактично все залишалося по- старому.

Через слабкість розвитку товарно-грошових відносин та вузькість ринку не було угод по купівлі-продажу землі. Тобто, землю на правах власності заповідали, дарували, але не продавали. Купівельна спроможність населення залишалася вкрай низькою.

Хоча в Китаї не було поміщиків і залежних селян у європейському сенсі, однак землероби і навіть землевласники зазнавали позаекономічного примусу з боку общини. Китайська община з її відповідальністю за всіх і кожного, скрупульозною пильністю була справжнім наглядачем над рядовими общинниками. Вона домінувала над селянином і гальмувала прогресивні процеси в економіці. Це привело до того, що на селі основною формою землекористування залишалася оренда-іздольщина. Зростання податків погіршувало матеріальне становище селянства, призвело до його пауперизації. Землероби залишають свої домівки, йдуть на заробітки до міст. Процес пауперизації посилився й у зв’язку з кризою сільської домашньої промисловості. Традиційно у густонаселеному Китаї селяни займалися переробкою бавовника та виготовленням бавовнянопаперових тканин. Відтепер же дешеві англійські тканини заповнили місцевий ринок. Сільські ткачі не могли конкурувати з англійськими підприємцями.

Яка ж доля сільських ткачів?

Більша частина сільських ремісників розорилася й змушена була залишати свої домівки. Незначна частина – стала купувати пряжу в англійців і змогла створити свої власні мануфактури, а потім і фабрики. Ці підприємства працювали на довізній сировині. Слід зауважити, що нерідко такі мануфактури були нерентабельними через перешкоди, створювані західними «партнерами». Процес перетворення мануфактурних підприємств на фабрики виявився дуже тривалим.

Для китайської національної промисловості характерними були вкрай уповільнені темпи індустріалізації,тривале співіснування мануфактур і фабрик; одночасна індустріалізація у легкій і важкій промисловості. Це призводило до розпорошення грошових засобів і так вкрай обмежених. Національна промислова база не була породжена зусиллями буржуазії. Не було у Китаї й продуманої державної протекціоністської політики, спрямованої на розвиток приватного бізнесу. Таким чином, у країні раніше з’явилися іноземні підприємства,значно пізніше – національні китайські. На кінець ХІХ ст. (1897) у Піднебесній працювало біля 600 іноземних підприємств, із них 2/3 – англійських.

Перші китайські фабрики і заводи були трьох типів: казенні, змішані і приватні.

Казенні підприємства – це в першу чергу воєнні заводи, арсенали, майстерні. Їх створювали на казенні кошти намісники провінцій в процесі «самопідсилення». Казенні підприємства вважалися власністю держави, але фактично заводи і фабрики знаходилися у руках сановників. Технічне керівництво такими підприємствами здійснювали іноземні інженери. У подальшому казенні підприємства з’явилися у гірничовидобувній промисловості, металургії, ткацькій промисловості.

Специфічною рисою китайського капіталу було прагнення до найменшого ризику, з цією метою створюються змішані підприємства, тобто казенно-приватні. Наприкінці ХІХ ст. у гірничовидобувній промисловості функціонувало 33 підприємства, 21 з них змішаного типу. Змішаною була Учанська прядильно- ткацька фабрика, деякі пароплавні компанії тощо. Казенні та змішані підприємства користувалися певною підтримкою уряду, адже вони й належали державним чиновникам. До початку ХХ ст. змішані підприємства зберігали провідне становище у національній економіці.

У 70-ті рр. ХІХ ст. національний капітал здійснює перші кроки, створюються приватні пайові та акціонерні товариства. Участь у них пайовиків була менш ризикованою. Більшість приватних підприємств спеціалізувалися на переробці сільськогосподарської сировини. Приватні підприємства переважали у бавовняноочисній, бавовняноткацькій, бавовнянопрядильній, млинарській, олійній галузі, а також у поліграфії, судноремонтній справі та ін.. На 1894р. у країні було біля 75-ти приватних фабрик, але на початку ХХ ст. їх кількість зменшилася. Багато китайських фабрик не витримали конкуренції з підприємствами, що належали західним інвесторам.

Китайська індустріалізація змінила традиційний соціальний облік імперії. З’явилися нові соціальні групи, підприємці та наймані робітники. Процес формування цих груп мав деякі особливості.

Національний пролетаріат формується раніше, ніж національна буржуазія, адже він з’являється спершу на іноземних підприємствах. Китайські робітники, котрі працювали на англійських фабриках, легко втягувалися в антиколоніальну боротьбу. Тому гасла «пролетарського інтернаціоналізму» могли сприйматися китайцями як нонсенс.

Національна буржуазія та буржуазна самосвідомість на межі століть знаходилася у стані зародження, адже з новими формами промисловості були пов’язані, насамперед, великі «поміщики» і шеньші. Вони спиралися на уряд, брали гроші з казни. Тісні зв’язки з владою допомогли китайським підприємцям накопичити первісний капітал і взяти участь в індустріалізації. Ці люди, якщо й були зацікавлені в деяких економічних реформах, то навряд чи бажали суттєвої зміни політичного ладу [ 2, с. 501 ]. У країні не було жодної політичної партії, яка мала б буржуазну чи іншу програму.

Таким чином, політика «самопідсилення» не дала очікуваних результатів.

У першу чергу створювалися воєнні підприємства, в інших галузях економіки зміцнював позиції іноземний капітал.

Прибутки від національних підприємств надходили чиновникам провінцій і в імперську казну. Вони не надходили на виробництво, не сприяли його розширенню.

Воєнне зміцнення провінцій посилювало регіоналізацію країни і зростання корупції.

Варто підкреслити, що прибічники політики «самопідсилення» не були позбавленні невігластва та обскурантизму. Один із них писав про те, що Китаю не потрібні ані телеграфи, ані залізниці, бо перші зіпсують народ, а другі – призведуть до росту безробіття. Наприклад, рикші втратять роботу й помруть з голоду. Нерівноправні договори зміцнили позиції Заходу в Китаї.

Недостатня ефективність нової політики проявилася у зовнішньополітичних невдачах 70-90 рр. Ілійська криза була пов’язана з наміром Росії приєднати до своїх володінь у Середній Азії частину Ілійського краю. Потім виникла Корейська криза, серія нерівноправних договорів Сеула з Токіо. На півдні загострилися відносини Китаю з Францією (В’єтнамська криза). Метою Франції було Аннамське королівство, тобто В’єтнам. В’єтнамська криза переросла у франко-китайську війну (1884-1885рр.). Військові дії відбувалися на морі – у Тайванській протоці і на суші – у північній частині Індокитаю. Китай програв війну. За франко-китайським договором (1885р.)цінський уряд визнавав протекторат франції над В’єтнамом і надавав Франції низку привілеїв у провінції Юньнань. Франко-китайська війна продемонструвала відсталість Китаю.

Скориставшись поразкою Китаю, Англія у 1886р. захопила Бірму, Японія посилила свій вплив у Кореї.У 1894, заручившись підтримкою з боку Англії та США, Японія розпочала війну з Китаєм. Відсталий Китай зі слабкою армією не міг протистояти Японії. Міністр закордонних справ Лі Хунчжан вважав, що перемогти Японію можна, використовуючи лозунги і гасла. Наприклад: «за допомогою отрути боротися проти отрути» або «Воюючи з варварами, використовуй інших варварів». Це не допомогло Китаю ані знайти союзників, ані вистояти. Офіцери замість бойової підготовки шукали у торговців тигрове м’ясо, адже вважалося, що, з’ївши його, вони стануть сильними як тигр. Під час відступу вершиною офіцерського обов’язку вважалося самогубство за допомогою золотої пластинки. Одним із наслідків війни з Японією був крах довгострокової 35-річної політики «самопідсилення». Ініціатор «самопідсилення» Лі Хунчжан та резидент Китаю у Кореї генерал Юань Шикай втратили свої посади. Правда, Лі Хунчжану невдовзі «пробачили». На нього була покладена нелегка місія вести мирні переговори з Японією. Він був настільки старим, що про всяк випадок возив із собою в Японію власну труну. Правда, у наступному році він був на коронації Миколи ІІ і демонстративно відмовився підвестися при виконанні російського державного гімну. Лі Хунчжан заявив, що поважати чужі закони йому не дозволяють 10.000 заповідей китайського двірцевого етикету. Однак етикет не завадив китайському політику взяти уподобаний коштовний камінь з експозиції Нижньогородського ярмарку [3,с. 66].

За Симоносекським договором (1895), Китай визнав «незалежність» Кореї, тобто її фактичну залежність від Японії, й зобов’язаний був сплатити контрибуцію у розмірі 200 млн. лянів. Крім того, Південна Маньчжурія, Тайвань і Пескадорські острови переходили до Японії.

Посилення Японії не влаштовувало Німеччину, Францію та Росію. Вони вирішили «захистити» Китай, Англія та США підтримали Японію під час війни і не долучилися до виступу трьох держав проти Симоносекського договору. У квітні 1895р. Німеччина, Росія і Франція дали Японії «дружню пораду» відмовитися від території Південної Маньчжурії. Японія змушена була поступитися, правда, за умови збільшення контрибуції на 30 млн. лянів.

Симоносекський договір ще раз показав апетитність Серединної імперії. Він став ганьбою для Китаю. Зовнішньополітичні невдачі країни були цілком закономірними, адже загальнодержавна криза першої половини ХІХ ст.. не була подолана. Втручання західних держав у китайську економіку ставало нормою.

У 1898р. іноземні держави уклали з Китаєм низку договорів про надання їм в оренду міст і створення вільних економічних зон.

Німеччина (березень 1898) змусила Китай визнати захоплення нею порту Циндао (оренда на 99 років). Крім того, Німеччина отримала право будувати залізниці, гірничі фабрики у провінції Шаньдун.

Росія (березень 1898) змусила цінський уряд «поступитися» орендою на 25 років. Порт-Артура, частини Ляодунського півострова. Сферою впливу Росії стали Маньчжурія і Монголія, тобто території, розташовані вище Великої Китайської стіни. Росія отримала дозвіл на будівництво залізниці, яка з’єднує Порт- Артур з КСЗ.

Франція (квітень 1898) отримала в оренду на 99 років бухту Гуанчжоувань. Сферою інтересів Франції ставали південно-східні райони Китаю.

Англія (травень 1898) отримала в оренду на 25 років місто Вейхайвей і на 99 років місто Сянган (Гонконг). Сферою інтересів Англії оголошувалися Тибет і басейн р. Янцзи.

Японія ще у 1895 році юридично закріпила за собою острів Тайвань, у 1898 р. вона отримала право будувати підприємства в провінції Фуцзянь.

У цьому списку немає США. Наприкінці століття американці воювали з Іспанією за Філіппіни, Гуам і Гавайські острови. Тобто США було не до Китаю, тому американський уряд виступив з так званою доктриною «відкритих дверей і рівних можливостей». Сунь Ятсен відзначав, що суть американської доктрини «відкритих дверей» полягає у претензіях США не на частину Китаю, а на весь Китай.

Таким чином, західні держави домоглися економічного розподілу Китаю, позбавивши країну економічної незалежності. Небезпека повного закабалення Серединної імперії привела до зростання національної самосвідомості певної частини китайського суспільства, у першу чергу, китайської інтелігенції та нечисельної буржуазії. Чи означає це, що в країні не було ніякої опозиції? Звісно, ні! Опозиція була. Вона виступала за проведення реформ. Опозиційні настрої у різних верствах китайського суспільства особливо посилюються у зв’язку із розподілом країни на сфери впливу.

Прихильників реформ було у Китаї немало, але вони вкладали у свої проекти наскільки суперечливі ідеї, що визначити, хто з них дійсно бачив майбутнє Китаю у прогресивних перетвореннях не просто. Спробуємо систематизувати різні політичні угруповання у Піднебесній.

Перший критерій – це ставлення до державної влади, тобто правлячої маньчжурської династії.

Наприкінці ХІХ ст. на політичній арені Китаю визначилися два угруповування: «державне і опозиційне».

1. «Державне» - це люди, безпосередньо наділені політичною владою. Серед них були:

а)консерватори в образі маньчжурської аристократії, які взагалі нічого не бажали змінювати, й не відчували гостроти наявної ситуації;

б) «помірковані» прибічники змін – група, що виступала за проведення політики «самопідсилення». Соціальною базою «поміркованих» були вищі воєнні чини, компрадори, «прогресивні» чиновники і т.д. Одним із них був Лі Хунчжан. Старий політик та його прибічники вважали, що країну потрібно реформувати. Договори 1898р. нададуть Китаю головне – дружні відносини із Заходом. Використовуючи іноземний досвід, Китай зможе відродитися. Під відродженням розумілося у першу чергу економічне відродження, а точніше – військове. Таке «відродження» при збереженні політичного деспотизму трактувалося прибічниками політики «самопідсилення» як цілком реальне й безпечне.

2. Опозиціонери – це представники китайської інтелігенції, які розуміли весь трагізм ситуації в країні. Серед них були:

а) реформатори на чолі з Кан Ювеєм. Це угруповання склалося у 80х-90х рр.;

б)революціонери на чолі з доктором Сунь Ятсеном. Революційна опозиція сформувалася на початку ХХст.

Прибічники Кан Ювея вважали, що договори 1898р. є «путами для Китаю». Вони,хоча й несміливо, говорили про необхідність не тільки економічних, а й політичних перетворень. Більшість реформаторів не йшли далі вимог становлення конституційної монархії. Але й цей жест в умовах Китаю був нечувано сміливим. Ряд істориків виокремлюють всередині «конституційної» опозиції республіканське крило. Республіканські переконання були притаманні одному із соратників Кан Ювея, філософу, авторові книги «Вчення про гуманізм» Тан Ситуну. Однак кількість республіканців була незначною.

Головним же ідеологом «конституційної» опозиції був Кан Ювей. Він народився у 1858р. на півдні Китаю, отримав класичну конфуціанську освіту. Великий мудрець Конфуцій був для Кан Ювея не тільки філософом-мислителем, а й реформатором. Із великої етично-політичної концепції Конфуція Кан взяв в першу чергу ідею моральної природи людини [4,с.145-148]. Конфуцій уважав, що кожна людина здатна виховати у собі 5 чеснот: жень – людинолюбство; і – обов’язок; лі – норми поведінки; чжи, вень – знання; синь,сяо – вірність і синівська шанобливість. У Конфуція шанобливість сина до батька «сяо» переноситься із сім’ї на державу. Китайці – одна велика сім’я, де правитель вважається батьком і матір’ю нації. Звідси пішло китайське прислів’я: «правитель – батько і мати народу». Згідно з ученням Конфуція, п’ятьма чеснотами може вирізнятися тільки благородна людина, антиподом якої є нікчемний простолюдин. Як відомо, у Конфуція між благородною людиною та нікчемною немає неприступної стіни. Кожна людина здатна шляхом самовиховання стати благородною. Для цього й створювалася система шеньші.

Кан Ювей намагався пристосувати філософію древнього мислителя до власних планів реформ. У книзі «Велике єднання» (Датун) він писав: «Піднебесна буде належати всім, не буде класів, всі будуть рівні, але це можна буде зробити після скасування приватної власності, коли промисловість, сільське господарство і торгівля будуть у руках суспільства». Кан розробив теорію «Великого єднання» («Датун») – утопічного комунізму з ліквідацією приватної власності та організацією суспільного виробництва. Слід зауважити, що ідеї рівності в наступних працях автора не розвиваються. У 1885р. Кан Ювей написав книгу «Роздуми про японський патріотизм». У ній він розподіляє нації на патріотичні і непатріотичні. До патріотичних націй Кан відносить в першу чергу японців, адже вони, незважаючи на нерівноправні договори 50-х рр. ХІХст., змогли захистити державну незалежність. Непатріотичними він вважав поляків і жителів Туреччини. Польща декілька разів була розподілена, Османська імперія перебуває на межі розподілу між країнами Заходу, вважав реформатор. Однак є держави, яким потрібен поштовх згори. Це Росія часів реформ Петра Великого і Китай кінця ХІХ ст. Тобто Китай потребує реформ, які буде проводити освічений монарх.

Поступово навколо Кан Ювея об’єднуються представники прогресивної інтелігенції і «нові» поміщики. Вони виступають за розвиток китайського капіталізму, за конституційну монархію. Успіх перетворень, вважають реформатори, залежить від участі в них імператора, тобто це повинні бути реформи «згори». На думку В.Я.Сидихменова, серед прибічників доктора Кана практично не було людей,які б переймалися проблемами народу. Кан Ювей та його найближчий соратник Лян Цічао були прихильниками расистської теорії, адже виступали за об’єднання народів жовтої раси для опору агресії з боку білої раси. Тому, вважає історик, вони й уважали Японію зразком для наслідування [4,с.154].

У 1888р.Кан Ювей направив імператорові Гуансюю доповідь, у якій попереджав про зовнішню небезпеку, засуджував продажність чиновників і закликав до реформ. Імператриця Цисі сприйняла доповідь за крамолу, і до імператора вона не дійшла. Між тим навколо Кан Ювея утворився гурток передових людей, його однодумців. Об’єктивно вони прагнули до поступової мирної модернізації Китаю, але з опорою на старий лад при оздоровленні династії Цін за рахунок прийняття нею покращених форм правління [5,с.242]. Поразка Китаю у війні з Японією (1895), договори про розподіл Китаю на «сфери впливу»(1898) активізували діяльність усіх китайських патріотів. Вже в 1895р. Кан Ювей та його прибічники створили своєрідний клуб прибічників реформ під назвою «Асоціація посилення держави».

У 1897-1898рр. він надсилає нові доповіді імператорові. В одній із них Кан писав: «З того часу, як ми поступилися Тайванем, кожен знає, що наш уряд не заслуговує жодної довіри». Головна думка реформатора – країна потребує не тільки економічних, а й політичних перетворень. Тільки так можна запобігти повному закабаленню, зберегти незалежність. У квітні 1898р. він створює нову політичну організацію «Спілка захисту держави». Імператор Гуансюй все більше прислухається до пропозицій реформаторів. Невдовзі він викликає Кана на аудієнцію. 11 червня 1898р. був опублікований перший указ про реформи. Так розпочалися перетворення, названі в історіографії «Сто днів реформ». Своїм першим указом імператор змістив Лі Хунчжана та інших сановників з усіх посад. На звільнені посади призначили реформаторів.

За 100 днів були видані укази, покликані покращити стан справ у різних сферах держави.

У сфері економіки – це постанови про заохочення національної промисловості, залізничного будівництва, ремесла. Укази про створення навчальних закладів для підготовки технічних спеціалістів.

У сфері політики приймаються закони, які обмежують владу маньчжурської аристократії. На державні посади призначають «талановитих людей».12 вересня 1898р. відбулася нарада конституційної палати, де обговорювався проект конституції.

У сфері культури і побуту були прийняті постанови про заборону «шкідливих» звичаїв, таких, як звичай бинтувати ноги дівчаткам. Розпочалася боротьба з опіумопалінням, проводиться реформа шкільної справи. Уряд планував відкрити Пекінський університет і медичний інститут, прийняти декрет про працю.

Звичайно, за 100 днів неможливо реформувати державу, змінити традиційну структуру. Тому з усіх починань виконано було зовсім небагато. Маньчжурська бюрократія саботувала реформи і готувалася до перевороту. 21вересня 1898р. Гуансюя було заарештовано. В указі говорилося, що імператор «добровільно усунувся від справ» і просить Цисі взяти правління на себе. Кан Ювею та іншим його соратникам вдалося втекти в Японію, шість осіб було страчено. Імператор десять років провів у заточенні у старому палаці, розташованому на одному з островів озера всередині імператорського палацу Гугун - Забороненого міста. Влада перейшла до імператриці Цисі.

Причини поразки реформаторів:

- по-перше, Гуансюй шукав опору в армії. З цією метою він залучив на свій бік командира одного із новостворених військових підрозділів, Юань Шикая. Однак генерал Юань не вірив в успіх реформи. Він розкрив плани імператора щодо повного усунення Цисі від влади своєму безпосередньому начальнику, фавориту імператриці генералу Жун Лу. Жун Лу допоміг Цисі здійснити державний переворот. Зрештою така поведінка цілком відповідала духу конфуціанських доктрин «лі» – норми поведінки, та «і» – обов’язок;

- по-друге, важливою причиною невдачі реформи був їх верхівковий характер, відсутність соціальної бази у реформаторів. Це розуміли й самі керівники руху. Саме тому вони прагнули залучити на свій бік модернізовані частини армії. Надії реформаторів не справдилися, адже в країні було значно більше прибічників збереження традицій, ніж людей з новаторськими поглядами.

Деякі російські дослідники вважають, що програма реформаторів була своєрідним «пруським шляхом розвитку капіталізму», шляхом, який не вимагав докорінної руйнації існуючого порядку. У випадку успіху реформ у Китаї можливий був економічний прогрес та становлення капіталістичних відносин. Так, С.Б. Сенюткін вважає, що «сто днів реформ» – це програма змін, яка не перевищувала, не ігнорувала тодішній рівень політичних, соціальних та економічних можливостей китайського суспільства.[3,с.72]. З великих починань Кан Ювея імператриця зберегла лише програму військової реформи. Крім того, у грудні 1898р. Цисі демонстративно відкрила задуманий реформаторами Пекінський університет.

Невдачі реформаторів привели до розвитку радикалізму як справа (повстання іхетуанів 1898 – 1901рр.), так і зліва (діяльність Сунь Ятсена і революція 1911 – 1913рр.).

2. У 1905р. російський письменник В.В. Вересаєв писав з Маньчжурії: «Стоїш на порозі зовсім незнайомого, дивовижно цікавого світу. Адже цей дрімаючий світ напрочуд глибоко геніальний, і він багато свого привнесе у розвиток життя»[6, с. 403, 406].

На початку ХХ ст. Китай дійсно перебував у стані глибокої політичної кризи. Криза була викликана не тільки внутрішніми причинами, а й нерівноправними договорами (1898) з іноземними державами, які утискали незалежність Піднебесної. Подальші події погіршили й без того трагічне становище країни. Повстання іхетуанів, російсько-японська війна (1904 – 1905), загарбання Японією Кореї (1910) – все це свідчило про політичний колапс ослабленого Китаю.

Невдалі реформи 1898 р. підштовхнули народне повстання іхетуанів. У публікаціях кінця століття повстання нерідко називалося «боксерським». Саме так повстання називали англійці, учасники придушення руху. Іхетуані використовували тактику східних єдиноборств, чим немало здивували європейців. По суті рух іхетуанів (Іхетуань – загони миру і справедливості) виник як реакція низів китайського суспільства на іноземну експансію. Воно було «відповіддю» на «виклик» колонізації країни. Його ідеологією було конфуціанство, традиційний патріотизм та виражена ксенофобія, воно було дуже далеким від свідомого антиімперіалізму[5, с.250]. Повстання розпочалося навесні 1898р. на кордоні Шаньдуна і Чжилі. В ході руху повстанці ліквідували все «варварське» – іноземців, християнські церкви, школи, бібліотеки. Вони руйнували залізниці, підривали мости, знищували будь-які імпортні товари, спалювали європейські книги. Цей вибух відчаю маргінальних верств китайського суспільства був відповіддю на примусову європеїзацію країни. Повстанці з піками штурмували артилерію. Особливістю руху було те, що він розпочався у Північному Китаї й проходив під лозунгом «повернення» влади Цінам.

Імператриця Цисі припустилася стратегічної помилки: вона вирішила використати «священні загони», щоб позбавитися від «опіки» Заходу. У 1900р. уряд оголошує війну європейським країнам. Військові частини Англії, Німеччини, Росії та Франції для захисту своїх посольств підійшли до Пекіна. До них приєдналися США, Італія, Японія і Австро-Угорщина. Восени 1900р. Цисі залишила столицю й зупинилася у Сіані. Впродовж декількох місяців союзна армія восьми держав брала участь у придушенні руху. Захопивши Пекін, інтервенти влаштували масові пограбування, вбивства, розкрадання національного багатства – творів мистецтва, антикваріата тощо. Невдовзі уряд повернувся до Пекіна. Імператриця «дякувала за допомогу в умиротворенні заворушників». Але ж за «допомогу» потрібно платити. Після придушення повстання був підписаний «Заключний протокол» (боксерський) (1901). Китай повинен був впродовж 39 років сплатити контрибуцію у розмірі 450 млн. лянів. Крім того, обмежені контингенти іноземних військ отримали право знаходитися в Китаї. Політичний і економічний статус Піднибесної продовжував падати.

Дата добавления: 2015-05-23