Іран у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 3 страница

«Заключний протокол» повинен був змусити уряд розпочати реформи. Однак він не поспішав. Відомий китайський демократ Чень Тяньхуа писав: «Всі говорять, що Китай стоїть на межі вимирання, а імператриця Цисі зі своїми сановниками щодня розважається і переглядає вистави. Ніщо їх не тривожить. У поточному році на відвідання могил предків витратили 9 млн сріблом, до дня народження Цисі чиновники піднесли вдесятеро більше подарунків, ніж у минулому. У наступному році буде 70-ліття імператриці, для нього готують 15 млн. юанів сріблом».

У 1904р розпочалася російсько-японська війна. Хоча Китай оголосив про свій нейтралітет, японські і російські війська воювали на полях Маньчжурії, спустошуючи місцевість, виселяючи китайців із зони воєнних дій. Ці події змусили Цисі оголосити про проведення реформи.

Реформи 1904-1910 рр. отримали назву “нової політики”. У 1905 р. у Пекіні було створено спеціальне «бюро з розробки конституційних заходів». Воно впродовж двох років обговорювало різні проекти конституційних законів. 1907р. були видані декрети про реорганізацію держапарату, суду, системи освіти. На чолі реформ стояв колишній прибічник Кан Ювея - Юань Шикай. Він був єдиним із творців т.зв. «нової армії». Спостерігаючи за непомірним посиленням Юань Шикая, Цисі у 1907р. усунула його з посади головнокомандувача, перевела на цивільну посаду. Однак генерал продовжував контролювати «нову армію»[5,c.470].

Однією з головних цілей «нової політики» було продовження реформування армії. На 1911р. було сформовано 14 дивізій і 18 бригад загальною чисельністю 174 тис. чоловік. В результаті виникла сучасна професійна армія за німецьким зразком, добре навчена, дисциплінована. Військові стали новою силою у китайському суспільстві. Хоча багато указів і називалися «конституційними», вони, насамперед, повинні були змінити абсолютну владу монархів. Не були вирішені ані проблеми національного підприємництва, ані земельне питання. Проведення реформ було перерване 1908р.

Наприкінці 1908р. помирає імператриця Цисі. За однією з версій, перед смертю вона наказала умертвити Гуансюя. На китайському пристолі опинився трирічний племінник Гуансюя Пу І. Регентом малолітнього імператора став його батько, великий князь Чунь. Нова двірцева кліка проводила яскраво виражену проманьчжурську політику, з уряду були видалені представники китайської (ханьської) бюрократії. А оскільки реформи проводили саме вони, то питання про подальші перетворення було просто знято з порядку денного. Країні стало не до реформ.

У 1910р. Китаєві було завдано ще одного удару: Японія захопила Корею. Корея завжди була у сфері інтересів китайських правителів. Втрата Кореї – національна ганьба для правлячої династії. Ситуація в країні вимагала або корінних перетворень або примусової заміни режиму, тобто революції. Кита обрав другий шлях.

3. Питання про революцію було підготовлене діяльністю опозиційних організацій кінця ХІХ ст. Слово «партія» стосовно історії країн Сходу взагалі і Китая зокрема не відповідає дійсності. Існуючі організації краще називати «рухами», або «партіями-рухами». Чому? Китайські партії не витримували звичної для західної термінології зв’язки «партія-клас», адже на Сході ніяких класів у західному розумінні не було. Крім того, лідери «парті» були захоплені національною ідеєю. Питання про національний суверенітет було головним питанням революції. Національна ідея завжди мала надкласовий характер, вона руйнує будь-які станові, класові межі, об’єднуючи під своїми прапорами різні соціальні верстви.

На початку ХХст. відбулося ідеологічне оформлення опозиційних течій у Китаї. У них чітко визначалися два потоки, дві тактики, два напрями, хоча цілі цих опозиційних груп не рідко співпадали.

Перший напрям – реформаційний. Лідерами цього руху були Кан Ювей та Юань Шикай. Вони вважали головним завданням проведення буржуазних реформ і встановлення конституційної монархії. Реформаторів підтримували представники китайської бюрократії та керівний склад армії.

Други напрям – революційний. Революційна опозиція на чолі з демократом Сунь Ятсеном виступила за повалення маньчжурської монархії та встановлення республіканського режиму правління.

Опозиційні рухи у Китаї спиралися на потужну «кризу низів». Про це збереглися численні свічення. 1905р, коли, незважаючи на оголошений країною нейтралітет, йшли воєнні дії на території Китаю, російський помірковано-ліберальний журнал «Нива» писав: «Для чьотирьохсотмільйонного народу таке приниження може бути тільки ненормальним і тимчасовим».

У 1910р. російський посланник у Пекіні І.Я. Коростовець доповів МЗС: «По суті, все населення Китаю охоплене духом протесту проти існуючого ладу, і готове при першому ж зручному випадку вдатися до насилля. В країні майже скрізь помітні антиурядові настрої, які проявляються у повстаннях, заколотах, погромах і військових виступах» [6,с.218-219].

Якими ж були програмні вимоги опозиційних груп?

Програма реформаторів була розроблена Кан Ювеєм в ході «ста днів реформ». Головний акцент у ній зроблений на модернізації країни за західним зразком, тобто проведення поміркованих реформ з метою створення незалежного високорозвиненого Китаю. Кан Ювей та його прибічники вважали, що революція не врятує, а зруйнує Китай. Вони посилалися на приклад Індії часів Великих Моголів. У ХVІІІ ст. боротьба індійців проти центрального уряду призвела до розпаду держави на окремі незалежні князівства, поодинці захоплені англійцями. Враховуючи цей досвід. реформатори не йшли далі вимоги встановлення конституційної монархії. Проведення реформи планувалося винятково з опорою на власні сили, без допомоги ззовні. Реформатори вважали антиманьчжурські лозунги застарілими, адже маньчжури та китайці давно злилися в один народ. У 1906р. відбулося організаційне оформлення руху – були створені конституційні товариства, видавався журнал «Чжень лунь» (Політичний вісник). Лянь Цічао написав програмний документ «Декларація асоціації». На 1910 р. реформаційний рух був представлений двома угрупованнями: північним і південним. Вони дещо різнилися між собою: північне угруповання було більш поміркованим.

Революційний рух пов'язаний з іменем Сунь Ятсена. Китайський «народник» народився у 1866р. в Гуандуні, жив на Гаваях, закінчив медичний інститут. До свого повернення у Китай Сунь Ятсен був членом низки революційних гуртків за кордоном. За своїми поглядами Сунь Ятсен – революційний демократ з яскраво вираженим національним ухилом. У 1905р. доктор Сунь здійснив другу кругосвітню подорож, відвідав США, Францію, Англію і Японію. Під час поїздки він заручився підтримкою заможних китайських емігрантів.

На 1905р. у Китаї та Японії діяли три незалежні одна від одної організації революціонерів. Одну з них (Союз відродження Китаю) очолював Сунь Ятсен. Восени 1905р на установчому зїзді у Токіо відбулося обєднання трьох організацій. Так виник Китайський об’єднаний революційний союз (Тунменхуей). Невдовзі об’єднаний союз почав випускати газету «Міньбао»(Народ). У ході революції союз був перетворений в Національну партію – Гоміньдан. Члени Об’єднаного союзу давали клятву прогнати маньчжурів, відродити Китай, створити республіку, здійснити зрівняння прав на землю[7, с. 44]. У самій клятві відображена і програма, і мета, і тактика руху. Крім клятви, у революціонерів брали відбитки пальців – можливо, це було символом вірності ідеям союзу. У подальшому програмні настанови союзу були узагальнені у т. зв. «Трьох народних принципах» Сунь Ятсена.

Перший принцип – націоналізм, який трактувався як необхідність боротьби за перетворення Китаю на справді незалежну національну державу. Це повинна була бути держава, звільнена від маньчжурських правителів. Основне завдання полягало у поваленні Цінської монархії. Сунь Ятсен вважав, що західні країни обов’язково нададуть допомогу Китаю, адже вони зацікавлені в оновленні країни. Революційний романтизм був притаманний лідерам руху до початку 20-х рр.

Другий принцип – народовладдя або демократизм – полягав у боротьбі проти монархії, повалення монархії та встановлення республіки.

Третій принцип – народний добробут або розв’язання аграрного питання. Сунь Ятсен вважав, що потрібно обкласти землевласників земельним податком згідно з ціною на землю. Тобто нова держава повинна провести поступову націоналізацію землі шляхом встановлення прогресивного податку.

Перший принцип для Сунь Ятсена був головним, два інших мали підпорядковане значення. Погляди революційного демократа змінювалися, залежно від них змінювався конкретно зміст трьох принципів. Він також розробив основи майбутньої конституції Китаю, т. зв. «конституції п’яти властей». Крім традиційних для західної демократії гілок влади: законодавчаї, виконавчої і судової, стосовно Китаю додавалися контрольна влада та екзаменаційна. Останні дві трактувалися винятково відповідно до духу конфуціанства.

У ході Синьхайської революції 1911-1913 рр. Сунь Ятсен неодноразово роз’яснював і уточнював свій третій принцип. Питання про землю дійсно є найважливішим питанням багатьох революцій. Китайський революціонер вважав, що необхідним є зрівняння прав на землю, цей захід допоможе уникнути «капіталізму» і встановити «державний соціалізм». Під «капіталізмом» він розумів монополії. Для Сунь Ятсена «державний соціалізм» – це економіка Німеччини 1905р.

Що ж об’єднувало реформаторів і революціонерів? Адже в революції й одні, й інші взяли участь. Мабуть, їх об’єднувала національна ідея, прагнення перетворити Китай у незалежну, процвітаючу державу. Однак якщо для Кан Ювея головна небезпека закабалення була пов’язана із західними державами, то для Сунь Ятсена – головним винуватцем китайських проблем була «чужа» маньчжурська правляча династія.

Дата добавления: 2015-05-23