Особистість в політичній психології 1 страница

Тема 3.

1. Історичні види, форми, інститути та механізми соціалізації. Політична соціалізація особистості.

Як суб’єкт політики людина бере активну участь у політичних подіях, певною мірою впливає на її перебіг, використовує різноманітні засоби впливу на владу. В політології для розкриття процесу взаємодії людини із сферою політики використовуються поняття „політична соціалізація”.

Політична соціалізація – це процес входження людини в політичну культуру суспільства, засвоєння нею певної системи політичних знань, норм і цінностей. Тобто політична соціалізація виступає основою формування, відтворення і розвитку політичної культури.

Проблема політичної соціалізації розроблялася в західній політології з 20-х років ХХ ст. Але єдиного підходу до розуміння процесу політичної соціалізації нема і дотепер.

Наприкінці 1950-х років в політології США політична соціалізація визначалась як процес формування особистості під впливом політичного соціального середовища. Класична теорія політичної соціалізації, яку розробили теоретики системного аналізу політики під керівництвом Д. Істона, трактує її як процес навчання людини спеціальним ролям, які їй необхідно виконувати у сфері політики. Акцент уваги західних політологів на взаємодію людини з політичною системою та її інститутами викликаний тим, що політична соціалізація може бути використана як засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим політичним силам норм, цінностей і цілей у формах, не помітних для самого індивіда.

За думкою представника американської школи філософії антропології Дж. Міда, соціалізація в політиці трактується як засвоєння індивідом зразків поведінки, запропонованих йому суспільством, і відбувається через спільну групову діяльність, в якій індивід ототожнює себе зі своєю політичною спільнотою і діє у відповідності з її постановами.

М. Хабермас, К. Луман під політичною соціалізацією розуміють засвоєння людиною нових для себе цінностей і тим самим висувають на перший план внутрішньо особисті, психологічні фактори формування політичної свідомості та поведінки людини.

Представники сучасних модифікацій класичного фрейдизму (Е. Фромм, Т. Адорно) розуміють політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень.

Незважаючи на різні підходи більшість вчених вважає, що основною метою політичної соціалізації є досягнення індивідом вмінь орієнтуватися в політичному просторі і виконувати там певні власні функції.

У житті сучасного суспільства політична соціалізація виконує важливі функції: 1) через інститути сім’ї, школи, загального виховання вона сприяє наступності передачі політичних цінностей від одних поколінь до інших; 2) сприяє сталості в розвитку суспільства завдяки стабільному розвитку суспільства в цілому; 3) допомагає поступовому залученню людини у сферу політичних інтересів.

На політичну соціалізацію індивіда великий вплив здійснюють соціальні групи, які його оточують. Розрізняють первинні неформальні групи, до яких належить сім’я, друзі, ігрові, релігійні та інші малі групи і вторинні групи з формалізованою структурою – це школи, трудові колективи, політичні партії тощо.

Форми політичної соціалізації можуть бути різними. Вирізняють дві основні форми: пряму і опосередковану. Пряма передбачає здійснення політичної соціалізації на основі придбання відповідних знань, пропаганди певної інформації, процесу цілеспрямованого виховання.

Процес опосередкованої політичної соціалізації відбувається за умовами життя індивіда, які не залежать від нього безпосередньо і спонукають його діяти саме так, а не інакше.

Політична соціалізація людини може бути спеціальною і не-спеціальною. У першому разі вона базується на конкретному завданні дати індивіду певний рівень знань, необхідних навичок і вмінь політичного аналізу та діяльності. У другому разі політична соціалізація відбувається на основі набуття людиною політичної культури за допомогою засобів неофіціального впливу – газет, радіо, телебачення, бесід і т. ін.

Політичні цінності, традиції, стереотипи поведінки засвоюються людиною протягом усього життя. Притому, сприймаючи одні ідеї, цінності і навички, індивід поступово може втрачати інші. Тому в політології вирізняються основні стадії цього процесу. На першому етапі політичної соціалізації, який характеризує первинну стадію сприйняття людиною політичних категорій, у період від народження дитини до її вступу до школи поступово формується індивідуальне відношення до явищ політичного життя. У західній політології щодо цього етапу розрізню-ються чотири аспекти процесу соціалізації: безпосереднє сприйняття дитиною політичного життя, інформацію про яке, він отримує від батьків, спостерігає їх відносини, почуття і реакції; персоналізація політики, в ході якої ті чи інші власні персоналії (президент, поліцейський), котрих дитина бачить в засобах масової інформації і в своєму оточенні, стають для неї зразками контакту з політичною системою; третій аспект характеризу-ється ідеалізацією цих політичних образів, утворенням на їх основі стійких емоціональних відношень до політики; четвертий аспект означає інституалізацію набутих властивостей, коли дитина здійснює перехід до самостійного бачення політики. Друга стадія політичної соціалізації, яка охоплює період від вступу до школи і до закінчення навчання, харак-теризується поглибленим знайомством зі сферою політики і набуттям навичок політичного аналізу. Для цієї стадії властиве зменшення сі-мейного впливу на підлітка і зростання значення оточення, яким виступає група однолітків. Тут формуються власні погляди, вироблені індивідуальним досвідом шляхом порівняння їх з поглядами інших, виявляється і засвоюється ієрархія відносин і норм солідарності, риск поведінки, у тому числі політичної. Третя стадія, яка охоплює період соціальної зрілості людини від початку до закінчення трудового життя, і четверта, яка включає період від припинення постійної трудової діяльності до смерті, характеризуються стійкими уявленнями і переко-наннями людини, його участю у політичному житті суспільства під впливом трудових колективів, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації тощо. Політично соціалізована людина здатна протидіяти груповому тиску, виявляє здібність до індивідуального перегляду ідеологічних позицій, переоцінки культурних норм і цінностей.

На політичну соціалізацію особи значний вплив здійснюють політичні інститути: держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Державний вплив на процес соціалізації відбувається шляхом прищеплення відповідних цінностей і норм поведінки людей через навчально-виховні заклади, засоби масової інформації, армію, сприяння розвитку і функціонуванню засобів літератури і мистецтва, громадських і, зокрема, молодіжних організацій. Через свої інститути і політичні партії прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють.

Важливий вплив на політичну соціалізацію виявляють правові норми, які визначають правовий статус особи, стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки. Враховуючи, що особа не є пасивним об’єктом впливу різноманітних політичних факторів, політична соціалізація включає і набуття нею досвіду в практичному політичному житті, варіантів конкретної політичної поведінки.

Відмінності в механізмі передачі культурних цінностей, традицій і норм в тих чи інших політичних системах дають можливість визначити відповідні типи політичної соціалізації. В політологічній літературі поняття „типи політичної соціалізації” виражає залежність формування тих чи інших властивостей і якостей людини від впливу домінуючих структур та інститутів влади, які несуть норми і цінності пануючої (офіційної) політичної культури, тобто це є типи так званої вертикальної соціалізації.

Гармонійний тип відображає формування психологічно нормальних політичних відносин, які характеризують раціональне й шанобливе ставлення людини до держави, правопорядку і своїх громадянських обов’язків. Цей тип розуміє соціалізацію як взаємодію доброзичливих, законопослухняних громадян і їх лідерів, які мають позитивні настанови до влади і почуття шанобливості й відповідальності відносно один одного.

Гегемоністський тип характеризується негативним ставленням людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”. Цей тип політичної соціалізації передбачає процес входження в політику лише на основі визнання людиною цінності ідей конкретного класу, цінностей і норм певної релігії або окремих політичних ідеологій. Такий тип характерний для політичних систем, які не сприймають інших цінностей крім своїх.

Конфліктний тип формується на основі міжгрупової боротьби і проти-стояння взаємозалежних інтересів. Соціалізація цього типу трактується як процес зберігання людиною лояльності щодо своєї групи і підтримки її у політичній боротьбі.

Плюралістичний тип трактує соціалізацію як визнання рівноправ’я людей з іншими громадянами, їх свобод, здатність змінювати свої політичні симпатії і переходити до інших нових ціннісних орієнтацій. Цей тип передбачає виховання активних громадян, умовою політичних дій котрих є множина політичних партій, груп і організацій.

Поряд із вказаними стійкими орієнтаціями людей на відповідні способи взаємодії з владою в суспільстві існують чисельні моделі політичної поведінки, норми і цінності яких відображають інтереси різних груп, асоціацій і об’єднань громадян, деякі з них знаходяться в різній опозиції режиму політичної влади, що править. Такі типи політичної соціалізації носять частковий характер, однак їх наявність у політичному житті свідчить про складний і творчий характер політичної соціалізації, а також про складність відтворення і розвитку політичної культури суспільства.

Основною особливістю політичної культури сучасної України, яка переживає період перехідного суспільства, є поєднання в ній елементів політичних культур, характерних для соціалістичного минулого і майбутнього ліберально-демократичного ладу. За цих умов головним стає завдання формування нового типу політичної культури українського суспільства, який би був звільнений як від стереотипів тоталітарного мислення і поведінки, так і від крайнощів буржуазного егоїзму і індивідуалізму.

2. Поняття про політичну культуру

Пізнання політичного життя будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної культури. Політична культура пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, що панує в суспільстві, політичний режим, політичну свідомість та поведінку суспільних груп, класів, партій, спрямованість політичних процесів.

Сутність категорії “політична культура” можливо зрозуміти лише виходячи з визначення культури в цілому. Саме поняття “культура” неоднозначне. Енциклопедичний словник зазначає, що культура (від лат. сultura – виховання, освіта, шанування) – історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який має вираження в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях; це система цінностей, соціокультурних норм, способів організації і поведінки, спілкування людей, що історично розвивається. Поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох (культура середньовіччя), конкретних суспільств, націй і народностей (культура українців), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, побуту, художня культура); у вузькому розумінні – сфера духовного життя людей.

Культура – це надзвичайно складне соціальне, матеріальне і духовне утворення, яке виступає у вигляді політичної, правової, естетичної, моральної, світоглядної або пізнавальної культури, а також науки, освіти, релігії, філософії і міфології. Кожен із цих видів культури, в свою чергу, реалізується на рівні культури суспільства і особи, складається з багатьох компонентів, які мають свою особисту складну структуру. Така багатозначність тлумачення культури дається і в розумінні політичної культури. В деяких випадках її трактують лише як феномен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільностей, індивідів, в інших – розуміють ширше.

При тому, що ще мислителі давнини опосередковано і прямо описували сутнісні риси політичної культури, термін “політична культура” з’явився лише у XVIII ст. в працях німецького філософа-просвітника Й. Г. Гер-дера. Теорія, що описує концепцію політичної культури як складової політичного життя, сформулювалася лише у кінці 50-х – на початку 60-х років ХХ ст.

Серед зарубіжних і вітчизняних суспільствознавців ще нема єдиного підходу до трактування як самої категорії “політична культура”, так і її структурних компонентів, змісту, функцій. Щодо цих проблем існує широкий спектр думок, формулювань. Це й природно, якщо зважати на складність і багатоваріантність явищ політичної культури, неможливість її зведення до будь-якого чітко окресленого феномену. Політична культура – це система відносин і водночас процес виробництва і відтворювання елементів, що його складають, в ряду поколінь людей, котрі замінюють одне одного.

Особливість політичної культури міститься в тому, що вона становить не політику або політичний процес у їх реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї або іншої національної чи соціально-політичної суспільності про світ політики, всього політичного життя, закони і правила їх функціонування.

У науці склалися два основних підходи до трактування політичної культури. Одні вчені ототожнюють її з суб’єктивним змістом політики, розуміючи під нею всю сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба). Тому поняття політичної культури розцінюється ними не більш як суб’єктивний контекст владно-політичних відносин і є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи. Друга група вчених, вбачаючи в політичній культурі прояв нормативних вимог, сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно), спосіб політичної діяльності, вважають, що це специфічний, суб’єктивний ракурс політики. Абсолютизація обох поглядів містить в собі однобічність: будь-яка політична позиція виявляється в її практичному прояві, а конкретна поведінка може бути простим наслідком обставин. Лише поєднання обох підходів дає певний оптимізм і усуває недоліки кожного окремо.

З наведеного вище визначення політичної культури взагалі видно, що вона охоплює не всі вияви політичної свідомості і політичної поведінки, а лише ті з них, що є найбільш поширеними, типовими для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.

У широкому розумінні політична культура – це сукупність стійких форм політичної свідомості і поведінки, а також характеру й способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

Політична культура є політструктурним, багаторівневим явищем. Різноманітні зв’язки політичної культури з різними соціальними і політичними процесами зумовлює її складний стан і організацію. Різноманітні внутрішні структури політичної культури відображають технологію формування політичної поведінки суб’єктів, етапи становлення культурного цілого і окремо взятої країни, наявність різноманітних субкультурних утворень.

Тому слід відзначити, що в різних вітчизняних підручниках і навчальних посібниках структурні компоненти політичної культури розглядаються по-різному. Наприклад, у навчальному посібнику С. Д. Галея і С. М. Рутара, вони надані на декількох рівнях: ментально-поведінковому – цінності, норми, способи поведінки; ментально-духовному – ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії – елементи культури парламентаризму, політичного державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо. У Холода В. В. згідно з поглядами Г. Алмонда, який розглядає політичну культуру як психологічний феномен і зводить її до політичної орієнтації, структура політичної культури зображується як трикомпонентні політичні орієнтації:

когнітивний компонент (пізнавальна орієнтація), тобто істинне чи помилкове знання про політичні суб’єкти, об’єкти, інститути та ідеї;

афективний компонент (афективна орієнтація), тобто емоційна реакція індивіда на політичне середовище – різнополюсні почуття і відчуття, зв’язки і залучення або протидія політичній системі;

оціночний компонент (оціночна орієнтація), яка включає цінності, ідеали, вірування, ідеологію.

Вважаючи, що політична культура є однією із сфер культури взагалі, треба схилитися до думки В. І. Муляра, що вона за структурою також має бути матеріальною, духовною та функціональною. Звідси основними елементами політичної культури є політична свідомість, політична поведінка і політична інституалізація.

1. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. До її складу входять знання, ідеї, політичні інтереси, погляди щодо різних аспектів політичного життя, і в першу чергу, про політичну систему суспільства, його владу і управління, політичний режим та рівень демократії. Стиль політичної діяльності людини базується на найбільш стійких уявленнях і найбільш типових формах його взаємовідносин з владою, демонструє, наскільки ним засвоєні загальнопризнані норми і традиції державного життя, як вони реалізуються у повсякденності. Такі уявлення формуються як шляхом теоретичного набуття знань, так і на буденному рівні. При цьому на політичні уявлення суттєвий відбиток накладають історичні, національні, психологічні особливості народу. Тому в кожному окремому суспільстві і в кожному його елементі (класи, соціальні групи, індивіди) вони мають свій зміст. Протиріччя, які складаються між засвоєними і незасвоєними людиною нормами політичного життя, стандартами громадянської поведінки, є важливими внутрішніми джерелами еволюції і розвитку політичної культури. Політичні інтереси, потреби, бажання знаходять свій вираз у політичних цінностях, які містять у собі мету, котру людина чи інший суб’єкт політичного процесу повинен реалізувати. До них належать державна влада, суверенітет, політичні свободи, мир, війна, політичні стереотипи про рівність, свободу, соціальну справедливість, правопорядок, гуманізм тощо. На характер політичних цінностей і ціннісних орієнтацій здійснюють вплив тип суспільства, політична система, ідеологія, вони можуть по-різному сприйматися і трактуватися суб’єктами політики як на рівні різних країн світу, так і на рівні окремої держави. Незважаючи на поширення в сучасну епоху загальнолюдських цінностей, політичні цінності зберігають національну специфіку. Так, якщо в країнах Заходу свобода розуміється як можливість вибору, то у посткомуністичних країнах вона часто трактується як вседозволеність. Низький рівень політичної і громадянської культури в посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві і національному нігілізмі.

Практична реалізація політичних уявлень і цінностей здійснюється за допомогою політичних настанов, які є ставленням суб’єкта політичної культури до політичного життя, зумовлене характером та рівнем його політичного світосприйняття: активна або пасивна участь у політичному житті, моральні або аморальні політичні вчинки, законослухняність або зневажливе ставлення до законів.

Співіснування ціннісної і чуттєвої мотивації вчинків, відомий незбіг намірів і дій людини додають політичній культурі внутрішньої суперечливості, дозволяють співіснувати в ній логічним та нелогічним елементам, сприяють одночасному підтриманню нею активних і пасивних форм політичної участі індивіда.

2. Важливим є поведінковий елемент політичної культури, який містить політичну дію, політичну поведінку, норми політичних відносин між державою і громадянином. Вони ґрунтуються на історичних традиціях і характері політичної системи конкретного суспільства і виступають фундаментальними стереотипами політичної поведінки, які, в свою чергу, є схематичним, стандартизованим уявленням про політику, що грунтується як на традиційних фольклорних, побутових, так і на теоретичних знаннях. Основою стереотипу є консервативна масова свідомість, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він є носієм закріпленого політичного досвіду, але важко піддається зміні відповідно до нової політичної ситуації. Стереотипна поведінка балансує між крайніми позиціями від повного підкорення громадянина державною владою до зневажання держави людьми.

Дуже важливу роль у політичній культурі, і, зокрема, в політичній поведінці, відіграють політичні традиції суспільства, суспільних груп. Політичні традиції, розкриваючи історичний аспект політичної культури, виступають важливим фактором розвитку суспільства взагалі, передаючи політичний досвід від одного покоління до іншого. Аналізуючи політичні традиції будь-якого суспільства, можна глибоко розкрити його характер, виявити закономірності і тенденції розвитку державної влади, партійної системи, специфіку багатьох рис політичного процесу. При тому традиції часто гальмують прогресивні темпи розвитку суспільства, і потрібен досить довгий час, щоб їх змінити. Але політичні традиції можуть відігравати і позитивну роль, коли вони стають перепоною для зазіхань на державну владу і законність з боку деструктивних сил. Для цього, наприклад, у США створений і діє інститут конституції.

У реальному житті політична поведінка базується на нормах політичної поведінки і політичному етикеті, які є системою правил політичної діяльності, встановлених у конкретному суспільстві або його частинах суб’єктом політики. Вони визначають загальноприйняті вимоги та зразки щодо поведінки суб’єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної поведінки мають масовий характер і сприймаються як звичайні правила поведінки. Норми політичної поведінки і політичний етикет в залежності від характеру політичної системи, політичних традицій і стереотипів суспільства мають різний зміст. Так, для політиків західних суспільств власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар’єри з корупцією, низьким професійним рівнем, а для політики посткомуністичних суспільств ці норми майже не характерні.

3. Третя, інституційна, частина політичної культури містить сукупність різноманітних політичних інститутів: держава і складові її владного механізму, політичні партії і партійні системи, політичні рухи, громадські організації – ті складові політичної сфери суспільства, де реалізується політична влада. Аналіз цієї складової політичної культури допомагає виявити реальний ступінь політичної зрілості суспільства, способи і методи прийняття владних рішень, характер організації самої влади, якість дії закону тощо.

Своєрідним елементом політичної культури є політична символіка, яка виражає основні ідеї чи поняття політичної свідомості і політичної поведінки засобами формалізованих образів: герб, гімн, прапор держави. У комплексі політичні символи виражають ідеологію суспільства (герб), ідеологію соціальних груп (емблема), постають специфічними засобами спілкування між людьми, через які реалізуються відповідні політичні уявлення, настанови, ціннісні орієнтації. Політичним символом є будь-який знак, пов’язаний з сутністю влади, визнаний як такий на основі соціальної конвенції: лев як символ монархії і єдності нації в Англії, орел як символ влади, верховенства і мудрості у США, Німеччині, Росії; Дж. Неру в Індії.

Однією з форм виявлення політичної культури виступає політична культура особи – сукупність позицій, цінностей, норм поведінки, взаємних відносин між владою і громадянином. Політична культура особи містить в собі такі якості як знання сутності політичних процесів, принципів політичної діяльності, оцінку політичних явищ, вміння аналізувати політичну ситуацію тощо. Вона виявляється в системі суспільних відносин через політичну діяльність, соціальну активність. Ця активність може мати три рівні: стихійну участь у політичному житті (від випадку до випадку); свідому, але не систематичну участь особи в соціально-політичній практиці; усвідомлену, цілеспрямовану і систематичну участь у політичному житті суспільства регіону. Політична культура особи обумовлена станом політичної культури в цілому, конкретно-історичними умовами, політичними традиціями, ступенем розвитку демократичних свобод, функціонуванням основних елементів політичної системи, змістом і об’ємом політичної інформації, ступенем залучення громадян до політичного керування.

Рівень політичної культури різних груп населення неоднаковий. У суспільствах, де відбувається перехід від тоталітарних режимів влади до демократичних, у політичній культурі переважають дві тенденції, властиві як окремим групам населення, так і окремим індивідам: радикальна, націлена на корінну перебудову суспільства, і консервативна, яка прагне зберегти попередні політичні та інші структури.

У багатонаціональних державах рівень політичної культури різних народів залежить від наявності або відсутності в їх історичному розвитку досвіду державної розбудови, традицій демократичного керування.

Типологія і функції політичних культур

Аналізуючи історичний розвиток різних держав і народів щодо проблеми політичної культури, треба відзначити, що зміст і форми політичної культури значною мірою залежать від певних цінностей і стандартів, форм взаємовідносин з владами, інших елементів, що склалися під домінуючим впливом географічних, духовних, економічних та інших факторів. Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній країні проявляється в національно специфічних формах. Отже, типологія політичних культур може здійснюватися за різними ознаками, тому підходів до неї в світовій літературі є багато. У вітчизняній літературі спроб типологізації культур майже не робилося, тому доцільно використати відомі класифікації зарубіжних вчених, які поділяють політичні культури за історичними, класовими, національними, територіальними та іншими ознаками.

Найбільш відомою в сучасній політології є класифікація політичної культури, що запропонована американськими соціологами Г. Алмондом і С. Вербою у книзі “Громадянська культура”. За їх версією, політична культура складається з трьох видів політичної орієнтації, які можуть домінувати в конкретному суспільстві за історично хронологією: патріархальна, підданська, активістська. Звідси виділяються і три типи політичної культури.

Патріархальний тип політичної культури характеризується орієнтацією на місцеві цінності роду, племені, регіону і може виявлятися у формі місцевого патріотизму. Для нього характерна відсутність у членів суспільства будь-якого інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо державної влади, аполітичність поряд із акцентом на місцевій та етнічній солідарності. Цей тип політичної культури є панівним у молодих незалежних країнах, в яких політична культура знаходиться під великим впливом місцевих субкультур. Сліди такої культури зберігаються у великих індустріальних державах Заходу і в більшому ступені притаманні державам Сходу, де кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури відрізняється сильною орієнтацією громадян на політичні інститути і політичну систему, але невисокою індивідуальною активністю в політичному житті. Такому типу політичної культури властива орієнтація на історичні традиції і стереотипи. Підкорюючись центральній владі, громадянин чекає від неї певних гарантій свого соціального статуту і життєвих благ. Такий тип політичної культури формувався в умовах феодалізму, але його елементи є і в сучасних суспільствах, де традиційно зберігаються форми поклоніння політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури характеризується активністю громадян у політичному процесі, їх зацікавленістю до участі в політичній діяльності і в кінцевих результатах. Цьому типу властиві раціональна політична поведінка, прихильність до цивілізованих норм політичного життя, національний патріотизм, почуття особистої відповідальності до політичної долі народу.

Г. Алмонд і С. Верба підкреслюють, що в практиці переважають не чисті типи політичної культури, а їх змішані форми з перевагою тих чи інших компонентів. Найбільш оптимальною і масовою з них є громадянська культура, яка виступає як різновид активістської політичної культури, але містить в собі елементи патріархального і підданського типів культур. Вона найбільш характерна для сучасних демократичних політичних систем і у більшій мірі сприяє їх функціонуванню, тому що відзначається домінуванням політичного плюралізму, активністю людини, лояльністю до існуючої влади.

Крім наведених, Г. Алмонд і С. Верба виділили типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем і за географічним критерієм: доіндустріальну, в якій співіснують різні політичні субкультури, слабко виражена координація дій різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень і яка характерна для всієї людської цивілізації аж до появи капіталізму; англо-американську, котрій притаманні такі цінності, як шанування свободи особи, добробут, повага до владних структур; континентально-європейську, для якої характерний симбіоз англо-американських цінностей і європейських етнічних субкультур; тоталітарну, де відсутні елементи громадянського суспільства, панують тотальна бюрократизація і здійснюється ідеологізація суспільних відносин.

Типологія політичної культури може здійснюватись на основі інших факторів. Так, за властивостями її окремих суб’єктів виділяється електоральна, елітна культури, культура політичного та державного лідера. За національно-територіальною ознакою вирізняються західний європейський та східний азіатський типи. За характером взаємозв’язків і контактів між людьми виділяються конфронтаційний і консенсусний типи. За ідеологічною ознакою розрізняють консервативний, ліберальний, соціал-демократичний і комуністичний типи культур. У залежності від соціально-економічної характеристики суспільства можна виділити ринковий тип політичної культури, де політика тлумачиться людьми як різновид бізнесу, і етатистський тип, для якого характерна панівна роль держави в організації політичного життя і зумовленні умов політичної участі індивіда. На індивідуальному рівні політична культура може бути пізнавальною, що містить істинне або хибне знання про політику; афективною, що містить відчуття зв’язку або протидії до політичних об’єктів; ціннісною, яка відображає оцінки, думки і судження про політичні об’єкти.

Дата добавления: 2015-05-23