Модуль І. Лекція 3. Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу. 2 страница

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначало польські пріорітети в Україні, певною мірою визначила характер побудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв на українські землі, які розмовляли мовою гермонської групи ідноєвропейської сім’ї – ідіш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню», яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

З початку ХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившись позитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердив маніфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалися необхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.

Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперія може стати ще «багатшою, родючішою, сильнішою», але для цього їй потрібні «люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала у залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували усіх бажаючих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому вони отримували значні пільги. Так, колоністам дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто бажав жити у губернських і повітових містах, надавали допомогу у створенні фабрик, заводів, мануфактур; при потребі поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для переселенців мало також звільнення від усіх державних повинностей, в тому числі і військової. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі.Такі кроки російського царизму значно активізували переселенський потік на південноукраїнські землі. Тож національний склад населення тут був строкатий: болгари, німці, греки, «волохи» (молдавани та румуни), вірмени, євреї, що позначилося на протіканні етнічних процесів у названому регіоні.

Правобережна Україна як під час Хмельниччини, так і згодом була регіоном найбільш гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни тут відбувалося масове винищення українського люду не лише польськими військами, а й російськими. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобної боротьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межами України. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П.Дорошенка – турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували та забирали в ясир їх населення. Масового, майже суцільного характеру набуває еміграція українських селян з Правобережжя.

Закріпивши свою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після багатьох років шляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники повернулися до старих порядків. Відновився соціально-економічний та національно-релігійний гніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українського селянства як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православну релігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу проти польської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – гайдамаччина. До його активізації спричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби з російським впливом в Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищували православне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанців спрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатського духовенства та євреїв. В свою чергу, після придушення «коліївщини» – гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками. Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, яка декларувала намір захищати “братів по вірі” від утисків католицької церкви. Російський уряд, з одного боку, був зацікавлений в підтримці православних Правобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодального руху на власну територію, тож зрештою і допоміг у його придушенні.

До кінця ХVІІІ ст. малоросійський край, в ході виконання політичних рішень імператорського двору Катерини ІІ, був інтегрований в державно-політичні, соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинників цього стало те, що українська еліта в масі своїй ще задовго до формальної ліквідації Гетьманщини інтегрувалась в соціально-політичні структури російського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона і в культурному відношенні. Тим самим був підготовлений грунт для «м’якого» варіанту інкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.

Внаслідок поділів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85% населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Характер цієї події був суперечливим, а наслідки – неоднозначними. З одного боку, створилися об’єктивні передумови для консолідації української нації, з іншого – посилилися асиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель. До того ж з ліквідацією Польщі як держави не була розв’язана проблема українсько-польського протистояння. “Польський фактор” ще довго залишався визначальним в долі українців Правобережжя. Адже польська шляхта не втратила своїх привілеїв, прав на українського селянина, володарювала безмежно і безконтрольно, надійно захищена царською адміністрацією, армією, поліцією. Тільки повстання 1830-1831 рр. «невдячних поляків» дещо змінило відношення царської влади до українського селянства – як опори в боротьбі з опозиційністю шляхти.

На початку ХІХ ст. Російська імперія являла собою конгломерат різних етносів, для неї в етнополітичному відношенні були характерні повна безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу “поділяй і владарюй” у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і зміст політики царизму в сфері міжетнічних відносин зводилися до наступної мети: збереження цілісності монархії, русифікація всіх народів на грунті гасла Миколи І «Один закон, одна мова, одна віра». Саме це гасло було в основі ставлення влади до українців, яких розглядали лише як гілку росіян, а їх мову – як місцевий діалект російської. І хоча після реформ 60-х рр. ХІХ ст., наслідком яких стала певна лібералізація суспільного життя, умови для національно-культурної діяльності українців значно покращилися, свобода такої діяльності була відносною.

Першим серйозним ударом по українському рухові став таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863 р.), в якому стверджувалося, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Суть циркуляру полягала в забороні наукових, релігійних та педагогічних публікацій українською мовою. Вирішального удару йому завдав викликаний боязню українського сепаратизму Емський указ Олександра ІІ (1876 р.), що категорично забороняв не тільки публікувати, а й ввозити українські книжки, користуватися українською мовою на сцені і т. ін.

Пояснення таким діям монарха, який вважався досить ліберальним і навіть мав намір «дарувати» народові імперії конституцію, можна, зокрема, знайти у заповіті Олександра ІІ, написаного у вересні 1876 р. Імператор заповідав своєму синові оберігати єдність монархії, рішуче боротися проти всього, що могло загрожувати цій єдності, особливо проти окремішнього національно-культурного розвитку різних народностей, який розглядався шкідливим і недопустимим.

Як опору в проведенні великодержавницької політики на окраїнах царизм розглядав насамперед росіян. Міграція росіян в Україну стала помітно зростати ще з другої половини ХУІІ ст., а після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації гетьманщини російська експансія набула характеру добре спланованої довготривалої політики, що продовжувалась протягом двох століть. В результаті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. росіяни становили понад 8% населення України. Більшість з них проживала у містах Півдня та Слобожанщини. Царизм цілеспрямовано підтримував і захищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам.

На Правобережжі після приєднання до Росії, як вже зазначалося, продовжували бути переважаючими польські політичні і культурні впливи (до польського повстання 1830 р.). Після цього в рамках урядової політики, спрямованої на послаблення цих впливів, почався масовий наплив росіян – переважно освічених службовців, військових, працівників освіти. Та, як і раніше, Правобережжя, де проживали українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших націй, було зоною підвищеної міжетнічної напруги.

На державну етнополітику на Правобережжі суттєво вплинуло польське повстання 1863 р., після якого політика царизму набула більш реакційного характеру. За участь у повстанні чи за співчуття до його ідей місцеві чиновники за наказом Санкт-Петербургу почали конфісковувати у польської шляхти маєтки. Ця кампанія проводилася з метою «зменшення польського впливу» у регіоні. З цією ж метою закривалися польські заклади освіти та культури, театри, монастирі, запроваджувалася в життя ціла низка обмежень політичних і економічних прав польського населення.

З метою відновлення занедбаного господарства краю царський уряд визнав доцільним залучати сюди переселенців, які б мали достатні кошти. Одночасно у цьому регіоні заборонялося продавати, дарувати, здавати в оренду маєтки полякам і євреям. Таким чином, ці землі досить часто здавалися в оренду німецьким колоністам. Як росіяни, так і німці звільнялися від сплати податків при купівлі нерухомості в західних і південно-західних губерніях імперії. Банки надавали їм пільгові позики на придбання польських маєтків. Ці та ряд інших політико-правових та економічних причин сприяли зростанню числа німецького та російського населення краю.

В результаті на початок 1880-х рр. на Правобережжі мешкало майже 100 тис. німецьких колоністів, і це був найвищий показник серед усіх регіонів імперії. При цьому лише кожний четвертий з них прийняв російське підданство. Спеціальна урядова комісія з дослідження масштабів іноземної колонізації дійшла висновку, що така концентрація іноземних колоністів, які навіть не є російськими підданими, має негативні наслідки не лише в політичному, а й у військово-стратегічному значенні. Практично з цього часу починається активна протидія іноземній колонізації Правобережної України, що стимулює еміграцію німецьких колоністів з території краю. Таким чином, періоди заохочення припливу іноземців змінювався періодами стримування.

Отже, політика царського уряду щодо іноземних поселенців не була однозначною, а мала здебільшого диференційований, кон’юнктурний характер. Та загалом центральна влада і місцева адміністрація вбачали своє завдання в тому, щоб шляхом збільшення кількості колоністів в Україні послабити український рух, зробити їх своїми союзниками в боротьбі проти польського впливу.

Друге місце за чисельністю після корінних жителів – українців, на Правобережжі займали євреї. Правовий статус євреїв в Російській імперії мав помітні особливості, а саме – адміністративне встановлення території їх розселення, що само по собі було одним з виявів політики антисемітизму. Починаючи з Катерини ІІ, російські імператори видали низку законодавчих актів, котрими визначалися місцевості, за межами яких євреї не мали права поселятися. Поступово була окреслена своєрідна «смуга єврейської осілості», існування якої законодавчо утверджувалося Положеннями про євреїв 1804 та 1835 рр. Згодом в цій політиці намітилися певні послаблення, продиктовані економічними інтересами держави. Починаючи з 1859 р. для окремих категорій єврейського населення робилися винятки і їм надавалося право постійного проживання поза «смугою осілості». Спочатку таке право отримали купці І гільдії, згодом воно поширилося на євреїв з вищою освітою, ремісників. Загалом же «смуга єврейської осілості» проіснувала в Україні аж до повалення самодержавства.

Аналогічно до долі українства, яке опинилося у складі Російської імперії, складалася доля інших неросійських народів, що проживали на українських землях. Після приєднання у 1783 р. до імперії Криму імперська етнополітика на цих землях призвела до суттєвих змін їх етнонаціонального складу. Становище кримських татар, як державоутворюючої нації Кримського ханства, змінилося, оскільки на них було поширено статус «інородців». Царизм здійснював широку програму боротьби з ісламом, руйнування мечетей, закриття національних шкіл, нищення пам’яток культури, зміни етнічного складу Криму за рахунок збільшення там російської присутності та заохочення переселення туди німців та інших народів.

На початку ХХ ст. національна політика самодержавства щодо неросійських народів, які проживали на теренах підросійської України, була успадкована від політики попередніх десятиліть і грунтувалась на концепції обмежувального, заборонювального законодавства, супроводжувалась реакцією, насиллям і репресіями. Як тільки виникали труднощі у вирішенні внутрішніх та зовнішніх проблем, наростало невдоволення діями царизму, підносився національно-визвольний рух, царизм намагався перенести вину за це на “інородців”, звинувачуючи їх у сепаратизмі, автономізмі, вдавався до шовіністичних гасел на зразок «бий жидів – рятуй Росію». Національне питання залишилося гострим і нерозв’язаним і після революції 1905 – 1907 рр., коли Державна Дума не зуміла схвалити закони про громадянські права «інородців», а царська влада все ще ігнорувала вимоги неросійських народів. Тим не менш революційні події 1905 р. призвели до часткової лібералізації суспільно-політичного життя, що являла собою реакцію царизму на національно-визвольний рух. Одним з його виявів стало утворення Української думської громади у І та ІІ Державних Думах, її вимоги щодо надання автономії Україні, запровадження української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. В 1905 р. був прийнятий закон, який частково послабив антипольську політику, зокрема, дозволив викладання польською мовою в навчальних закладах. Скасовувались подібні обмеження і щодо інших національних мов.

Однак після поразки революції відбувається наступ реакції. Царський уряд, намагаючись взяти реванш за вимушені поступки, на які довелося піти в період революційного піднесення, вдається до посилення великодержавницьких, шовіністичних настроїв у російському суспільстві. На українців було навішено ярлик «інородців», а за розпорядженням П. Столипіна в 1910 р. були закриті українські просвітницькі організації, припинена україномовна видавнича діяльність, заборонена українська преса – тобто були втрачені всі здобутки років революції. Один з циркулярів міністерства внутрішніх справ оголошував боротьбу з «українським сепаратизмом» важливим державним завданням. Побудована на насиллі, національна політика здійснювалася таким чином, аби перешкодити порозумінню і солідарності українців з іншими поневоленими народами, не допустити створення єдиного антисамодержавного фронту.

Отже, аналіз національної політики Російської імперії дозволяє зробити однозначний висновок щодо її русифікаторського характеру і асиміляторської спрямованості. Царизм не тільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але й жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальні та заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримських татар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму. Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський вплив, зокрема, австро-угорський, польський, всіляко заохочувала збільшення тут російського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського, церковно-православного.

Після входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становище українців, порівнюючи з тим, яким воно було за Польщі, дещо покращилося: і з точки зору соціального стану, і з точки зору релігійної толерантності. З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства. Для українських уніатів у 1774 р. у Відні, а згодом у Львові створено духовну семінарію. Відкривалися народні школи з українською мовою викладання. У Львівському університеті було створено декілька українських (русинських) кафедр.

Щоправда, польська шляхта зуміла вплинути на уряд, залякуючи його загрозою української прихильності до Росії, і вже з початку ХІХ ст. відновила свій вплив. Припинили існування вищеназвані кафедри, шляхта домоглася введення польської мови в українських школах. Українська інтелігенція в цей час була занадто малочисельною, до того ж більша її частина орієнтувалася на поляків як на більш культурну націю. Отже, починаючи з ХІХ ст., становище українців Галичини у складі імперії потрібно розглядати через призму українсько-польських стосунків.

До кардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція 1848-1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стала конституційною монархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницьку громадсько-політичну організацію.

В умовах революції влада пішла назустріч ряду вимог, висунутих ГРР. Так, висловлюючи впевненість у «щирій і вірній» схильності українського народу в Галичині кайзерівському дому та монархії”, кайзер дозволив запровадження української (русинської) мови у всіх народних школах в місцевостях, де переважало українське населення. Щодо вищих шкіл, уряд вважав, що «оскільки українська мова на нинішньому рівні свого розвитку не придатна ще повністю для викладання більшості наукових предметів», вона вводитиметься у вищих школах в міру її розвитку. Тим не менш уряд погодився на відкриття у Львівському університеті кафедр української мови і літератури.

Заснування українських громадських осередків, преси та видавництв стало можливим завдяки сприятливій позиції Відня, котрий в скрутний для нього революційний час підтримав українську спільноту, намагаючись приборкати небезпечний польський революційно-ліберальний рух. Адже ГРР висувала лише вимоги підтвердження прав української церкви нарівні з іншими обрядами, поширення української мови в адміністративному житті та освіті Галичини тощо. Ідеї національного визволення на той час ще не оформилися у певну політичну програму. Національно-політичний світогляд та практичні кроки обмежувалися вимогою поділу Галичини на дві окремі національні частини – українську та польську, а згодом – створення окремого українського Коронного краю, куди б увійшла українська Галичина, Буковина з Лемківщиною та Закарпаття.

Такі досить обмежені вимоги виглядали дисонансом у порівнянні з прагненнями інших слов’янських народів імперії, перш за все з більш політично зрілим польським рухом, який жадав надання полякам національної автономії в межах всієї Галичини, а згодом і відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Ігноруючи український національний рух, польські політичні сили фактично поглиблювали історичне протистояння двох народів, штовхаючи український загал під захист урядового табору, з яким він довгий час був вимушений пов’язувати хоча б мінімальні гарантії для національного поступу. Тим не менш українці домагалися, і небезуспішно, щоб їх визнавали не як частину польського населення, а як автохтонний русинський народ на території Східної Галичини.

Революційні події 1848 р. знаменували собою переломний момент в історії західних українців. Якщо спочатку в Галичині, найбільшому ареалі української меншини, Відень вміло маніпулював регіональною «українською картою» у боротьбі проти польського сепаратистського руху (інші землі – Буковина та Закарпаття, виходячи з незначної кількості місцевого українства та їх мізерної ролі в суспільно-політичному житті держави взагалі не бралися до уваги), то починаючи з середини ХІХ ст. українське питання стає частиною європейської геополітики, до якої причетні в першу чергу Австрія та Росія. Намагаючись приборкати або й знищити український національний рух, зовнішні чинники своїм досить суттєвим впливом на перебіг подій призвели до швидкого розколу цього руху на ворогуючі між собою уламки – «народовців» та «москвофілів». Зазначимо, що ні народовці, які ідентифікували себе як частину українського народу, більшість якого живе в Наддніпрянській Україні, ні москвофіли, які визнавали себе частиною 50-млн. великоруського народу, не виявляли сепаратистських настроїв, навпаки, весь час при нагоді заявляли про свою відданість імперії. Але через те, що спрямування обох напрямів громадсько-політичної думки стосувалось позаавстрійського світу, центральний уряд ставився до них в цілому упереджено. Через це офіційний Відень намагався, хоча і без особливого успіху, живити ідеї т.зв. «рутенства» – вдячного Габсбургам 3-мільйонного «галицько-руського» народу, окремішнього як від росіян, так і від малоросів.

На основі запровадженої у 1861 р. нової австрійської конституції уряд об’єднав українські і польські землі в єдиний коронний край Галичини і Володимирії. Як і інші коронні краї імперії, він отримав автономію з власним сеймом і урядом. Проте вибори до сейму, як і до австрійського парламенту, проводилися за становим принципом, що забезпечувало перевагу польській шляхті на українських землях (1 депутат від 52 землевласників і 1 депутат – від 8764 простих селян). Як результат, в Галицькому сеймі українці мали 49 місць з 150 (в 1861 р.).

Отже, центральна влада фактично закріпила за поляками панівне становище в коронному краї, українці були віддані під повний політичний (отже, й економічний) контроль останніх в обмін на їх лояльне ставлення до Відня. Політика шляхти тепер відверто зводилась до захисту свого привілейованого становища як в Коронному краї, так і в державі в цілому. В 1862 р. польська мова в Галичині стала крайовою урядовою мовою замість німецької. Завдяки вдалим діям польської політики у 1866 р. був торпедований черговий проект центрального уряду щодо поділу Галичини на польську та українську окремі адміністративні частини. Недемократичність виборчих статутів до австрійського парламенту та крайових сеймів, а також такі фактори, як брак політичного досвіду української еліти, її консерватизм, дозволили польському загалу в наступні роки все більше витісняти українців з владних структур. Катастрофічно зменшувалася українська присутність в органах місцевого управління, в громадському житті, освіті та культурі. Отже, перспективи розвитку українського національного руху відтепер у великій мірі ставали можливими лише в умовах відмови поляків від частини набутих монопольних прав, що лише посилювало польсько-український конфлікт.

Польські політичні сили намагалися поширити свій вплив і на представників інших етнічних меншин. Ряд провідників польського руху висловлювався за «полонізацію» євреїв, що, однак, знайшло осуд з боку не лише українських, а й ряду польських політичних партій, які дедалі чіткіше висували ідею національного відродження і здобуття національних прав, боролися за міжетнічне порозуміння.

В 1867 р. Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867 р. декларувала рівність всіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальній сферах, освіті («всі народності держави рівноправні і кожна народність має право на захист і розвиток своєї національності і мови»). Тим не менш українська нація, як і ряд інших, і надалі залишалась у вкрай пригніченому стані. Для неї проголошені конституцією демократичні принципи значною мірою залишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному, економічному житті займали і монопольно володіли ними представники інших націй: в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський політичний провід, і Буковині – німецький, який пізніше «розмили» польський та румунський впливи.

І все ж в Буковині, яка в 1861 р. перетворилася на окремий коронний край, ситуація складалася більш сприятливо. Відсутність вираженої політичної переваги будь-якого етносу унеможливлювала монополію на владу і в умовах конкурентної політичної боротьби давала шанси й українцям, які в 1861 р. увійшли до складу Буковинського сейму. Посилюється боротьба українців з румунами за національну окремішність, з одного боку, і з германізацією – з другого. З кінця 80-х рр. ХІХ ст. центральний уряд, наляканий активізацією румунського соборницького руху, який розпочався після створення Румунської держави, став підтримувати українську громаду на противагу румунському боярству, а також з метою обмеження москвофільського руху.

На Закарпатті цісарська влада всіляко підтримувала угорське населення, створювала йому привілеї у господарському і культурному житті, захищала інтереси австрійців та німців. Після створення дуалістичної монархії українці Закарпаття, поряд з іншими невеликими національними меншинами, були кинуті на поталу угорській олігархії. Суцільний процес мадяризації поглинув скромні здобутки українського національного руху 50-х рр., і досить швидко «українське питання» в регіоні взагалі «зникає» аж до 1918 р.

Разом з тим необхідно пам’ятати, що національне питання в Австро-Угорщині, при всій своїй подібності з Російською імперією, мало ряд істотних особливостей. По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості і не міг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційна монархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність народів. Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст. Активізація парламентської діяльності українців привернула пильну увагу уряду до проблеми польсько-українського протистояння і змусила Відень справити суттєвий тиск на польську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Україні домоглися гарантування їм 62 мандатів у сеймі (з загальної кількості 228), ряду посад у краєвих установах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Ряд змін, внесених до Крайового статуту, фактично являв собою кроки до поділу Галичини на окремі польську та українську частини. Але початок Першої світової війни перервав цей процес.

Дата добавления: 2015-05-23