Зовнішня політика Галицько-Волинської держави XII - ХІV ст

Коли Наддніпрянщина протягом другої пол. ХI - першої пол. XII ст. дедалі занепадала під ударами половецьких орд, помітно зрос­ло значення західних українських земель, що лежали далі від військо­вих небезпек - Галичини і Волині. Галицько-Волинська Русь поступово переміщувалася в центр політичних подій, до яких були причетні Візантійська імперія, південнослов'янські країни, Угорщина, Чехія і Німе­ччина. Саме цим пояснюється та обставина, що Галицька земля змальо­вувалася у західноєвропейських творах кін. XIII ст. (Варфоломей Анг­лійський) як велика і багата держава: “Галичина дуже обширна область, що охоплює велику частину Європи, дуже заможна, деякими вона називається – Руссю”.

Політично Галичина відокремилася ще у 1084 р., коли правнуки Яро­слава Мудрого - Рюрик, Володар та Василько Ростиславичі - за згодою свого діда, київського князя Всеволода, отримали підкарпатські землі. Вони спільно боронили прадідівську землю від експансії сусідніх держав: Уго­рщина (яка у 1001 р. з благословення Папи Сильвестра ІІ стала королівством, а за правління Ласло І у 1077-1095 рр. підпорядкувала Хорватію) бажала поширити свої кордони за Карпати, Польща наступала на західне пограниччя, київські й волинські князі намагалися приєднати Галичину до своїх володінь. Спираючись на допомогу Візантії й полов­ців, Ростиславичі дали раду всім противникам: у 1099 p. вони завдали тяжкої поразки уграм під Перемишлем, а про походи на Польщу Василько заявляв: "Я ляхам багато зробив лиха і ще хотів зробити - помститися за руську землю". Так зав'язався багатовіковий українсько-польський конфлікт, що внаслідок агресивної спрямованості східної політики по­льських можновладців завдaв чимало лиха обом народам.

Цей напрямок зовнішньої політики, галицького князівства продовжив син Володаря Володимир (Володимирко), що правив з 1124 до 1153 рр. У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на со­юз з візантійським імператором Мануїлом І Комніном (сестра галицького князя Ірина була одружена з дядьком Мануїла – Ісаком Комніном). Для вирішення дипломатичних проблем í зовнішньополітичних ускладнень Володимирко не раз вдавався до підкупу та інтриги, як це було під час спільного походу угорсько­го короля і великого київського князя на Галич. Так чи інакше, йому вда­лося поширити Галицьке князівство у південно-східному напрямку - на т. зв. Пониззя (Поділля, Буковина і Бессарабія). Для нейтралізації польської агресії галицькі князі перебували в союзі з поморськими слов'янами і литовцями-прусами.

Таким чином, завдяки вдалій дипломатичній комбінації (дії Києва блокував сват Володимира і дядько київського князя Ізяслава Мстиславича - суздальський князь Юрій Долгорукий) га­лицькому правителю вдалося передати своєму спадкоємцю Ярославу, прозваному Осмомислом (1153-1187 рр.), повноцінну державу з добре налагодженою системою зовнішніх союзів. Мабуть, найкраща характеристика могутності галиць­кого князя зроблена у "Слові о полку Ігоревім", де говориться:

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти

На своїм златокованім престолі,

Підперши гори Угорські

Своїми залізними полками,

Заступивши королеві дорогу,

Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть.

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого

На султанів у далеких землях.

Досі викликає суперечки згадка про суди, дехто з науковців уба­чав тут натяк на дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що мовиться про політичний контроль í судочинство на землях вздовж Дні­стра, аж до нижньої течії Дунаю. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони у Карпатах від короля Угорщини Бели ІІІ (1173-1196 рр.). Вислів про "султанів за землями" дехто пов'язує з участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Салах-ад-Діна (Саладина, 1171-1193 рр.). По­бутує й інша думка: галицький загін міг брати участь у 3-му хрестово­му поході 1189-1192 рр. Показово, ще Великопольська хроніка кінця XIII ст. державу Ярослава Осмомисла називає Галицьким королівством.

Ярослав Осмомисл більше, ніж будь-хто з галицьких князів, був втягнутий у справи Візантійської імперії, оскільки коротко­часний союз його батька Володимирка з імператором Мануїлом І змінив­ся довгими роками неприязних стосунків: на поч. 60-х pp. XII ст. Ярослав уклав антивізантійську спілку з Угорщиною і підтримав одного з претендентів на візантійський престол - Андроніка Комніна. Київсь­кий літописець зазначив, що 1164 p. "прибіг з Царгорода царів брат кюр Андронік до Ярослава в Галич, і прийняв його Ярослав з великою любов'ю". Галицький князь став другом вигнанця, ввів його навіть до своєї ради, дав йому "кілька міст на втіху". Мануїлові довелося ми­ритися з родичем і прислати за ним до Галича посольство.

Дружні відносини між Ярославом і Андроніком Комніном продовжу­валися й після того, як останній зробився у 1183 р. візантійським імператором. Недарма, коли в 1185 p. Андронік потрапив під загрозу скинення з престолу, він знову спрямує свій погляд до Ярослава, але втеча зірветь­ся, і Андроніка по-звірячому замордує.візантійський натовп. Ці події різко змінили ситуацію в Балканському регіоні й зовнішню політику Ярослава Осмомисда.

Новий візантійський імператор Ісак Ангел уклав союз із угорсь­ким королем Белою ПІ, одружившись на його малолітній доньці, й за­йняв загрозливе становище проти Галицького князівства. У відповідь Ярослав підтримав чергове антивізантійське повстання у Болгарії, що спалахнуло під проводом братів Петра і Асеня навесні 1186 p. Візан­тійський історик Нікіта Хоніат серед болгарських союзників назвав "куманів" (половців) í тих, "що походять з Вордони, які зневажають смерть, гілочка руських, народ приємний богу війни". На думку дослі­дників, слово "Вордони" було перекрученим руським словом "бродники". Крім того, Ярослав загородив своїми військами шлях угорському королю до повсталої Болгарії біля т.зв. Залізних воріт (м.Видін).

Окрім балканського за Ярослава Осмомисла набув подальшого роз­витку і західноєвропейський напрямок зовнішньої політики. Коли після смерті Ярослава Осмомисла у 1187 р. в Галичині спалахнула міжусобна боротьба, чим скористався угорський король Бела III, який зайняв сто­лицю князівства í оголосив себе "королем Галичини", син Осмомисла Во­лодимир (1189-1199 рр.) звернувся за допомогою до німецького імператора Фрідріха І Барбаросси. Останній, заклопотаний підготовкою до 3-го хрестового походу, доручив своєму васалу - польському королю Казимиру ІІ Справедливому (1177-1194 рр.) задовольнити прохання галицького князя.

Після смерті Володимира Ярославича галицький престол перейшов до волинського князя Романа Мстиславича, що протягом свого ко­роткого правління (до 1205 p.) вирішив кілька важливих зовнішньопо­літичних завдань: зміцнив західні кордони Галицько-волинського кня­зівства, розгромив половців, відновив рівноправні й дружні стосунки з Візантійською та Германською імперіями. Літописець величав прапра­внука Володимира Мономаха "приснопам'ятним самодержцем всея Руси", котрий "подолав усі поганські народи завдяки своєму розуму й мудрос­ті і поводився згідно із Законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур".

Син польської княжни, доньки Болеслава ІІІ Кривоустого (1102-1138 рр.) і сестри Казимира ІІ, Роман у молодості довго жив у Польщі й Німеччині, що йому стало в пригоді для розуміння центральноєвропейських справ. Але про першу вдалу зовнішньополітичну акцію князя ми можемо дізнатися з розповіді Нікіти Хоніата. У 1198 р. половецькі хани спустошили дунайські землі Візантії й наближалися до Константинополя. Але раптом на ворога з тилу вдарив князь Роман і завдав йому нищівної поразки, столиця імперії була врятована. Справа не обмежилася одноразовою допомогою, дружні взає­мини тривали й далі, про що свідчить посольство Романа Мстиславича до Візантії в 1200 р. на чолі з Твердятою Остромиричем, наступні походи на половців 1202 і 1204 рр. З’явилася навіть леген­да (Ян Длугош, польські історики ХVІ ст., Густинський літопис ХVІІ ст.), що після здобуття в 1204 p. хрестоносцями Константинополя ім­ператор Олексій Ангел утік до Галича, де був прийнятий з великого че­стю Романом.

Окрім візантійських справ значної уваги великий галицько-волин­ський князь надавав стосункам із західними сусідами, що завжди були не від того, аби поласувати багатим шматком Романової держави. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі за польський краківський престол між синами Казимира ІІ Справедливого від його шлюбу з київською княгинею Оленою Ростиславівною Лєшеком І Білим і Конрадом І Мазовецьким та їх дядьком великопольським князем Мєшком ІІІ (1138-1202). Саме допомога Романа братам у кривавій битві на р. Мозгаві в 1196 p. вирішила справу на їх користь. Потім сини Казимира підтримували Романа у боротьбі за об'­єднання Галичини й Волині. Одночасно Роман Мстиславич завдав виріша­льної поразки литовським племенам ятвягів, що постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Пам'ять про це збереглася в польській хроніці ХVІ ст. Мацея Стрийковського, де міститься народний переказ про те, що Роман запрягав литовських бранців у плуги.

В останні роки свого життя Роман встановив тісні взаємини ще з однією світовою імперією середньовіччя – Священною Римською імперією німецької нації, сама його смерть сталася через втручання до найвищих сфер європейської політики. Запальний галицько-волинський володар втрутився у боротьбу між гвельфами (від назви роду Вельфів, при­хильників Папи римського) та гібелінами (прибічниками німецької ім­ператорської династії Гогенштауфенів, що мали родовий замок Вайблінген), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном ІV Саксонським, союзником Папи римського. По дорозі до Саксонії в черв­ні 1205 р. Роман Мстиславич випадково загинув у сутичці з військом краківського князя Лєшека Білого (1202-1227 рр.), що підтримував гвельфів.

Смертю Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади його вдови Анни та малолітніх синів Данила і Василька. Для Галицько-Волинської держави почався 33-літній період руйнівних феодальних міжусобиць, що значною мірою демонтували ство­рену довголітніми зусиллями Володимирка, Ярослава Осмомисла і Романа Мстиславича зовнішньополітичну систему. Лише в 1238 р. внаслідок три­валої боротьби Данилові Романовичу Галицькому (пом. 1264 р.) вдалося, подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтри­мку Угорського королівства, й укріпитися в Галичі. За три роки до цього з метою нейтралізації угорського короля - Андрія II (1205-1235 рр.) Данило всту­пив у союзницькі відносини із запеклим ворогом Андрія австрійським герцогом Фрідріхом ІІ (1230-1246 рр.) і навіть збирався разом з братом Васильком під­тримати останнього у війні з німецьким імператором. Неважко здога­датися, що при цьому галицьке військо неминуче опинилося б в угор­ському тилу. Андрій змушений був запросити обох Романовичів до се­бе "на честь" і уклав з ними дружню угоду, пообіцявши дотримувати­ся нейтралітету в галицьких і волинських оправах.

Навесні 1238 p. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену, що захопили великий торговий центр на. Підляшші - Дорогичин над Бугом, і узяв у полон магістра ордену Бруно. За сло­вами літопису, Данило напередодні проголосив: "Не личить держати нашу батьківщину крижевикам (хрестоносцям)". З огляду на монголо-татарську загрозу того ж року Данило включає в орбіту свого впливу Київ і намагається, щоправда марно, створити антитатарську коалі­цію в складі нового угорського короля Бели ІV (1235-1270 рр.), сина Андрія ІІ, польських і мазовецьких князів.

На кінець 1241 р. Батий завоював усю Південно-Західну Русь, але Данило не впав духом і заходився над відновленням довоєнного міжнародного статусу своєї держави. Передусім було остаточно ви­рішено угорську проблему. 17 серпня 1245 p. галицько-волинські вій­ська здобули блискучу перемогу біля Ярослава над угорським ставле­ником Ростиславом Михайловичем Чернігівським. Тому бл. 1247 p. між Данилом і Белою ІV налагодилися дружні стосунки, які були скріплені шлюбом сина Данила Лева з донькою Бели Констанцією.

Та найголовнішим зовнішньополітичним завданням Данила Галиць­кого стало звільнення його держави з-під залежності від Золотої Орди. Вона, щоправда, мала менш тяжкий, ніж на Північному Сході Русі, характер: внаслідок поїздки до Бату в 1246 p. Данило отримав від хана підтвердження прав на все своє князівство, проте мусів визнати себе "мирником" – молодшим союзником, васалом хана. Пошуки спільників у боротьбі проти Орди відбувалися як на Заході, так і на Сході (молодший брат Олександра Невського Андрій Ярославич - великий князь Володимиро-Суздальський одружився на доньці Данила).

Багато надій покладалося Данилом Галицьким на Папу римського Інокентія ІV, з легатом котрого – Плано да Карпіні - князь зустрівся в березні 1246 p., повертаючись із Сарай-Бату. Перед тим, у грудні 1245 легат мав побачення у Кракові з братом Данила Романовича Васильком, далі дістався Галича і прочитав перед руськими єпископами та Васильком папську буллу із закликом перейти до католицької церкви, але відповіді не одержав, бо рішення залежало від Данила, що перебував тоді в Орді. В своїй спробі орга­нізувати оборону християнства від татарської небезпеки Папа римський розраховував опертися на країни, яким вона безпосередньо загрожувала: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство.

Між Данилом та Інокентієм ІV зав'язалося жваве листування, так, лише 3 травня 1246 курія надіслала аж 7 листів князеві. Папа заявляв, що приймає Данила Галицького в "протекцію Святого Петра", обіцяв допомогу, але найголовнішого, на що сподівався галицько-волинський правитель, - організувати хрестовий похід проти татар - Папа не зміг. Обурений цим, Данило у 1248 р. перервав переговори, вони відновилися лише у 1252 р., коли до рубежів Галицько-Волинського князівства наближалась монголо-татарська орда Куремси, що мала завдання приборкати князя. Через рік до Холма прибуло папське посольство на чолі з легатом Опізо, котрий оголосив папську буллу про заклик володарів країн Центральної Європи до хрестового походу проти татар. Опізо обіцяв Данилові дійову допомогу папського престолу.

Мабуть, під впливом папських обіцянок і з намови союзних польських князів Данило прийняв королівський вінець у Дорогичині у жовтні-листопаді 1253. Галицько-Волинський літопис свідчить, що князь пішов на коронацію з великою нехіттю і невірою в папські обіцянки. Так воно і сталося: хрестовий похід не відбувся, папа продовжував наполягати на окатоличенні Русі. Данило Галицький не впустив до свого князівства папських місіонерів і ченців, після чого, у 1257 р. стосунки між Галичем і Ліоном остаточно перервалися.

Натомість, коли у 1246 р. у війні з угорцями раптово помер уже згаданий австрійський герцог Фрідріх ІІ Бабенберг, який не залишив спадкоємців, і Австрію захопив майбутній чеський король Пржемисл ІІ Оттокар (1253-1278 рр.), Данило пристав на пропозицію Бели ІV та Інокентія ІV одружити свого сина Романа з племінницею померлого Гертрудою. Шлюб було укладено 1252 p. під Віднем, але угорські й польські союзники слабо підтримали Романа Даниловича у боротьбі з чеським королем, і наприкінці 1253 p. він. мусив тікати до батька. Після тривалих воєн з 1282 p. в Австрії укріпилася династія Габсбургів. Варто згадати ще про один династичний шлюб того часу: Данилової доньки Софії з графом Тюрингії Шварцбургом, їхній син додав до свого прізвища слово "ройсен", і після цього так називалася велика провінція Тюрінгії.

Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями: після смерті 1227 р. Лєшка Білого почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував брата останнього Конрада І Мазовецького та його синів, у 1243 p. він навіть заволодів Любліном. Після ж смерті Конрада у 1247 р. галицько-волинський король підтримував добрі зв'язки з обома лініями польських князів - краківською та мазовецькою, скріплені шлюбом його доньки Предслави із сином Конрада І – Земовитом І Мазовецьким (1248-1262 рр.).

Тим часом у Данила Галицького з'явився новий ворог - на півночі - Литва. Спершу між обома державами підтримувалися мирні стосунки, у 1252 p., після смерті першої дружини, Данило навіть оженився з племінницею великого князя литовського Міндовга. Однак стрімке зростання могутності останнього викликало почуття небезпеки у галицько-волинського короля і примусило його в союзі з тевтонськими лицарями оголосити війну Литві. Вона закінчилася у 1254 p. одруженням молодшого сина Данила Шварна з донькою Міндовга і передачею Романові, що саме повернувся з Австрії, Чорної Русі з центром у Новогрудку. Держава Данила Галицького поширилася далеко на північ, аж до басейну Німану й Нарева, а Шварно у 1263-1269 pp. був великим литовським князем (у 1263-1267 рр. як співправитель Войшелка Міндовговича). Литовська політика була найбільш вдалою зовнішньополітичною акцією Данила Галицького.

Протягом 50-х pp. ХІІІ ст. Данило Галицький неодноразово воював з татара­ми й до 1259 p. постійно одержував над ними перемоги. Галицький книж­ник з гордістю записав у своєму літописі: "Данило, мав рать з Куремсою, ніколи не боявся Куремси, ніякого зла не міг йому заподіяти Куремса”. Лише коли в Сараї вирішили надіслати проти непокірного короля величезну орду найдосвідченішого татарського полководця Бурундая, Дани­ло не зміг вчинити йому опір і змирився з необхідністю поновити за­лежність від Орди. t все ж таки економічна та військова міць í неза­лежна зовнішня політика Галицько-Волинської держави була збережена.

Пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності Данила Га­лицького до кін. 1-ї чверті ХІV ст. більш-менш успішно поглиблю­валися його нащадками. На перше місце поступово вийшли відносини з Польшею. Після смерті Болеслава V Малопольського (сина Лєшка Білого) у 1279 р. Лев Данилович (1264-1301 рр.) навіть виступив претендентом на краківський престол, але невдало, що виклика­ло кількарічну війну, яка закінчилася у 1289 p. захопленням україн­цями Любліна. Син Лева - король Юрій І (1301-1315 рр.) поріднився з куявською лінією польських князів, одружившись з сестрою Владислава ІV Локетка, майбутнього польського короля у 1320-1333 рр. Синів Юрія І - Андрія і Ле­ва II (1315-1323 рр.) - Локеток у листі до папи римського називав "останніми руськи­ми князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстоко­го татарського народу".

Посилився вплив Галицько-волинського королівства і в Угорщині. Під час однієї з воєн, у 1281 p., Лев Данилович відібрав в Угорщини Закарпаття з Мукачевом, до 1945 p. українська держава не матиме та­ких кордонів. А в 1315 p. одне угорське угруповання феодалів навіть зверталося до Андрія і Лева II з пропозицією стати кандидатом на ко­ролівський престол на противагу представнику французької династії Карлу-Роберту Анжуйському (1308-1342 рр.). Активну підтримку Романовичам у боротьбі за угорську корону надавало сильне русинське лобі, очолюване Петрунею Петровичем – наджупаном Земплинського і Ужанського комітатів. Саме він, як довів історик Дмитро Шурхало, прийняв до себе рештки розгромленого перед тим у Франції Ордену тамплієрів (інші вцілілі храмовники знайшли собі притулок у вождя шотландських борців за національне визволення короля Роберта Брюса та королів Кастилії й Арагону, що вели реконкісту). Зрозуміло, що представники найвпливовішого ордену Середньовіччя виступили в конфлікті за корону Святого Іштвана на боці супротивників папського висуванця Карла-Роберта Анжуйського – Романовичів.

Коли ж боротьба закінчилася в 1317 р. перемогою папської партії, тамплієри на чолі з Петрунею Петровичем перейшли Карпати й одержали від Льва ІІ замок, відомий в угорських хроніках як Мачк (за деякими даними, мистецтво виноробства в Закарпаття занесли саме тамплієри). Звідти вони продовжували робити напади на угорську територію аж до загибелі в 1322 р. Петруні Петровича, а наступного року, за свідченням французької дослідниці Маріон Мельвіль, тамплієри взяли участь „в останній битві з татарами”. Очевидно, йшлося про битву 1323 р., в якій загинули останні представники династії Мономаховичів-Романовичів по чоловічій лінії, що стало однією з головних причин династичної кризи, котра, зрештою, призвела до упадку Галицько-Волинської держави.

Стосунки з Чехією деякий час після смерті Данила Галицького продовжували залишатися напруженими внаслідок війни за австрійську cпaдщину. Лев Данилович згадується у австрійській хроніці як союзник Ру­дольфа ІІ Габсбурга (1282-1290 рр.) у його боротьбі з чеськими Пржемисловичами, та згодом Лев І установив дружні зв'язки з новим чеським королем Вацлавом II (1283-1305 рр.) і відвідав його у 1289 та 1299 pp.

В останній період свого існування Галицько-Волинська держава на європейській арені дедалі більше орієнтувалася на союз із Тевтон­ським орденом, що було корисно як для забезпечення торгівлі з Балти­кою, так і у зв'язку з тим, що відчутнішим був натиск Литви на пів­нічні окраїни держави. Проте у 30-х pp. ХІV ст. міжнародне станови­ще королівства значно ускладнилося: Польща вийшла зі смуги міжусо­биць під твердою рукою Володислава Локетка, а за його сина Казимира ІІІ Великого (1333-1370 рр.) перейшла в наступ на Русь, Угорщина теж зміцни­лася під новою династією Карла-Роберта Анжуйського. Хоча татари по­ступово перестали дошкуляти, але на півночі виріс небезпечний агре­сивний сусід в особі великого князя литовського Гедиміна, що знову.об'єднав литовців у одну велику державу.

Дата добавления: 2015-05-23