Українські землі в системі міжнародних відносин Середньовічної Європи ХІV-ХVІ ст

Трьохсотріччя від 40-х рр. ХІV до 40-х рр. ХVП ст. - це доба, оповита серпанком забуття, сповнена таємниць іпарадоксів, що ніби випала з суспільної пам'яті: у нашій свідомості між Батиєвою нава­лою і Хмельниччиною, як правило, зяє промовиста порожнеча, хоча по­діям, що відбувалися в той час, не бракувало ані драматизму, ані історичної величі. Причини цього парадокса слід шукати в реаліях постмонгольської епохи - руйнації традиційних підвалин життя, втраті національної державності, припиненні літописання.

Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II у 1340 р. польський король Казимир III Великий (1333-1370 рр., останній представник династії П’ястів ) напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені коштовним камінням і перлами, а також мантію і трон, але незабаром змушений був відступити. Правителем Галицької землі до 1349 р. став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині ук­ріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович (1349-1385 рр.), зять Юрія II, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, що йшла з перемінним успіхом, симпатії українців були на боці Любарта, але сили були надто нерівними. У 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Переми­шльське князівства, а Казимир III проголосив себе "правителем королівства Русі". У 1370 р., згідно попередньої домовленості, Галичина перейшла під владу племінника Казимира ІІІ - угорського короля Людвіка І Великого (1342-1382 рр.), що одночас­но став польським королем. А в 1387 р. Галицька_земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були остаточно приєднані до польської корони.

Належні раніше до Галицько-Волинської держави землі між Дніст­ром і Прутом, у т.ч. територія сучасної Буковини, опинились у скла­ді Молдовського князівства, що сформувалося саме в цей час. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього князівства становили українці, в устрої і правовій системі Молдовського кня­зівства було чимало рис, які сформувалися у Галицько-Волинській де­ржаві, навіть грамоти господарів Молдови протягом тривалого часу укладалися по-українськи, а у церквах відправляли церковнослов'ян­ською мовою з українською вимовою.

Після вокняжіння Любарта Гедиміновича в 1340 р. на Волині впро­довж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Ки­ївщина, Сіверщина та Поділля, в результаті чого майже вдвічі збі­льшилася державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних просторів було, безперечно, явищем парадоксальним, як, власне, і загальні темпи розвитку Литовської держави.

У "Повісті минулих літ" литовські племена згадуються як півні­чні народи, котрі дають данину Русі, збереглися й поодинокі відомо­сті про воєнні походи руських князів проти литовців, на ті часи вони не мали будь-якої політичної організації. Разючі змі­ни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення - Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг (1236-1263 рр.), названий у Галицько-Волинському літописі "самодержцем у всій землі Литовській". Фактором, який прискорив консолідацію литовських племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Водно­час піднесення Литви було зумовлене занепадом руських земель внас­лідок монголо-татарського нашестя. З Батиєвою навалою назавжди пі­шли у минуле часи, коли, за висловом автора "Слова про загибель Ру­ської землі" (XIII ст.), "Литва з болота на світ не показувалася".

Від самого початку Литовська держава не була етнічно однорід­ною - вже за часів Міндовга вона включала з себе Чорну Русь, голов­не місто якої Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок) певний час навіть було столицею Литовського князівства. У другій половині XIII - на поч. ХV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. На­слідком цього стало "зрущення" литовської правлячої династії й усьо­го устрою молодої держави, яка увійшла в історію як Велике князівство Литовське і Руське.

Не менш важливим було і те, що ще при Гедиміні (1316-1341 рр.) саме литовська держава стала центром антиординської боротьби, спи­раючись на її підтримку західно- і південноруські землі сподівали­ся скинути ненависне іго. Так у 30-і рр. ХІV ст. смоленський князь Іван Олександрович уклав з Гедиміном договір про взаємодопомогу, визнавши себе "молодшим братом", тобто васалом, литовського прави­теля. Розгніваний цим союзом хан Золотої Орди Узбек у 1339 р. від­рядив на Смоленськ свою рать на чолі з Тавлубієм-мурзою, до нього приєднався московський князь Іван Калита. Зустрівши мужній опір смолян, підтриманих литовцями, татари і московити "стояша ратию у города не много дни, а города не взяша". 3 утратою ханом влади над Смоленщиною було покладено край поширенню влади Золотої Орди на західних руських землях.

Після смерті Гедиміна, гарантувавши безпеку західних і північно-східних кордонів князівства, його сини Ольгерд (1345-1377 рр.) і Кейстут (1345-1382 рр.) висунули в 1358 р. програму об’єднання під своєю владою усіх балтських і руських земель, вона була спрямована передусім проти Ордена і Золо­тої Орди. У відповідь на пропозицію польського короля Казимира ІІІ, папи Климента VІ та імператора Карла ІV прийняти католицтво Ольгерд висунув умову ліквідації орденських володінь у Прибалтиці - він слу­шно запропонував, щоб Орден "розмістився в пустелях між татарами і руськими для захисту їх від нападів татар і щоб Орден не зберігав жодних прав у руських, але вся Русь належала литовцям".

У ті часи Золота Орда роздиралася кривавими міжусобицями, що були відомі як "велика зам'ятня". Протягом 1З59-1361 рр. у Сараї змінилося 7 ханів, а в 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая мон­гольська держава розкололася по Волзі на дві ворогуючі частини. Аждо приходу до влади чингізида Тохтамиша у 1380 р. точилася напружена боротьба між сарайськими правителями і маріонетковими ханами Волзького Право­бережжя. Ольгерд досяг компромісу з Сараєм і до літа 1362 р. здійс­нив інкорпорацію в формі кондомініуму (тривав до кінця 90-х рр.) Чернігово-Сіверщини та Київщини. На осінь 1362 р. склалася надзвичайно сприятлива ситуація для наступу литовських військ і на Поділлі. Піс­ля відбиття чергового походу хрестоносців Ольгерд привів відбірний загін на Поділля і особисто взяв участь у знаменитій битві з ордин­цями на Синіх Водах на чолі ополчення українських князівств. Володіння Литви були розширені до гирла Дніпра і Дністра.

Здавалося, що лідерство на Русі назавжди перейшло до Гедиміновичів і в союзі з Твер'ю Ольгерд спробує закріпити цей успіх на моско­вському Північному Сході. Але його становище, як і раніше, ускладнювала необхідність воювати "на два фронти". Тричі Ольгерд здійснював походи на Москву (1368, 1371 і 1372 рр.), але без особливого успі­ху, й зрештою змушений був визнати "вотчинні" права нащадків Калити на Володимирське княжіння, тобто розділив з ними Русь. Історія об­межила плани литовського правителя, і грандіозне завдання відродже­ння давньоруської держави в колишніх і навіть ширших кордонах не бу­ло вирішене, наткнувшись на спротив північно-східних князівств, що згуртувалися навколо регіонального центру – Москви.

Спадкоємець Ольгерда, що помер в 1377 р. у розпал боїв з хрестоно­сцями, - Ягайло, намагався продовжити "антимосковську" політику бать­ка і для цього вступив у союз з Ордою. Однак тріумф Москви на Куликовому полі примусив Ягайла шукати дружби з Дмитрієм Донським. Так виник проект союзу Москви і Вел. кн. литовського (переговори велися за посередництвом матері Ягайла Уляни). Він передбачав хрещення ли­товського князя за православним обрядом і одруження його з однією з доньок Дмитра Донського. Проте звістка про похід Тохтамиша і спа­лення Москви в 1382 р. примусила Ягайла шукати інших союзів і від­мовитися від проекту, котрий міг би стати поворотним моментом у долях всієї Східної Європи.

Саме в цей час малопольські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою (1384-1399 рр., наймолодша дочка Людвіка І), цей союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі з спільним ворогом – Орденом. Переговори між Ягайлом і поляками привели до укладення 4 серпня 1385 р. т. зв. Кревської унії: Ягайло обирався на польського короля і мав одружитися з Ядвігою в обмін на перехід у католицтво і охрещення мешканців Литви, її інкорпорацію до складу Польщі та сприяння останній у поверненні втрачених на користь німців земель.

Але Кревська унія була здійснена лише в перших пунктах - у лю­тому 1386 р. Ягайло охрестився, прийнявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем, було охрещено й Литву - остан­ню язичницьку країну в Європі. Однак Ягайлу так і не вдалося "на­вік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Поль­ської", бо в особі його двоюрідного брата Вітовта (1392-1430 рр.) владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності Вел. кн. Литовського.

Одним із пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльнос­ті Вітовта, що повністю співпадав з українськими національними інтересами, було оволодіння чорноморським узбережжям. Вітовт уклав союз із Тохтамишем, підтримавши його в боротьбі проти середньоазійського владики Тімура. Поразка Тохтамиша в битві з ві­йськами Тімура в 1395 р. і втеча його до Литви створили сприятливі умови для втручання Вітовта безпосередньо в ординські справи. Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, а оскільки Північно-Східна Русь залишалася все ще підвладною Орді, Вітовт розраховував дістати від Тохтамиша і ярлик на Вел. кн. Московське.

Але 12.03.1399 р. на Ворсклі об'єднані литовсько-українсько-татарські сили зазнали нищівної поразки від військ Тімур-Кутлука, Вітовту ледве вдалося врятуватися "в малій дружині… коней пере­мінюючи". На думку одного з польських істориків, "у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи". Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені позиції у Північному Причорномор'ї. Дипломатичним шляхом йому вдалося розсварити татарських ханів і поробити їх своїми васалами, була побудована система замків: Караул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород - на лимані, Коцюбієво - біля сучасної Одеси, Івангород - на Нижньому Дніпрі. Коцюбієво стало значним чорноморським портом; через який ішли транспорти збі­жжя з України до Візантії. Навіть хани Заволзької Орди і Криму шу­кали дружби у могутнього литовського правителя, деякі з них корону­валися на ханство в Литві й займали престол за допомогою литовських загонів.

Москва, де правив зять Вітовта - великий князь Василь Дмитрійович, досить послідовно визнавала провідну роль Вільно у справах "всея Русі", а помираючи (1425 р.), Василь І Дмитрійович доручив мало­літнього сина опіці Вітовта. Однак після смерті Вітовта Велике кн. Литовське і Ру­ське остаточно втратило попередній наступальний порив: спадкоємці Вітовта відмовилися від загальноруської програми, зосередивши свої зусилля на збереженні цілісності держави. Перехід Гедиміновичей від наступу до оборони співпав у часі з успіхами об'єднавчої політики Москви. Внаслідок цього у Східній Європі відбулася зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої полягала в оформленні на поч.70-х рр. ХІV ст. московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, Литви і Заволзької орди. Як свідчить Новгородський літопис, 1 вересня 1482 р. "по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прииде царь Минь-Гирей Перекопьскыа орды с всею силою и град Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевськую учини пус­ту". На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті портир і дискос зі сплюндрованої татарами Св. Софії.

Розграбування Києва стало яскравим проявом агресивної щодо нав­колишніх східнослов'янських земель політики Московського князівства, яке протягом ІІ пол. ХV ст. перетворилося на могутню державу. Це відбилося і на титулатурі великого князя московського: від сер. 80-х рр. ХV ст. він почав себе називати "государем і великим князем усієї Русі", що не тільки підбивало підсумки об'єднавчим змаганням, а й містило виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янсь­кими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської та Польської держав. У практиці московсько-литовських відносин Іван III вперше був названий "государем усієї Русі" в січні 1493 р., що, зро­зуміло, викликало у Вільні рішучий протест. Роз'яснення надійшли через півроку: "Государ наш у своєму листі до вашого государя... ново­го нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі". Спираючись на безперерв­ний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими кня­зями, Іван III став на шлях відтворення своєї загальноруської "отчини".

З кінця 80-х рр. ХV ст. на московсько-литовському порубіжжі не вщухали військові конфлікти. Новий литовський князь Олександр Казимирович (1492-1506 рр.) намагався уникнути конфронтації з Москвою шля­хом шлюбу з дочкою Івана ІІІ - 18-річною Оленою, але помилився: він не лише не усунув напруження у міждержавних відносинах, а й зав'я­зав новий вузол протиріч між Москвою і Вільно. Під приводом утисків православних перейшли на службу до Івана ІІІ нащадки московських князів, які за півстоліття до цього знайшли притулок на території Литовської держави, де їм було пожалувано величезні володіння на Сіверщині. Це й спровокувало московсько-литовську війну 1500-1503 рр., врезультаті якої Литва втратила сіверські землі.

Проте до кін. ХVІ – поч. ХVІІ ст. об'єднавча політика Московської держави не зустріла помітної підтримки з боку населення Ук­раїни і Білорусі. Про це свідчить панегірик українського літописця князю Костянтину Острозькому, що в 1514 р. завдав нищівної поразки московським військам під Оршею. Порівнявши князя з героями античної й біблійної історії, літописець бажає йому "здоровье й щастье впе­ред лепшее; как ныне побил силу великую московскую, абы так побивал силную рать татарскую". Слова ці написані не по-латині, не по-поль­ському: вони належать "русину", що вбачав у Великому князівстві Литовському і Руському свою державу, а в Московському вел. кн. - су­противника, такого ж небезпечного, як і хижі кримські мурзи.

Становище корінним чином змінилося після об'єднання Польщі та Литви у "єдину спільну Річ Посполиту" на сеймі в Любліні, що тривав 10 січня - 12 серпня 1569 р. Польську шляхту вабили безкраї обшири руських земель із зростанням попиту на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку, а Лівонська війна (1558-1583 рр.) з Московщиною виснажила матеріальні ресурси Литви і помітно позначилася на позиціях шляхти, що стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею. Населення ж Волині та Підляшшя сподівалося, що унія по­кладе край постійним прикордонним конфліктам.

Першими королівською грамотою від 5 березня 1569 р. до Корони були приєднані Волинь і Підляшшя (після таємного залишення литовцями Любліна). У свою чергу, волиняни на сеймових засіданнях енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі - певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Незабаром поляками бу­ло знайдено "докази" того, що Київ належить Короні, а заразом - і Брацлавщина. Виникла ціла теорія, згідно з якою вся Русь підлягала польсь­ким королям - внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання чи успадкування. Ці твердження перегукувалися із загальноруськими претен­зіям московських володарів, які продовжували простягати руки до укра­їнських земель - передусім до Києва. На цьому і наголошували польські політики, обстоюючи необхідність їх інкорпорації до корони. Брацлавщину і Київщину було "возз'єднано" з Польщею на початку червня, коли ж на сейм повернулася литовська делегація, всі українські землі опинилися поза державними межами Литви.

У такому "урізаному" вигляді Литовська держава і уклала угоду про унію з Польщею 1 липня 1569 р. За нею вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кра­кові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на свої сейми та зовнішні відносини, водночас втративши і будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існуван­ня (окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди). Пасивність української еліти американський дослідник Я.Пеленський пояснював тим, що "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю ви­бору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була краї­ною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівсь­кою владою, гарантованими політичними свободами та становими привілея­ми, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною куль­турою, що не могло не приваблювати суспільну еліту...

Оцінюючи цей вибір з сучасної т. з., варто визнати його продуманим реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності напр. ХVІ – на поч. ХVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави".

Дата добавления: 2015-05-23