Директорії

Зовнішня політика Української Народної Республіки за доби

11.11. І9І8 р. з'явився наказ німецького командування, в якому йшлося про те, що скоро німці залишать Україну. Загроза змови з боку Національного союзу і ця звістка так вплинули на Скоропадського, що він вирішив змінити принципові засади зовнішньої політики Української держави. 14.ІІ. гетьман проголосив свою Федеративну грамоту, адресо­вану прем'єру Лизогубу, в якій погоджувався на федерацію України з небільшовицькою Росією. "Сьогодні перед нами нове державне завдання, - говорилося в грамоті. - Держави Згоди здавна були друзями колишньої великої і єдиної Російської держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її.майбутнього існування повинні, безумов­но, змінитися. На федеративних принципах має бути відновлена давня могутність і сила Російської держави. У цій федерації Україні нале­жить одне з чільних місць, бо від неї пішов порядок і законність в краї і в її межах перший раз свідомо відродилися всі принижені і гно­блені більшовицьким деспотизмом громадяни колишньої Росії".

21.ХІ. на Ясській нараді представник Антанти Е. Енно заявив про визнання гетьманського уряду проросійської орієнтації (міністр закордонних справ - Юрій Афанасьєв, 1848-1925, історик, доцент Одеського університету, управи­тель Державного банку в Києві, державний контролер), повідомив про своє недалеке прибуття до Києва і оголосив, що союзницька піхота уві­йде в Україну з території Румунії, а флот прибуде до чорноморських портів. Наступного дня в телеграмі Енно до гетьманського уряду гово­рилося, що "армії Антанти прибудуть до вашої країни не як вороги чи гнобителі, але як друзі народу, що боровся на нашому боці впродовж двох років". 15.12. на другий день після зречення гетьманом Скоро­падським влади, в Одесі почалася висадка першого значного континген­ту (понад 15 тис. чол.) англо-французьких військ. До кінця грудня 1918 р. в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися 2 французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й поль­ські частини загальною чисельністю бл. 60 тис. чол.

Та доки транспорти з військами союзників добиралися до чорномор­ських портів, практично вся Україна потрапила під контроль повстан­ських військ Директорії на чолі з С. Петлюрою. Появу Директорії Ан­танта зустріла вороже, проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмовляти з союзниками досить рішуче. 27.11. від її імені було опубліковано у формі відкритого листа ноту-протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Вона закінчувалась так: "Виступаючи перед усім світом з протестом проти

насильства, яке наміряються знов учинити над українським народом дер­жави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до оста­ннього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудо­вого українського народу та за ту національно-державну форму свого іс­нування, яку визначив і визначить сам український народ".

Одначе вже перша проба сил між Антантою йДиректорією, що відбу­лась в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у відчайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майне по всьому периметру кордонів: на заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході - Л. 'Гроцького, на півдні - А. Денікіна, новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.

Однак у день вступу Директорії до Києва І9.12.І9І8 р. вона не­гайно надіслала ноту державам Антанти, де говорилося, що Директорія УНР закінчила боротьбу і повернула свободу населенню України. "З ці­єї т.з.,- продовжувалось у ноті,- Директорія переконана, що Україна не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман усі держа­ви. Директорія ввічливо прохає держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію і згідно з тим зробити рішення щодо присутності антантських військ на українській території." Після невдалих для українців боїв за Одесу Директорія зробила спробу налагодити "модус вівенді" з Ан­тантою і мала надію, що остання визнає Україну "де-факто", але водно­час не погоджувалась, щоб Україна стала базою для війни проти більшо­виків.

Перша спроба дійти до порозуміння з Антантою виявилася невдалою. Як доповідав радник австрійського посольства в Києві до МЗС у Відні, коли командуючий військами Директорії на півдні України ген. 0. Греков прибув до Одеси, його не допустили до антантівського командуван­ня, і лише втечею він врятувався від ув'язнення Добровольчою армією. Взагалі, на кінець грудня 1918 р. Директорія мала два виходи із скру­тного зовнішньополітичного становища: за всяку ціну прихилити на свій бік Антанту або увійти в порозуміння з радянською Росією. Але остан­ня можливість була пов'язана з небезпекою, відносно якої керівники Директорії не мали жодних ілюзій. Союз з червоною Росією міг створи­ти тимчасовий спільний фронт проти західної польської експансії й білогвардійського наступу, але тоді ідея української державності бу­ла б похована, бо з плином часу вільна Україна була б знищена біль­шовиками. Антанта ж на кінець 1918 р. ще не мала чіткого плану вирі­шення російського питання: чи планувати федерацію народів колишньої Російської імперії на демократичних засадах, чи відбудовувати "єдину неділиму царську Росію.

На жаль, українські політики виявилися нездатними застосувати всі хитрощі міжнародної дипломатії, щоб використовувати одного члена Антанти проти другого, на відміну від російських монархістів, котрі мали досконалу організацію, що сильно натискала на Вашингтон, Париж і Лондон. Лише І4.0І.І9І9 р. нарешті в Одесі відбулася зустріч упов­новаженого представника УНР, військового міністра 0.Грекова з коман­дуючим військами десанту Антанти на Чорному морі ген. Д'Ансельмом. Ос­танній дозволяв собі дрібні поступки українцям, наприклад, видання в Одесі української газети самостійницького напряму, але українській делегації не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР.

МЗС УНР у цей критичний час очолювалося Володимиром Чехівським (з 26.12.1918 р. до II.02.1919 р.), який одночасно був Головою Раді Народних Міністрів. Народився у 1876 р., закінчив Київську духовну академію, був одним із ініціаторів створення Української демократич­ної партії, був депутатом І Державної думи. У І907-І9І7 рр. жив у Одесі, займався культурно-просвітницькою діяльністю. Пїсля повалення самодержавства приєднався до УСДРП і увійшов до складу ЦК, був членом ЦР, редагував часопис "Українське слово". В листопаді 1918 р. очолив ВРК, що готував антигетьманське повстання у Києві. Після 1921 р.- дорадник митрополита УАПЦ В. Липківського, заарештований у справі СВУ, засудженій до страти, заміненої 10-річним ув'язненням, після 1933 р. - на Соловках, подальша доля невідома.

Тим часом російські радянські війська під керівництвом Антонова-Овсієнка вже розпочали вторгнення в УНР. Через 2 дні після капітуля­ції Німеччини ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає Брестську угоду недійсною (24.12. Наркомат ЗС РСФРР опублікував циркуляр про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність всіх представницьких установ У'країни на своїй території). "Збирання" втра­чених під час світової й громадянської воєн земель навколо єдиного центру Раднарком розглядав як першочергове завдання. Ще ІІ.ІІ.І9І8 він дав директиву РВР республіки у ІО-денний термін підготуватися до походу в Україну.

Кістяк угруповання радянських військ становили Перша і Друга повстанські дивізії, утворені в партизанських загонів Київщини і Чер­нігівщини у "нейтральній зонт". 18.ІІ. частини Другої дивізії зайня­ли Ямпіль і Хутір Михайловський, 20ІІ. - Рильськ, потім Суджу і Глухів. Якраз у Суджі й було проголошено утворення (28.11.) Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. Пятаковим. Більшовицькмй уряд, намагався не повторити помилки, якої він допустився в гру­дні 1917 р., коли надіслав ультиматум ЦР і тим самим дав документаль­ний доказ своєї агресії проти УНР.

Коли на підставі доповідей командирів українських частин було встановлено факт спланованої широкомасштабної агресії радянської Ро­сії уряд УНР вирішив використати всі мирні дипломатичні засоби, щоб припинити кровопролиття. ЗІ.І2.І9І8 р., 3 і 4 січня (коли радянські іійська вже захопили Харків) уряд УНР передав по радіо до Москви ноти з протестом відносно вторгнення на територію УНР російських радянсь­ких військ. Одночасно відбулася нарада українських і єврейських со­ціалістичних партій, на якій ішлося про агресію Росії проти України та формування делегації для мирних переговорів з Москвою. Очолив її С. Мазуренко.

Раднарком спершу "дипломатично" мовчав, очікуючи нових перемог на фронті, але коли на харківському напрямкі темпи наступу уповільни­лися 6.01. з Москви надійшла відповідь за підписом Г.Чичеріна. У ній говорилося, що "ніякого війська РСФРР в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між військом Директорії і військами українського радянського уряду, який є цілком незалежний. Поміж Укра­їною і радянською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок."Водночас було виражено згоду прийняти у Москві представника уряду УНР для ведення переговорів, якщо уряд України виступить проти англо-французького і американського імперіалізму.

Ця відповідь була вичерпною тільки з формального погляду: у ава­нгарді радянських військ справді йшли дивізії, сформовані у "нейтраль­ній" зоні з українських партизан, які рятувалися там після придушення селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанської за­гонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння здійснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім керівництвом військового відомства радянської Росії.

9.0І.І9І9 р. Директорія і МЗС надіслало відповідь на радянську ноту від 6 січня, в якій спростовувалося твердження Москви, що в Ук­раїні діють виключно війська незалежного робітничо-селянського уряду. "В районі Харкова,- зазначалося в документі,- оперує регулярне вій­сько російської армії. Складається воно переважно з Китайців, Лати­шів, Мадярів та по-части Русских...Це китайсько-латиське військо, пе­реходячи по території Української республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й відправляє в Росію". Директорія запитувала, чо­му уряд Росії "явко ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому урядом України запитання про мету наступу на Україну, який прова­дить російське військо". Директорія також заявила, що умови, висуну­ті в ноті від 6.01. про запровадження в Укрїні диктатури пролетарі­ату, є неприйнятними. При цьому вона згоджувалася на мирні переговори, якщо РНК припинить воєнні дії проти України і виведе свої війська з її території.

На жаль, Винниченко і Чєхівський тішили себе ілюзіями, що з РНК взагалі можливе порозуміння для мирного співжиття на будь-яких інших умовах, крім одних: повна капітуляція відречення від самостійної української державності. Тим часом II.0І. Директорія одержала ухиль­ну відповідь з Москви, в якій знову твердилося, що Росія не вислала ніяких своїх військ проти України (хоча 6.01. російські війська вже здобули Чернігів і просувалися на Київ), а тому заявлялося, що ульти­мативна вимога припинення воєнної акції проти Директорії й виведення російських військ з України є безпредметною. Наприкінці ноти наголошу­валося на пропозиції почати переговори в Москві. Того ж дня з Києва виїхала українська делегація на чолі з Мазуренком, 15.01. вона прибу­ла до Москви.

Ще перед другою нотою російської РНК від ІІ.ОІ. С.Мазуренко зу­стрічався в Гомелі з Раковським і Мануїльським, але переговори закінчилися безрезультатно. Тепер Мазуренко дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму владу в УНР за умови пропорційного представництва в радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Про­понувався принцип нейтралітету України з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ вУкраїну й визнати незалежність УНР.

Посольство зустріло в Москві зовні цілком доброзичливе ставлен­ня, але вже на початку переговорів представник РІ1К Д. Мануїльський виразно заявив, що його уряд зобов'язується не втручатися у внутріщні справи України, проте не приховує симпатій до "революційного руху українських робітників селян, що борються за утвердження радянської влади в Україні". Далі Мануїльський наполягав, щоб УНР оголосила вій­ну Антанті, Дону, а Директорія погодилася на те, щоб питання про по­літичний лад і Констицію

України виріщувалосяося на Всеукраїнському з’їзді рад. Російський представник пропонував посередництво РНК у пе­реговорах між Директорією і Тимчасовим робітничо-селянським урядом. В гарних дипломатичних фразах російська сторона вимагала капітуляції Директортї перед маріонетковим урядом у Харкові.

Коли виявилося, що місія Мазуренка ні на день не припинила вторгнення в Україну, в Києві зрозуміли, що мирний варіант розвитку подій недосяжний. Чехівський, Грушевський, Шаповал та інші прибічники поро-зуміння з Росією замовкли. Навпаки, прибічники союзу з Антантою, най-послідовнішим з-поміж яих був Петлюра, заговорили на повний голос, до них зрештою приєднався і Винниченко. 16.01. на державній нараді УНР за участю членів Директорії, уряду, представників політичних партій і командування січових стрільців було вирішено офіційно проголосити війну РСФРР. Але учасники наради не дійшли єдиної думки щодо подальшої орієнтації - на радянську владу в національному забарвленні чи на Антан­ту. Переговори Мазуренка у Москві закінчилися 4.02. (саме напередодні падіння Києва) безрезультатно.

Тим часом 23-25.01. у Одесі відбулися переговори повноважної дип­ломатичної місії УНР (0.Назарук, С.Остапенко) з начальником штабу французьких військ полк. Фрайденбергом. Переговори не мали позитивних наслідків, оскільки французький представник запропонував абсолютно не-прийнятні для уряду УНР умови: реорганізація уряду і Директорії УНР шляхом вилучення з її складу представників соціалістичних партій, спра­ву визнання суверенності УНР має розглянути Паризька мирна конференція, Директорія оголосить Декларацію з проханням встановити в Україні фран­цузький протекторат, в українській армії повинні служити інструктора­ми денікінські офіцери та ін. Через тиждень державна нарада УНР від­кинула умові, запропоновані французьким командуванням.

Ще одна зустріч Фрайденберга з делегацією УНР (С. Остапенко,О.Гре-ков, І.Мазепа,Ф.Штайнгель) відбулася 6.02. у Бірзулі. Остапенко від імені Директорії домагався визнання Антантою суверенітету УНР, допомо­ги у боротьбі з більшовиками, повноправної участі делегації УНР у Па­ризькій мирній конференції і т. ін. Фрайденберг наполягав на виведенні зі складу Директорії Винниченка та Петлюри, зміненні соціалістичного уряду Чехівського на поміркованіший, утворенні української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Франції, здійсненні ос­танньою контролю над українськими фінансами та залізницями. Сторони знову не дійішли згоди.

Захоплення радянськими військами Києва і відступ Директорії до Вінниці вкрай ускладнили міжнародне становище УНР і унеможливили ви­роблення чітких зовнішньополітичних орієнтирів. В розпал урядової кризи викликаної виходом Вииниченка зі складу Директорії й відставкою Чехів-ського з посади Голови Ради Народних Міністрів, до Винниці, де перебу­вав уряд УНР, через нового голову радянського уряду України Раковського надійшла ще одна пропозиція РНК РСФРР про укладення миру. В цьому до­кументі (від 10.02.1919 р.) говорилося, що делегація С.Мазуренка по-годилася прийняти посередництво РНК РСФРР за умови визнання Директо­рією радянської влади в Україні й спільної боротьби проти контррево­люції. Від себе Раковський поставив вимогу визнання Директорією його харківського уряду, тобто фактично її згоди на саморозпуск. За таких обставин Директорія вирішила перервати переговори з Москвою, оскільки вони не змогли набути конструктивного характеру.

Одночасно 13.02. було призначено новий "проантантівський" уряд УНР на чолі з безпартійним С.Остапенком, міністром ЗС у ньому став (до початку квітня 1919р.) Кость Мацієвич (1873-1942рр.), вчений-агроном, громадський і політичний діяч з Київщини. Закінчив сільсько-господарський інститут у Ново-Олександрії (Пулави), в 1907-1915 рр. працював у Харкові в сільськогосподарському товаристві й редагував популярний журнал "Хлібороб" та науковий "Агрономический журнал", в 1915-1917 рр.- професор сільськогосподарської економії в Петрограді. Після Лютневої революції повернувся до Києва, де став товаришем генерально­го секретаря земельних справ, опрацював проект земельної реформи в Ук­раїні. У 1919-1923 рр. очолював дипломатичну місію УНР у Румунії, по­тім- професор Української господарської академії в Подебрадах.

Однак хоча Директорія звернулася 17.02. з декларацією до урядів Антанти та США про допомогу в боротьбі з більшовиками, чергові пере­говори в Бірлузі уповноважених УНР на чолі з Остапенком і полк. Фрайденбергом (6.03.1919 р.) закінчилися безрезультатно. Фактичні волода­рі післявоєнної Європи – країни Антанти- продовжували політику невиз­нання України. "Здавалося, - писав Голова Ради Міністрів УНР Б. Мартос Президентові Паризької мирної конференції 27.06.1919 р.,- що увесь культурний світ, а особливо Держави Антанти, які добідно закінчили всесвітню війну, оголосили рішучу боротьбу большевизму і право всіх народів на самовизначення, підтримають морально і матеріально Дирек­торію УНР. Але, на превеликий жаль і на диво демократії всього світу, Антанта, вважаючи на наклепи ворогів України, російських та польських імперіалістів, затягує справу визнання суверенних прав українського народу і тим чинить йому великі перешкоди в боротьбі з російськими большовиками".

Не вдалося подолати міжнародну ізоляцію УНР і її Делегації на Паризькій мирній конференції. Вона була сформована на початку січня 1919 р. в Києві спершу в складі Г.Сидоренка (голова), О.Шульгіна, А. Марголіна і Б.Матюшенка. Згодом склад її розширився за рахунок представ­ників Західної області УНР (В.Панейко став заступником голови, а II.Дідушок - секретарем делегації), 6 провідних українських політичних па­ртій, 14 радників, 34 співробітників канцелярії, 20 членів інформбюро та 6 журналістів. Згідно Акту Соборності від 22.01.1919 р. делегація дістала компетенцію виступати від імені соборної України, тобто захищати також інтереси З0УНР, але інструкція від 30.03. допускала можли­вість подвійної дипломатичної гри, якщо цього вимагали бінтереси од­нієї чи другої частини держави. Як згодом виявилося, це мало небажані наслідки для української держави на міжнародному форумі. Зокрема, го­лова Комісії закордонних справ французького парламенту Франклін Буйон конфіденційно сповіщав міністра закордонних справ УНР А.Лівицького, що прихильні Україні Французька кола прагнуть говорити з одним представ­ником України, а не з двома.

Вже 10 і 12 лютого 1919 р. Сидоренко надіслав мирній конференції ноти, в яких говорилося про воєнні дії РСФРР проти УНР, імперіалісти­чну політику більшовиків, необхідність визнання державами Антанти та США незалежності УНР, що може бути "єдиним засобом привернення трива­лого спокою і порядку в Східній Європі", оскільки уряд УНР протидіє поширенню більшовицьких ідей як в Україні, так і в Європі. 25.02. Си­доренко відправив на адресу конференції ще одну ноту, в якій відзна­чався факт нападу на УНР Румунії і Польщі та окреслювалися кордони со­борної України. Повноважний представник УНР просив конференцію впли­нути своїм авторитетом на румунів та поляків, "щоб вони не порушували встановлених мировою конференцією принципів, не посилали своїх військ проти української території",

Але, на жаль, Сидоренко не підходив на посаду Голови делегації УНР: він не мав належної теоретичної та мовної підготовки, у своїх ді­ях керувався не реаліями міжнародного життя, а напівромантичними уява­ми. Він не тільки не зміг надбати для України прибічників серед інозе­мних дипломатів та урядовців, але й відштовхував чимало дійсних дру­зів заявами з погрозами, і фактично дезорієнтував власний уряд щодо фактичного стану української справи на конференції. Зрештою, Директо­рії вимушена була замінити Сидоренка послом у Ватикані графом М.'Гишкевичем, який "своїм знанням мов і вищого світу був дійсно рідкою і цінною птицею в саду української дипломатії" й був відзначений Великим Хрестом папського ордена св. Григорія.

Доходило до того, що група співчуваючих УНР французьких політиків у вересні 1919 р. надіслала до Директорії записку "Причини невдачі ук­раїнської місії в Парижі", в якій підкреслювалося, що делегації браку­вало єдності та дисципліни, " кожний член місії бажає удавати велико­го дипломата і провадити свою персональну політику". Водночас голова найвищої ради мирної конференції Ж. Клемансо зробив усе можливе, щоб не допустити українську делегацію на мирну конференцію, тому українці не мали нагоди спростувати всілякі брехливі вісті й плітки про Україну, що їх ширили вороги української державності: поляки Р.Дмовський та І.Падеревський, росіяни Маклаков і Сазонов. Справа дійшла навіть до декларації протесту повноважних делегатів республік Азербайджану, Ес­тонії, Грузії, Латвії, Північного Кавказу, Білорусії та України 18.06.1919 р. проти визнання Найвищою радою мирної конференції уряду адм. Колчака верховним урядом Росії. У декларації говорилося, що це суверенні держави, створені з вільної волі населення, і, отже, рішен­ня органів урядової влади Росії для них недійсні. Зазначені республі­ки зверталися до конференції з проханням "визнати їх незалежність без проволікань", але безуспішно.

За таких надзвичайно складних обставин до березня 1919 р. в про­цесі визначення основних засад державного ладу, сталося організаційне оформлення дипломатії Директорії УНР. Із членів Директорії безпосеред­ньо займалися зовнішніми справами та підбором особового складу дипмісій Винниченко і Петлюра, система закордонних представництв підлягала МЗС. На МЗС були покладені завдання політичних зносин України з інши­ми державами, охорони інтересів українських громадян за кордоном та іноземців в межах УНР, вироблення проектів відповідних законів та ре­комендацій уряду.

МЗС складалося із Ради міністерства, Історичного комітету при Раді МЗС, Канцелярії та двох Департаментів. До Ради МЗС входило 5 ста­рших та 5 молодших радників, які відали дорученими міністром справами, виконували спеціальні доручення, складали звіт МЗС. Канцелярія мала 35 співробітників, загальний департамент -58 осіб, департамент чужо­земних зносин мав відділи ипломатичний та консульський. Новим словом в організації дипслужби України стало впровадження Історичного коміте­ту при Раді МЗС. Справою Комітету було вивчення історії української дипломатії, розшук у європейських архівах, музеях та бібліотеках доку­ментів до вітчизняної історії, розробка наукових питань тсторично-політичного характеру, пов'язаних із сучасною закордонною політикою України.

Голови дипломатичних заступництв УНР призначалися Директорією і мали права Директора департаменту МЗС. 9.0І.І9І9 р. було затверджено штати дипмісій, які поділялися на посольства 1-го та 2-го розрядів та ^! надзвичайні дипмісії. Протягом усього свого існування на території Ук­раїни Директорія вислала за кордон 23 представництва різного класу (без урахування тимчасових місїй з окремими дорученнями), у багатьох випадках зберігалася кадрова наступність від держави Скоропадського.

За доби Директорії Україна мала II посольств, що фігурували в списках дипломатичного корпусу і користувалися дипломатичними привилеямм: у Німеччини (Д.Порш, Р.Смаль-Стоцький), Австрії (Г.Сидоренко),Угорщині

(М.Ґалаґан), Туреччині (О.Лотоцький, Я.Токаржевський), Бол­гарії (О.Шульгин, Ф.Шульга), Румунії(Д.Мацевич), Чехословаччині (М. Славинський), Естонії (Є.Ґоліцинський), Латвії і Литві (Б.Кедровський), Фінліндії (М.Залізняк), Грузії (І.Красовськжй, за сумісництвом у Азербайджані, Вірменії, Півн. Кавказі,Кубані). В інших країнах статус українських послів був напівофіційний. Останньою державою, що визнала УНР, була Аргентина в 192І р., але призначений туди послом М. Шумицький не приступив до виконання обов'язків.

Крім того, при представництвах у Берліні, Відні, Римі працювали військово-санітарні місії у справах військовополонених (після світової війни на чужині опинилося понад 200 тис. полонених українців), у се­редині 1920 р. ці місії були повністю передані до компетенції МЗС. Для координації дій за кордоном проводились з’їзди голів місій і послів у Карлсбаді (1919 р.) і Відні (1920 р.). Але власне Директорія, часто змінюючи місцезнаходження внаслідок військових дій не мала змоги при­ймати чужих дипломатичних представників. Консульські установи УНР доби Директорії мали таку ж градацію, як і в Українській державі, а їх загальна кількість становила не менш як ЗІ.

Не всі дипломати УНР за своїми діловими моральними якостями опинилися на рівні тих завдань, що стояли перед ними. Так, у серпні 1920 р. було навіть створено комісію для розслідування службових по­рушень окремих членів делегації. У довіді радника Шумського вказувалося, що "делегація складалася з представників всіх українських політичних партій, з котрих кожен домагався провадити у праці програ­му своєї партії, при таких умовах не могло бути і розмови про координацію праці, наслідком цього було те, що члени Делегації не ті­льки працювали сепаратно, але і змінювали орієнтацію своєї праці".

Траплялися випадки і нечемної поведінки окремих дипломатів. Так голова місії по репатріації полонених в Римі О.Севрюк у той час, коли "умови життя полонених мало чим відрізнялися від умов життя у в'яз­ниці", навіть не відвідав концтабори, проте мав дороге помеш­кання в Римі, абонемент в опері ("і почислив цей видаток,- як зазна­чалося у звіті по підсумках ревізії його діяльності,- хто знає з яких мотивів, на канцелярію”) "репрезентаціний фонд він вважав не більше як додатком до свого утримання", на потреби ж полонених витратив ли­ше 29% державних коштів!)

Тим часом, після відставки проантантівського уряду С.Остапенка, 12.04.1919 р. новий уряд УНР на чолі з Б.Мартосом (МЗС – В. Темницький) оголосив декларацію з приводу становища держави. В ній робився заклик до боротьби як проти більшовиків, так і проти поляків на За­ході, крім того, уряд наголошував,що відмовляється від використання чужоземної військової допомоги. Але після тимчасових військових успі­хів об'єднаної Армії УНР у ліпні-серпні 1919 р. над українськими зем­лями знову нависла смертельна небезпека, на цей раз з боку денікінських військ. Щоправда, у ставленні Антанти до українського питання від­булися певні зрушення (не в останню чергу внаслідок побоювань щодо мо­жливості експорту більшовизму до Західної Європи). У.Черчилль, війсь­ковий міністр Великобританії, передбачаючи неминуче зіткнення україн­ських і денікенських військ у районі Києва, телеграфував у серпні 1919 Денікіну: "За сучасної критичної кон'юнктури було б розумно йти, на­скільки це можливо, назустріч українським сепаратистським устремлінням". Французький прем'єр-міністр Ж.Клемансо наказав військовому аташе в Ру­мунії ген. Петену налагодити співробітництво Денік^;на і Петлюри, Петен відразу зв'язався з представниками обох сторін. Денікін ухилився від прямої відповіді, але дав зрозуміти, що переговори нібито можли­ві. Сподіваючись на це, Петлюра дав директиву своїм військам не всту­пати в збройні сутички з білогвардійцями.

Але самовпевнений головком білогвардійськими арміями на Півдні Росії вважав, що здатний знищити збройні сили більшовиків без допомо­ги з боку Петлюри, Маннергейма або інших "сепаратистів". Після київ­ської катастрофи уряд УНР направив державам Антанти 4.09.1919 р. ноту протесту проти захоплення декікінцями української столиці, але безре­зультатно. Якраз у цей час цілком випадково до Кам'янця-Подільського, де перебувала Директорія, потрапив швейцарський комуніст і особистий знайомий Леніна Ф. Платтен, який узявся передати керівництву радянсь­кої Росії пропозицію Петлюри укласти з більшовиками конвенцію про спільну боротьбу з Денікіним. На державній нараді 17.09. під тиском Пет­люри було вирішено спробувати налагодити контакт з більшовиками.

Одночасно, щоб не допустити спілки між Денікіним і Пілсудським активізувалися спроби українсько-польського порозуміння. 1.09. у Льво­ві було підписано остаточне перемир'я між представниками УІНР та Польщі, згідно з яким встановлювалася демаркаційна лінія по р.Збруч - Заслав -Олевськ - Мозир. А 3.10. Петлюра надіслав до Варшави МЗС Андрія Леви-цького. Інструкції для місії, що їх було схвалено за участю галичан, передбачали відкладення визначення кордонів між Польщею й Україною до повного звільнення останньої, в крайньому випадку поступитися Холм-щиною та Підляшшям (та й то умовно, до скликання українського парла­менту), у справі Галичини не йти на поступки, оскільки її долю має виз­начити Паризька мирна конференція. В разі згоди поляків на ці пропо­зиції можливе було укладення військової конвенції.

22.09.1919 р.петлюрівці перехопили наказ денікінського командува-ння про оволодіння контрольованою армією УНР на Правобережжі терито­рією і знищення цієї армії. Причому Денікін зарані поінформував про таке рішення представників Антанти, вони не висловили заперечень. За­пеклі бої армії УНР з денікінцями на Правобережжі 26.09.-25.10. закін­чилися поразкою українців, втратою українськими, військами боєздатнос­ті через епідемію тифу, брак спорядження та зброї, відсутність підтри­мки з боку місцевого населення. Українська дипломатична місія в Пари­жі доклала чимало зусиль для отримання необхідної матеріальної допомо­ги, закупивши американського військового майна на 8,5 млн.дол., в т.ч. ліків на І млн.дол. Але французьке командування затримало продані УНР матеріали, і Американська ліквідаційна комісія порвала контракт з укра­їнською делегацією. Більш того, на основі тенденційної інформації держсекретар США Р.Лансінг у листі від 29.10.1918 р. орієнтував американ­ську місію в Україні, що боротьба українського народу за свою незале­жність є наслідком німецької й австрійської пропаганди, яка мала на меті розбити Росію..

Тим часом 25.10.. з Москви до Кам'янця-Подільського повернувся Платтен, якийповідомив уряд УНР про згоду РНК на спільну боротьбу проти Денікіна і його готовність вивільнити для петлюрівської армії певну територію за умо-ви,що там не буде переслідування більшовиків та їх прихильників. Конкретні деталі угоди мали обговорити делегаціїї армії УНР і 12-ї радянської армії, після цього член РВР армії М.Муралов повинен був, за письмовим наказом 'Гроцького, що він його уже мав на ру­ках, видати Петлюрі 20 тис. рушниць з тисячею набоїв до кожної, гармати, кулемети, амуніцію.

Однак скористатися такими принадними пропозиціями не довелося: 28 жовтня 1919 р. у Вінниці на військовій нараді командування Української Галицької Армії, що становила основу збройних сил УНР, заявило, що не бажає воювати з Денікіним. А 6.II. командуючий УГА уклав угоду про пе­рехід армії на службу Денікіну. Український фронт, фактично, прялинив своє існування. Катастрофічна ситуація, що склалася в Україні, підшто­вхнула Петлюру, який з 15.II. не лише фактично, а й морально одноосо­бовео представляв Директорію, піти на зближення з Польщею. Під тиском, польської сторони 2.12.1919 р. дипломатична місія УНР у Варшаві на чо­лі з керівником МЗС А.Лівицьким подала декларацію, в якій висловлюва­лася згода місії на те, що переговори з Польщею вестимуться на основі визнання кордону між обома державами по р.Збруч, а далі через північно-західну Волинь, де остаточне визначення кордону залежатиме від рі­шення Паризької мирної конференції. В УНР громадяни польської націона­льності мали отримати такі ж права, як і українці - громадяни Польщі. „Політичне становище Східної Галичини розв’язується польським урядом в порозумінні з представниками українського народу, який населяє цю провінцію".

Фактичну згоду на окупацію Галичини поляками Петлюра пояснював у листі до міністра оборони полк. Сальського від 31.03.19120р. тим, що "Польща і Україна повинні досягти порозуміння, щоб перед Москвою устояти, посилатися на історію польсько-українських непорозумінь в ми­нулому для сучасної реальної політики не є аргумент...Одна тільки не­втомна праця може нас врятувати". Бажаючи продовжити боротьбу за не­залежну Україну, Петлюра приймав усі умови колишнього ворога - Ю.Пілсудського.

Безпосереднім архітектором українсько-польського зближення і вій-ськово-політичного союзу був Андрій Лівицький, що обіймав посаду ке­рівника МЗС УНР з 27.08.1919 р. до 26.05.1920 р.Народився в с.Липляві Золотоніського пов. на Полтавщині в козачій родині, закінчив колегію їм. Ґалаґана в Києві і Київський університет, працював адвокатом і мировим судею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Одночасно був активістом РУП у І90І-І805 рр., УСДРП у 1905-1920 рр. Після революції 1917 р. став губернським комісаром Полтавщини, членом ЦР і ЦК Селянської Спіл­ки, брав активну участь у організації Трудового конгресу. З квітня 1919 р.-міністр юстиції і заступник голови уряду, з 16.10.1920,р.-го­лова Ради Народних Міністрів УНР, відстоював необхідність продовження діяльності уряду УНР у вигнанні. Після вбивства Петлюри в травні 1926 року став його наступником, очолюючи Державний центр УНР у вигнанні. Помер у 1954 р. в Карлсруе (ФРН).

21.04.1920 р. Лівицький і міністр іноземних справ Польщі Л.Домб-ровський підписали загальну і торгівельно-економічну конвенції, а 24.04. український ген.Сінклер і польський майор Славек уклали додаткову військову конвенцію. Ці три конвенції пізніше назвали Варшавсь­ кою угодою, будучи таємною, вона не підлягала ратифікації, повний текст її став відомим лише в 1926 р. Аналізуючи зміст Варшавської уго­ди, варто мати на увазі, що її підписання було неминучим, оскільки на той час армія УНР поверталася з Першого зимового походу по більшови­цьким тилам і стояла перед перспективою інтернування польською держа­вою.

Польський уряд визнавав незалежне існування УНР на чолі з Дирек­торією з межах, які мали бути означені угодами з суміжними країнами. Кордон між УНР і Польщею встановлювався по лінії, що її війська Піл-судського вже зайняли: на північ від Дністра вздовж р.Збруча, далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, потім на північ через Крем'янецькі узгір'я, по лінії на схід від Здолбунова, вздовж східного адміністративного кордону Рівненського повіту, далі на північ вздовж адміністративного кордону Мінської губернії, до схрещення його з Прип'яттю, а потім Прип'яттю до її устя. Разом із тим Польща відмовилася від претензій поширитися до кордонів Речі Пос­политої 1772 р. і визнавала цю територію за УНР. Звичайно, відмова Пілсудського від історичних прав на частину українських земель мала сим­волічне значення. Навпаки, відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його участю злуки УНР і ЗУНР була політичним актом, адже Антанта взяла до відома факт захоплення Східної Галичини Польщею, але не пого­дилися з цією анексією і надали їй статус "міжнародної території". Для Пілсудського було важливим, що УНР заявила про відсутність у неї претензій на західноукраїнські землі площею 162 тис.км. з населенням II млн.чол.

Польський уряд зобов'язувався не заключати жодних міжнародних угод, спрямованих проти України, а також забезпечити національно-культурні права громадянам української національності й навпаки.

Військова конвенція теж віддавала цілковиту перевагу польській стороні: військові дії на Правобережжі мали відбуватися під польським головним командуванням, УНР давала згоду на підпорядкування тилу, за­лізниць і органів управління польській стороні та на спільну валюту. Утримання польських військ на території УНР покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій - на польський.

В Україні й поза її межами Варшавська угода була зустрінута вкрай негативно. Коли 1.05. Петлюра з деякими членами свого уряду вернувся в Україну з Польщі, він сказав своїм найближчим соратникам, що були свідками брутальних польських методів урядування в Україні: "Я знаю, що багато з вас не вірять у наш новий союз, то нагадаю їм таку приказ­ку: "Тату! Он чорт лізе в хату!" - кричав переляканий син. А батько спокійно на це: "Нехай чорт, аби тільки не москаль!" Цією приказкою голова Директорії дуже добре окреслив психологічне підґрунтя Варшавсь­кого договору. Проте як серйозно трактували поляки союз з Петлюрою, видно з того, що вони, збираючись видворяти більшовиків з України, до­зволили Петлюрі сформувати лише дві дивізії. Взагалі, умови Варшавсь­кого договору були ще важчі від тих, що їх пропонував французький ген. д'Ансельм взимку 1919 р., але тоді була більша надія на успіх.

Спершу, скориставшись раптовістю наступу та значною мате­ріальною перевагою, польсько-українські війська протягом кількох тиж­нів захопили значну частину Правобережної України і 6.05, вступили в Київ, однак їх подальше просування було зупинено. Успішний контрнас­туп Червоної армії з 5.06, змусив правлячі кола Польщі звернутися до країн Антанти з проханням про допомогу. Англія і Франція на конференції в бельгійському курортному містечку Спа пообіцяли матеріальну підтримку, але на певних умовах. Однією з основних було відведення польської армії за лінію, передбачену "Декларацією про тимчасові східні кордони Польщі", що була прийнята Верховною Радою Антанти 8.12. 1919 р., та зобов'язання прийняти будь-яке рішення Верховної Ради що­до майбутнього статусу Східної Галичини.

10.07.1920 р. польське керівництво погодилося на ці умови, а че­рез 2 дні МЗС Англії лорд Керзон надіслав до Москви телеграму, в якій пропонувалися умови перемир'я. Серед інших, у ній йшлося про кордон між Польщею та радянськими республіками. Він мав проходити по лінії Гродно-Ялівка-Немирів-Брест-Литовський-Дорогуск-Устилуг-Грубешів-Крилов, на захід від Рави-Руської та на схід від Перемишля до Карпат. Британський уряд, виступаючи від імені союзників, ще раз назвав цю лінію межею "законних етнографічних кордонів Польщі". Таким чином, був міжнародно підтверджений східний кордон Польщі по лі­нії, яка пізніше отримала назву "Лінії Керзона". Вона в основному відповідала етнічному розселенню українців, однак на польському боці залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння іЛемківщина.

Переконаний у наступальній моці Червоної армії, ленінський уряд відкинув посередництво Англії. У складеній Чичеріним ноті-відповіді містилося фальшиве твердження про готовність негайно розпочати прямі переговори з польським урядом, причому говорилося, що РНК радянської Росії готовий визнати більш вигідний для Польщі територіальний кордон, ніж той, який Антанта запропонувала в грудні 1919 р. Через багато ро­ків Чичерін згадував: "На початку переговорів з Польщею особисто Во­лодимиру Іллічу належала чудова думка: запропонувати Польщі більше те­риторії, ніж пропонували їй Клемансо і Керзон". дивна з першого по­гляду позиція вождя більшовиків, яка круто розходилася з національними інтересами українського і білоруського народів, так обґрунтовувалась у зверненні до громадян Росії та України з приводу ноти Керзона від 21.07.: "Питання територіальне не може являти для нас жодних утруднень. Разом із дійсними представниками польського народу ми без зусиль вста­новимо кордон Польщі незрівнянно більш правильний і відповідний інте­ресам польського народу, ніж той, який маршал Фош і його споборники накреслили під тиском Сазонова, Маклакова та інших представників ве­ликоруської білогвардійщини. Цю особливість яскраво видно на прикладі Холмщини, де володарі Антанти провели прикордонну рису по живому тілу Польщі, наслідуючи традиції їхнього колишнього союзника - царизму".

Ленін і Троцький розраховували: Україна вже перебуває під надій­ним більшовицьким контролем, а тому частиною її території можна поступитися, навпаки, перетворення Польщі на радянську республіку ще попе­реду, а тому перспектива розширення її території найкращим чином за­безпечить прихильність і підтримку "представників польського народу". Визначення ж Холмщини як "живого тіла" Польщі пояснюється елементар­ною необізнаністю вождів більшовицької партії з українською історією.

22.07.1920 р., коли радянські частини вже підходили до визначе­ного в Декларації Антанти кордону Польщі, варшавський уряд змушений був звернутися безпосередньо до Москви з пропозицією про перемир'я. Переговори про перемир'я та попередній мир між радянськими Росією та Україною, з одного боку, та Польщею - з другого розпочалися в Мінську 17.08. Користуючись сприятливими для себе обставинами (польсько-ук­раїнські війська з великими зусиллями утримували фронт на лінії Вар­шава - Замостя – Львів), радянська сторона висунула умови, що істот­но загрожували суверенітету Польщі: чисельність її армії мала скоро­титися до 50 тис. чол., надлишок зброї передавався радянській Росії, до Польщі мав бути заборонений ввіз військового спорядження, її вій­ськова промисловість підлягала конверсії. Лінією перемир'я ставала б "лінія Керзона", однак польська армія повинна була відійти від неї на 50 км. Проведення переговорів ускладнювалося і створенням Москвою 30 липня Тимчасового ревкому Польщі, що варшавський уряд розцінив як втру­чання у внутрішні справи держави.

Але із зміною стратегічної ситуації на фронті на користь польських військ варшавська делегація заявила про неприйнятність радянських вимог, і мінські переговори було припинено. Вони відновилися лише 21 вересня 1920 р. у Ризі. З радянського боку їх вели формально дві не­залежні держави - Росія (голова делегації Адольф Йоффе) і Україна (го­лова делегації Д.Мануїльський). Головою польської делегації був Я.Домбський, котрий, незважаючи на Варшавський договір, хитрощами не до­пустив делегацію УНР на чолі з С.Шелухіним до участі в переговорах. Делегація ЗУНР на чолі з К.Левицьким була кваліфікована як "германо­фільська" і теж не допущена до участі у переговорах. Використавши Пет­люру, поляки тепер були готові визнати болгарського емігранта Х.Раковського керівником радянської України та її режиму, якщо він погодиться визнати за ними ті українські землі, що їх обіцяв їм С.Петлюра.

І дійсно, 24.09. на пленарному засіданні радянська делегація ого­лосила заяву ВЦВК РСФРР,в якій пропонувалося з метою найшвидчого ук­ладення миру залишити осторонь дискусійні питання, наприклад, різні тлумачення принципу самовизначення народів, і обмежити порядок денний лише встановленням східного кордону Польщі "на основі визнання... лі­нії, що проходить значно далі на схід від кордону встановленого Вер­ховною Союзною Радою... з тим, щоб Східна Галичина залишилася на захід від цього кордону". Тобто вже попередньо Росія була готова заради ук­ладення миру піти на значні територіальні поступки за рахунок... Ук­раїни. Одночасно ВЦВК РСФРР відмовлявся від вимог, які були висунуті в Мінську. В обмін радянська сторона вимагала від Польщі відмовитися від визнання і підтримки уряду С.Петлюри. Щоб не допустити існування небільшовицької української держави, Москва навіть згоджувалася від­дати Польщі більше українських земель, ніж це пропонував Петлюра.

В останніх числах вересня Домбський подав польський проект кор­дону по лінії від р.Стігви в тому місці, де вона перетинає межу мінсь­кої та Волинської губерній, по кордону цих губерній до межі Рівненсь­кого та Овруцького повітів, далі до Ракитного, Корця, на південний за­хід до Милятина, потім на південь до р.Вілія, Нового Ставу, звідти в загальному напрямку на південь і по р.Збруч до її впадіння в Дністер. Цей проект був прийнятий радянською стороною без будь-яких заперечень.

12.10.1920 р., в розпал боїв між петлюрівською армією і радянськи­ми військами на Поділлі, в Ризі була підписана угода про перемир'я і попередні умови миру між РСФРР і УСРР з одного боку та Польщею з ін­шого. В першій статті угоди Польща визнавала самостійність радянських України і Білорусі, а взамін отримувала українські землі, обіцяні їй Петлюрою у Варшавському договорі. Друга стаття стверджувала повну су­веренність кожного партнера та зобов'язувала їх не робити жодних во­рожих заходів проти кого-небудь з-поміж них. Сторони повинні були не допускати на своїх територіях створення і перебування організацій та груп, діяльність котрих була б спрямована проти іншої сторони. Більшо­вики зафіксували відмову "від будь-яких прав і претензій на землі,роз­ташовані на захід від кордону, описаного у ст.2 даного договору". Да­лі Польща зобов'язувалась надати повні національно-культурні права громадянам української і білоруської національностей, що житимуть у межах Польщі. 18.031921 р. в Ризі було підписано договір про припи­нення війни і нормалізацію відносин, що спирався на положення попере­дньої угоди, це була величезна поразка української дипломатії, що ма­ла своїм наслідком міжнародно-правове припинення існування УНР. Поль­ща Пілсудського і більшовицька Москва поділились українськими земля­ми, як в Андрусові в 1667 р., тому Ризький договір деякі автори нази­вають також Ризьким Андрусовим.

Дата добавления: 2015-05-23