Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі

Устрій українських земель

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель

Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок, просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху. Населення руських, земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими, державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і, боярство добровільно визнавали владу Литви. (Добровільно визнав владу, Ольгерда і київський князь Федір у 1362 р.). Історики кваліфікують, просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання, ", як "тиху експансію ". Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і, її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х, рр.,, Однак, Золота Орда на той час залишалася ще досить сильною, і без, досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б, закріпитися на землях Південної Русі.

В історичній літературі висловлено, гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х рр., XIV ст. про збирання данини з окупованих Литвою територій татарами. Саме, визнання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко, підпорядкувати собі землі Русі

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських, земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені, переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і, племінники Ольгерда). Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та, Переяславщина, другому сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й, Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру-Брянське й, Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу-Старояубське. Племінники, Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріатовичі вокняжилися на, Поділлі.,, У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям., Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів. Новостворена кримсько-татарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть най-родючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена. Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо налічувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литий і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до окладу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На Початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу. Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Дата добавления: 2015-05-23