Від перекладача

Никлас Луман усі роки своєї професури провів в одному університеті. У 1968 р., займаючи кафедру загальної соціології і соціології права тільки що відкритого Билефельдского уни-верситета, він виголосив знамениту промову "Соціологічна освіта", яка не лише стала програмою нової со-циологии Лумана, заснованою на теорії систем, але і дала назву багатотомної серії його праць. У 1993 р., виходячи у відставку, він виголосив прощальну промову, яка найменше була схожа на підведення підсумків. По суті, вона стала про-граммным документом нового етапу в ідейній еволюції Лу-мана і може служити введенням до усіх його теоретичних публікацій 90-х рр.

Переклад з німецького А. Ф. Филиппова

Юрген Хабермас.СТОСУНКИ МІЖ СИСТЕМОЮ І ЖИТТЄВИМ СВІТОМ В УМОВАХ ПІЗНЬОГО КАПІТАЛІЗМУ*

* * Друкується по: Хабермас Ю. Стосунки між системою і життєвим світом в умовах пізнього капіталізму // THESIS. Весна 1993. Т. 1. Вып. 2. С. 123-136.

** ** "Життєвий світ" (йому. Lebensweli) - термін, висхідний до Э. Гуссерлю. Означає интерсубъективную і спочатку очевидну даність світу, предшест-вующую його науковим тематизациям. "Життєвий світ" носить суб'єктно-відносний характер застосовно як до колективів, так і до індивідуальних суб'єктів. - Прим. ред.

Критичний розгляд теорії вартості дозволяє вклю-чить динамічний процес накопичення, що став самодостатнім, в модель взаємин, що складаються між "системою" (економікою і державою), з одного боку, і "життєвим мі-ром"** (приватною і громадською сферами) - з іншою (см табли-цу 1). Ця модель дозволяє уникнути односторонньо інтерпретації економіста розвитку суспільства, зосередити увагу на вза-имодействии держави і економіки і таким чином виявити основні характеристики політичних систем розвинених капита-листических суспільств.

У цьому розділі я хотів би: (I) показати ті теоретичні изъя-ны, які заважають марксизму інтерпретувати пізній капита-лизм і особливо державне втручання, масову демократію і державу загального благоденствування: (II) запропонувати модель, що пояснює компроміси, властиві структурам поздне-го капіталізму, і внутрішні розломи цих структур; (III) ще раз повернутися до ролі культури, до якої така несправедлива марксист-ская теорія ідеології.

I

Державне втручання. Якщо прийняти за основу модель, у рамках якої існують дві взаємодоповнюючі подсисте-мы*, то теорія криз, будучи сформульованою тільки в эко-номических термінах, виявиться неспроможною. Навіть якщо воз-никающие у рамках системи проблеми викликані в першу чергу процесом економічного розвитку, що неминуче супроводжується кризами, економічне неравновесие, що виникає в хозяйст-ве, може коригуватися завдяки вторгненню держави у функціональний простір ринку. Проте заміщення рыноч-ных функцій державними можливо лише при безумовному збереженні суверенних прав приватних підприємців в області інвестування. Якби влада використовувалася для регулювання процесу виробництва, то економічний розвиток втратило б своєї власне капіталістичної динаміки, а господарство прийшло б до занепаду. Не можна допустити, щоб державне вмешатель-ство порушувало принцип розподілу праці між економікою, зави-сящей від ринку, і непродуктивною в економічних відносинах державою. У усіх трьох основних сферах (військове і органи-зационно-правовое забезпечення умов існування способу виробництва; вплив на діловий цикл і турбота про розвиток инф-раструктуры, що сприяє відтворенню капіталу) державне втручання виступає у формі непрямого воз-действия на граничні умови ухвалення рішень приватними пред-принимателями і, у разі потреби, запобігання або пом'якшення побічних ефектів, що виникають в ході його дій. Рушійний механізм господарства, керованого грошима, диктує саме такий обмежений спосіб використання административ-ной влади (див. таблицю.).

* * Економіка і держава. - Прим. ред.

Стосунки між системою і життєвим світом з точки зору системного аналізу

Інституціональний порядок життєвого світу	Стосунки обміну	Опосередковано керовані підсистеми
Приватна сфера	1. М' Робоча сила G Трудові прибутки 2. G Товари і послуги G' Попит	Економічна система
Суспільно-політична сфера	la. G' Податки М Організаційна діяльність 2а. М Політичні рішення М' Лояльність мас	Система влади

G - опосредование через гроші, М - опосередковано через владу

Наслідком цієї структурної дилеми стало те, що обуслов-ленные економікою кризові тенденції не лише піддаються адміністративній дії, лагідніють і приглушаються, але і самі мимоволі переносяться в адміністративну систему дії. Тут вони можуть приймати різні форми: наприклад, конфлікту між цілями політики в області кон'юнктури і ин-фраструктуры; перевитрати ресурсів (державна задолжен-ность); зайве захоплення бюрократичним плануванням і т. д. В той же час це може привести до вироблення нових страте-гий подолання кризи з метою перенесення усієї тяжкості пробле-мы назад, в систему економіки. Клаус Оффе намагався пояснити в першу чергу саме цей складний механізм кризових про-цессов, коливань, що мають форму, переходять з однієї подси-стемы в іншу або з одного стану в інше, і маневрів по їх подоланню (Offe, 1972).

Масова демократія. Якщо виходити з моделі з двома систе-мами управління, т. е. за допомогою грошей і влади, то економічна теорія демократії, сформульована в термінах марксистського функціоналізму, представляється дуже недосконалою. Порівнюючи обидва методи управління, ми бачимо, що влада вимагає більше глубо-кой інституціоналізації, ніж гроші. Гроші укоріняються у жиз-ненном світі через інститути буржуазної частки права, тому теорія вартості може відштовхуватися від договірних стосунків між найнятими робітниками і власниками капіталу. Навпаки, для здійснення владних повноважень недостатньо створити суспільно-правовий аналог організації управління, существу-ющий в економічній системі (я маю на увазі законодавче регулювання публічної сфери), окрім цього існує необ-ходимость легітимації пануючого порядку. А в умовах раціонального суспільства, для якого характерна висока міра індивідуалізації суб'єктів, з нормами, які стали абстракт-ными, безумовно позитивними і потребуючими подтвержде-нии, і традиціями, рефлексія і комунікативно розмитими в частині вимог, що пред'являються до влади, - легітимації мож-но досягти в основному демократичними методами политиче-ского волевиявлення (Habermas, 1976, S. 271ff). У цьому сенсі і організований робочий рух, і рухи за права громадян переслідують одні і ті ж цілі. В результаті процес легітимації упорядковується - спираючись на принципи свободи слова і орга-низаций і багатопартійної системи - у формі вільних, таємних і загальних виборів. Звичайно, структура накладає определен-ные обмеження на участь громадян в політичному управлінні. Між капіталізмом і демократією встановлюються тісні, але напружені відносини. У цьому протистоянні задействова-ны два протилежні принципи соціальної інтеграції. Со-тимчасові суспільства, виходячи з саморозуміння, вираженого в принципах демократичних конституцій, затверджують примат життєвого світу над підсистемами, які вичленяли з їх організаційних структур. Нормативний сенс демократії сво-дится до наступної теоретичної формули: інтегровані в системи сфери дії повинні функціонувати, не порушуючи цілісності життєвого світу, т. е. сфери дії повинні зани-мать підлегле положення по відношенню до соціальної целост-ности. В той же час динаміка розвитку капіталістичного хо-зяйства зберігається тільки в тій мірі, в який процес накопичення активніше процесу споживання. Обмеження, що захищають жиз-ненный світ, а також вимоги легітимації, пов'язані з дей-ствиями адміністративної системи, не повинні, по можливості, зачіпати рушійного механізму господарської системи. Внут-ренняя логіка системи капіталізму зводиться до наступної тео-ретической формули: системно інтегровані сфери дії повинні, якщо буде потрібно, функціонувати навіть ціною технізації життєвого світу. Системний функціоналізм Лумана непомітно перетворить цей практичний постулат в теоретичний, тим самим до невпізнання змінюючи його нормативний зміст.

Напружені стосунки між капіталізмом і демократією, обумовлені конкуренцією між двома протилежними принципами соціальної інтеграції, за допомогою парадоксу опи-сывает До. Оффе: "Капіталістичні суспільства відрізняються від усіх інших суспільств не способом власного відтворення, т. е. узгодженості принципів цілості і системності суспільства, але тим, що ця основна для усіх суспільств проблема вирішується одно-временно двома логічно взаємовиключними способами: пол-ным вичлененням, т. е. приватизацією виробництва, і його полити-зацией або усуспільненням. Обидві стратегії перехрещуються і обопільно нейтралізуються. В результаті система незмінно сталки-вается з дилемою: вона повинна абстрагуватися від нормативних правил дії і смислових стосунків суб'єктів і в те ж вре-мя не в змозі зробити цього. Політична нейтралізація сфер праці, виробництва і розподілу затверджується і опровергает-ся одночасно (Offe, 1979. S. 315). Цей парадокс виражається ще і в тому, що партії, якщо вони приходять до влади або хочуть її зберегти, повинні одночасно завоювати довіру мас і част-ных інвесторів.

Обидва імперативи стикаються передусім в суспільно-політичній сфері, де автономія життєвого світу має бути захищена від дій адміністративної системи. "Громадська думка", що охороняє життєвий світ, має сенс, відмінний від точки зору державного апарату, що виражає інтереси системи (Luhmann, 1971. S. 9ff). Соціологія політики концентри-рует увага або на одному, або на іншому, розробляючи соот-ветственно теорію поведінки і теорію систем. Залежно від вибору використовується концепція плюралізму, критики ідеології або авторитаризму. Отже, з одного боку, громадська думка, виявлена в процесі опитувань, або воля виборців, партій і союзів вважаються плюралістичним вираженням загальних интере-сов. При цьому громадська згода розглядається як перша ланка в процесі формування політичного волевиявлення і як основа легітимації. З іншого боку, та ж згода вважається результатом досягнення легітимації, або останньою ланкою в процесі забезпечення лояльності мас. Лояльність дозволяє по-литической системі набути незалежності від обмежень, нала-гаемых принципами автономії приватної і громадської сфер жиз-ни. Обидва варіанти інтерпретації помилково протиставляються один одному як нормативний і емпіричний підходи до демокра-тии. Фактично ж кожна точка зору зачіпає лише один аспект масової демократії. Процес волевиявлення, происходя-щий під впливом партійної боротьби, є результат і того, і дру-гого: з одного боку, інтенсивного розвитку комунікативних процесів формування цінностей і норм, з іншої - организа-ционных зусиль політичної системи.

Політична система забезпечує лояльність мас як кон-структивным, так і селективним способом. У першому випадку - висуваючи проекти соціальних програм на державному рівні, в другому - виключаючи з публічних дискусій опреде-ленные теми і повідомлення. Останнє досягається за допомогою або соціально-структурних фільтрів доступу до формування громадської думки, або деформацією структур обществен-ной комунікації за допомогою бюрократичних методів, або маніпулюванням потоками інформації.

Взаємодією цих змінних пояснюються істотні розбіжності між символічними презентаціями позицій по-литических еліт і реальними процесами ухвалення рішень у рамках політичної системи (Edelmann, 1964; Sears et al., 1980. P. 670ff). Цьому відповідає і вичленення ролі виборця, до ко-торой, загалом, і звелася участь в процесах політичного уп-равления. Прийняте в результаті виборів рішення визначає в цілому тільки персоналії керівного складу, а його мотиви ока-зываются за межами дискурсивного контексту, воздействующе-го на волевиявлення. Такий механізм нейтралізує возможнос-ти політичної участі, які в правовому відношенні відкриті для громадянина государства1.

Держава з розвиненою системою соціального захисту. Якщо виходити з моделі стосунків обміну між формально органи-зованными підсистемами економіки і політики, з одного боку, і комунікативно структурованими сферами приватного і громадського життя - з іншою, то слід враховувати, що проблеми, що виникають в області громадської праці, переносяться з сфе-ры приватного в сферу громадського життя. І тут в умовах кон-курентно-демократического волевиявлення вони перетворюються на гарантії легітимації. Соціальний тягар класового конфлікту, відчутний передусім у приватному житті, неможливо утримати за межами політичної сфери. Таким чином, розвинена система соціального захисту стає політичним змістом массо-вой демократії. Звідси витікає, що політична система не мо-жет повністю звільнитися від орієнтації громадян на потребле-ние. Вона також не в змозі добитися безмежної лояльності мас і тому для надання легітимності своїм діям дол-жна пропонувати державні і соціальні програми, выпол-нение яких підлягає контролю.

Основою політики реформіста стала правова институцио-нализация колективних переговорів. Механізм колективних пе-реговоров, що використовує розвинену систему державного со-циальной захисту, виявився ефективним засобом регулювання класового конфлікту. Трудове і соціальне законодавство передбачає належні заходи для страхування і забезпечення існування найманих робітників і урівноважує ринкові по-зиции слабкіших в структурному відношенні шарів (найманих ра-ботников, орендарів, споживачів і т. д.). Соціальна політика ліквідовує крайні диспропорції і прояви незащищеннос-ти, не зачіпаючи, проте, обумовленої структурою нерівності власності, доходу і влади. Але держава з розвиненою систе-мой соціального захисту у своїх установках і прагненнях ориен-тируется не лише на досягнення соціальної рівноваги з помо-щью виплати індивідуальних компенсацій, але і на подолання і запобігання несприятливим для усього суспільства ситуаціям, наприклад в областях, пов'язаних з екологією. До подібних действи-ям по соціальному захисту відносяться заходи охорони екології горо-дов, енергетична політика і турбота про гідроресурси, захист ок-ружающей середовища, а також підтримка охорони здоров'я, культури і освіти.

Проте політика, спрямована на розвиток державної системи соціального захисту, виявляється перед дилемою. На фінансовому рівні вона зводиться до гри з нульовою сумою між державними витратами на заходи соціального захисту, з одного боку, і витратами на стимулювання підприємництва і вдосконалення інфраструктури з метою забезпечення экономи-ческого зростання - з іншою. Дилема полягає в тому, що держава з розвиненою системою соціального захисту неминуче переносить непо-средственно на життєвий світ як негативні дії капи-талистически організованої системи зайнятості, так і дисфун-кциональные побічні наслідки економічного розвитку, регульованого процесом накопичення капіталу. При цьому воно не сміє змінити форму організації, структуру і механізм хо-зяйственного виробництва. Держава з розвиненою системою со-циальной захисту не може порушувати умови стабільності і тре-бования мобільності капіталістичного розвитку саме тому, що втручання в систему розподілу соціальних компенса-ций з метою її коригування тільки тоді не викликає реакцій у відповідь з боку привілейованих груп, коли воно компенси-руется приростом громадського продукту, рас-пределения вже наявного багатства, що не зачіпає. Інакше заходи по соціальному захисту не можуть виконувати функцію заборони і запобігання класовому конфлікту.

Таким чином, не лише податкові обмежувачі впливають на об'єм державних витрат на соціальні потреби, але і структура державних соціальних витрат, і організація соціальної допомоги підкоряються імперативу структури взаимо-отношений між формально організованими сферами дії і їх соціальним середовищем, що реалізовуються за допомогою грошей і влади.

У випадку якщо політичній системі в розвинених капиталистиче-ских суспільствах вдається здолати структурні труднощі, встре-чающиеся на шляху державного втручання в економіку, масової демократії і державної системи соціальної за-щиты, складаються структури пізнього капіталізму, які, з точки зору марксистської теорії (з характерним для неї економічним підходом) повинні здаватися парадоксальними. Заспокоєння класового конфлікту в державі з розвиненою системою соціального захисту відбувається в умовах тривалого про-цесса накопичення. При цьому державне втручання от-нюдь не змінює капіталістичний механізм цього процесу, а, навпаки, гарантує його. Така соціально-економічна про-грамма реформ, така, що спирається на сукупність засобів кейнсов-ской моделі, проголошена і така, що реалізовується в західних країнах, незалежно від того, чи перебуває при владі социал-демократичес-кое або консервативний уряд. З 1945 р. (особливо в пе-риод відновлення і нарощування знищених производ-ственных потужностей) реформізм добився безперечних успіхів в економічній і суспільно-політичній сферах.

Громадські структури, що сформувалися при цьому, не можна, проте, розглядати (у дусі теоретиків австромарксизма, таких, як Отто Бауэр або Карл Реннер) як результат класового компро-мисса. В ході інституціоналізації класового конфлікту соци-альные протиріччя, що виникають на грунті частки права рас-поряжаться засобами виробництва громадського багатства, поступово втрачають здатність структурувати життєвий світ соціальних груп. При цьому це протиріччя як і раніше залишається засадничим для структури самої господарської системи. Пізній капіталізм по-своєму використовує относитель-ное розбіжність між системою і життєвим світом. Класова структура, переміщена з життєвого світу в систему, втрачає свою історично конкретну форму. Нерівний розподіл со-циальных благ тепер відбиває структуру привілеїв, які не можна більше пояснювати виключно класовим положенням. Колишні джерела нерівності, звичайно, зберігаються. Проте їх значною мірою нейтралізують не лише государственно-благотворительные компенсації, але і нові види нерівності. Прикладом можуть служити відмінності, що породжують конфлікти меж-ду маргінальними групами. Чим краще регулюється класовий конфлікт, існування якого обумовлене частнохозяйствен-ной формою накопичення, чим довше він зберігає латентну фор-му, тим більшою мірою виступають на передній план проблеми, які не ущемляють безпосередньо специфічні класові інтереси.

Я не хочу тут поглиблюватися в складну проблему того, як змінюються правила побудови моделі соціальної нерівності в період пізнього капіталізму. Мене більше цікавить, яким обра-зом виникає новий тип ефекту матеріалізації, який не яв-ляется специфічно класовим, і чому ці ефекти (прошед-шие, звичайно, диференційований відбір і профільтровані через сито соціальної нерівності) сьогодні проявляються передусім в комунікативно структурованих сферах дії.

Компромісний характер держави з розвиненою системою со-циальной захисту змінює умови чотирьох видів взаємодії, існуючих між системою (економікою і державою) і життєвим світом (приватною і громадською сферами), навкруги ко-торых кристалізуються соціальні ролі найманого робітника і по-требителя, клієнта бюрократичної громадської системи і громадянина держави (див. таблицю.). У своїй теорії вартості Маркс усю увагу сконцентрував виключно на процесі обміну робочої сили на заробітну плату і виявив симптоми матеріалізації у сфері громадської праці. У нього перед очима був історично певний тип відчуження, який описаний, наприклад, Енгельсом в роботі "Положення робочого класу в Анг-лии" (Енгельс, 1955). Маркс сформулював концепцію отчужде-ния, виходячи з моделі відчуженої фабричної праці на ранніх стадіях процесу індустріалізації. Свою модель він переніс на весь життєвий світ пролетаріату. Ця концепція не робить раз-личия між розпадом традиційного і руйнуванням посттради-ционного життєвих світів. Вона також не проводить межу меж-ду зубожінням, яке поширюється на сферу матеріального відтворення життєвого світу, і кризами у сфері символи-ческого відтворення життєвого світу, т. е., говорячи словами Вебера, між проблемами, що виникають в сферах зовнішніх і внутрішніх потреб. Проте у міру становлення держави з розвиненою системою соціального захисту цей тип відчуження все далі відходить на задній план.

У державі з розвиненою системою соціального захисту ролі, які пропонує система зайнятості, являються, якщо можна так виразитися, загальновизнаними. У рамках посттрадиційного жиз-ненного світу структурна диференціація між організаціями стає звичною. Тяготи, пов'язані з самим характером на-емного праці, полегшуються, щонайменше суб'єктивно, якщо не "гуманізацією" робочого місця, то наявністю грошових компенса-ций або юридично оформлених гарантій. Це значно сни-жает напруга, збиток і ризик, які пов'язані зазвичай із стату-сом робітників і службовців. Роль що працює по найму втрачає свої хворобливо пролетарські риси завдяки безперервному повыше-нию життєвого рівня, хоча і диференційованого по соци-альным шарах. Обгороджування приватної сфери від очевидних послед-ствий діючих у світі праці імперативів системи позбавило вибухової сили конфлікти, які виникають в області распре-деления. Тільки у виняткових по своїй драматичності случа-ях вони стають актуальною темою, що виходить за межі кол-лективных переговорів.

Це нова рівновага, стала між нормализовав-шейся професійною роллю і збільшеною за своєю значимістю роллю споживача, являється, як було показано, результатом дея-тельности держави з розвиненою системою соціального захисту, здійснюваного в легітимних умовах масової демократії. Марно теорія вартості приділяла так мало уваги отношени-ям обміну між політичною системою і життєвим світом. Адже заспокоєння сфери громадської праці є лише контрагентом рівноваги, що встановлюється на іншій стороні моделі, - між збільшеною і в той же час одновремен-но, що стала, нейтральною роллю громадянина і штучно роздутою ро-лью клієнта. Затвердження основних політичних прав у рамках масової демократії свідчить, з одного боку, об универ-сализации громадянина, а з іншої - про відділення цієї ролі від процесу ухвалення рішень, внаслідок чого політичне учас-тие втрачає конкретного змісту. Лояльність мас і легитим-ность утворюють сплав, вміст якого не розкладається на со-ставные компоненти і не може бути проаналізоване самими учасниками політичного процесу.

За нейтралізацію ролі громадянина держава з розвиненою сис-темой соціального захисту теж платить споживними стоимос-тями, які отримують громадяни як клієнти бюрократичної системи держави загального благоденствування. Клієнти - це споживачі, які користуються перевагами держави з розвиненою системою соціального захисту. При цьому роль клієнта де-лает прийнятним що стало абстракцією, позбулося сенсу поли-тическое участь. Роль клієнта полегшує вантаж наслідків инсти-туционализации відчуженого модусу участі, так само як роль споживача полегшує тяжкість відчуженої праці. Саме ці ролі в першу чергу акумулюють в собі новий конфліктний потенціал позднекапиталистического суспільства, який приводить марксистів в роздратування. В цьому відношенні такі представники критичної теорії, як Маркузе і Адорно, складають исключе-ние. Проте рамки теорії критики інструментального розуму, в пре-делах якими залишаються ці автори, виявляються занадто вузькими. Тільки за допомогою теорії критики функціоналістського розуму мож-но переконливо показати, чому взагалі в умовах відносного компромісу, властивого державі з розвиненою системою социаль-ной захисту, ще можуть виникати конфлікти, які не принима-ют специфічно класову форму, але все таки кореняться в класовій структурі, витисненій в системно інтегровані сфери дей-ствия. Наша дуже стилізована модель позднекапиталистических суспільств, що працює лише з дуже обмеженим кругом предпо-ложений, пропонує наступне пояснення.

Масова демократія, властива державі з розвиненою системою соціального захисту, є пристроєм, який пом'якшує классо-вый антагонізм, що як і раніше міститься в надрах господарської системи. Але це можливо лише за умови, що припускає, що капіталістична динаміка економічного розвитку, захищена політикою державного втручання, не слабшає. Бо толь-ко в цьому випадку з'являються засоби для виплати соціальних компенсацій, які розподіляються згідно з неявними критери-ям через институционализированный механізм участі різних соціальних груп в поділі цих засобів. Тільки тоді з'являється воз-можность так розподіляти ці засоби, задовольняючи одночасно ролеві функції споживача і клієнта, що структури отчужденно-го праці і відчуженої політичної участі не проявляють своєї вибухової сили. Динаміка розвитку господарської системи, опираю-щаяся на політичні заходи, забезпечує більш менш стабиль-ный процес ускладнення системи, що означає як розширення, так і внутрішнє ущільнення формально організованих сфер дії. Це відноситься передусім до стосунків, що складаються усередині підсистем економіки і громадського управління, а також до зв'язків підсистем між собою. Такий внутрішній розвиток пояснює не лише процеси концентрації на ринках товарів, капіталу і тру-да, тенденцію до централізації управління підприємствами і уч-реждениями, але також розширення функцій і сфер государствен-ной діяльності (що виражається, наприклад, у відповідному збільшенні державного бюджету).

В той же час зростання усього цього комплексу зачіпає отноше-ния обміну, що складаються між вказаними підсистемами і тими сферами життєвого світу, які по відношенню до системи виступають зовнішнім середовищем. В першу чергу це отно-сится до домогосподарств, зорієнтованих на систему масового споживання, а також до клиентельным стосунків, пов'язаних з бюрократичним регулюванням життєвого світу.

Згідно з передумовами нашої моделі, саме по цих двох каналах поступають компенсації, які держава з розвиненою системою соціального захисту використовує для забезпечення світу у сфері громадської праці і блокування участі в процесах ухвалення політичних рішень. Якщо не брати до уваги порушення рівноваги, що викликаються кризами, які трансли-руются в життєвий світ в адміністративних формах, то можна сказати, що капіталістичне зростання викликає конфлікти у жиз-ненном світі передусім внаслідок розширення і внутрішнього ущільнення монетарно-бюрократичного комплексу. Конфлікти виникають передусім там, де ролі споживача і клієнта из-меняют соціальний контекст життя, асимілюючи його з системно інтегрованими сферами дії. Ці процеси завжди були складовою частиною процесу капіталістичної модернізації; ис-торически вони успішно долали захисні бар'єри затраги-ваемых ними сфер в тих випадках, коли йшлося про переміщення матеріального відтворення життєвого світу у формально організовані сфери дії. Але коли під загрозою оказывают-ся функції символічного відтворення життєвого світу, він чинить наполегливий опір і успішно утримує лінію фронту між собою і системою.

Перш ніж заглибитися в емпіричні проблеми, припаде вос-становить перерваний раніше ланцюг міркувань. Я представив те-зис Макса Вебера про втрату свободи в тому сенсі, що йдеться про систематично індуковану матеріалізацію комунікативно структурованих сфер дії; потім, використовуючи метод крити-ческого аналізу теоретико-ценностного підходу, я запропонував ги-потезы, які можуть пояснити, чому взагалі в розвинених ка-питалистических суспільствах все ще існують тенденції до матеріалізації, хоч би і у видозміненій формі. Але як увя-зать другий культурно-критичний постулат Макса Вебера, касаю-щийся розпаду релігійно-метафізичного світогляду і фе-номена втрати сенсу, з прийняттям тези Маркса? У Маркса і Лукача теорія матеріалізації доповнюється і підкріплюється теори-ей класової свідомості. Її критичний пафос відрізняється идеоло-гическим характером і спрямований проти пануючих форм свідомості. Одночасно вона обгрунтовує право іншої сторони виробити власний світогляд. Проте в умовах, коли соціальна держава згладила гостроту класових протиріч, перед лицем зростаючої анонімності класових структур теорія класової свідомості не знаходить емпіричного підтвердження. До суспільства, в якому все важче виділити специфічно классо-вые світи, вона вже непридатна. Тому Хоркхаймер і його еди-номышленники висунули замість неї теорію масової культури. Маркс розробив своє діалектичне розуміння ідеології на прикладі буржуазної культури XVIII ст. Ідеали самосозидания, що знайшли своє класичне вираження в науці і філософії, ес-тественном праві і політичній економії, мистецтві і литерату-ре, не лише увійшли як до самосвідомості, так і в приватне життя буржуазії і дворянства, що обуржуазилося, але і утілилися в принципах державного устрою. Маркс осягнув амбивален-тное зміст буржуазної культури. З одного боку, у своїх претензіях на незалежність і науковість, індивідуальну свобо-ду і універсалізм, на романтичне радикальне самовираження вона є результатом раціоналізації культури. Ли-шенная прикриття, яке забезпечують авторитет і традиція, вона стала відкритою для критики і самокритики. З іншого боку, нормативний зміст її абстрактних і внеисторичных, выхо-дящих за межі соціальної реальності ідей може служити керівництвом не лише для критично перетворюючої практики, але і для затвердження ідеалістичних побудов в реальній дійсності. Цей подвійний характер буржуазної куль-туры - утопічний і ідеологічний одночасно - від Марк-са до Маркузе знову і знову ставав об'єктом изучения2. Такий опис якраз відповідає тим структурам свідомості, появле-ние яких обумовлюють сучасні форми розуміння.

"Сучасну форму розуміння" ми визначили як структу-ру комунікації, яка в сферах мирської діяльності харак-теризуется неоднозначно. З одного боку, комунікативні дей-ствия сильніше відриваються від нормативного контексту і в основному концентруються у сфері непередбачуваних ситуацій. З іншого боку, форми аргументації розрізняються залежно від инсти-тутов, а саме: теоретичний дискурс - в науковій установі; морально-практичний - в суспільно-політичній сфері і правовій системі; нарешті, естетичний критицизм - в литера-туре і мистецтві. У початковій стадії сучасного періоду об-ласть сакрального ще повністю не зникла; у секуляризирован-ной формі вона зберігалася в споглядання витворів мистецтва, що ще не втратило аури, в перехідних формах ще не цілком свет-ской буржуазної культури, в релігійних і філософських тради-циях. Але у міру того як цей острівець сакрального звужується, виявляється також синдром "претензій на значущість", стає помітною "втрата сенсу", що так займала Вебера. Зникає раз-личие мірі раціональності, яке завжди існувало меж-ду областями сакрального і мирського. Потенціал раціональності, що вивільняється в сфері буденного життя, до того часу обмежувався і нейтралізувався світоглядом. З точки зору структурного підходу, світогляди відрізнялися нижчим рівнем раціональності в порівнянні з повсякденно-побутовою свідомістю, але в той же час вони краще пропрацювали і артику-лированы інтелектуально. Більше того, міфічні або религиоз-ные погляди на світ так глибоко укорінялися в практиці соверше-ния ритуалів і відправлення культів, що мотиви і ціннісні орієнтації, ненасильно сформовані в колективних переконаннях, були захищені від впливу що суперечить їм опы-та і раціоналізму повсякденного життя. В результаті секуляриза-ции буржуазної культури положення міняється. Зникає иррацио-нальная, єднальна сила, що свято зберігалася, обмежувала раціоналізм сферою повсякденного життя. Випаровується субстанція фундаментальних переконань, освячених культурою і не требо-вавших обгрунтування.

На підставі логіки процесу раціоналізації культури можна визначити той пункт, у напрямі якого відбувається розвиток модерну в культурі,: з ліквідацією різниці в рівні раціоналізму між сферою мирської поведінки і культурою, що рішуче втратила свою чарівність, остання втрачає тих властивостей, завдяки яким вона була в змозі виконувати ідеологічні функції.

Правда, цього стану, який Дэниел Белл охарактеризував як "кінець ідеології", доводиться довго чекати. Французька ре-волюция, яка здійснювалася під прапором буржуазних ідеалів, ознаменувала початок епохи масових рухів, натхненних ідеологією. Класичні буржуазні визвольні движе-ния, з одного боку, викликали традиционалистскую реакцію, в якій проявлялося прагнення повернутися до міцних засад до-буржуазного часу. З іншого боку, виник і комплекс раз-нородных ідеологічних доктрин, характерних для нового вре-мени. Спектр цих наукових, а здебільшого псевдонаукових переконань дуже широкий - від анархізму, комунізму і социализ-ма через синдикалістські, радикально-демократичні і консер-вативно-революционные орієнтації до фашизму і национал-соци-ализма. Таке друге покоління ідеологій, що виникли на грунті буржуазного суспільства. При усіх відмінностях в рівні формализа-ции і здібності до синтезування у них є щось загальне: на відміну від класичних буржуазних ідеологій ці мировоззре-ния, що йдуть своїми коренями в XIX ст., розробили специфиче-ски сучасні уявлення про експропріацію і відчуження, т. е. про тяготи, які були привнесені до життєвого світу в ре-зультате соціальної модернізації. Ця тенденція проявилася, на-пример, в прожектах морального або естетичного оновлення суспільно-політичної сфери, відродження політики, вільної від монополії бюрократичного апарату. Тенденція до мо-рализированию знаходить своє вираження в ідеалах автономії і участі, переважаючих в основному в радикально-демократичес-ких і соціалістичних рухах. Тенденція до естетизації про-является в потребі експресивного самовираження і аутен-тичности; вона може переважати як в авторитарних рухах (фашизм), так і в антиавторитарних (анархізм). Обидві тенденції со-звучны з сучасністю в тій мірі, в якій вони не перетворюються на метафізичні або релігійні світогляди, ориентирован-ные на "порятунок" моральних або експресивних проявів жиз-ни, які пригнічуються або якими нехтують в умовах капіталістичної модернізації. В процесі модернізації вони намагаються реалізуватися на практиці в нових формах життя того або іншого революційного суспільства.

Незважаючи на відмінності в змісті, ці світогляди розділяють з ідеологіями першого покоління - "нащадками" раціонального ес-тественного права, утилітаризму, буржуазної соціальної філософії і філософії історії - ще і форму цілісних уявлень про ми-ровом порядок, які характерні для політичної свідомості сорат-ников по боротьбі. Проте саме ця форма здатного до инте-грации і глобального загального тлумачення, спроектованого під кутом зору життєвого світу, повинна розпастися в комунікаційній структурі розвиненого сучасного суспільства.

Коли згасає відсвіт аури сакрального і зникає синтезирую-щая образ світу влада уяви, форма розуміння, основан-ная на силі аргументів, стає такою прозорою, що повсед-невная практика комунікації не залишає більше ніякої ніші для панування ідеологічних структур. Імперативи са-мостоятельными підсистем, що стали, повинні тоді робити помітне вли-яние ззовні на соціально інтегровані сфери дії! Вони не можуть більше ховатися за відмінністю в рівні раціональності між сакральною і мирською сферами і непомітно впливати на орієнтації поведінки, залучаючи життєвий світ до інтуїтивних, недоступних розумінню функціональних взаємозв'язків.

Якщо, проте, структури життєвого світу, що раціоналізував, все більше втрачають можливості для формування идео-логии, якщо стає довше неможливо нехтувати фактами, що свідчать на користь инструментализации життєвого світу, то слід чекати, що виникне відкрита конкуренція між формами системної і соціальної інтеграції. Проте досвід позднекапиталистических суспільств "соціально-державного заспокоєння" не підтверджує цього припущення. Очевидно, що вони знайшли якийсь функціональний замінник идеологичес-ких побудов. На місце позитивного завдання задоволення оп-ределенной потреби в ідеологічному обгрунтуванні выдвину-лось негативна вимога подавити у зародку будь-які спроби створити цілісну ідеологічну інтерпретацію. Світ життя завжди конституюється у формі глобального знання, интерсубъек-тивно розділеного між членами суспільства. Таким чином, при-емлемой заміною відсутніх нині ідеологій може бути по-просту та обставина, що повсякденні знання, що з'являються в цілісній формі, залишаються розсіяними або, принаймні, ніколи не досягають такого рівня артикуляції, коли тільки одне знання може бути прийняте як що має силу відповідно до стандартів сучасної культури. Відбувається пограбування по-вседневного свідомості, воно втрачає своєї здатності до синтези-рованию, стає фрагментованим.

Щось подібне і відбувається насправді. Характер-ная для західного раціоналізму диференціація науки, моралі і мистецтва не лише призводить до їх відособленого існування як окремих сфер, що розробляються фахівцями, але і до їх відділення від потоку традицій, що самобутньо розвивається в процесі повседнев-ной практики. Цей розкол знову і знову заявляє про себе як проблема. Спроби скасувати "філософію" і искус-ство були бунтом проти структур, які підпорядкували повседнев-ное свідомість стандартам ексклюзивних експертних культур, тво-римых фахівцями, що розвиваються відповідно до своєї власної логіки і недоступних широким массам3.

Повсякденна свідомість, відіслана до традицій, претензії яких на значущість вже знехтувані, виявляється поза сферою впливу традиціоналізму і перебуває в стані безнадійного розпаду. Місце "помилкового" займає "фрагментоване" созна-ние, яке перешкоджає освіті за допомогою механізму матеріалізації. Тільки таким чином виконуються умови колонізації життєвого світу: імперативи автономних підсистем, скинувши ідеологічні покриви, завойовують, подібно до колониза-торам, що прийшли в первісне суспільство, життєвий світ из-вне і нав'язують йому процес асиміляції. При цьому розсіяні осколки культури периферії не складаються в цілісну карти-ну, що дозволяє ясно представити суть гри, в якій уча-ствуют метрополії і світовий ринок.

Таким чином, теорія позднекапиталистического' овеществ-ления, що переформулювала в термінах системи і життєвого світу, має бути доповнена аналізом культурного модерну, ко-торый йде на зміну застарілої теорії класової свідомості. Замість того щоб займатися критикою ідеології, цей аналіз повинен пояснити культурне зубожіння і фрагментацію по-вседневного свідомості. Замість того щоб гнатися по теряющему-ся сліду революційної свідомості, він повинен досліджувати усло-вия возз'єднання культури, що раціоналізувала, і повсякденної комунікації, залежної від життєво важливих традицій.

Дата добавления: 2015-05-23