Генеза ідей політичного елітизму та проблеми вивчення політичної еліти

Існують декілька напрямів наукового обґрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний.

В основу ірраціонально напряму покладено томізм, неотомізм, персоналізм, концепцію харизматизму. Томізм — напрям теологічної філософії, в основу якої покладено погляди X. Аквінського. У своїх працях «Сума теології», «Про панування владик» він, спираючись на арістотелівську концепцію людини як істоти політичної та держави, як буття ранішого від особистого стверджував, що світ базується на ієрархії форм. Суспільство теж суворо ієрархізоване, бо найкращим є те суспільство, в якому кожний виконує свої певні функції. Розвиваючи цю думку, неотоміст Т. Еліот (1888—1965) писав: «Світ не може бути змінений, тому що Бог не може бути змінений. Світ не може бути пояснений. Таємниця повинна бути покірно прийнята». З неотомістами тісно змикаються персоналісти Ш. Ренув'є і американський пастор Б. Боуна (їхні праці вийшли відповідно в 1903, 1908 pp.). У центрі їхньої уваги— людська особистість, а над нею Божа— особистість-особистостей.

До ірраціонального обгрунтування елітаризму належить і харизматичне. Грецьке слово «харизма» перекладається як «дар» (пізніше набуло значення Божого дару, благодаті). Цим даром наділялися спочатку представники церковної і світської влади, оскільки на них прийшовся «вибір Бога». Характерним прикладом цього є замовлення французького короля Карла V вченому Ж. Голейну спеціального трактату, в якому головний акцент був поставлений саме на здатності короля до надприродних вчинків в наслідок «дару Божого». І ця книга була написана— в 1374 р. «Трактат про коронацію» побачив світ. На початку XX ст. М. Вебер впровадив цей термін у соціологію для характеристики особистих властивостей, що приписувалися індивіду, які підносили і посилювали його авторитет. М. Вебер розрізняв два типи харизматичного авторитету. Першим типом був авторитет певної особи, суб'єкта влади, яка володіла фактично або приписуваними їй надзвичайними здібностями і якостями, або в дійсності мала такі. Ці здібності і якості були недосяжні простій людині і тому розглядалися як «Божий дар». Другий тип харизматичного авторитету — це харизма установи, посади, що могла існувати автономно, незалежно від особистості, яка займає певну посаду. Прикладом може бути посада монарха, президента.

Біологічний напрямок спирається на твердження, що політична еліта — це певний генетичний резерв індивідуальностей усякого етносу, який становить приблизно 5—10 % популяції. Ідеї цього напряму базуються на відомих положеннях Пла-тона, Арістотеля, Макіавеллі. Так, німець О. Аммон та француз Ж. де Ляпуж, спираючись на дані медичної статистики Ч. Ломброзо, розробили концепцію соціа-

льної антропології, яка пізніше була покладена в основу вчення А. Гітлера і знайшла втілення в праці «Моя боротьба» як основа шляхетності «арійської раси», її елітарності, а потім у липні 1933 р. впроваджена в життя.

Психологічний (біхевіористський) напрям ґрунтується на існуванні певних психологічних типів людей, одні з яких більше придатні до політичної діяльності, інші — менше. Одночасно для цього використовується тестування знань з визначенням «коефіцієнту інтелектуальності»— IQ. До представників цього напряму належать такі вчені, як Д. Уотсон, Бене, Сімон, 3. Фрейд, К. Юнг. Зокрема 3. Фрейд вважав, що більшість людей мають антисуспільні, антикультурні тенденції у своїй поведінці. Тому, в принципі, в суспільстві неможливо обійтися без примусу, який повинна здійснювати меншість; отже, суспільство природно ділиться на меншість і більшість. Цей поділ, вважав 3. Фрейд, виріс із родових форм, зокрема з батьківського права.

Функціональний напрям обґрунтування елітаризму виходить з того, що оскільки люди існують лише в суспільстві, яке є організацією певного рівня, то для розвитку та існування цієї організації необхідне керівництво і управління, чим і покликана займатися політична еліта. Один з представників цієї течії — Саністебан зазначає, що організована меншість (політична еліта) має значно більше шансів в організованому керівництві суспільством, ніж неорганізована меншість. Цікаву особливість помічають предстаники цього напряму: у всякій кризовій для себе ситуації еліта найчастіше піднімає питання не оздоровлення самої системи, а питання правопорядку, охорони вартостей системи. Тому еліта так піклується про силові лідерства та їх добробут.

Важливим напрямом обґрунтування елітаризму в XX ст. став технократичний напрям. Він пов'язаний із розвитком науково-технічного прогресу та його результатами, які потребують для їх успішної реалізації зростаючого професіоналізму, компетентності та спеціалізації в керівництві й управлінні, що стає прямим обов'язком еліти.

Представники цього напряму Т. Веблен, Дж. Бернхем наводять думку про необхідність зміни менталітету нового індустріального суспільства, про прихід до керівництва нових людей — менеджерів. «Менеджер, — писав Дж. Бернхем, — це нова людина, спеціаліст не з машинного виробництва, хімії чи енергетики, а спеціаліст із керівництва і управління, не більше, але й не менше. У зв'язку з цим, в індустріальних країнах формується новий соціально-економічний устрій. У цьому новому суспільному ладі пануючим класом буде інша суспільна група — менеджери.»

З закінченням Другої світової війни утверджується концепція неотехнократич-ного обґрунтування елітаризму, яка пов'язана з іменами Д. Белла, Дж. Гелбрейта, А. Тоффлера. Так, А. Тоффлер у своїй трилогії «Футуршок», «Третя хвиля» і «Зміщення влади», зокрема в третій книзі, проаналізувавши інформаційне суспільство, розвинув ідею Дж. Гелбрейта про новий розподіл джерел влади та вказав, що зараз [в 1990 p.] головним стає контроль над знаннями, бо той, хто їх контролює, той стає всемогутнім і може претендувати на лідера світової цивілізації.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, - еліта (від франц. elite - краще, добірне, вибране).

Еліта внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень.

За місцем у політичній системі еліта поділяється на правлячу і неправляча (контреліту).

До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти - такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. Контрелітою може виступати політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її повноважень.

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето називає війну і диференційовану здатність до відтворення потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину еліти, порівняно з населенням у цілому, а елітарні сім'ї виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше дітей, ніж у решти населення.

Закон циркуляції еліт не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й кількісного зростання контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає правлячою. Це "масова циркуляція еліти", або революція. У процесі революції багатьох представників старої еліти знищують, ув'язнюють, висилають або опускають до найнижчого соціального рівня. Інші представники старої еліти рятуються, зраджуючи свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в революційному русі.

За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні і сучасні.

Функції політичної еліти переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності і саме ці функції виконує політична еліта на персоналізованому рівні.

Функція політичного цілепокладання полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти.

Сутність інтегративної функції полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення.

Регулятивна фукнкція полягає у прийнятті політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійсненні розподілу і перерозподілу матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів.

Через політичну еліту реалізується також вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. Еліта виступає теж тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами, тобто реалізує комунікативну функцію.

Дата добавления: 2015-05-23