Визначення ікони та історія виникнення

Ікона (від гр. eikoh — зображення, образ) — це зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих, сцен зі Святого Писання, пред­мет поклоніння в християнській релігії.

За легендою, найпершою іконою був убрус — рушник, на яко­му відбився лик Христа після того, як Син Божий витер ним своє обличчя. Саме цей тип ікони сформував один з найдавніших іконографічних типів — Спас Нерукотворний, де важливою части­ною зображення є рушник або стилізований рушник — драпіров­ка прямокутної чи квадратної форми, на фоні якої написане об­личчя Христа.

Наступні чотири ікони — це портрети Богоматері, написані грецьким лікарем та живописцем Лукою Євангелістом.

Історія ікони, а точніше її передісторія, розпочинається з до-євангельських часів, з епохи еллінізму (І ст. до н. є. — IV ст. н. є.)» коли: в мистецтві східних римських провінцій виникає особливий портретний тип, який за місцем свого існування — оа­зис Фаюм отримав назву фаюмський портрет. Можна назвати такі типологічні ознаки цього типу портрета, що дають можли­вість одразу відріяиити його від інших:

— тонкі риси обличчя;

— занадто великі очі (тужливі, сумні, замріяні, але ніколи не

веселі);

— відбиток скорботної відокремленості від життя на всіх фаюмських обличчях.

Фаюмський портрет був частиною поховального культу: зоб­ражена людина вже перебувала у потойбічному світі, що нібито ріднить цей портрет з іконою. Ранні ікони наслідували від фаюмського портрета не тільки ці основні фізіономічні риси зображення, а й техніку і прийоми малювання. Так само, як фаюмський портрет, ранні ікони писали восковими фарбами, вико­ристовуючи техніку енкаустики.

Народження ікони з портрета — це тривалий і складний про­цес, що супроводжувався справжніми битвами, однією з яких бу­ло візантійське іконоборство. На початку історії християнства зображення Бога у тілесному вигляді вважалося гріховним, гра­ничним з ідолопоклонінням: бо саме так зображувалися античні боги — демони у тлумаченні християн. Спробою подолати ці сві­тоглядні протиріччя стало вчення церковного письменника VI ст. Діонісія Ареопагіта про "неподібну подібність". Він закликав відмовитися від прекрасних образів, тому що навіть найдоско­наліша земна краса не зможе передати красу Бога. На думку Діонісія Ареопагіта, слід відтворювати Божество у навмисно гру­бих та некрасивих предметах, щоб усі зрозуміли, що перед ними не ідол, а символ, який не зображує, а лише нагадує про Бога та його янголів. Коли після епохи іконоборства було досягнуто ком­промісу, ікона отримала право на існування як священний пред­мет, що виконує роль посередника між людиною і Богом; це міс­ток між земним і небесним. Як навчав Діонісій Ареопагіт, ікона стала засобом "зведення душі до первообразу", тобто до архетипу.

Тлумачення ікони як "некартини", що руйнує уявлення про живопис як дзеркало чи вікно у світ, зумовило особливості іконо­писної техніки і засобів виразності у цьому різновиді живопису.

Для того щоб передати матеріальними засобами безтілесне, необхідно позбавити тілесності й саме зображення, і той мате­ріал, на якому воно зображене. По-перше, зображені фігури де­матеріалізували, позбавили об'єму — вони перетворилися на двовимірні тіні на гладкій поверхні дошки. По-друге, сама дош­ка як матеріальна основа мала розчинитися в потоці надчуттєвої енергії, перетворитися в сяйво Божества, для чого тло покривали золотом. Золото не тільки символізувало божественне світло, а й створювало містичне мерехтливе середовище — не площину і не простір, а щось хитке, ефемерне, що коливається між цим і тим світом. Священний образ, висвітлений полум'ям від свічки або лампади, виступав з цього містичного тла чи знову зникав за ме­жею, куди не було входу смертній людині.

Дата добавления: 2015-05-23