Зростання ролі політичних знань у житті сучасного суспільства. Формування нової системи політичної освіти в Україні. Сучасні центри і школи політичних знань у світі

Основні ідеї української політичної думки ХІХ - початку ХХ ст.:

- Мовної,етнічної окремішності українців

- Етнічної єдності під російських і підастрійських українців

- Українці – автохтонне населення

- Соборності

- Національного і соціального визволення

- Месіанства українців

- Необхідності декарування національної тотожності

- «відступництва», «відлучення інтелігенції»

- «готовності сил»

- Необхідності урівнення в правах «недержавних» націй з «держав ними»

- Утворення власної державності

- Самостійності

- Автономії й федерації

- Держави як спілки для оборони «себе від чужих»

- Україна – «країна ганиць»

- Українського «пошуку прибічників»

- Україна між Сходом і Заходом

- Державності соціалістичної і правової

- «Україна для українців» і «Україна – для всіх»

- Держави в етнографічних межах

- Боротьби з москвофільством

- Критика малоросійства, австрофільства, германофільства

- Необхідності єдності.

У політичні думці ХІХ – початку ХХ ст. можна виділити декілька ідеологічних і методологічних напрямів:

Перший – демократично – народницький, для якого характерні:

- Визнання народу рушійною силою історичного процесу

- Розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці

- Обґрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки

- Ідея федеративного устрою України

- Ідея державної автономії України у складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів

- Надання переваги колективним формам власності.

Представники: М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, С. Шелухін.

Другий напрям – соціал – ліберальний – в Україні містив як власне ліберальі ідеї, так і ідеї соціалізму, а також ідеї народницької деології:

- Ідея пріоритету політичних і громадянських прав особи над державою і нацією

- Ідея конституціоналізму і правовї держави

- Ідея державної автономії України у складі Російської федерації

- Ідея самврядування

- Ідея національного розвитку на грунті загальнолюдських цінностей.

Представники: М. Драгоманов і Б. Кістяківський.

Третій напрям – український консерватизм – ґрунтувався на ідеях:

- Домінуючої ролі держави в національному а соціальному розвитку

- Монархічнї форми державного правління

- Територіального патріотизму

- Пріоритетності приватної власності

- Провідної ролі аристократії у державному процесі

- Вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.

Представники: В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. Вони дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. Липинський обґрунтував концепцію трудової легітимності монархії; Томашівський – клерикальної монархії; Кучабський – міліарної монархії.

Четвертий напрям – націоналістичний – започаткував М. Міхновський ідеями про національну незалежність України, необхідність силових методів для досягнення визвольних цілей, етнічний принцип формування нації.

Д. Донцов сформулював засади ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерним були волюнтаризм, антидемократизм, елітарність кастового характеру.

М. Сціборський розробив доктрину нового націоналізму – націократії, сутність якої зводилася до необхідності забезпечення панування у власній державі з допомогою влади соціально – корисних верств України.

Пердставники п’ятого напряму – націонал – державницького – обґрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно – демократичної держави; допускали участь України у федеративних чи конфедеративних обєднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу психокультурної спорідненості людей, держави й території.

Представники: О. Дністровський, В. Старосольський, О. Бочковський і С. Рудницький.

Шостий напрям – націонал – комуністичний – поява національного комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв’язком попереднього національного руху із соціалізму; порушенням державних і національно – культурних прав України з боку більшовицької Росії.

Націонал – комуністи визнали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно – державницький ідеал нещадно критикували російський більшовизм, як такий, що всіляко обмежує державні та культурні права українського народу.

Визначні представники: М. Хвильовий (вбачав майбутнє України у вдмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства й москвофільства), В. Винниченко, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал – демократії.

Дата добавления: 2015-05-23