Формування території держави

Кожний народ має свою історичну батьківщину. Якщо місцевість, на якій народ проживає, є для нього основою буття, вона стає національною територією. Правовий статус цієї території випливає з права народів на самовизначення. Але втілення такого права в життя вимагає певних обставин часу, місця та політичних умов.

У Стародавньому світі й за часів Середньовіччя держава на національній території створювалася шляхом об'єднання народу, який проживає в країні, під скіпетром одного монарха. Відтоді протягом століть на своїх національних теренах збереглися, наприклад, Китай, Японія, Іран, Франція, Іспанія, Португалія, Англія (як основна частина Великої Британії), Швеція, Данія та ін. Збереження національної території як основи буття народу нерідко було пов'язане з драматичними подіями в його історії.

Попередниця української держави Київська Русь утвердилася в IX ст. на землях від Середнього Подніпров'я до Карпат, але в XIII ст. впала під натиском зовнішньої навали. І лише в кінці XX ст. створилися політичні умови відродження держави Україна на національній території українського народу. Національною територією російського народу стали землі Верхнього Поволжя, де в борні за національне визволення відбулося становлення Московської держави, яка згодом стала називатися Росією. Майже в ті ж часи племена турків-османів знищили Візантійську державу, частина її території — Анатолійський півострів — стала осередком формування їх національної території.

2.2. Часи нової історії називають епохою національних держав. Боротьба за незалежність (1775 — 1781) на території північноамериканських колоній завершилася постанням держави Сполучені Штати Америки, революції в Європі 1848 р. прагнули до закріплення права кожної нації створити окрему державу. Водночас за океаном на територіях іспанських і португальських колоній виникли молоді латиноамериканські держави. На принцип права народів на самовизначення посилалися творці нових держав після розпаду Османської та Австро-Угорської імперій.

Але особливо відчутно позначився на формуванні політичної карти принцип права народів на самовизначення в часи новітньої історії. Після Першої світової війни президент США Вільсон та інші глави держав наголошували на ньому, щоб відродити колишні держави або заснувати нові. На територіях переселенських колоній постали незалежні держави Канада, Австралія, ПАР; у Європі — виділилися Польща, Фінляндія, країни Балтії тощо.

Після Другої світової війни зазначений принцип став ідеологічним фундаментом деколонізації, що закріплено в Декларації про надання незалежності колоніальним країнам 1960 р. Розвал колоніальних імперій і поява на теренах колишніх колоній кількох десятків незалежних держав у другій половині XX ст. докорінно змінили вигляд політичної карти світу. Останньою хвилею реалізації права народів на самовизначення наприкінці XX ст. стало створення двох десятків молодих незалежних держав після розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини.

Територія суверенної держави може збільшуватися або зменшуватися залежно від тих чи інших подій. Набуття нових земель відбувалося (і відбувається) в різний спосіб.

2.3. Освоєння територій, що не мають господаря. Йдеться про землі, де кліматичні умови несприятливі для постійного проживання людей або де населення не має сталої суспільної організації. Так, Росія приростала територіями Сибіру, Далекого Сходу та полярних широт, асимілюючи тамтешнє місцеве населення; Китай — територіями Центральної Азії, Маньчжурії та Тибету; Канада — північними територіями Північноамериканського материка; Бразилія — Амазонією; Сполучені Штати — "диким Заходом", відбираючи в індіанського населення території Великих рівнин, Скелястих гір та Тихоокеанського узбережжя.

За доби заснування колоніальних імперій цей рух до "віднайдення раю", з одного боку, дав світові епоху Великих географічних відкриттів, а з іншого — породив численні зловживання сильніших на той час держав. Наприклад, далекосяжні політико — географічні наслідки мало врегулювання завойовницьких амбіцій Іспанії та Португалії. Святіший престол папською грамотою 1493 р. поділив між ними території на захід від Європи, що не мали господаря. Східна частина Південної Америки була "віддана" Португалії, а території на захід на обох материках — Іспанії, що, звичайно, викликало протести інших держав. Зрештою переселенці з інших країн Європи освоїли східне узбережжя Північної Америки, де утворилися колонії Великої Британії та Франції, а Аляску почала освоювати Росія. Особливо драматичною виявилася доля земель і народів Африки. Кожна колоніальна держава, що сюди приходила, зайнявши узбережжя, претендувала на здобуття суверенних прав на внутрішні території, не зважаючи на внутрішні етнічні відмінності регіону.

І нині у світі ще існують території "без господаря". Наприклад, Антарктида, щодо якої вдалося досягти угоди про статус цього континенту; в майбутньому поверхня Місяця та інших небесних тіл, дна Світового океану ще чекають урегулювання щодо їх використання людством.

Внутрішня колонізація – це застосування практик колоніального керування і знання всередині політичних кордонів держави. Це особливий тип стосунків між державою і підданими, при якому держава ставиться до підданих як до скорених внаслідок завоювання.

Відчуження земель – процес, за якого певне суспільство або культурна група забирають землю у інших. Наприклад, в Африканській Субсахарі європейські колоністи відібрали землю від корінних африканців і використовували її по-новому.

Акреція – нарощування території. Політика А. здійснюється країнами, які мають надто високу густоту населення і відчувають брак земельних ресурсів, наприклад, Нідерландами, Монако, Японією, Сінгапуром. В основному – це відвойовані у моря території (1/3 території Нідерландів). Політику А. здійснювала РФ нарощуючи штучну косу задля вирішення в свою користь територіальних питань в Керченський протоці поблизу українського о. Тузла.

2.4. Набуття території, що належала іншій державі. Подібні акти можуть бути здійснені шляхом мирної угоди (добровільне приєднання), завоювання під час війни або договору про оренду території.

Споконвіку завоювання вважалося цілком природною підставою для зайняття території переможцем. Але в наш час агресивна війна засуджується світовою спільнотою і набуття території силовим шляхом визнається незаконним. Останній великий переділ територій у світі відбувся за Потсдамською угодою 1945 р., хоч і після нього траплялися випадки повоєнних територіальних змін на основі мирних договорів (ірано-іракська війна, Югославія тощо). Численні випадки невизнання належності територій залишаються вибухонебезпечним полем потенційних міждержавних конфліктів.

Оренда території є законним способом набуття земель іншої держави з тією чи іншою метою. Щоправда, передання державою в користування іншій великих просторів відійшло в минуле. Так, 1867 р. Росія передала на сотню років у оренду США Аляску, Велика Британія орендувала в Китаю територію Сянгану (Гонконгу) з 1898 до 1997 р. Майже століття США орендували зону Панамського каналу, і тільки в 1999 р. Панама здобула над нею повний контроль. У XX ст. найактивніше орендували ділянки територій інших країн США та Росія / СРСР для розміщення своїх військових баз. І на початку XXI ст. США мають свої військові бази в Гренландії, на Кубі (Гвантанамо), в Японії (Йокосука, Кадета, Тітосе та ін.), у Південній Кореї, на о. Тайвань, у Туреччині, Узбекистані, Киргизстані та низці країн Європи. Росія на початку XX ст. орендувала п-в Ляодун у Китаю (Порт-Артур та Дальній), СРСР теж після Другої світової війни орендував Порт-Артур (КНР) і Поркалла-Уд (Фінляндія), мав бази на Кубі, у В'єтнамі (Камрань — після того, як звідти вийшли США), у країнах Східної Європи. Нині Росія залишила всі ці території і має військові бази лише в країнах Центральної Азії й Закавказзя та тримає свій чорноморський флот в Україні у м. Севастополь (до 2017 p.).

За умов глобалізації в останні десятиліття активізувалася нова форма надання території у своєрідну оренду корпораціям іноземних держав. Для багатьох країн, особливо крихітних острівних держав, офшорний бізнес перетворився на прибуткову справу. Офшорні центри надають більш вигідні умови інвестування і кредитування за рахунок пільгового оподаткування та низьких вимог держави до валютних та зовнішньоторговельних операцій. Серед понад трьох десятків країн з офшорними зонами найбільшими є Ліхтенштейн, Андорра, Кіпр, Мальта тощо в Європі; Кайманові острови, Бермудські та Багамські острови, Барбадос, Беліз, Антигуа і Барбуда, Малі Антильські о-ви та ін. в Атлантиці; о. Маврикій, Сейшельські о-ви та ін. в Індійському океані; Науру, Фіджі, Зах. Самоа та деякі інші острівні держави Тихого океану. Щоб призупинити відплив капіталів із країни, США, а потім і Японія теж створили в себе офшорні райони.

Геопросторова організація території держави по завершенні її формування має кілька різновидів регіонів. Передусім це один або кілька регіонів, які є "серцевинним ядром" (core area) держави. Тут зосереджені найважливіші історичні та культурні пам'ятки народу, видатні місця зберігають пам'ять історичних подій; тут, як правило, знаходиться столиця, а регіон є головним або одним з головних осередків комунікацій держави. Найчастіше саме в цьому регіоні краще зберігаються мова, культура та історична пам'ять нації. Наведемо приклади. В Україні основною "серцевиною" є Середнє Подніпров'я — історично південні землі Київської Русі, ще одною — Галичина — історично ядро Галицько-Волинського князівства, яке перейняло на якийсь час після XII ст. місію державності. В Росії історичним ядром є межиріччя Волги й Оки (Москва, Твер, Володимир, Ростов Великий, Суздаль тощо). У США це 13 штатів східного узбережжя, де зародилися нація і держава.

Серед інших регіонів можна назвати: регіони пізнішої колонізації й освоєння земель; регіони, населення яких пізніше ввійшло у склад держави і було або асимільовано, або зберегло залишки національної самобутності; регіони пізніших приєднань і/або завоювань, населення яких зберігає національну самобутність і живе на своїй національній території; нарешті, це можуть бути куплені або орендовані ділянки території.

Анексія – насильницьке загарбання однією державою території, що належить іншій державі, або будь-якого простору, що перебуває у спільному користуванні міжнародних співтовариств. Одним із прикладів прямої анексії є загарбання Індонезією західної частини Папуа-Нової Гвінеї. Невдалу спробу здійснив Ірак щодо Кувейту в 19991р.

Аншлюс – політика насильницького приєднання однієї держави до іншої (наприклад, Австрії до Німеччини).

Інкорпорація – приєднання окремих територій до складу єдиної держави.

Окупація – зайняття території одної держави, як правило, ворожими силами або держав. До цього часу Ізраїль здійснює окупацію територій Палестини, а Марокко – Західної Сахари.

Цесія – передання всіх суверенних прав над певною територією однією державою іншій за угодою.

Ад’юдикація – правовий термін, який означає набуття державної території внаслідок міжнародного судового рішення або ж арбітражного органу, наприклад міжнародної конференції, яка проводиться на основі міжнародної угоди. В такому випадку, якщо рішення стосується підтвердження вже існуючого права держави на дані території, то воно має декларативне значення. Наприклад, ООН та Африканський Союз визнали о. Майотту частиною держави Коморські острови, однак Франція не визнає цього рішення і в 2002 році оголосила цей острів невід’ємною частиною власної території. Конститутивне значення має тоді, коли територія переходить до держави, яка до цього часу не володіла нею.

Плебісцит – один із видів референдумів, в міжнародних відносинах П. застосовують з метою визначення думки населення щодо належності даної території до тої чи іншої держави.

3) Особливості території країни визначаються такими основними параметрами, якрозмір, кордони і конфігурація, кожний з яких по-своєму впливає на людську діяльність на цій території.

Розмір території країни - це один з її постійних параметрів, який впливає на різноманітні сфери громадського життя країни, і насамперед, на її соціально-економічний розвиток.

Що більша територія країни, то різноманітніші й багатші її природні ресурси. Великі розміри території зумовлюють значну розмаїтість навколишнього середовища. Країни з більшою територією мають значно більше можливостей для створення і розвитку різноманітних галузей господарства та могутнішого наукового потенціалу. Чим менша територія країни, тим помітніша роль в її економіці зовнішньоекономічної складової. На великій території легше вирішувати проблеми несприятливого географічного положення. Водночас перед великими країнами постають проблеми "подолання простору", тобто проблеми міжрайонних зв'язків й інфраструктури, на подолання величезних відстаней витрачається значна частина національного доходу та часу. Зазвичай, у великих державах значні площі займають пустелі (Австралійський Союз, Китай, Монголія), болота чи гори (Росія, Канада, Бразилія та ін.), що малопридатні для життя і діяльності людей. Великими є витрати таких держав на облаштування й утримування кордонів. Водночас великі країни мають більше можливостей для маневрів в економічній сфері.

Територія як ресурс не може бути замінена нічим, тому в сучасному суспільстві якість організації простору є однією з основних проблем. В багатьох країнах спостерігається інтенсифікація використання території, і це неминуче, адже розмір території залишається незмінним, а чисельність населення й економічний потенціал зростають.

Інтенсифікація використання території проявляється в територіальній концентрації, у підвищенні компактності ареалів людської діяльності, в інтенсифікації виробництва продукції на одиницю площі території. Наприклад, автомобільна промисловість Японії на 1 га виробничих площ випускає 5 тис. легкових автомобілів, у ФРН - 4 тис., у США - 3,5 тис. на рік. У сільському господарстві з'являються нові індустріальні методи, які суттєво підвищують виробництво продукції на одиницю площі. На 1 га сільськогосподарських угідь у Нідерландах припадає 770 осіб, в Угорщині - 160. Інтенсифікація використання міського простору йде шляхом розвитку так званої підземної урбаністики: кожен новий будинок, який будується в Токіо та багатьох інших містах Японії, має підземні поверхи, які сягають у глибину на 3-4, а іноді 5 і більше рівнів.

Із зростанням інтенсифікації використання території постають проблеми перенаселеності, екологічні проблеми поєднання функцій на одній і тій же території.

Країни-екстремуми за розмірами території

Макрокраїни	Мікрокраїни
Країна	Площа території, млн км^2	Країна	Площа території, км^2
Росія	17,1	Ватикан	0,44
Канада	9,9	Монако	1,6
Китай	9,5	Науру	21,3
США	9,3	Сан-Марино	61
Бразилія	8,5	Ліхтенштейн	157
Австралія	7,7	Мальдіви	298
Індія	3,2	Андорра	465

3.2. Вплив конфігурації території на суспільні процеси привертав увагу давно, але виміряти його важко. К. Ріттер зауважував, що якби в материків були інші обриси, іншою була б і світова історія.

Американський географ Д. А. Гріффіт досліджуючи цю проблему, намагався охарактеризувати причинно-наслідкові зв'язки, які залежать від конфігурації. Емпіричним матеріалом слугувала інформація про поїздки людей до місця роботи в кількох канадських містах. Він дійшов висновку,що форма території накладає на ці поїздки обмеження. Наприклад, із збільшенням протяжності території і збільшенням відстаней зростання просторової взаємодії зменшується.

Внутрішні геометричні властивості і форма території впливають на просторові взаємодії, тобто простір залежить від взаємодії між точками розміщення об'єктів.

Важливою метричною характеристикою території є відстані на ній: між крайніми пунктами, між окремими пунктами, між центральними (для держави між столицею) і окраїнними пунктами. Відстань визначає близькість чи віддаленість певних пунктів території. Особливо цінується близькість від столиці держави до її окраїн. Категорія близькості - функція не лише метричної відстані, а й реальних суспільних можливостей подолання простору, налагодження різного виду зв'язків - інформаційних, транспортно-комунікаційних, виробничо-економічних та ін.

Розглянемо конфігурацію як форму території країни, яка визначається її кордонами. Конфігурація відіграє велику роль у формуванні територіальної структури країни. Наприклад, дві країни приблизно однакової площі - Болгарія і Куба мають різну конфігурацію, що суттєво впливає на особливості територіальної організації господарства і політичних процесів.

Перш ніж оцінювати конфігурацію, доцільно вивчити, як сформувалася територія держави, простежити формування націй.

У географії поширені такі топологічні показники, як форма, конфігурація, компактність, зв'язаність, центральність території.

Форма території якісно описується термінами "витягнута", "видовжена", "сплюснута", "округла" тощо. Ідеальною є форма кола.

Порівнюючи однакові за площею, але різні за конфігурацією території (наприклад, відстань між найвіддаленішими точками на Кубі становить близько 1,2 тис. км, а в Болгарії - 0, 65 тис. км), можна дійти висновку про необхідність зіставлення їх за показниками конфігурації. Конфігурація "корегує" розмір. Для того, щоб мати змогу порівнювати країни між собою, дослідники використовують поняття компактності (з лат. сompactus - щільний) території. Некомпактна конфігурація, як правило, є неефективною, тому що подовжуються всі комунікації, ускладнюються зв'язки між віддаленими місцями. Якщо і столиця розташована не в центрі, а на периферії, то ускладнюються процеси освоєння й управління територією.

Для характеристики компактності території в географії розроблено низку показників. Наприклад, зіставлення довжини кордонів та площі території, оцінка компактності порівнянням конфігурації території з конфігурацією геометричних фігур (найчастіше з колом, оскільки коло - ідеально компактна геометрична фігура), показники витягнутості відносно малої та великої осей форми території та ін.

Емпіричних показників компактності є чимало, проте досліднику необхідно добирати такі показники, які найбільше відповідають конкретній задачі. У деяких випадках необхідно використовувати навіть систему показників, оскільки кожен з них характеризує лише якийсь один бік компактності.

Розмір країни і її конфігурація визначають типові відстані. Типову геометричну відстань можна визначити як середню відстань між будь-якими двома точками території. На її величину впливає розмір території і конфігурація. З типовою відстанню пов'язані показники територіального розподілу праці, дальність перевезень та ін. Одним з видів типових відстаней є середня геометрична відстань, яка може обчислюватися в різних варіантах. Її можна обчислити для всієї території, взявши визначену кількість рівновіддалених одна від одної (від сусідських) точок і розрахувати для них типову середню відстань. Можна взяти додатково точки перетину вертикалей і горизонталей з контуром, що підвищить точність розрахунків. Що більше точок, то точніший показник. Якщо для обчислення взяти відстань між містами, то показник матиме визначений економіко-географічний характер.

Глибина території держави є типовою (середньою) відстанню до кордонів. Значення цього показника залежить від розмірів держави і її конфігурації.

Вивчення параметрів території має теоретико-методичне значення, допомагає формувати просторове уявлення про країну. Надзвичайно важливе практичне значення конфігурації, зокрема в управлінні, оскільки вона впливає на зовнішні та внутрішні зв'язки, параметри інфраструктури, розміщення продуктивних сил, культурні зв'язки між регіонами країни.

Дата добавления: 2015-05-23