Модернізація: поняття та теорії модернізації

Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом ХVІ–ХХ ст. Традиційними вважається цілий спектр суспільств – від примітивних неписьменних суспільств до племінних федерацій, патримоніальних, феодальних, імперських систем, міст-держав тощо[1].

Модерними вважаються суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все природознавство), техніку, індустрію і демократію[2].

Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурі населення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»[3].

Модернізація тісно пов’язана з капіталізмом, по суті капіталізація і модернізація в західних суспільствах були одним і тим же процесом[4]

Типи модернізації

Розрізняють два типи модернізації – органічну та неорганічну.

Первинна, органічна модернізація відбувалася у тих країнах, що були новаторами на цьому шляху, і розгорталась завдяки внутрішнім чинникам, зокрема, докорінним змінам у сфері культури, ментальності, світогляду. Її становлення пов’язують з появою національних централізованих держав, зародженням буржуазних відносин, зокрема капіталістичної кооперації та мануфактури, формуванням ранньомодерних націй, а піднесення – з першою промисловою революцією, руйнуванням традиційних спадкових привілеїв та впровадженням рівних громадянських прав, демократизацією, становленням національних суверенних держав тощо.

Вторинна, неорганічна модернізація відбувається як відповідь на зовнішній виклик з боку більш розвинутих країн і здійснюється переважно під впливом запозичення чужих технологій та форм організації виробництва і суспільства, запрошення фахівців, навчання кадрів за кордоном, залучення інвестицій тощо. Її основний механізм – імітаційні процеси. Розпочинається ж вона не у сфері культури, а в економіці та/або політиці і в останньому випадку визначається як наздоганяльна модернізація або «модернізація з запізненням». Згідно Ш. Ейзенштадта, така модернізація являє собою своєрідний «виклик», на котрий кожне суспільство дає свій «відгук» відповідно до принципів, структур та символів, закладених у здобутках його тривалого розвитку. Тому її підсумком є не обов’язково засвоєння соціальних досягнень Заходу, але сукупність якісних змін традиційного суспільства, тією чи іншою мірою адаптованих до мануфактурного або індустріального виробництва[29].

Найчастіше термін «наздоганяльна модернізація» вживається щодо колишніх колоній і напівколоній після здобуття ними політичної незалежності. Традиційно передбачалося, що розвинені промислові країни вже апробували певну модель переходу від традиційного до сучасного суспільства. Це, у свою чергу, перетворювало модернізацію на різновид глобалізації – себто взаємодії цивілізацій, за якої можна виділити «передові» чи «прогресивні» суспільства, та ті, хто їх наслідує. У новітніх концепціях міра такого наслідування вже не розглядається як повне копіювання досвіду Заходу, але визначається здійсненням ряду обов’язкових заходів при збереженні вагомої національної специфіки.

Зазвичай наздоганяльна модернізація створює острови, анклави сучасного життя, наприклад великі міста, подібні до Сан-Паулу й Ріо-де-Жанейро у Бразилії, Москви та Санкт-Петербургу у Росії, суттєво відрізняються від провінції і способом життя, і станом свідомості. Така анклавна модернізація, ламаючи традицію, ставить суспільство перед відсутністю духовної перспективи. Вона створює очевидну нерівність, обіцяючи рівні шанси (чого не робило традиційне суспільство), але оскільки реально ці шанси не для всіх, зростає соціальне невдоволення, котре стимулює прихильність широких провінційних мас до альтернативної ідеології – до комунізму у Росії, до фундаменталізму у Туреччині, а у Мексиці та деяких інших країнах – до повстання селян та традиціоналізму[30].

Проблеми країн, які стали на шлях самостійного розвитку, полягають у тому, щоб ефективніше, економніше і раціональніше застосувати модернізаційну модель, перенести її на національний ґрунт за рахунок поєднання власних традицій та ресурсів і певної зовнішньої допомоги. Тепер «еталонний» підхід до модернізації витіснено поглядами на модернізацію як національний проект, що здійснюється країнами заради зменшення нерівномірності рівнів розвитку і як засіб подолання колоніального стану.

Інша типологія визнає наявність трьох типів модернізації:

ендогенна, котра здійснювалася країнами на власній основі (Європа, США і т.п.);

ендогенно-екзогенна, що здійснюється країнами на власній основі, нарівні як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція і т. д.);

екзогенна (в її імітаційних, імітаційно-симуляційних й симуляційних варіантах), що здійснюється на основі запозичень при відсутності власного підґрунтя[31].

Екзогенна характерна для більшості колишніх колоній, у той час як ендогенно-екзогенна відбувається переважно у поясі країн, що оточують західні.

Дата добавления: 2015-05-23