Основні суб’єкти політики

Особистість, індивід як громадянин самі по собі мають певну суб’єктність. Істотною передумовою політичної суб’єктності особистості є реалізація певних чинників - матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатіше товариство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особистості. Соціально-культурні чинники забезпечують вмикання особистості в певні спільності, ідентифікацію їх із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові чинники - це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їх функціонування. Але, вочевидь, обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина взагалі – істота бісоціальна і що відповідно у структурі особистості вирізняють соціальний та природний компоненти, то слід визнати, що на діяльність конкретної особи в політиці, взагалі на її політичну поведінку впливають світогляд, політична культура особи, її власні цілі, цінності, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні та біологічні елементи особи (мислення, темперемент, воля, пам’ять, стан фізичного та психічного здоров’я, стать, вік тощо), які також впливають на політичну суб’єктність людини.

Названі чинники дають можливість розкрити потенційні характеристики особистості як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, яка відчуджена від політики, індиферентного спостерігача політичних подій.

Так, у політико-правовому відношенні суб’єктність має декілька рівнів у залежності від ступеня участі індивіда в політичній діяльності. В даний час виділяють такі рівні політико-правової суб’єктності громадянина як: рядовий член суспільства і громадянин їз мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об'єкта політики; громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано включених у сферу політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв’язку з усією даною організацією, рухом; громадянин, котрий є членом організації, яка має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної парії), цілеспрямовано або й за власною волею безпосередньо включений у перебіг політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношеннями між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передовсім політичний) діяч, тобто учасник політико- значущих ініциатив і один з організаторів іхнього виконання; професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур, для якого головною спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний), якій спроможний так впливати на інших учасників політичних організацій і структур, що це веде до інтеграції їх спільної діяльності з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, що дана політична організація представляє. Звісна річ, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення до політики, це той факт, що знаходження на будь – якому рівні потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки. Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л.Мілберт, запропонувавши досить своєрідну шкалу “підвищення” участі в політичних процесах: 1. Навчальна діяльність - носіння або демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях. 2. Проміжна діяльність – участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами. 3. Активна діна діяльність – керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях, постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів.

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну і альтернативну, революційну та охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають велике значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації у тій чи іншій країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньо особистісного рівня процесу входження людини в політику.

Дата добавления: 2015-05-23