Проблеми політично еліти в науці: внески у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, Макіавелі

Ідеальною особистістю Конфуцій вважав людину, яка понад усе ставила знання, почуття боргу («і»), гуманність ("жень"), виконання заповітів предків. Шляхетний чоловік "у своїх вчинках виявляє почуття самоповаги, перебуваючи на службі у вищестоящих, виявляє почуття відповідальності (Конфуцій малює образ активного адміністратора, здатного на самостійні рішення), виховуючи народ, виявляє почуття доброти, справедливості.Конфуцій малює образ ідеального китайського бюрократа -. благородного чиновника (модель цзюнь-цзи). Конфуцій прагнув до того, щоб народом керували живі люди, а не сухий закон. Правила, що створюються людьми для людей, повинні сприйматися усвідомлено. За Конфуцію правитель височів над головою родини лише на кілька сходинок. Правитель неодмінно повинен бути "шляхетним чоловіком" але, добре знаючи вдачу та інтелектуальні можливості царів і знаті, він розумів, що реально правлять часом люди, дуже далекі він морального та інтелектуального рівня цзюнь-цзи. Конфуцій вважав, що люди від народження мають більш-менш однаковими оволодівати знаннями, інше залежить вже від їхніх зусиль, їх характеру. Конфуцій займав високі адміністративні посади, але залишає службу, щоб присвятити себе викладанню, відкривши свою школу. Роз'яснюючи питання управління суспільством і звертаючись безпосередньо до еліти, Конфуцій говорив: ".. Якщо ви побажаєте добра, то й народ стане добрим. Особливе, можна сказати, центральне місце в найдавнішою з світових релігій - буддизм - займає елітізація, самовдосконалення особистості шляхом споглядального міркування (медитації), переживання цілісності буття, повної самозаглибленості, викорінення в собі пристрастей, неправедних бажань, егоїзму. Найвищого розквіту протоелітологія досягла в Древній Греції, особливо в період VII - III ст до н.е. Античність була найцікавішою епохою у становленні елітологіі. Геракліт (бл. 540-480 рр. до н.е.).- аристократ за походженням, який відмовився від царського трону на користь брата, він підкреслює свою зневагу до демократії як влади натовпу. "Один, якщо він найкращий" для Геракліта вище десятитисячний натовпу. Причому "найкращий" не за походженням чи багатством, а по розуму, по духовним цінностям. Він викриває неуцтво тих людей, які в гонитві за матеріальними благами нехтують своїм духовним вдосконаленням, і при цьому не терплять "найкращих" які відрізняються від більшості. Єфесці, його співгромадяни, на думку Геракліта, зрадили себе ганьбу, коли "Гермодора, найправильніший для себе чоловіка, вигнали, кажучи: з нас ніхто найправильніший не буде, а якщо є такий - то нехай буде він в іншому місті і в інших" 21. Свої твори він пише нарочито ускладненим мовою (за що одержує прізвисько "Геракліт темний"), щоб підкреслити, що він пише не для більшості, позбавленого мудрості, але для "обраних" 22

Можна висловити припущення, що між елітаризмом і елітаризмом немає абсолютної грані, є межі і переходи. Найбільш впливовим напрямком політичної думки Нового часу є не елітаризм і тим більше не антіелтарізм у формі егалітаризму, а ослаблений елітаризм - та сама "золота середина", про яку писав Аристотель, назвемо її елітизмом. На відміну від елітаризму, возвеличувати еліту як творчу ситу, справжній суб'єкт історії, елітизм виступає за еліту, відповідальну перед народом. Тобто це демократичний елітизм. Формується громадянське суспільство висуває і свою еліту. Не народ залежить від правителя і політико-адміністративної еліти, а, навпаки, правитель і еліта залежать від народу. Суспільний договір полягає, по суті, в тому, що народ як би наймає управлінську еліту і терпить її до тих пір, поки вона йому чесно служить, доводячи свою компетентність, і замінює її іншою, як тільки вона перестає йому служити або ставить свої групові інтереси вище загальнонародних. Не народ чекає "доброго царя» і плазує перед ним, а громадянське суспільство обирає зі свого середовища людини, який довів, що він виражає інтереси народу, має якості, що відповідають його запитам, і доводить це своїми діями. І як тільки ці дії перестануть відповідати сподіванням народу, він відправляється у відставку.

Увага Макіавеллі зосереджено на динамічному розвитку політичних відносин, його особливо приваблюють різкі зміни в русі державних форм, політичні перевороти. Він розглядає державу, як результат взаємодії різних соціальних сил. Пізніше він констатує, що визначальним в ході історичного процесу є не суб'єктивні бажання і уявлення людей, нехай навіть стоять біля керма державного правління, а "... вплив об'єктивних історичних законів, вплив«дійсного ходу речей "(Вступ до книги Н. Макіавеллі" Государ. Міркування про Тита Лівії»Прес А. Спб., 1900).

Владу в суспільстві не можуть здійснювати ні людина, ні всі люди відразу. Як наслідок, з'являється організована меншість і вона управляє, бо вона організована. «... Авторитет або влада лідера, корениться в підтримці прихильників..." - пише Н. Макіавеллі. На його думку, всі основні конфлікти розгортаються між елітами: меншістю, що утримує владу, і меншістю, що йде до влади.

55.Ресурси політично влади; різновиди та типологія

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

закон - традиція, звичай;

стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Разом з суб'єктом і об'єктом найважливішим компонентом влади є ресурси – засоби, які використовуються для забезпечення впливу суб'єкта на об'єкт влади. Саме нерівномірний розподіл ресурсів - найважливіша причина підпорядкування одних людей іншим. Разом з суб'єктом і об'єктом, ресурси служать одним з найважливіших підстав влади: вони можуть використовуватися для заохочення, покарання, переконання і ін..Існує декілька підходів до класифікації ресурсів. Одним з самих поширеним є виділення ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності:

- економічні ресурси влади – матеріально-технічна база, необхідна для суспільного виробництва і вжитку(розвинена технологічна основа виробництва, гроші, корисні копалини, вигідне географічне положення, продукти харчування і ін.);

- соціальні ресурси влади – здатність підвищення соціального статусу, соціального забезпечення, медичного обслуговування і ін.. Соціальні ресурси тісно пов'язані з економічними. Так прибуток – економічний ресурс, але він також характеризує соціальний статус (посада, освіта, соціальне забезпечення);

- культурно-інформаційні ресурси – знання і інформація і засоби їх здобуття (інститути освіти і науки, ЗМІ і ін.). Важливе значення набуває доступності освіти і культури для широких мас, опанування світової, регіональної і місцевої інформації, розвиток електронних технологій, масовій інформації і др.;

- демографічні ресурси – люди, фізично і інтелектуальне здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, впорядкування демографічних стосунків і др.;

- політичні ресурси – відлагоджений державний механізм, підготовлений апарат управління, наявність розвинених політичних партій і політичних лідерів, розвинена політична теорія і політична культура і пр.;

- силові ресурси – армія, міліція, служба безпеці, суд, прокуратура, в'язниці і ін..

Практично суб'єкти влади використовують в комплексі всі владні ресурси, але самий універсальний, багатофункціональний ресурс – це людина, що створює всі інші ресурси влади.

Дата добавления: 2015-05-23