Поняття трасту в DCFR та деяких європейських країнах як взірець для українського законодавця

Інститут права довірчої власності є відносно новим для цивільного законодавства України, разом із тим, він існує в нашій правовій дійсності вже більше десяти років, проте й до сьогодні визначення цього поняття законодавчо не закріплено. Спроба визначити поняття права довірчої власності була зроблена у Законі України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 року, у ч. 1 ст. 26 якого довірча власність визначалась як особлива форма договірних майнових відносин, яка регулює розпорядження платежами за іпотечними активами, переданими установником у володіння, користування і розпорядження управителю. Проте згодом дане положення було відмінене Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 15 грудня 2005 року, і, таким чином, легальне визначення довірчої власності в українському законодавстві на сьогодні відсутнє.

Право довірчої власності визначається як «особливий вид права власності», проте, що саме вкладається в це поняття, у чому особливості цього різновиду права власності залишається невизначеним. Спробуємо розібратись із сутністю цього поняття, проаналізувавши досвід зарубіжних країн континентального права, у законодавстві яких закріплено інститут довірчої власності, а також узагальнений підхід до визначення сутності цього поняття, запропонований авторами «Модельних правил європейського приватного права», так званих DCFR. Останні були створені саме для того, щоб «примирити правові системи цивільного та загального права», порівняти підходи до регулювання схожих інститутів та виявити «точки зіткнення» [1]. Це є особливо корисним щодо застосування трастів, породжених англо-американським правом та поширених з часом (із відповідним адаптуванням) у країнах права континентального.

Одним з останніх відомих випадків введення довірчої власності у законодавство країни континентального права стало закріплення цього інституту цивільним законодавством Франції, а пізніше (за зразком французького законодавця) і Румунії. Дискусія навколо інституту довірчої власності у Франції тривала протягом кількох років, і результатом її стало прийняття спеціального Закону Франції «Про фідуцію» від 19 лютого 2007 року, яким у французький Цивільний кодекс (далі – ФЦК) було введено розділ XIV «Фідуція» [2].

Закріплене законом визначення фідуції практично співпадає з усталеним у світовій практиці визначенням довірчої власності. Так, згідно зі ст. 2011 ФЦК, фідуція – це правочин, за допомогою якого один або декілька установників передають майно (існуюче чи те, що буде придбано в майбутньому), або його частку, фідуціарію (фідуціаріям), які відокремлюють його від власного майна для здійснення з обумовленою метою дій на користь одного або декількох бенефіціарієв. При цьому виникає так звана цільова власність. Всі угоди, що здійснюються з переданим в цільову (довірчу) власність майном є предметом самостійного обліку у фідуціарія [2].

Визначення фідуції в Цивільному кодексі Румінії (далі – ЦК Румунії) практично ідентичне визначенню, запропонованому французьким законодавцем. Так, згідно ст. 773 ЦК Румунії, фідуція – це угода, за допомогою якої один або декілька установників передають одне або декілька майнових прав, існуючих або майбутніх, одному або декільком фідуціаріям, які діють з певною метою на користь одного або декількох вигодонабувачей. Ці права складають автономну майнову масу, відокремлену від інших майнових прав і обов’язків фідуціарія. [3]

Якщо порівняти наведені визначення із визначенням англо-американського трасту (легальне визначення якого також відсутнє, але численні доктринальні визначення дозволяють з’ясувати сутність цього поняття), то у цілому виявиться ідентичність розуміння понять довірчої власності та трасту. Так, аналіз існуючих доктринальних визначень трасту дозволяє дійти висновку, що суть трасту в його класичному розумінні зводиться до передачі засновником трасту, який є власником майна (settlor), свого майна іншій особі (особам) – довірчому власнику (trustee) для управління на користь вказаної засновником особи або осіб – бенефіціарієв (beneficiary), або для досягнення визначеної засновником трасту спеціальної мети.

Такий самий підхід простежується й у Гаазькій конвенції «Про право, що застосовується до трастів, та їх визнання» від 1 липня 1985 р., відповідно до ст. 2 якої термін «траст» відноситься до правовідносин, створених за життя або на випадок смерті засновника, коли майно поміщається під контроль довірчого власника для цілей прибутку бенефіціанта або для іншої вказаної засновником мети [4, c. 85].

Наведене узагальнене визначення поняття трасту знаходить свій розвиток і у тексті DCFR. Так, відповідно до ст. X.-1:201 DCFR, траст - це правове відношення, в якому довірчий власник зобов'язаний управляти або розпоряджатися одним або більше активами (трастовим фондом) відповідно до умов, регулюючих це правовідношення (умовами трасту) на користь вигодонабувача або для досягнення суспільно корисних цілей. Згідно зі ст. X.-1:202 DCFR, правові наслідки трасту виникають відповідно до правил Розділу 10 (Відносини з третіми особами), згідно яким трастовий фонд повинен розглядатися як комплекс майна, відокремлений від комплексу майна самого довірчого власника і інших комплексів майна, які придбані довірчим власником або знаходяться в його управлінні (тобто майно, що передається в траст, відокремлюється від іншого майна довірчого власника, як це й передбачено у національних законодавствах Франції, Румунії та України).

Що стосується самого визначення поняття права довірчої власності, то його можна вивести зі ст. X.-5:201 DCFR, відповідно до якої «якщо це не обмежено умовами трасту або іншими правилами цієї Книги, довірчий власник має право вчиняти на виконання обов'язків з трасту будь-яку дію, яка: а) має право на законній підставі бути вчинена власником фонду; або b) може бути вчинена особою на користь іншої особи на основі повноваження». Тобто довірчому власнику передаються всі повноваження, якими володіє сам власник, що дає підстави говорити про те, що у якості особливого різновиду права власності під правом довірчої власності слід розуміти право власності на передане в довірчу власність майно, обмежене умовами трасту чи законом та необхідністю діяти відповідно до визначеної установником трасту мети. Тобто специфіка права довірчої власності полягає в тому, що воно обмежується не лише законом, але також і установником довірчої власності.

Варто звернути увагу на той факт, що як у Румунії, так і у Франції при дослідженнях цього правового інституту підкреслюється, що при встановленні фідуціі у цих країнах не відбувається «розщеплення» власності. Висловлюються думки про те, що при фідуціі у фідуціарія виникає особливе право власності на передане йому в управління майно, проте, воно відрізняється від «абсолютного» права власності тим, що фідуціарій обмежен у своїх діях щодо майна розпорядженнями засновника. Фідуція характеризується як «обмежена договірна власність» («limited contractual ownership»), яка використовується лише для досягнення мети, встановленої фідуцією та захищена від кредиторів фідуціарія [5].

Наприкінці зазначимо, що як у країнах цивільного, так і у країнах загального права, установник довірчої власності втрачає право власності на майно, яке передається в довірчу власність, натомість, особливе право (право довірчої власності) на це майно виникає в довірчого власника. При цьому якщо в країнах англо-американського права при встановленні трасту виникають фігури двох власників – довірчого власника, який розглядається як «власник за загальним правом» і бенефіціарія, що є «власником за правом справедливості», відповідно, захист прав останнього забезпечується правом справедливості, то у країнах континентального права права установника довірчої власності та бенефіціарія забезпечуються за допомогою обтяження майна, переданого в довірчу власність, низкою обмежень і цільовим призначенням [6, с. 18]. У такому варіанті довірча власність цілком відповідає принципам континентальної правової системи, і може ефективно існувати в українському законодавстві, про що свідчить досвід зарубіжних країн континентального права.

Література:

1. Рассказова Н.Ю. Модельные правила европейского частного права / Н.Ю. Рассказова. – М.: Статут, 2013. – 989 c.

2. Le code civil des Français. – [Електронный ресурс]. – Режим доступу: http://www.legifrance.gouv.fr/affichCode.do?cidTexte=LEGITEXT00000607072.

3. Cod Civil al Romaniei din 10 martie 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступуhttp://www.dreptonline.ro/legislatie/codul_civil_republicat_2011_noul_cod_civil.php#cartea3

4. Фунтикова Н.В. О регулировании доверительной собственности и договора доверительного управления имуществом / Н.В. Фунтикова // Журнал российского права. - 2002. - № 12. - С. 83-87.

5. Adelle J.-Fr. Introduction of Fiducie: Impact on Assignment of Receivables as Security / J.-Fr. Adelle. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки. /.

6. Майданик Р. А. Природа довірчої власності як особливого об’єкта цивільних прав за законодавством України / Р. А. Майданик // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – № 8 (46). – С. 16–23.

Нечипуренко Олександр Михайлович,

к.ю.н., ст. викладач кафедри цивільного права

Запорізького національного університету

Дата добавления: 2015-05-23