Співвідношення приватного та соціального договорів найму житла

Проблематика класифікацій договору найму житла була досліджена вітчизняними вченими, частина яких запропонувала класифікацію зазначеного договору за ознакою врахування засобів реалізації права на житло, яка, на наш погляд, заслуговує на особливу увагу. Так, вченими було виділено два види договору найму житла: «соціальний» договір найму житла та «приватний» договір найму житла. Обидва види договорів найму житла мають як спільні риси, так і значні відмінності, які випливають з особливостей їх правового регулювання, яке формує специфіку кожного із зазначених договорів.

Соціальний договір найму житлового приміщення можна охарактеризувати як реальний, двосторонній, оплатний, в якому соціальний захист наймача превалює над іншими умовами. Договір приватного найму житла «характеризують: консенсуальність, строковість, платність, більш вільний порядок укладення, розширення підстав припинення договору з певним зниженням соціального захисту наймача» [1, с. 48]. Законодавчо розділені за галузевою приналежністю, договори найму житла будуються на різних правових принципах. Приватноправовому договору найму житла притаманна диспозитивна направленість - свобода у виборі сторонами умов договору, обсягу їх прав та обов’язків; соціальному договору, навпаки, притаманний імперативний метод правового регулювання, при якому без участі держави неможливий механізм задоволення житлової потреби громадянина.

Підстави та порядок надання житлових приміщень у користування є основним відмінним критерієм договорів, що розглядаються. У випадку приватної моделі договору найму житла необхідним виявляється лише попереднє волевиявлення сторін, яке згодом за допомогою договірної конструкції перетворюється у відображення їх волі. Укладенню соціального договору найму житлового приміщення передує прийняття рішення відповідного державного органу про надання громадянину житлового приміщення у будинку державного житлового фонду та видання на його ім’я ордеру, лише за наявності якого громадянин має право вселитися та проживати у наданому житлі. Важливою рисою, що відрізняє приватний та соціальний договори найму житла, є їх суб’єктний склад. Сторонами приватного договору найму житла можуть бути будь-які особи, яким необхідно задовольнити житлову потребу, договір соціального найму не укладається з усіма бажаючими поліпшити свої житлові умови, а лише з громадянами відповідних категорій, тобто спеціальними суб’єктами.

Одним з головних складових сутності найму є тимчасовість користування річчю, отже і приватний договір найму житла є строковим договором. «Наймач, як правило, має потребу в житлі тимчасово або не має можливості придбати його у власність. Наймодавець же має на меті одержання прибутку з передачі житла в тимчасове користування іншій особі. Остання ознака дозволяє відрізнити договір найму від інших зобов’язань із передачі майна в користування» [2, с. 147]. Соціальний договір найму житла відрізняє безстроковість, коли наймач отримавши ордер користується житлом на постійній основі, довічно або до зміни наймача відповідно до змін в договорі. При цьому, законодавець захищає довгострокових наймачів приватного житла, зараховуючи їх до громадян, які потребують поліпшення житлових умов.

Також, необхідно виділити суттєву відмінність соціального та приватного договору найму житла, якою виступає розмір плати за користування житлом. Розмір плати за користування житлом належить до істотних умов приватного договору найму житла (хоча в літературі є інша думка з цього приводу), оскільки відсутність зазначення розміру плати призведе до втрати договором своєї сутності, отже, головною метою наймодавця є отримання прибутку, а без встановлення розміру плати договір буде безоплатний. При цьому, розмір найомної плати за житло виступає вирішальним критерієм для сторін при укладенні приватного договору найму житла, який в рази перевищує розмір плати за соціальне житло при укладенні соціального договору найму житлового приміщення. Розмір плати формується відповідно до ринку житла та залежить, насамперед, від місця розташування, загальної площі, комфортності, упорядженості житла, строковості договору та сезону. Таким чином, розмір плати за користування житлом відносно договору приватного найму не зафіксований, може варіювати в залежності від стихійності ринку та встановлюється сторонами договору. Розмір плати за користування житлом при соціальному наймі встановлюється законом.

Серед основних спільних рис приватного та соціального договорів найму житла слід виділити предмет договорів, яким є житло (при цьому, у випадку приватного договору діапазон приміщень, що можуть надаватися в найм для проживання значно більший ніж при «соціальному» наймі); чітке встановлене цільове призначення житла – проживання в ньому фізичної особи-наймача, завдяки чому задовольняється житлова потреба громадян; письмова форма; деякі спільні права та обов’язки сторін (право наймача на вселення тимчасових мешканців у житло, право на укладення договору піднайму, використання житла за призначенням, своєчасне внесення наймачем плати за житло тощо).

Таким чином, порівняння договорів соціального та приватного найму житла підкреслило специфіку кожного з розглянутих договорів та, підтримуючи позицією Гуляк Я.В., надало можливість прийти до висновку, що «договором найму житла» у прямому значенні цього поняття є тільки цивільно-правовий (приватний) договір, оскільки при «соціальному наймі» лише використовується зовнішня форма договору, котра, насправді, не має характерних ознак останнього» [3, с. 53].

Література:

1. Омельчук О.С. Зміна договору найму (оренди) житла. Дис… канд. юрид. наук. – Одеса, 2007. – 186 с.

2. Правове регулювання житлових відносин в Україні. Навчально-довідкове видання / За заг. ред. Є.О. Харитонова. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 456 с.

3. Гуляк Я.В. Договір найму (оренди) житла за цивільним законодавством України. Дис…канд. юрид. наук. – Одеса 2005. – 204 с.

Юсупов Раміль Шамільович,

здобувач кафедри цивільного права

Запорізького національного університету

Науковий керівник – к.ю.н., доцент Самойленко Г.В.

РОЗУМІННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ДОГОВОРУ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ПАСАЖИРА ПОВІТРЯНИМ ТРАНСПОРТОМ ЗА ПРОЕКТОМ СПІЛЬНИХ ПІДХОДІВ (DCFR)

Дослідження правовідносин з перевезення пасажира повітряним транспортом, ступінь їх урегульованості позитивним правом, ролі договору в регулюванні правовідносин, так чи інакше пов’язане з вирішенням питань, які є суттєвими для сучасної української цивілістики.

Інтеграційно-глобалізаційні світові процеси спонукають нас до розуміння необхідності України слідувати ним. На державі лежить обов’язок забезпечувати права людини. Так, згідно ст. 11 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права, прийнятогоГенеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право Кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя. Крім того, об’єктивним є і той фактор, що достатня кількість міжнародних перевезень пасажирів здійснюється саме повітряним транспортом, що зумовлене значними відстанями між країнами і відповідно великим часом, необхідним для подолання цих відстаней. Повітряний транспорт наразі є найшвидшим способом пересування особи.

Наразі джерелами правового регулювання міжнародних перевезень пасажирів повітряним транспортом є Варшавська конвенція 1929 року, Монреальська конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень1999 року та Регламент (ЄС) Європейського Парламенту та Ради від 11 лютого 2004 року «Про запровадження загальних правил компенсації та допомоги пасажирам у разі відмови у перевезенні та скасування чи тривалої затримки рейсів».

Україною вже зроблено певні кроки євроінтеграції, що має на меті як асоціацію з ЄС в економічній сфері, так і в інших сферах. Безперечно, що рівень життя населення європейських країн вищий ніж в Україні.

То ж так чи інакше, а підвищення рівня життя населення, забезпечення достатнього рівня життя відповідно до Міжнародного Пакту пов’язане і з розвитком економічної сфери в цілому.

Крім того, кожна людина відповідно до ст. 13 Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод1950 р. має право на повагу до своїх прав та на ефективний засіб їх юридичного захисту.

Охороні та захисту цивільних прав осіб в ЄС сприяє діяльність органів ЄС, виражена в Регламентах та Директивах.Україна стала на шлях зближення системи права з принципами, закладеними в спільних підходах ЄС.

Так, в сфері повітряних перевезень пасажирів Прийнято Повітряний Кодекс України від 19 травня 2011 р., та Правилаповітряних перевезень пасажирів і багажу від 30.11.2012 р., які розроблено у відповідності з положеннями Монреальської конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень1999 року та Регламенту (ЄС) Європейського Парламенту та Ради від 11 лютого 2004 року про загальні правила компенсації та допомоги пасажирам, чим національне законодавство в частині прав пасажирів та правил компенсації є уніфікованим з європейським та міжнародним правом.

Разом з тим, варто зазначити, що в ЄС в 2008 році було розроблено та опубліковано Тимчасове видання DCFR (проект спільних підходів), яке мало на меті виробити спільні підходи до принципів регулювання договірних відносин.

Тому аналіз положень, що містяться в даному виданні, має значення для осмислення відповідності положень ЦК України його положенням, що стосується договірного регулювання перевезення пасажира повітряним транспортом.

Так, ЦК України відносить «Перевезення» в окрему від робіт та «Послуг» главу, чим виділяє своєрідність та самостійність даного договору.

В той же час DCFR не виділяють окремо ні перевезення, ні роботи, вважаючи останні видом послуг. Так, Книга ІV (окремі договори) містить Частину С: Послуги. З погляду на те, що в означеній книзі виділено окремі договори, в тому числі позики, доручення, дарування, а в Частині С: Послуги, виділено послуги, підряд, охорона та медичні послуги і т.д., але перевезення відсутні, проте вони в економіці займають чи найважливіше після виробництва значення, доходимо висновку, що і послуги, і роботи, і перевезення підпадають під загальні положення про договори послуг, хоча і в Частині IV.C.-1:101 (Сфера застосування) зазначено, що вона застосовується здебільшого договорів будівельного підряду, обробки, зберігання, виконання проектних робіт, надання інформаційних та консультаційних послуг, медичних послуг.

Аргументування правової природи договору перевезення пасажира як договору про надання послуг аргументував в своїх роботах Самойленко Г.В., який ґрунтувався на визначених В. В. Рєзніковою ознаках послуг, в т.ч. корисності ефекту, невіддільності від джерела і споживаності послуги в процесі її надання; нематеріальності, неможливості зберігання, невичерпності (незалежно від кількості разів її надання, її власні кількісні характеристики не змінюються)і т.д.

Наведене дає підстави стверджувати, що подальша регулятивна спрямованість регулювання правовідносин з перевезення пасажира повітряним транспортом має базуватися на загальних принципах контрактного права, закладених в DCFR, Монреальської конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень 1999 року та Регламенту (ЄС) Європейського Парламенту та Ради від 11 лютого 2004 року «Про запровадження загальних правил компенсації та допомоги пасажирам у разі відмови у перевезенні та скасування чи тривалої затримки рейсів», положеннях ЦК України про перевезення пасажира як самостійного виду договору про надання послуг.

Література:

1. Рассказова Н.Ю. Модельные правила европейского частного права / Н.Ю. Рассказова. - М.: Статут, 2013. - 989 с.

Дата добавления: 2015-05-23