Становлення та особливості російської соціології

Соціологічна думка в Росії з середини та кінця XIX - початку XX ст. представлена багатьма напрямами, що відображають складний спектр суспільно-політичних течій, які існували на той час. І на це є свої причини. Російську соціологію необхідно, передусім, розглядати як відповідь на потреби суспільного життя: переплетіння протиріч та особливостей традиційного й індустріального суспільств; відданість патріархальності і потреба в новій трудовій етиці, міцна тенденція до маргіналізації суспільства, прагнення активних соціальних сил до радикалізму, епоха реформування суспільного життя Росії – далеко не всі контрасти, які визначали проблематику і змістовність розвитку російської філософсько-соціологічної думки.

Спочатку вона формувалася як філософія історії (перша половина XIX ст.). На передній план висувалися соціальні теорії, де перепліталися соціально-філософські та соціологічні елементи. І тільки на межі ХІХ-ХХ ст. з'являються вже чисто соціологічні теорії. Російська соціологія часто-густо зосереджувалася на проблемі необхідності, бажання чи небажання капіталістичної еволюції країни за європейською (західною) моделлю. Переважна більшість соціологів, розробляючи теоретичні моделі, так чи інакше, мали на увазі "російський шлях" розвитку і відповідно прагнули теоретичні положення різних напрямів перевести на рівень конкретних практичних програм. Водночас у суспільстві відчувалася наявність певної "російської ідеї", "духу народу", що знаходило свій вияв і в соціології. Російські соціологи прагнули не тільки описати характерні риси народу соціологічною мовою, а й намагалися змоделювати варіанти російського розвитку. І, само собою, такого типу ідеї знаходили відображення в соціології, виливаючись на перших порах у народництво.

Важливішою та висхідною російської соціологічної думки був і натуралістичний підхід до аналізу суспільних відносин, який відіграв неабияку роль у подальшому формуванні російської соціологічної думки. Перш за все, це виявлялося в органістичному підході до суспільних відносин, який полягав у прагненні уявити світ як органічне ціле. Російські мислителі прагнули знайти та обґрунтувати загальнозначимий соціальний ідеал, котрий спрямував би суспільні зусилля до соціального конструктивізму. Велику увагу дослідники приділяли російській общині, вбачаючи в ній органістичне "начало", опору, на якій можна було б реалізувати самобутній російський шлях соціальної еволюції. Не пройшла поза увагою російських соціологів і проблема соціальної динаміки, в таких її елементах, як еволюція та прогрес. Взагалі, категорії "прогрес" російські соціологи приділяли велику увагу.

Виходячи з початкових філософсько-гносеологічних посилок щодо ролі суб'єкта пізнання і буття, питання співвідношення соціальної реальності та суспільного ідеалу - в російській соціології склалися дві протилежні тенденції: утопічна та реалістична. В кінцевому підсумку, утопічна лінія виходила із уявлення про суспільство як механічний агрегат, за якого достатньо визначити науково обґрунтований соціальний проект і завдяки суб'єктивному фактору здійснити його революційним шляхом, прискоривши, тим самим, історичний процес, що врешті знайшло свій практичний вияв у жовтневій революції (перевороті) 1917 р. і подальшому поширенні комуністичної ідеології в практичному застосуванні.

Реалістична ж лінія пропагувала багатофакторний підхід, розуміння суспільства як складної динамічної рівноваги. Обумовлювалася необхідність рівноважливого співвідношення в еволюції суб'єкта і соціальних форм. Особлива увага приділялася пошуку механізмів узгодження інтересів різних суб'єктів на практичний гуманізм, внутрішню духовну революційність. І саме ця реалістична лінія, на думку фахівців, виявилася співзвучною науковій соціології.

Вагоме місце в теоретичному пошуку займали і теорії взаємної допомоги, кооперації, солідарності. Ключові положення в ньому займали і проблеми людини. Звідси ж і проявилася тенденція так званої "етизації" соціології (поєднання етичного і соціологічного підходів).

Соціальна думка в Росії, як відповідне знання, виникла в ході і в результаті реформ Петра І. Прагнення впровадити в російське життя європейські соціальні форми без врахування соціокультурного контексту стало базовим протиріччям як соціального розвитку Росії, так і соціально-філософських підходів. З першої половини XVIII ст. починають закладатися елементи просвітництва на предмет соціально-політичного улаштування, фундаторами якого стали Ф. Прокопович (1681-1736) та В. Татищев (1686-1750) (необхідність силових методів владування), О. Радищев (1749-1802) (проблеми общини), С. Десницький (1740-1789) (проблеми аналізу господарської діяльності), які в своїх трактатах і з розумінням, і досить критично оцінювали петровські реформації.

Але особливе місце в становленні російського соціального мислення зайняла філософія історії (поч. XIX ст.), з якою започаткувалася істинно національна російська філософська свідомість. Саме в цей час на арену виходять великі російські мислителі: О. Герцен, П. Пестель, П. Чаадаєв, В. Бєлінський, М. Чернишевський, Д. Писарєв та ін. Формуються основи антропологічної традиції російської філософії і соціології, ідеї історизму, революційних перетворень у суспільстві як способу його прогресу.

Своєрідність соціального мислення в Росії та його розвиток (характер, темпи) закладені були самою російською дійсністю. Перш за все, це відповідний стиль мислення, в якому домінували: релігійний догматизм, тоталітарність, апологея державності, низький рівень просвіти тощо. Релігійний догматизм, неосвіченість, більше того, – нетерпимість до будь-яких радикальних змін, прогресивності, освіченості полонили боярську Русь аж до XVIII ст. Лише реформаторство Петра І та окремі "острівки" цього руху (початок просвіти за Єлизавети та соціально-політичний прогрес за Катерини II) створили певні осередки для розвитку прогресивного мислення.

На той час прогресивні зміни хоч і впроваджувалися окремими представниками та послідовниками петровської реформації, проте самій Росії, її народу, кожному його прошарку (від селянина-кріпака до царської знаті) притаманна була, за словами тодішніх просвітителів, "відсутність сприйнятого середовища, до поживного підґрунтя якого могла б причепитися наукова освіта. І більшість людей, котрі здобували освіту, досить швидко "втрачали" її і поверталися в попередній стан неосвіченості, неуцтва через брак пропозиції та практики для їх знань".

Зміни стали очевидними лише з середини XIX ст.: прогресивні настрої після війни 1812 p., декабристські та народні хвилювання, революційно-демократичні навіювання із Європи сформували сприятливе підґрунтя для розвитку соціального знання в Росії. Можна сказати, що сама російська дійсність була основною умовою (як занепад, так і прогресивні її сторони) розвитку та поширення соціального знання. Це дає і пояснення відносній слабкості його розвитку аж до першої чверті XIX ст.

Іншою суттєвою перешкодою для розвитку соціології в Росії було жорстке переслідування царським урядом прогресивних мислителів та придушення російської соціальної думки на перших порах її формування (кінець XVIII - перша половина XIX ст.).

Коротко охарактеризуємо найбільш впливові на той час напрями соціологічної думки в Росії.

Дата добавления: 2015-05-23