Виникнення влади

Влада як історичне явище виникла ще у первісному суспільстві. Публічна влада первісного суспільства виражала і захищала інтереси всіх членів роду. З огляду на спільність інтересів та взаємодопомогу усіх членів роду: влада виникала в рамках роду на кровно-родинних зв'язках, члени роду не мали антагоністичних протиріч, не було відмінностей між їх правами і обов'язками, був відсутній апарату примусу, на який могла б спиратися публічна влада.

В психологічному плані влада виникає через схильність одних людей до володарювання, а інших до підкорення. Але політична влада існувала не на всіх етапах розвитку суспільства, оскільки в примітивному суспільстві не було необхідності регулювання проблем різних соціальних інтересів.

Політична влада виникає там і тоді, коли виникають соціальна нерівність, відмінність соціально-класових інтересів та власне держава як інститут об’єднання суспільства. Джерела політичної влади: - сила, - багатство, - становище у суспільстві, - організація, - знання та інформація

Держава є найвищою формою політичної влади, тобто причини виникнення держави є причинами виникнення політичної влади, а саме це чинники:

- Економічні (1. Перехід від споживчого господарства до виробничого 2. Три великі поділи праці: - відокремлення скотарства від землеробства;

- відокремлення ремесла - відокремлення торгівлі 3. Зростання продуктивності праці, поява надлишкового продукту та приватної власності.)

- Соціальні (1. Розпад роду та виникнення патріархальної сім’ї 2. Поява суспільних антагонізмів та неспроможність суспільної влади врегулювати суспільні суперечності 3. Утворення спеціальної організації людей (публічної влади), що професійно здійснюють керівництво в суспільстві

- Психологічні (1. Схильність психіки людини до покори - Культурні (1. Духовний розвиток, поява релігії, письма)

36. Політична влада та її функції

Політична влада - здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів – волі. авторитету, права, насилля. Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції.

Інтегративна функція - інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, полі­тичних партій та суспільних об'єднань на основі загальнонаціональних інтересів (владні структури намагаю­ться запобігати і долати конфлікти, бути конструктивними).

Регулятивна функція - ре­гулювання життєдіяльності суспільства, здійснення політико-нормативного регулювання суспільного життя.

Мотиваційна функція - формуван­ня мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різ­номанітних політичних сил та політико-організаційних структур.

Консолідуюча функція - консолідація всіх елементів політичної системи - намагання не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство (з урахуванням характеру і тенденцій розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, виходя­чи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури). Якщо влада буде нездатна це зробити, то це може призвести до серйозних деформацій та криз.

Стабілізаційна функція організації суспільного й політичного життя - постійне зміцнення політичної системи, безперервне оновлення та розвиток демократичних політичних інститутів, гарантованість та захист політичних прав та свобод громадян.

37. Основні концепції влади.

Політична влада - здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів – волі. авторитету, права, насилля.

Існують різні концепції влади: марксистська, біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна, структурно-функціональ­на, психологічна та ін.

Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов’язується з виявленням соціально-політич­ної ролі власності, поділом суспільства на антагоністичні класи з протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішального значення в реалізації політичної влади надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління — як специфічний спосіб забезпечення класового панування.

Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor у перекладі означає «поведінку». Цей термін у політології вперше було застосовано американськими вченими для наукового аналізу емпірично достовірних фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей надавали суто політичного характеру.

У реляціоністських концепціях влади (реляція — донесення) остання постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, без огляду на активний чи пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп.

Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної системи на макро- (як атрибут макросоціальних систем), мезо- (на рівні конкретних систем — сім’ї, організації), мікрорівні (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи).

Телеологічна концепція влади розглядає останню як результат здійснення певних цілей та одержання раніше запланованих результатів.

Структурно-функціональна концепція. Згідно з цією доктриною влада є виявом ієрархічної побудови суспільства та особливим видом відносин між підлеглими й керівниками.

Психологічна концепція влади виходить з того, що ставлення індивіда до політики зумовлюється психологічним механізмом його особистості. Для прихильників цього напрямку (З. Фрейд та ін.) проблема влади — це проблема панування підсвідомості над люд­ською свідомістю та поведінкою.

Отже, велика різноманітність підходів до вивчення влади свідчить не тільки про великий інтерес у світі до проблеми влади, а й про надзвичайну складність її.

38. Теорія розподілу влади, її сутність та значення.

Державна влада – це політична влада, яка реалізується через державні органи за допомогою юридичних норм. Оскільки кожна людина при владі має схильність до зловживання ще Полібієм та в епоху Просвітництва (Ш.Монтеск’є, Д. Локка) пропонувалося встановити порядок, що виключав би можливість узурпації чи надмірної концентрації влади в одних руках, створював би умови контролю різними гілками влади.

Аспекти поділу: 1. поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, які працюють не втручаючись у компетенцію один одного 2. поділ влади між соціальними верствами та групами шляхом їх пропорційного представництва в законодавчих органах 3. розмежування влади (повноважень) між вищими і нижчими структурами однієї і тієї самої гілки влади. Поділ влади передбачає розмежування предметів ведення та розподіл повноважень між органами держави на основі системи стримувань та противаг, яка перешкоджає надмірному зосередженню владних повноважень в одному державному органі (чи особі). Рівні за „політичним значенням” органи держ.влади об’єктивно прагнуть до абсолютної влади, і не отримуючи її, не дають цього зробити конкурентам. За допомогою „стримувань і противаг” забезпечується баланс гілок влади. Державна влада єдина і водночас складається з різних гілок влади, які мають забезпечувати законні права та свободи, та утверджувати право.

В У. принцип поділу влади зафіксовано в Конституції УНР 1918., проголошено в Декларації про державний суверенітет У. 1990 р., та визначено в К.У. 1996 р. „єдиним джерелом влади є народ, що здійснює владу безпосередньо, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування” (ст.5 К.). Президент як окремий інститут влади є главою держави. Законодавча влада здійснюється ВРУ - вищим представницьким органом, що видає закони і виступає як представник народу. Виконавча підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед ВРУ (Кабінет Міністрів, центральні та місцеві органи виконавчої влади). Судова – реалізується незалежними судовими органами загальної юрисдикції.

39. Влада і насильство.

Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її засобами — управлінням, а також із методами — примусом, переконанням, насиллям. Хтось прирівнює владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово.

Немає також підстав ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати і переконувати можуть не тільки ті, хто володарює, а й підвладні. Наприклад, та чи інша політична організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою користь, але ж від цього ця організація не стає владною.

Виходячи із вищезазначеного, можна дати таке тлумачення влади: у загальному розумінні — це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів — волі, авторитету, права, насилля.

Однозначно влада не може бути зведена до одного тільки насильства, оскільки в ідеальному вияві це мистецтво управління, яке відбудеться як мистецтво тільки у випадку розумного, толерантного та доцільного управління.

40. Легітимність політичної влади. Типи легітимності.

Легітимність політичної влади - визнання і підтримка, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими її структурами та інститутами = здатність політичної влади досягти суспільного визнання, виправдання обраного курсу. Вона має забезпечувати покору, згоду, політичну участь без примусу.

Існують різні погляди на це поняття, так:

- ліберально-демократичний погляд – легітимна лише та влада, яка здобута законним способом

-прагматичний погляд – легітимна та влада, яка здатна підтримувати в суспільстві спокій, стабільність, порядок незалежно від способу її здобуття.

Різні можливості політичних суб’єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади.

Вперше принцип легітимності досліджував М.Вебер, він виділив три ідеальні типи:

- традиційний – існує звичай чи традиції норм коритися владі, віра у непорушність встановленого порядку (влада є божественно встановленою, та вищою від людської) – деякі країни близького Сходу: Йорданія, Ємен, Кувейт тощо

- харизматичний – віра в авторитет, надзвичайно виняткові особисті якості та велич політичного лідера. Слова та справи лідера мають ореол безгрішності (Наполеон, Ленін, Сталін, Гітлер), використовується під час революційних змін та необхідність спиратися на авторитет

- легально-раціональний – віра та підкорення законам, за якими обираються та діють представники влади, в раціональність формальних правил формування інститутів влади. Форма – конституційна держава.

етнічна легітимність – формування владних структур за національною ознакою (виникло у 20 ст.)

Легітимність влади оцінюється за:

- рівнем примусу, необхідним для проведення політики;

- наявності спроб усунення уряду або його лідера;

- силою вияву громадянської непокори

Криза легітимності – зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їх ролей та функцій.

Криза може бути спричинена:

- нездатністю органів влади виконувати свої функції та корумпованість інститутів влади

- низькою економічною ефективністю влади

- неспроможністю уряду пристосуватися до динамічних змін

- суперечностями між загальними цінностями та інтересами владної еліти

- забороною політичних партій та незалежних ЗМІ

- обмеженням прав і свобод, брак механізмів захисту населення

- націоналізм, етнічний і регіональний сепаратизм у багатонаціональних державах

- втрата елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення гострих суперечностей, істотні розбіжності між гілками влади

Шляхи подолання кризи:

- підтримка постійних контактів з населенням

- проведення роз’яснювальної роботи щодо своїх цілей

- постійне оновлення законодавства відповідно до вимог часу

- врівноваження гілок влади

- виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь

- організація контролю з боку громадських організацій за діяльністю всіх гілок влади

- зміцнення демократичних цінностей у суспільстві

- подолання правового нігілізму населення, політичне виховання.

41. Сучасні джерела легітимності політичної влади.

Основними джерелами легітимності влади, як правило, виступають основні суб’єкти: народ, уряд і зовнішньополітичні структури.

Джерелами влади є авторитет, харизма, сила, престиж, закон, багатство, знання, інтерес, таємниця.

Для успішної реалізації влади елітою, необхідно, щоб люди які до неї входять володіли як політичною волею так і знаннями у сфері застосування влади. Воля робить владу активною. Знання наділяють владу передбачуваністю.

У психологічному плані влада виникає через природну схильність однієї частини до володарювання, іншої до підкорення.

В соціальному плані вона випливає з соціальної та ролевої неоднорідності суспільства, незадоволеності інтересів певних суспільних груп, необхідності їх узгодженості, поділу праці на управлінську та виконавчу.

Народ (маси) - делегує частину своєї волі політичній еліті, - засвоює зміст політичної волі еліти, погоджується з її наказами та виконує їх

Політична еліта - має право приймати рішення від імені всього народу, що регулюють суспільні відносини, - контролює поведінку мас через позитивні і негативні санкції - має престиж і певні привілеї.

При цьому політична еліта використовує всі наявні у державі ресурси

1.структурні: закони, суд, державний апарат, партійну дисципліну;

2.психологічні: страх, інтерес, переконання

3. матеріальні ресурси

42. Централізація та децентралізація влади.

Проблема централізації/децентралізації влади є достатньо широкою, тому для більш структурованого викладу варто розглядати її у контексті аналізу особливостей форм державного устрою - територіально-організаційної структури держави, яка визначає порядок ділення країни на складові частини (штати, провінції, землі, кантони, області тощо), їх правовий статус, порядок відносин центральних і периферійних органів влади. Так, поділ форм державного устрою на централізовані і децентралізовані дозволяє проводити аналіз двох рівнів взаємодії державних структур:

По-перше, дозволяє з'ясувати характер взаємин між центральними і регіональними органами влади.

По-друге, визначає специфіку зв'язків між центральними і регіональними органами влади, з одного боку, і місцевою владою, з іншого.

У такому випадку стає зрозумілим, що політичні регіони посткомуністичних держав відрізняються ступенем централізації/децентралізації (концентрації/деконцентрації) влади та способом її функціонування.

Однак зазначені вище характеристики не дозволяють вказати на всі особливості та характеристики пострадянських держав. Для цього варто застосувати критерії визначення рівня деконцентрації влади у пострадянських державах, що виділяє К. Мацузато:

1)конституційний статус;

2)виборність обласних і районних голів і мерів;

3)виборність обласних і районних депутатів населенням чи делегування цих депутатів з нижчих органів влади;

4)існування регіональних чи місцевих бюджетів, чи наявність консолідованого загальнонаціонального бюджету;

5)призначення обласних і районних голів і мерів зверху чи ні; їх призначення з місцевих кандидатів чи ні;

6)кар'єрні вподобання регіональних еліт (їх поведінка у скрутні часи своїх регіонів);

7)функціонування інститутів, що управляють державною власністю, включаючи приватизацію.

Є ще принаймні кілька переваг від посилення ролі місцевого самоврядування. Одна з них – створення передумов для ліквідації корупції. Нинішня централізація влади концентрує і економічні та бізнесові потоки, спрощує зв’язок бізнесу і влади, робить такий зв’язок практично невідворотним, звідси робить неможливими принципи демократії, прав і свобод людей, того, що є серцевиною європейської демократії.

Дата добавления: 2015-05-23