Поняття та типи груп тиску. 2 страница

Соціалістична партія лівоцентристська партія демократичного соціалізму виражає інтереси найманих працівників «нового середнього класу, дрібних власників, підприємців та управлінців конкурентну ринкову економіку, за європейську інтеграцію, проведення референдуму щодо вступу в НАТО, позаблоковий статус України, за ЄЕП як зону вільної торгівлі без втрат для українського суверенітету, за членство в СОТ з перехідними періодами для захисту українського виробника).

Комуністична партія - ліва партія, виражає інтереси робітників, селян, інтелігенції, військово-службовців, молоді, безробітних, пенсіонерів, усіх трудящих України, які поділяють їх ідеї, за відмову від колишньої жорстко централізованої системи управління, проти “шокової терапії” за участю міжнародних фінансвоих організацій, за домінуючу роль держави. Проти європейської інтеграції та вступу в НАТО, підтримують позаблоковий статус України, проти ЄЕП, проти СОТ.

Групи тиску – організації, які створені для захисту інтересів та що тиснуть на органи держ. влади з метою домогтися від них рішень, що відповідають цим інтересам.

Спільні риси груп тиску: колективний характер діяльності; добровільність асоціації; спорадичне здійснення впливу на політичну владу; відсутність претензій щодо здобуття політичної влади.

Політична влада для них не самоціль (як для політ. партій), а засіб, за допомогою якого партії намагаються задовольнити свої потреби та інтереси. Їх діяльність не завжди має публічний характер. Найбільшого впливу вони досягають за умов ринку та зрілого громадянського суспільства.

Типи груп тиску:

1. тиск на владу; впливання на партії, що стоять у влади; впливання на суспільну думку (страйки).

2. за належністю: кадрові, масові, приватні, суспільні

3. за метою:

= групи інтересів – свідоме об’єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради задоволення своїх інтересів (спілки підприємців, захисту прав споживачів)

= групи ідей (=конфесійні – захищають суспільно-церковне та політ. інтереси; = ідеологічні; групи по статусу – молодіжні організації, жіночі рухи; філософські та політ. клуби і т.д.

Формами діяльності груп тиску є: = лобізм = масові групи тиску, = підприємницькі союзи та об’єднання = об’єднання великого бізнесу, доброчинні фонди, приватні клуби, професійні спілки

Головні об'єкти впливу груп тиску - державні інститути (уряд; парламент; місцеві органи влади та управління).

88. Функції і методи груп тиску.

Групи тиску – організації, які створені для захисту інтересів та що тиснуть на органи держ. влади з метою домогтися від них рішень, що відповідають цим інтересам.

Методи груп тиску:

= вплив на органи державної влади: відкритий (у вигляді інформування, концентрування, погроз чи шантажу) чи закритий (використання особистих відносин).

= вплив на партію влади

= вплив на суспільну думку

Формами діяльності груп тиску є: = лобізм = масові групи тиску, = підприємницькі союзи та об’єднання = об’єднання великого бізнесу, доброчинні фонди, приватні клуби, професійні спілки

Функції груп тиску:

= агрегація та артикуляція суспільних інтересів (об’єднуюча ланка між політикою і народом)

= засіб вирішення конфліктів;

= офіційне представництво.

=інформування органів влади;

= здійснення тиску на суб'єкти, що приймають рішення;

= інтеграція груп, що мають спільні проблеми

=формування політичних еліт

= політична соціалізація громадян (сприяння активізації громадян в політ. житті)

Ресурси впливу груп тиску: легітимність; значимість конкретної акції групи інтересів з точки зору суспільних інтересів, її вплив на політичну, соціальну та економічну стабільність; політичні можливості, що залежать від фінансового, організаційного, інформаційного забезпечення групи; чисельність, мобілізаційна здатність та активність її членів.

89.Політична практика лобізму.

Лобізм - це спроба організацій або окремих громадян впливати не тільки на прийняття, відхилення чи зміну законів у парламенті, а також спроба впливати на адміністративні рішення уряду, спираючись на підтримку не тільки обраних депутатів, а й різних політичних партій, державних і недержавних установ та підтримку громадськості через засоби масової інформації.

Термін лобізм вперше почав вживатися в Британії в середині XIX століття, коли окремі приватні громадяни почали постійно збиратися у кулуарах законодавчих палат перед сесіями з метою вплинути на парламентарів шляхом надання інформації по законопроектах, які обоговорюються. В наш час цей термін має ширше значення.

Раніше лобісти представляли тільки вузький спектр суспільства, наприклад, бізнес, торгівлю, умови праці і сільське господарство. Сьогодні цей спектр значно поширився, і включає освіту, науку, мистецтво та інші сфери. Лобісти становлять велику силу, яка зростає з кожним днем і яка, використовуючи різні прийоми, впливає на прийняття рішень як на національному рівні, так і на рівні області, району чи міста.

Лобісти використовують різні прийоми, щоб переконати представників державної влади прийняти певне рішення. Ці прийоми можуть бути прямими (коли лобісти безпосередньо впливають на законодавців) і непрямими (коли лобісти впливають на законодавців за допомогою третьої сторони). До прямих прийомів належать:

*приватні зустрічі з законодавцями;

*збирання інформації, проведення досліджень і підготовка презентацій перед законодавцями;

*присутність і виступ на слуханнях комітетів та інших урядових відомств;

*надання професійних порад, допомога у підготовці законопроектів;

*запрошення законодавців на громадські заходи і неофіційні зібрання;

*внесення грошей на виборчі кампанії.

Прикладами непрямого лобізму є:

1. Вплив громадськості — коли громадськість залучається для впливу на законотворчий процес через публікації в журналах, газетах, виступи у телепередачах або по радіо.

2. Опитування населення, яке проводиться будь-якою групою для виявлення ставлення громадськості до різних проблем, і результати опитування публікуються в газетах.

90. Партійні системи: сутність, зміст, типологія. Особливості формування партійних систем в сучасній Україні.

Партійна система - система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями)

В основі типологізації партійних систем лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем:

1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо;

2) такі, що відіграють провідну роль у формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають другорядну роль у політичний системі (через суто декоративність політичних партій або їх недостатню розвиненність);

3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій; 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні; 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; 7) націоналістичні та полікультурні; 8) релігійні та світські; 9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні;

10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства)

ТЕМА 7. Політична культура та політична соціалізація

91. Структура політичної культури.

Політична культура - зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп

Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави

Структура політичної культури складається з єдності:

- культури політичної свідомості – духовне утворення, що відбиває найбільш істотні економічні, політичні, духовні інтереси люднй, що мають бути реалізовані через інституи політичної системи

Ø політичні знання, політичні уявлення та переконання, політичні настанови, політичні цінності, традиції, стереотипи, звичаї, норми

- культури політичної активності та поведінки

Ø культури політичної участі, політичної діяльності

- культури функціонування політичних інститутів

Ø культури прийняття і реалізації політичних рішень, культура виборчого процесу, культура сприйняття і регулювання соціально-політичних конфліктів

- культури політичних символів

92.Типи політичних культур (за Г. Алмондом та С. Вербою).

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми їїтипологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичногожиття в тому чи іншому суспільстві, поведiнку різноманітних груп і шарівнаселення.

Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури:патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересугромадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін збоку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб цізміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічнійсолідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культураможе відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і врозвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадянобмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичніінститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державнавлада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, якихнеобхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьмикерує побоювання, покарання, або очiкування благ.

І третій тип – «партицiпаторна політична культура», або політичнакультура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичнійучасті і прояв на практиці такої активності.

Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практицівзаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів

93.Політичні субкультури. Молодіжна субкультура. Особливості субкультури в Україні.

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей. Фактично йдеться про особливості політичних культур окре­мих суспільних груп.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соці­альному стані людей, освітніми, статевими, віковими, ет­нічними, релігійними та іншими чинниками, що дає під­стави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну суб­культуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Перевага таких цінностей, як можливість спілкуватися і якість життя. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей, до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.

Також виділяють такі субкультури:

· Регіональні — обумовлені такими відмінностями між окреми­ми регіонами країни, як клімат, наявність природних ресурсів, економічна спеціалізація і т. д.

· Соціоекономічні — обумовлені існуванням у суспільстві різ­них груп (соціальних верств, класів), які мають неоднаковий економічний статус, а отже, і відмінності в способі життя, в ін­тересах, які відіграють важливу роль у політичному житті

· Етнолінгвістичні — пов'язані з мовними, етнічними особли­востями відповідних соціальних груп, їхнім національним ха­рактером і етнічною самосвідомістю

· Релігійні — виникають у тому разі, коли релігія є головним елементом загальної культури певної групи людей (наприклад, фундаменталізм є не стільки релігійною, скільки політичною ідеологією)

· Вікові — віддзеркалюють різні системи політичних цінностей у представників різних поколінь. Ці субкультури існують в ос­новному в суспільствах, які реформуються

94.Значення політичної культури для розвитку демократичного суспільства.

політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві.

зростання значення й ролі політичної культури народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку та функціонування демократичного суспільства й держави. Суспільна практика переконливо свідчить, що чим вищим є рівень політичної культури громадян, чим повніше вони поінформовані про події, які відбуваються в країні та за її межами, тим відповідальніше вони ставляться до власної справи, до справ держави й суспільства.

95. Вплив національних політичних традицій на політичну культуру в Україні.

Політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин.

Політична культура - зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп

Політичні національні традиції є способом передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним його поколінням.

Вносячи в політику значний елемент сталості, поміркованості та навіть статичності, традиції уможливлюють більш-менш успішне прогнозування в політиці.

Традиції в суспільному житті є підґрунтям, на якому базуються різноманітні політичні дії значних мас людей у сфері політики. Традиції народу виявляються в певних рисах поведінки, що постійно відтворюються за різних історичних обставин.

96. Політична соціалізація особи: сутність, фактори, механізми.

Політ. соціалізація = процес, в ході якого людина засвоює цінності, нормі та зразки поведінки, щоб відповідати вимогам та очікуванням суспільства = процес підготовки особи до виконання політ. ролей = необхідний елемент відтворення та збереження політ. системи

Активно впливає на формування політичної свідомості осо­би та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина.

3 етапи: 1) доконвенціальний (егоцентричність та індивідуалістичність сприйняття світу; під дією сім’ї у дитини формується свідомість); 2) конвенціальний (шкільний період життя, усвідомлення зв’язку із суспільством та політикою, придбання політ. знання; 3) постконвенціальний: формування власної критичної позиції що в основі політ. поведінки, формується політ. особистість.

Механізми: шляхом самовиховання, виховання та формування політичних цінностей та політичної культури особи через агентів – посередників соціалізації

Посередники, включення індивіда в політику: сім’я, дошкільні дитячі заклади, школа, вузи, первинні групи, політ. інститути, молодіжні організації, релігійні та суспільні об’єднання, засоби масової інформації.

Які ж основні ф актори впливають на процес політичної соціалізації особи?

Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).

По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).

По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи.

По-четверте, соціальний статус особи.

За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.

97.Політична культура в сучасній Україні: традиції та інновації.

Політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин.

Політична культура - зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп

Ще недавно політологи відмічали такі особливості політичної культури сучасної України:

- заідеологізованість мислення, непримиренність до будь-яких нетрадиційних поглядів

- низька компетентність у керування справами суспільства та держави

- правовий нігілізм

- нерозвинутість громадянських позицій

- недостатньо розвинена індивідуальність

- підданські відносини до будь-якого центру реальної влади

- феномен „спіраль мовчання”

Ситуація значно змінилася після Помаранчевої революції, внесення змін до виборчого законодавства, конституційної реформи, посилення демократичних процесів. Людина відчула реальну можливість здійснювати своє волевиявлення, що значно підвищило її політичну свідомість, поведінку тощо.

ЗМІ сприяють підвищенню політичної культури. Політологи визнають, що в Росії немає жодної передачі в прямому ефірі подібних щотижневим українським телевізійним програмам.

Можна виділити декілька тенденції в нинішній політичній культурній ситуації, що склалась в Україні:

* деідеологізація політичної культури і ліквідація державної монополії на політичну культуру;

* зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви;

* посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео), значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;

* зростання в побуті елементів антикультури (наркоманії, злочинності, корупції, рекету, проституції, порнографії, патологічних нахилів тощо);

* особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського книгодрукування, бібліотечної справи, кіномистецтва.

98.Функції політичної культури.

Функції політичної культури: - регулятивна; - нормативно-ціннісна; захисна;виховна; комунiкативна; - інтегративна; - пiзнавальна; - прогностична.

Функція - роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства.

-Пізнавальна - озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки з питань політики й політичного життя. (знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури й функції політичної системи)

-Регулююча в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п.

-Виховна - сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням

-Комунікативна - через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Шляхом виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури.

-Інтегративна - політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю населення.

99. Політичні міфи та стереотипи.

Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких стереотипів у політичному житті цілком достатньо. Так, прикладом стереотипу політичної поведінки радянських керівників у минулому був обман, що його вважали нормою політичної поведінки не тільки щодо політичних супротивників, а і щодо власного народу

На відміну від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі складний елемент дійсності, міф набагато складніше явище психічного життя. Міф управляє людиною, створює для неї особливу — міфологічну реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів, “картин” сприяє міфологізації свідомості людини, оскільки міф постає стійкою структурою й дозволяє запровадити певну впорядкованість до хаотичної “картини світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина відверто хоче вірити.

Полiтична мiфологiя - це елемент, складова частина масової полiтичної cвідoмості, що базується на некритичному емоцiйно забарвле­ному тiлесному уявленнi про полiтичну дiйснiсть, яке замiщує реальне уявлення про неї та її справжнє значення.

Її структурною одиницею є стереотипнi полiтичнi зразки - мiфи (стандартизованi, впорядкованi, емоцiйно забарвленi уявлення про соцiально-по­лiтичний об'єкт, прийнятi не на основі рацiональних дослiджень або роздумiв, а на вipy). Особливості: = поєднує реальнicть й вигадки, забезпечує їх правдоподiбнicть (рацiоналiзованi, свідомо й цiлеспрямо­вано створюються iдеологами на основі бажань, надiй i сподiвань людей, а потiм поширюються через 3MI) = формує свiтовiдчуття, стійкі психологiчнi й iдео­логiчнi установки

= використовується як засiб досягнення та легiтимiзацiї влади й полiтики, засiб прищеплення громадянам певних цiнностей i способiв по­ведiнки, для спрямування поведiнки в певне русло, запо­бiгання соцiальним катаклiзмам тощо.

Кожен уряд намагається переконати громадян, що вiн пiклyється про свiй народ, хоча ця турбота мaє iлюзорний характер, оскільки він вiдстоює iнтереси певної части­ни правлячої елiти. "Тенденції на краще" манiпyлювання статистичними показниками.

3а допомогою мiфiв полiт. сили) мобiлiзують енергiю людей на вирiшення складних економiчних i соцiальних завдань. Опозицiя використовує мiф про благотворну дію соцiальної революції, яка змiнить життя всіх людей на краще. (при цьому руйнівна революцiя слугує інтe­ресам вузьких верств населення) наприклад – Помаранчова революція.

Полiт.мiфологiя потрiбна полiтикам, якi при владi та тим, котpi прагнуть до неї.

Пiдвищення полiтичної культури населення певною мірою допомагає розпiзнавати мiфологiю й ухвалювати рацiональнi полiтичнi рiшення.

100. Порівняльний аналіз західної і східної політичної культури.

Політологи декілька років тому виділяли такі Цінності та орієнтації:

західної політичної культури:

Орієнтація в полiтицi на рацiональнi цілі, інтереси.

Верховенство прав i свобод особистості. Автономність індивіда.

Орiєнтацiя на конфлiкт i узгодження рiзних інтересів. Визнання прав опозиції. Толерантність.

Орiєнтацiя на горизонтальнi зв'язки.

Цiннiсть громадянського суспiльства.

Орiєнтацiя на домiнування iнновацiй.

Орiєнтацiя на забезпечення правопорядку з боку держави, гарантії прав і свобод людини.

Лідер – кращий з рівних.

східної політичної культури:

Орієнтація в політиці на етнічні цінності, традиції.

Верховенство суспільних, групових інтересів над особистісними.

Орієнтація на безконфліктність суспільства. Негативне ставлення до опозиції та інакодумства.

Орієнтація на патронажно-клієнтальні зв’язки. Цінність родини, роду, общини, корпорації.

Орієнтація на домінування традицій.

Орієнтація на патронаж з боку держави.

Лідер – батько нації.

На мою думку на політичні культури як Сходу так і Заходу вплинули події Помаранчевої Революції.Населення всіх регіонів України переглядали та переосмислювали свої погляди та переконання, значно підвищено політичну свідомість та громадянську активність активізовано демократичні процеси. незалежно від місця проживання

ТЕМА 8. Політичне лідерство

101. Політичне лідерство та його обґрунтування в політології.

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей.

Лідер (від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки: психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д.

Полiтичне лiдерство - це процес взаємодiї мiж людьми, пiд час якого однi виражають потреби, iнтереси своїх послiдовникiв i в силу цього мають престиж i вплив, а iншi добровiльно вiддають їм частину своїх полiтичних владних повноважень i прав для здiйснення їх цiлеспрямованого представництва i реалiзацiї.

Дiяльнiсть лiдера обов 'язково передбачає:

1)полiтичний дiагноз, який означає аналiз i оцiнку ситуацiї;

2) визначення напрямiв i програми дiяльностi, яка сприяє розв'язанню суспiльної проблеми;

3) мобiлiзацiю виконавцiв (посадових осiб, бюрократiї i населення) на реалiзацiю цiлей.

Полiтичну поведiнку лiдерiв мотивують такі основні потреби: 1)У владi; 2)у контролi над подiями;

3)у досягненнi цiлi; 4)у належностi до певної групи i отриманнi її схвальної оцiнки.

Лiдер бажає влади з таких причин:

1)щоб обмежувати дiї iнших;

2)щоб iншi не втручалися в його справи;

3) щоб досягти полiтичних цiлей.

102. Теорії політичного лідерства.

Полiтичне лiдерство - це процес взаємодiї мiж людьми, пiд час якого однi виражають потреби, iнтереси своїх послiдовникiв i в силу цього мають престиж i вплив, а iншi добровiльно вiддають їм частину своїх полiтичних владних повноважень i прав для здiйснення їх цiлеспрямованого представництва i реалiзацiї.

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. Цілей

- Теорiя рис лiдера(Е. Богардус, Ф. Гальтон, Ю. Дженнiнгс та iн.) - лiдерами стають iндивiди з такими рисами: енергiйнiсть, розвинений iнтелект, сила волi, цiлеспрямованiсть, органiзаторськi здiбностi, новаторство, творчий потенцiал i т. д.

Дата добавления: 2015-05-23