Види скульптури. 1 страница

Скульптура – (вирізаю, висікаю) – це вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об’єм і тривимірну форму, що розміщена в реальному просторі. При описі фіксують найвищі, найширші показники скульптури і найменші.

Види скульптури:

ü станкова має самостійний характер вільний від архітектурного ансамблю;

ü монументальна є частиною архітектурного ансамблю або органічно входить в природний ансамбль. Розрахована на сприйняття з великих відстаней і довге існування, тому встановлюється на великих просторах і виготовляється з міцних матеріалів.

ü декоративна прикрашає фасади та інтер’єри будинків, мости, арки, фонтани, дитячі площадки та ін.

Види скульптури за формою:

ü кругла не має зв’язку з заднім блоком, існує незалежно від задньої площини і може бути розглянута з усіх боків,

рельєфна. Рельєф – пластична форма, що розміщується на площині. Може бути: барельєф (низький рельєф), в якому зображення менш ніж на половину виступає над площиною; горельєф (високий рельєф) – зображення більш ніж на половину виступає над площиною.

22. Скульптурні техніки

Техніка виконання скульптури залежить від матеріалу та способу виконання.

В залежності від матеріалу техніку можна розподілити на:

- ліплення (пластика) для м’яких матеріалів (глина, пластилін, віск);

- скульптура (вирізання) для твердих матеріалів(дерево, камінь, слонова кістка);

- лиття для металів.

Між ліпленням та вирізанням існує велика різниця, так як перед скульптором на початку роботи суцільна компактна брила, у якій він як би вгадує силует майбутньої статуї. У своїй роботі він йде зовні всередину, віднімаючи (відтинаючи або зрізуючи) більші або менші зайві частини. Навпроти пластик працює в м'яких матеріалах, він ліпить, додає матеріал, одним словом, процес його роботи йде зсередини назовні. При цьому в момент початку роботи перед пластиком або взагалі немає ніякого матеріалу, або ж є тільки кістяк майбутньої статуї, стрижень, що поступово обростає матеріалом.

Що стосується способу виконання, то її можна розподілити так:

- коли рука художника закінчують всю роботу (обробка глини, каменю, дерева);

- коли роботу художника закінчує вогонь (кераміка).

- коли художник дає тільки модель майбутньої статуї (відлив у бронзі).

23. Європ. Порцеляна: історія створ. центри, жанри.

Порцеляна (фарфор) походить від італ. - морська раковина – вид кераміки, основою якої є біла глина (каолін). Спец. домішками до каоліну є: польовий шпат, кварц, пісок. Ця суміш опалюється при to =1400-15000С. Глазур складається з тих самих компонентів, що й черепок, але має зворотні пропорції. Хар-рною рисою. порцеляни є щільний, спечений черепок, що просвічується в тонкому слої; найбільш тонка П., яка є майже прозорою, є ціннішою. Неглазуровані вироби з порцеляни – бісквіт.

В Зах. Європі в 16-18 ст. виготовлявся м’який фарфор з силікатної маси, яка легко плавилася; ззовні був дуже схожий на справжній фарфор (Севрський фарфор); його різновидом є кістяний фарфор з перепаленою кісткою (Англія 18 ст.). Повноцінний (твердий) фарфор вперше отримав в Німеччині Іоганн Бьотгер в1709 р., в результаті під його керівництвом було засноване виробництво мейсенського фарфору в м. Мейсен. (потім заводи в Відні, Берліні, Копенгагені та ін.) і створені більшість шедеврів посуду та пластики (вази, скульптура в стилі рококо). Знак мейсенської мануфактури – дві перехрещені шпаги клинками доверху.

У Франції в 17-18 ст. мануфактури в Руані, Сен-Клу, Венсені … виготовляли предмети розкоші з м’якого фарфору, покриті легкоплавкою свинцевою глазуррю і яскравим розписом на білих полях кольорових фонів. Твердий фарфор тут почали виготовляти лише в останній третині 18 ст. Особливе місце зайняло виготовлення бісквітної скульптури на Севрській мануфактурі, заснованій в 1745 так звана Королівська мануфактура французької порцеляни. Виготовляли переважно посуд. Головна увага приділялась фону, на якому містилося зображення на медальйоні. Особливо розповсюдженим був синій колір. Медальйон розписували залежно від теми всього сервізу.

24. Центри виробництва та різновиди укр. Кераміки.

Укр. нар. кераміка – вироби з глини ужиткового та декоративного призначення, що становлять цінне надбання мистецької спадщини укр.-го народу. Керамічне мистецтво на території України зародилось ще в епоху неоліту.

Школи укр. нар кераміки:

- Опішнянська (Полтавська обл). З поміж численних полтавських осередків гончарства, таких як Глинські, Зіньків, Миргород, Ромни найвизначнішим осередком була Опішня, де виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, декоративний посуд скульптурного характеру – баранці, леви, коники, півні…, оздоблені квітковим орнаментом. Виробам опішнянських гончарів властива своєрідна декоративність. Крім гравіювання по вологому черепку наліплювали рельєфні орнаментальні деталі; у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводили казкових звірів та птахів. У минулому неполивяний (полива – вид глазурі) посуд розписували рудою, білою та червоною глиною. Мотиви розпису – геометричний орнаментальний у вигляді смуг, хвилястих ліній, рисок, крапок, дужок. Тепер виробляють поливяний посуд, декорований ангобами (ангоб – рід поливи; матове, біле чи кольорове покриття, що склад-ся зі сметано подібної глиняної маси, що наноситься переважно на лицьову поверхню виробу суцільним чи несуцільним шаром для одержання більш гладкої поверхні). Іграшки – коники, вершники, баранці. Відомі творці: Олександр Семоченко, Гаврило та Явдоха Позивайли, Іван Білик, Василь Омельяненко.

- Подільська. Серед подільських гончарів особливої шани заслуговують Андрій Гончар (1828-1923) з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; Яків Бацуца з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулетоподібних форм, розписаним силуетними фігурками тощо, славився на Всеросійських та міжнародних виставках.

- Косівська (Івано-Франківськ, Косів, Пістин, Кути). Давня кераміка була сивого кольору прикрашена ямками, витісненими нігтем, а також червоний посуд розписаний рудою, іноді білою глиною. Виробляються кахлі, свічники, миски, горщики, прикрашені ярусними композиціями з зубців, квадратів, ромбів, кругів, характерних для гуцульського мистецтва. У композицію вводили зображення тварин. Використовувалася червона, зелена, жовта фарба.

- Київська – виготовляли з білої глини глечики, дзбаники, вази, миски, рилки, барилка, кухлі, покриваючи їх соковитою зеленою пашвою або вимальовуючи по жовтому тлу черенка барвисті рослини і квіти. З 18 ст. у композиціях з’являються людські постаті. Посуд з червоної глини, неполивний зі споду і поливяний всередині, для зберігання напоїв та їжі, прикрашали геометричними орнаментами, вкривався коричневою поливою. Основні види зображень: сонце, молодий місяць, спіраль; іграшки розписували вапном, глазурували прозорою або зеленою поливою.

- Буковинська (Чернівці, Хотин, Клинівці, Коболчин, с. Садгор). Посуд, кахлі, вази, глеки, свічники, характерні для народного мистецтва Сх. Карпат. Посуд з білою поливою з розписом в вигляді квіткових та лінійних композицій синіх та зелених тонів. Він виконується ангобами.

- Закарпатська. На Закарпатті у II пол. 19 ст. поширився підполивяний розпис. Хустські гончарі Андрій Лех і його син Йосип Лех розписували вироби пензликом (характерний квітковий орнамент, нанесений широкими мазками по рожевому черепку глечиків, дзбанків, горщиків В осередках Гуді, Драгові та Мирчі виробляли сірий посуд з лискучими візерунками. Однак у Драгові найбільшою популярністю користувався неполивний посуд, оздоблений білим та коричневим ангобами, геометричним орнаментом (техніка ріжкування)

- Хмельницька.

25. Клеймування виробів з порцеляни

Клеймування порцелянової продукції: надглазурне, підглазурне та клеймо в тісті.

-Клейма Мейсенської мануфактури дещо змінюючись зберігають цей базовий малюнок:

-Марки мануфактури Гарднера:

-Севрський завод мав клеймо у вигляді зображення стилізованого ромбу.

-Клеймо Копенгагенської королівської мануфактури:

-Ленінградський завод ім. Ломоносова використовував клеймо, основою зображення якого був серп і молот:

26. Гліптика та її різновиди.

Гліптика - мистецтво різьблення по каменю, виготовлення з каменю та слонової кістки, за допомогою різьблення та шліфування алмазним порошком. твори гліптики називаються - гемами. (вирізані на камені рельєфи)

Гема буває двох видів: - інталія; - камея;

Інталія - різновид геми, вирізання на камені зворотний рельєф, що дає опуклий відбиток на пластичному матеріалами (воску, пластилінні, глині). Зародився ще на Стародавньому Сході, де виконував роль печаток. Використовувався як вставка в ювелірних виробах.

Камея - це гема з вирізаним опуклим рельєфом. Для камеї обирають двошаровий камінь так, що зображення, яке вирізають у верхньому шарі за кольором відрізняється від тла (нижнього шару каменя). Камеї відомі ще з античних часів. Зазвичай камеї мають невеликі розміри і виконують роль вставок у ювелірних виробах.

27. Хар-рні ознаки монет Ст.Геції та Риму, скіфських монет.

Монета - це мала пластика, виготовлена з металу, визначеної форми, ваги, проби та вартості, що служить узаконеним засобом обігу. Одночасно це джерело істор-х відомостей. М виникли в Давн. Гр. в 6-7 ст до н.е., вони відливалися в формах, але найчаст. застос-сь карбування монет(чеканка) штампами з загартованого металу з гравірованим негативним зобр-ням. На кожній М є певне зобр-ня і напис (легенда).

Зовнішні дані М або основні зобр-ня і написи, що властиві групі М-т, наз. монетним типом, який дає уявлення про місце, дату випуску монети, її номінал.

М має 3 боки. Лицьова сторона- аверс (повернутий до когось обличчям). Аверсом М вваж – той бік, штемпель якого містить правові підстави карбування даної М: ім”я правителя, портрет його, або символ правителя, держави, при якому була випущена М. Зворотня сторона – реверс(відвернутий)- міститься номінал монети. Торцева частина- гурт (ребро), м.б. гладкий, з насічками, з візерунками, з написами. В Росії з кінця 18 ст. на гурті позначали пробу метала, з 1810 – лігатурну вагу монети (сплав), з 1886 – вміст в М чистого срібла та ініціали М майстрів.

М Ст. Гр. карбувалися в кожному з полісів окремо. На них зобр-сь міфолог. герої, боги, правителі гр. полісів (з часів О. Македонського). Найб розповс-ми – афінські монети: на аверсі – Афіна, на реверсі – сова(символ мудрості, початок назви міста). В ін полісах зобр-ли Бога-покровителя цього міста, на реверсі- роз’яснювальний знак – це атрибути Богів написи. Пр.на о. Кріт зображували лабиринт Кносського палацу. В Ольвії (Микол. обл.) – бронзові М у вигляді дельфіна, довжина якого 92-93 мм, а вага 92-103 мг. Зараз він коштує від 5 до 15 тис $.

Найдавн. М Ст. Риму містять зобр-ня міф. Персонажів та легендарн. істор. діячів. Найчаст.-це зобр-ня імператорів або богів як символів імператора. Пр. На аверсі – голова Нерона в профіль, на реверсі – Юпітер з блискавкою та скіпетром. Найб пошир-ми М Дав.Римі були срібні динарії, які за часів Республіки мали вагу 4 гр, а в імператорські часи (ранні) 3,5.г. З часів Нерона (І ст н.е. 50-60 рр.) динаріі карбували зі сплаву срібла та міді. Вміст срібла зменш-ся до 50 %. Розповс-ю бронзовою М Рим імперіі був сестерцій вартістю 1/4 від динарію. За часів Республіки сестерцій мав у складі срібло, а з часів ранньої імперії – з яскраво-жовтої латуні.

В К.Русі М почали карбувати з ХІ-ХІІ ст. Найдавн. Видом Ме грошей (Хст) була гривня – це брусок з дорогоц. Ме, іноді у вигляді ромба з усіченими краями (найчаст. срібло). Вказана лише вага бруска.

28. Монети грецьких міст Північного Причорномор'я

Монети Херсонеса, грецького міста, що знаходилося на місці сучасного Севастополя, відображали культ богині-покровительки Діви, зображення якої знаходимо на херсонеських монетах різного періоду. На реверсі часто зображали тотемних язич­ницьких тварин, типових для релігійних культів народів Старо­давнього Сходу: левів, биків, грифонів тощо. На монетах цього міста траплялися й монограми.

Особливий інтерес викликають монети грецького міста Ольвії, залишки якого знаходяться в сучасній Миколаївській області. Саме тут у різні періоди існування поліса випускали бронзові монети у вигляді дельфінів, які називалися обол. Так, у 550— 520 pp. до н. є. дельфін мав довжину 92—93 мм, а вагу 92—103 г; виготовлений способом лиття, такий дельфін на сучасному ну­мізматичному ринку оцінюється від 5000 до 15 000 дол. США за­лежно від стану збереження.

Дельфіни фігурують і на ольвійських монетах більш пізніх пе­ріодів, коли монети набули традиційного вигляду і круглої фор­ми. Так, на тетрасарії II ст. н. є. дельфін з'являється на аверсі зни­зу під головою Аполлона, а на реверсі зображено теж традиційно­го для ольвійських монет нашої ери орла (наприклад, статер часів царя Фарзоя). Мідний тетрасарій оцінюється зараз від 300 до 1200 дол. США, а золотий статер — від 2500 до 10 000 дол. США.

Свої монети мала Боспорська держава зі столицею у Пантікапеї (сучасна Керч), пантікапейська срібна, а з IV ст. до н. є. золо­та монета домінували на боспорському ринку. У V ст. до н. є. ви­пускає свою автономну серію срібних монет Німфей — античне місто у східному Криму, на березі Керченської протоки (за 17 км від сучасної Керчі); наприкінці цього ж століття — на початку IV ст. до н. є. свої монети випускає Феодосія.

Монети Київської Русі

Київська Русь була розвинутою середньовічною європейською дер­жавою і як така мала свої монети, що виливалися з різних металів. Особливістю цих монет була своє­рідна форма. Так звана гривня мала вигляд бруска з дорогоцінного мета­лу, або ромба, або ромба з усіченими краями.

29. Монети Російської імперії XIX-XX ст

Монети Російської імперії карбувалися на монетних дворах – це державне підприємство, що виготовляє металеві монети, медалі, ордена та інші знаки відмінності. Спочатку монетні двори знаходились в багатьох містах: Москві, Новгороді, Пскові. Протягом 18-19 ст. відкриваються монетні двори в Феодосії, Єкатиринбурзі, в Пермській губернії. Окремо чеканились монети у Варшаві для Польщі та у Фінляндії – Генсільнорфа. У 1724 р. заснований монетний двір у Петербурзі, а з 1876 він залишився єдиним в країні. Знак монетного двору на монетах – абривіатура: Спб - до 1915р.; Моск. монетний двір – БК (Большая казна).

Класифікація Російських монет відповідає часу правління кожного з імператорів. На аверсі монет частіше за все – портрет імператора або його вензель (перші літери імені з візерунками – 2 букви)

Щоб визначити аверс на монетах Російської імперії при наявності державного гербу слід знати, якщо з одного боку портрет імператора або монограма (літери), вензель, то герб – на іншому боці буде реверсом. Якщо на одному боці – герб, а на іншому – номінал, то герб – буде аверсом (орел). На монетах Російської імперії іноді проставляються знаки минцмейстрів – майстрів монетного відділення або чиновник, що відповідає за монетарне виробництво. Такі знаки наносились на мідні, срібні, золоті та платинові монети. Це перші літери імені та прізвища. Знаки граверів зустрічаються на донативних монетах.

30. Паперові гроші Української Народної Республіки 1917-1920 рр.

Влітку 1917 р. Михайло Грушевський оголосив конкурс на кращі ескізи українських паперових грошей. У цьому конкурсі взяли участь такі відомі художники, як Г. Нарбут, А. Середа, Г. Золотов, О. Красовський, М. Романовський. Художник Георгій Нарбут (1886–1920), ім'я якого тісно пов'язане з епохою відродження українського національного мистецтва, вивчаючи древні монети, обрав тризубець із хрестом. Саме він і був зображений на перших українських паперових грошах. Загальний обсяг емісії був установлений на суму 500 млн. карбованців. Починали її із квитка номіналом в 100 карбованців. У народі ці 100 карбованців назвали “горпинками”, – напевно, через орнамент, що часто зустрічався на жіночих фартушках (кияни називали фартушки “горпинками”).

В квітні 1918 відбулася друга емісія Центральної Ради. Були випущені паперові гроші в 100, 200, 400, 500 і 1000 крб., з водяними знаками, на високоякісному папері; номіналами в 25 і 50 («лопатки»). Із часів Центральної Ради бере початок і історія перших українських марок. Спочатку вони були задумані тільки як поштові мініатюри. Але згодом, через недостачу дрібної розмінної монети, за прикладом російської влади, що зробила це раніше, стали використати їх як марки і гроші одночасно.

29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський (1873–1945). проголосив країну Українською Державою, розігнавши перед цим Центральну Раду. 31 травня 1918 р. гетьман Скоропадський видав наказ про введення нових паперових грошей – гривень. Друкувалися вони в Берліні, оскільки були замовлені в Німеччині ще Центральною Радою. 5 серпня 1918 р. з'явилися перші паперові гривні, які називалися “Білетами Державної Скарбниці” номіналом в 50, 100, 200 і 1000 грн. Художник Георгій Нарбут був автором ескізів. В оформленні цих гетьманських паперових грошових знаків були використані мотиви з української народної творчості. Розглянувши 100 гривень, бачимо овальний вінок з українських овочів, плодів і квітів. Посередині банкноти – тризубець. По сторонах дві фігури: ліворуч – селянка із серпом і снопом у національному одязі. Праворуч – робітник у фартуху поверх селянського українського одягу з молотом, оповитим лавром. Знак в 100 гривень розміщений у незвичайній сітці у вигляді рамки. Реверс прикрашають два стовпчики, над колонками – квіти. У центрі банкноти розміщений лавровий вінок, у середині якого – тризубець. У центрі квитка в 500 гривень – зображення жіночої голови, що символізує “Молоду Україну”. Таку алегорію можна було бачити до цього на марці, виконаної також Георгієм Нарбутом. Останні два квитки в 1000 і 2000 гривень виконав Іван Мозалевський. На першому бачимо древній герб Києва. У центрі - лавровий вінок.

В листопаді 1918 р. до влади прийшла Директорія. Вона використала запаси грошей, випущених ще урядом Центральної Ради й гетьмана, а також російські рублі. У Станіславові (Івано-Франківську) були виготовлені банкноти номіналом в 5 гривень. Їх віддрукували поспіхом, тому на окремих купюрах у слові “гривень” пропущена буква “р”. 5 гривень друкувалися з водним знаком (“гриби”) на сірому паперу. На території УНР продовжували бути в обігу “царські” гроші номіналами в 100 рублів і нижче за зниженим курсом, розмінні марки й бони з номіналом у копійках. У Кам'янець-Подільському Директорія випустила в оборот купюри номіналом в 10, 25, 100, 250 і 1000 крб. (а також станіславські 5 гривень). Інші (100, 250 і 1000 крб.) були виготовлені із кліше, у свою чергу, заготовлених ще при Скоропадському. Крім перерахованих банкнот, тривав також випуск знаків попередніх зразків. Банкноти в 100 крб. (малював Г. Нарбут) були двох видів. Один друкувався на папері з водяними знаками “зірки”, другий – на папері з “грибами”. На аверсі на алонжі (біле поле) була тиснена печатка із зображенням Богдана Хмельницького, через що в народі ці гроші прозвали “богдановками”. На реверсі: у центрі – козак з мушкетом, ліворуч у картуші книги, праворуч – циркуль, шестірня. Угорі над ними текст: “Сто карбованців”. Один з найкращих грошових знаків – банкнота в 1000 карбованців, виконана в стилі українського барокко. Ескіз малював Григорій Золотов. З лицьової сторони текст угорі: “Українська Держава”, нижче в картуші: “Знак Державної Скарбниці тисяча карбованців” у чотири рядки. Ліворуч в овалі “ходити нарівні з кредитованими білетами”, праворуч – козак з мушкетом і текст “фальшування карається за законом”. Підпис Лебедя-Юрчика й знову печатка козака з мушкетом. На звороті дві жіночі фігури, між ними тризубець і цифра “1000”. Ліворуч – у руці в чоловіка гетьманська булава, праворуч – у руці в жінки ріг достатку. З боків у квадраті цифра “1000”. Ці банкноти називали “гетманками”. У жовтні 1919 року в Кам'янець-Подільському в оборот вийшла банкнота в 25 крб. Виготовили її по ескізу Антона Приходько. З лицьової сторони вгорі – дата “1919”. У центрі “25 карбованців” – козак з мушкетом, а ще вище – тризубець і текст “Знак Державної Скарбниці”. Підпис Директора Державної Скарбниці – “Лебедь-Юрчик”. Праворуч по вертикалі видрукувані серія й номер. Зворотний бік схожий на 25 карбованців, випущених у Києві Центральною Радою. Середину займає овал із зображенням жіночої й чоловічої голів, угорі над ними - “25 карбованців”. Унизу - “Фальшування карається за законом”. Рослинний орнамент. Водяний знак “зірки”.

31. типологія та вартісна оцінка нецке

Нецке – це маленькі фігурки, які використовували в Японії як противагу (своєрідний брилок) для носіння ключів, маленької коробочки (інро) з тютюном, ліками та іншими маленькими предметами та різними дрібничками. Класичні нецке мали дірочку для просування через неї шнурка на якому тримались всі вище згадані речі. Нецке перекидували через пасок таким чином, що з одного боку знаходились потрібні предмети, а з іншого нецке. Поява такого засобу як нецке пов’язана з відсутністю кишень у народному японському одязі і присутністю в ньому паска. Оригінальні нецке виготовлені з єдиного шматка матеріалу і не мають швів. Найпоширенішими матеріалами для виготовлення нецке: різні породи дерева, слонова кістка, роги тварин, бурштин, нефрит та інші.

Існує шість основних видів нецке:

ü Катаборі – найпоширеніший вид нецке, який формально зображує людей, тварин, міфологічних, релігійних, казкових, історичних героїв.

ü Кагамібута – плаский сосуд вкритий металевою кришкою прекрашеною рубленням.

ü Мандзю – сплюснуте нецке у формі коржа (кругла плоска площина). Зазвичай таке нецке оброблювалося тільки з однієї лицевої сторони.

ü Рюса – різновид мандзю, пов’язаний із діяльністю знаменитого майстра нецке Рюса, зазвичай пуста в середині.

ü Сасі – зазвичай дерев’яні нецке продовгуватої форми із гаком для паска на одному з кінців та з отвором для шнурка на другому кінці. Найстаріша форма нецке.

ü Ітіраку – незвичний вид нецке у формі коробочки, гарбуза сплетена з лози або проволоки.

Нецке мають велику вартість і малі розміри від 1,5 до 5 см у висоту і в основному не мають металевої складової, тому сильно приваблюють контрабандистів.

32. Окімоно: сюжети, аукціоні ціни

Окімоно ("річ для того щоб ставити [на огляд]"; "різьблена фігурка") - здобуток японського декоративно-прикладного мистецтва, статуетка, призначена для прикраси інтер'єра. Історично терміном окімоно позначалися невеликі скульптури або декоративні об'єкти, розташовувані в токонома традиційного японського житла. У традиційному європейському розумінні окімоно - це статуетка.

Окімоно й по оформленню, і по сюжетах, і нерідко по розмірах буває схоже на нецке, але в окімоно відсутній отвір для шнура, що є в нецке.

Окімоно як вид мініатюрної пластики, призначеної для прикраси житла, одержали поширення приблизно в XVІ столітті, коли в архітектурі житла стає прийнятим пристрій спеціальної ніші (токонома), у якій поміщали гарний сувій, ікебану або маленькі статуетки Будд і Бодхисаттв. Згодом сюжетно-тематичний репертуар мініатюрної пластики розширився, і вже в гравюрах епохи Едо (1603-1866) можна бачити в якості окімоно фігурки святих, ченців, тварин шестидесятирічного циклу, семи божеств щастя. Такі фігурки здобувалися не тільки з метою залучити удачу, але й на пам'ять про паломництво у віддалений храм, і як подарунок, і просто заради прикраси інтер'єра.

Після революції Мейдзи (1866-1869) Японія, вступивши на шлях модернізації, бере участь у Всесвітніх промислових виставках. На всесвітній виставці у Відні серед предметів, що представляють досягнення, культурні традиції й ремесла країни були окімоно, вирізані зі слонової кістки. З огляду на масштаби виставочного залу, японські різьбярі збільшили розмір статуеток. Так з'явився той вид окімоно, що став предметом колекціонування на Заході.

Реформи Мейдзи, що встановили європейське плаття як офіційний одяг, позбавили змісту виготовлення нецке. Різьбярі звернулися до окімоно, на які після ряду Всесвітніх виставок підвищився попит на арт-ринках Європи й США. Інтерес європейців до мініатюрної пластики визначив нові вимоги до скульптурок з кістки, що призначались тепер для прикраси європейських інтер'єрів. Розміри окімоно стали значно більше (від 20 до 50 см), поверхня їх ретельно оброблялася, а головне - до європейського глядача було потрібно звертатися на зрозумілому йому пластичній мові. Так виник феномен японського реалізму, у руслі якого працювали майстра окімоно. Японські сюжети знаходили втілення в достовірних, вражаючих старанністю моделювання форми, статуетках. Пластичні традиції, що розвивалися в Європі протягом століть, японські різьбярі освоїли за десятиліття.

Протягом ХХ століття у зв'язку зі світовими війнами, економічними кризами й забороною на видобуток слонової кістки кількість майстрів-різьбярів різко скоротилося. Висока собівартість робіт (для виготовлення однієї фігурки було потрібно від декількох місяців до декількох років) унеможливила продаж на внутрішньому ринку. Переорієнтація винятково на експорт привела до зниження художнього рівня окімоно: повторювалися моделі, погіршилася пластична властивість об'єктів.

Справжнім тріумфом для окімоно була славнозвісна Японсько-Британська виставка, що проходила навесні 1910 р. у Лондоні. Надаючи цій виставці дуже великого значення, уряд Японії вирішив показати мистецькі твори найвищого ґатунку. Справді, окімоно, створені кращими японськими майстрами, викликали щире захоплення не тільки у звичайних глядачів, але й у вимогливих мистецтвознавців та колекціонерів.

Японсько-Британська виставка 1910 р. має безпосереднє відношення і до колекції Олександра Фельдмана. Саме там вперше експонувався твір Удагави Кадзуо «Мати, що годує немовля». Талановитий майстер кілька разів втілював розроблену ним модель молодої матері, яка по праву здобула славу «японської мадонни». Один з екземплярів, відлитих із бронзи, належить нині британському колекціонеру Нассеру Д. Халілі, а найцінніший варіант, вирізаний з кістки, став візитною карткою колекції Олександра Фельдмана.

В основному окімоно виготовляються з дерева, слонової кістки, бронзи, срібла. Нерідкі комбінації цих матеріалів. Для додання більшого декоративного ефекту майстри використовували інкрустацію перламутром, емалями, коралом, використовували золотий лак. Найціннішими вважаються вироби зі слонячої кістки, іноді тоновані розчином чаю і прикрашені гравірованим орнаментом.

Різьбярами окімоно найчастіше були майстри нецке й скульптори, що спеціалізувалися на виготовленні статуй для буддійських храмів. Введення європейського одягу в якості офіційного й закриття безлічі буддійських монастирів змусило різьбярів, що залишилися без роботи, перейти у ряди майстрів окімоно. Вони принесли в цей вид мистецтва й звичні сюжети, моделі, композиційні рішення, прийоми різьблення. З іншого боку, коло сюжетів визначалося й попитом європейських покупців.

Найбільш популярні сюжети:

· Боги, персонажі народних вірувань синто, фантастичні істоти (Сім богів щастя, чорти, Теннага й Асинага й т.д.).

· Персонажі буддійського й лаоського пантеонів (Будда, Бодхисаттва Канон, архати, сенніни).

· Історичні персони (Бодхидхарма, Конфуцій, Есицуне й Бенкей і т.д.).

· Герої японських і китайських казок і легенд (Момотаро, Урасима Таро, Чжун Куй і т.д.)

· Селяни, рибалки.

· Музиканти, актори, сарумаваси (дресирувальники мавп), каліграфи, художники, поети.

· Старі з дітьми, жінки з дітьми, гри дітей. (рис 3)

· Тварини, птахи, комахи, морська фауна.

Овочі, фрукти.

33. Класифікація зброї.

Зброя – це прилади та предмети, що конструктивно призначені для враження живої чи іншої цілі та надання сигналів. До зброї, що має культурну цінність відносіть зброю всіх видів, що виготовлено до 1945 р. включно.

Озброєння – це покриття і пристосування, що захищають тіло воїна.

За способом дії або способом ураження:

холодна призначена для поразки на короткі відстані, діє не залишаючи руки (шабля, ніж);

метальна – для поразки на відстані (рогатка, арбалет);

вогнепальна – ураження на відстані за рахунок дії газів, що утворюється в результаті запалення вибухової речовини.

За технічно-конструктивними особливостями:

холодна: а) клинква – біла зброя: клинок+короткий черен; Клинок: черен,гарда, полотнина, вістряк. Клинкова зброя буває: короткоклинкова (20-30см); середньоклинкова (50-80см); довгоклинкова (1м). б) древкова (дерево); Характеризується наявністю довгого ратища (дерев”яне), посиленого наконечником (спис, сокира (топор)); в) ударна – наявна бойова ударна частина різної конфігурації (кастет, булава, нунчаки).

Дата добавления: 2015-05-23