У символічному інтеракціонізмі більше ніж у, будь-якому іншому, теоретичному підході надається значення активному, творчому індивіду

Учень Д. Г. Міда американський соціолог і соціальний психолог Герберт Блумер (1900 - 1987 pp.) розвинув далі вихідні основи символічного інтеракціонізму, показавши, що люди діють, керуючись насамперед значеннями, які вони надають тим чи іншим об'єктам. Ці значення — продукт соціальної взаємодії. Соціальна реальність та її зміна служать результатом постійних і нескінченних взаємних узгоджених значень між діючими соціальними суб'єктами (авторами). Його особлива заслуга — у дослідженні колективної поведінки людей, особливо в неорганізованих чи слабко організованих групах (юрба, маса, громадськість, рухи і т. п.).

Близьким до символічного інтеракціонізму є феноменологічний напрямок у сучасній соціології, що також розглядає соціальну реальність як продукт інтерпретуючої діяльності людей, ототожнює суспільство з уявленнями про нього і зосереджує свою увагу на виявленні універсальних структур розуміння й інтерпретації людьми соціальних явищ і процесів, що виявляються при соціальній взаємодії.

Засновником цього соціологічного напрямку був австро-американський філософ і соціолог Альфред Шюц (1899 - 1959 pp.), який розробив своєрідний різновид "розуміючої" соціології. Остаточно цей напрямок склався в 50-х і одержав широке розповсюдження уже в 60 - 70-х роках. Вважаючи, що позитивізм спотворював природу соціальних явищ, ототожнюючи їх з явищами природи, А. Шюц розробив концепцію "інтерсуб'єктивного світу" повсякденного життя і діяльності, "соціологію повсякденного знання", суть якої полягає в тому, що соціальна реальність представлена нам як суб'єктам дії у вигляді "інтерсуб'єктивного світу, який існував до нас," — сформованого способу розуміння один одного і формування загального сприйняття і загального уявлення про світ.

Кожна людина, за А. Шюцем, має унікальну біографію і тому сприймає світ по-своєму. Тільки завдяки вихованню і навчанню в сім'ї і школі, нагромадженню власного досвіду взаємодії з людьми, що нас оточують, ми в можемо долучитися до цього світу, який дозволяє нам ставити перед собою реальні цілі й досягати їх.

Він вважав, що феноменології немає справи до самих об'єктів; її цікавлять їхні значення, сконструйовані діяльністю нашого розуму. Таким чином, найбільш цінною і специфічною стороною феноменологічної соціології А. Шюца стало вчення про пізнання соціальної реальності через аналіз побутового, повсякденного знання і діяльності.

До феноменологічної соціології безпосередньо приєднується і навіть розглядається як її різновид соціологічна етнометодологія. її основоположником вважається Гарольд Гарфинкель (1917 р. н.) — американський соціолог, який опублікував у 1967 р. "Дослідження з етнометодології".

Етнометодологія — це сформований в 70-х роках соціологічний напрямок, суть якого у виробленні методів перетворення повсякденних дій людей в безсумнівно розумні і практично з'ясовні на основі використання методів етнографії і соціальної антропології.

Головне в етнометодології — це вивчення повсякденних норм, правил поведінки, змісту мови спілкування, які регулюють взаємини між людьми, дослідження процедур інтерпретацій і схованих, неусвідомлюваних механізмів міжособистісних взаємодій.

Етнометодологія принципово заперечує існування суспільства як об'єктивної реальності, зводячи його до пояснюючої (інтерпретуючої) діяльності людей. У зв'язку з цим відкидається і можливість одержання об'єктивного наукового знання про суспільство, оскільки будь-яке знання похідне від повсякденного спілкування. Усякий соціальний факт феноменолог зводить, по суті, до його інтерпретації. Г. Гарфинкель критикує методологію традиційної соціології за штучне накладення готових схем і норм на реальну людську поведінку. З його позиції, завдання соціології полягає в з'ясуванні іманентної раціональності повсякденного життя.

Останні десятиліття в розвитку сучасної соціології відзначені, з одного боку, появою нових соціологічних концепцій, подальшим посиленням їхнього розмаїття, а з іншого боку — усе що ясніше проявляється прагненням так чи інакше перебороти давно сформований, традиційний розрив макро- і мікросоціології, теоретичного й емпіричного, об'єктивного і суб'єктивного підходів до вивчення і розуміння соціальної реальності.

Інтегралістичні, об'єднавчі тенденції в сучасній соціології рельєфно проявилися, зокрема, у новітніх концепціях комунікативної дії" Ю. Хабермаса, "структуралістського конструктивізму" П. Бурдьє, "структурації" Е. Гідденса, "неофункціоналізму" Дж. Александера та ін.

Німецький соціальний філософ і соціолог, представник франкфуртської школи неомарксизму Юрген Хабермас (1929 р. н.) у роботах "Теорія комунікативної дії" (1981), "Моральна свідомість і комунікативна дія" (1990), "Фактичність і значимість" (1992) та ін., зробив спробу поєднати (на основі переосмислення марксистської соціальної теорії) концепції структурного функціоналізму і концепції феноменології, домогтися "інтеграції теорії дії і теорії систем".

Відомий французький соціолог, засновник Центру європейської соціології П'ср Бурдьє (1930 р. н.) створив концепцію "структуралістського конструктивізму", у якій спробував поєднати об'єктивне (вплив соціальної структури) і суб'єктивне (конструювання особистістю об'єктів) у соціологічному пізнанні, подолати однобічність як об'єктивізму, так і суб'єктивізму. Поєднуючи у своєму вченні принципи структуралізму і конструктивізму, він використовує два центральних у його концепції поняття — "соціальне поле" і "габітус".

Соціальне поле — це соціальний простір, середовище, у якому здійснюється різна взаємодія людей, що включає цілий ряд різних полів — політичного, економічного, культурного, наукового, релігійного та ін.

Під габітусом він розуміє "систему міцних набутих схильностей" індивідів, що формуються під впливом об'єктивного соціального середовища і використовуються ними у своїх діях як вихідні установки. На цій основі П. Бурдьє прагне зробити свій внесок і в подолання протиставлення макро- і мікросоціології.

Найбільший сучасний англійський соціолог і політолог, професор Кембріджського університету, автор одного з найпопулярніших підручників з соціології та багатьох наукових праць. Гідденс висунув "теорію структуризації", також спрямовану на інтеграцію макро- і мікропідходів до дослідження соціальної реальності.

Теорія структурації Е. Гідденса виходить з того, що в суспільному житті дії і структури нерозривно пов'язані і не існують одна без одної. Саме соціальні дії створюють і відтворюють соціальні структури, а ці останні багато в чому обумовлюють соціальні дії. Тому соціологія, як і інші соціальні науки, повинна мати справу не з досвідом індивіда і не з загальними, універсальними соціальними формами; а з "соціальним досвідом, упорядкованим у часі і просторі", в основі якого лежить людська діяльність.

Чималий інтерес викликають і погляди американського соціолога, професора Каліфорнійського університету, одного з засновників неофункціоналізму Джеффрі Александера. Його інтегральна "багатомірна соціологія", що спирається на використання багатьох положень попередніх теорій Маркса, Дюркгейма, Вебера, Парсонса та ін., особливо чітко спрямована на синтез макро- і мікросоціології, структурного функціоналізму і феноменології, конфліктного і системного, упорядкованого, індивідуального і колективного підходів у соціології. У центрі його уваги — соціальні дії і соціальний порядок, що у його концепції цілком сумісні. Д. Александер частково визнає справедливість критики ортодоксального структурного функціоналізму і необхідність його реконструкції, алё в цілому залишається на його принципових позиціях (звідси — "неофункціоналізм"). Його нова теоретична логіка в соціології спрямована на поєднання "колективістського" (системного) методу з мікросоціологічним дослідженням мотивацій соціальної дії. Намічаючи майбутнє в розвитку сучасної соціології, він виступає проти індивідуалістичної, за колективістичну перспективу.

11Основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні.

Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

Перший етап розвитку української соціології пов'язаний, насамперед, з діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський (1866—1984), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Богдан Кістяківський (1868-1920). Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у той час не створив власної цілісної теорії.

Представники "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), який називався так тому, що його учасники об'єдналися навколо українського часопису "Громада", який вони видавали у Женеві в 1878—1882 рр., виступали популяризаторами творів європейських соціологів.

Михайло Драгоманов одним із перших не лише в українській, але й у російській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював основні ідеали розвитку громадянського суспільства. У його розумінні, суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи й асоціації, мало поєднувати в собі приватні та колективні інтереси та розв'язувати суперечностей між ними — на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, знаходячи суспільні цілі та завдання.

Сергій Подолинський — автор першої української праці соціологічного характеру — "Ремесла і хвабрики на Україні" (Женева, 1880).

Михайло Грушевський захопився соціологією перебуваючи в Парижі, куди його запросили в і903 р. читати лекції з історії України. У 1919 р. він заснував у Відні Український соціологічний інститут. Як професор Інституту викладав курс генетичної соціології і підготував свою основну соціологічну працю "Початки громадянства (генетична соціологія)". Критикував марксистську теорію за ії претензії на універсальність і однобічне бачення джерела еволюції тільки в зміні економічних відносин. Вважав, що основною рушійною силою еволюції є "змагання" індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Наполягав, що дію усіх факторів соціального розвитку врахувати неможливо тому, що всі вони є опосередковані впливом свідомої людської волі на суспільний процес.

Богдан Кістяківський за українофільство був вигнаний з чернігівської гімназії, київського та харківського університетів. У 1896 р. виїхав за кордон. Вчився у Берлінському університеті під керівництвом відомого соціолога Георга Зіммеля. Вважав, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу. Виступав з аналізом моральної оцінки соціальних явищ, заперечуючи класову доктрину марксизму. Велику роль у суспільстві відводив елементам культури, які в стабільній спільноті перетворюють владу й усі її атрибути в елементи суспільної свідомості. Якщо ж цього не відбувається, то в суспільстві переважає правовий нігілізм, який призводить до соціальних збурень.

Другий етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х рр. XX ст. — час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці — соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції.

В УРСР у 20-і рр. відбувається інституціоналізація соціології, наука набуває статусу соціального інституту. Поряд з уже згаданою кафедрою соціології в межах ВУАН, Михайлом Гру-шевським, після його повернення в УРСР у 1924 р. було відкрито секцію методології і соціології при науково-дослідній кафедрі історії України. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного досліду". З кінця 20-х — початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і її повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що оперували точними фактами, не були потрібні тоталітарному режимові, оскільки суперечили пропаганді "завоювань соціалізму". Соціологічні установи ліквідовуються. Багато українських вчених винищено фізично; були перервані всі зв'язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 р. в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. У тоталітарній державі соціологія своєю науковою об'єктивністю та здатністю до обґрунтованих прогнозів суперечила ідеології, управлінському волюнтаризму та бюрократичному суб'єктивізму.

Українська соціологія в еміграції диспонувала достатньо значною кількістю відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними центрами української соціологічної думки в еміграції були: Український соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український науковий інститут в Берліні. Але головним центром української емігрантської науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Тут були такі наукові осередки, як: Український вільний університет (на кафедрі соціології працювали Олександр Ейхельман, Володимир Старосольський, Віктор Доманицький) та Український інститут громадознавства у Празі (Микита Шаповал, Володимир Петрів), Українська господарська академія в Подєбрадах (Ольгерд Бочковський).

Після Другої світової війни наукові центри української еміграції перемістилися за океан — у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які б об'єднували українських соціологів у діаспорі.

Третій етап розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов'язкової для викладання; і сьогодні в Україні немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали цю науку. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

12. Поняття, ознаки та елементи суспільства

Дата добавления: 2015-05-23