Форми масової поведінки

Поняття масової поведінки

Поведінка людини визначається культурними нормами суспільства. Але не завжди ії поведінка є прогнозованою. Іноді люди поводяться непередбачувано, в певних ситуаціях вони втрачають критерії правильності і не прогнозують наслідків своїх дій. Формою масової поведінки, наприклад, є поведінка натовпу, паніка, бунт тощо.

Масова поведінка не є синонімом групової поведінки. Рівень її інституціалізації є низьким, вона є спонтанною, змінною, емоційною та непередбачуваною. Найнижчий ступінь інституціалізації притаманний паніці, найвищий — соціальному рухові (наприклад, рух захисників природного середовища).

Масова поведінка — це спонтанні і нетривалі суспільні дії, відносно великої кількості людей, які перебувають у невизначеній ситуації.

Американський соціолог Норман Гудмен виділяє такі основні ознаки масової поведінки:

Це обмежена в часі, нетривала соціальна дія. Взаємодія людей в рамках масових дій обмежена конкретною ситуацією — концертом, демонстрацією, втечею від небезпеки ("тигр вирвався з клітки!") і зазвичай вона не триває довше, ніж ця ситуація.

Непевна ідентифікація і суспільні межі. Межу між учасниками якої-небудь форми масової поведінки і тими, що не беруть у ній участі, зазвичай провести досить складно. Як-от: навколо місця демонстрації завжди збирається чимало людей, які не є її учасниками, а просто спостерігають. Учасники колективних акцій, як наприклад, рок-концерту, демонстрації чи панічної втечі або руху за права тварин не обов'язково мають бути знайомими між собою і чітко ідентифікувати один одного.

Ослаблені або новоутворені суспільні норми. Загальновизнані суспільні норми в рамках масової поведінки не завжди діють. Поведінка людей є швидше спонтанною, емоційною (натовп може вдатися до погромів, в паніці не зважати на слабких та ін.).

Сучасний французький дослідник Серж Московічі пише, що, "розчинившись у масі індивіди втрачають свої особисті інтереси, щоб підкоритися спільним бажанням, точніше тим, які, як спільні, подають їм вожді". Він відзначає, що характерною рисою масової людини є відсутність критичності і здатності приймати правильні рішення. "Єдина мова, яку вони розуміють, — це мова, яка оминає розум і звернена до почуття", — зауважує Московічі, — "Людина-індивід і людина-маса — це дві різні речі, як майно в один франк і в мільйон: індивіда переконують, масі навіюють".

Про масову поведінку йдеться тоді, коли люди на якусь подію реагують подібно. Можна вирізнити кілька головних форм такої поведінки: плітки, масова істерія, паніка, бунт, натовп.

Плітки — сукупність даних, які виникають із анонімних джерел і поширюються неформальними каналами. Поширення пліток — це форма масової поведінки. У їх розвитку виділяють три етапи:

Згладжування. У процесі поширення пліток вони стають коротшими, чіткішими, такими, що легше піддаються засвоєнню. Кількість подробиць різко зменшується з самого початку їх поширення.

Загострення, акцентування. У процесі відбору інформації залишається домінантний факт.

Засвоєння. У процесі засвоєння пліток посилюється загальний настрій.

Наприклад, у дружини комерсанта NN. який у народі має не дуже добру репутацію, під час відвідин оперного театру, вкрали шубу. Відповідно до накресленої вище схеми, плітки могли б поширюватися, приблизно, таким чином: 1. "У NN вкрали шубу!"; 2. "NN вплутався у якийсь скандал з викраденою шубою"; 3. "NN торгує краденими шубами!".

Масова істерія — стан загальної нервозності, страху і підвищеного збудження як реакція на загрозу з боку певних потужних сил. Прикладами масової істерії є, наприклад, "полювання на відьом" в епоху середньовіччя, так само назвали переслідування в період після Другої світової війни американським сенатором Маккарті працівників шоу бізнесу, запідозрених у комуністичних симпатіях (до підозрюваних увійшов навіть Рональд Рейган — тоді артист Голівуду, а згодом — ультраконсервативний Президент США). Пошуки "ворогів народу" за часів Сталіна також можна вважати прикладом масової істерії. Незвичайний приклад масової істерії пов'язаний з відомою радіопередачею інсценізації роману Герберта Уеллса "Війна світів", яка була трансльована у ніч перед святом нечистої сили — Хелловіном, у і938 р. Хоча в процесі передачі декілька разів повідомлялося, що це художня фантазія, тисячі американців повірили, що вони є слухачами справжнього репортажу про вторгнення марсіян. Почалася паніка, а деякі мешканці штату Нью-Джерсі, де нібито відбулася висадка прибульців, покинули свої домівки. Осіб, які найсильніше піддалися паніці, важко було переконати, що жодного вторгнення марсіян не було.

Паніка — це форма масової поведінки, коли люди, зіткнувшись із небезпекою, не координовано реагують. Під впливом паніки люди діють неорганізовано, емоційно, часто заважаючи і травмуючи один одного. Людина швидко піддається паніці, коли вона боїться щось втратити, коли постає загроза її життю, добробуту тощо. А також з'являється в екстремальних ситуаціях: пожежа, землетрус, несподіваний напад тощо.

Бунт — форма масової поведінки, яка означає ряд стихійних форм колективного протесту: масового хвилювання, заколоту, повстання. Бунт — непокора офіційній владі. Причиною його виникнення є масове невдоволення чимось (умовами життя і праці, гнітом, поганим ставленням та ін.), або кимось (найчастіше керівництвом). Бунт може відбуватися як у межах певної організації (бунт на кораблі), так і в межах певної соціальної групи (селянський бунт, студентські бунти).

23Соціологія політики

Соціо́логія полі́тики або політи́чна соціоло́гія — галузева соціологічна теорія, предметом якої виступають взаємовідносини політичної сфери життя суспільства з іншими сферами суспільного життя, політичних інститутів з іншими соціальними інститутами. Предметом вивчення соціології політики виступають також політична свідомість і політична поведінка, політична культура і політична ідеологія, політичні процеси й, в цілому, діяльність індивідів і соціальних груп у сфері політики, механізми впливу їх на процеси функціонування влади.^[1]

Варто також зазначити, що соціологія політики слабко інституціалізована, зокрема це стосується й України. В сучасній поліпарадигмальній соціології, як і в сучасній науці, виокремлення спеціальних наукових теорій, їх предметна сфера викликає багато дискусій. Тіснота міждисципліних зв'язків також спричиняє недосконалість означення методів, предмету, наукового статусу соціології політики. В цьому контексті найбільше суперечок існує в розмежуванні соціології політики та політології.

Зміст

[сховати]

· 1 Історія

o 1.1 Протосоціологічний етап

o 1.2 Класичний етап

o 1.3 Становлення соціології політики

o 1.4 Сучасний етап

· 2 Предмет

· 3 Методологічні підходи

o 3.1 Детерміністичні підходи

o 3.2 Конструктивістські підходи

· 4 Основні поняття

o 4.1 Політична соціалізація

o 4.2 Політична культура

o 4.3 Політична комунікація

o 4.4 Суспільний рух

o 4.5 Політична партія

· 5 Джерела

Історія[ред. • ред. код]

Соціологія політики, будучи частиною соціології, має з нею багато в чому спільну історію. Цим зумовлені контури еволюції її основних ідей і такі фактори як:періодизація, чинники розвитку, персоналії провідних дослідників, ряд особливостей подальшого теоретичного шляху. Історію соціології політики ділять на три періоди: протосоціологічний етап (до середини XIX ст..), класичний етап(ІІ половина XIX — до становлення соціології політики, початок XX ст. — власне, становлення соціології політики) і сучасний етап. Така періодизація сумісна і з історією соціології, і з етапами розвитку політології.

Протосоціологічний етап[ред. • ред. код]

Кінець XVIII — початок XIX ст. ознаменував перехід європейських країн в капіталістичну епоху. Це породжувало нові соціальні та політичні феномени. На цьому тлі з'являється політекономія як відображення інтенсифікації товарообміну, становлення машинного виробництва, зрушень в соціальному складі суспільства. Слідом за сферою економіки наукова думка звернулася до суспільства, політики, які колись були виключно компетенцією верховної влади. Нові наукові конструкції, що здавалися сучасникам величними, в соціальній і політичній сферах з'явилися після відчутних ударів, нанесених монархічним «старим режимам» ряду країн. Слідом заНаполеонівськими війнами і Реставрацією Бурбонів публікуються праці утопічних соціалістів.

На цьому етапі важливими видаються праці Анрі Сен-Сімона та його учня Огюста Конта, що заклали підвалини науковості для суспільствознавства в цілому, і для соціології політики зокрема. Дотримуючись методології утопічних соціалістів, їм вдалося сконструювати універсальну класифікацію наук, побудовану на принципахсоціального номіналізму (всупереч, соціальному реалізму попередників) та позитивізму (орієнтація на отримання об'єктивного, точного знання про суспільство, практична спрямованість).^[2] Як підсумок із їхньої класифікації виводився ідеальний політичний устрій суспільства підпорядкований елітам науковцій-соціологів.

Класичний етап[ред. • ред. код]

Ідея Огюста Конта дали почин наступному етапу в соціологічній історії, а також появі нових універсальних систем з політичного перетворення суспільства. В цьому контексті варто приділити увагу внеску Карла Маркса в політичну і соціальну думку, який пов'язаний з аналізом суспільного виробництва, класів, класового панування і провідної ролі економічного фактора в житті суспільства. Його ідея про історичний процес як зміну суспільно-економічних формацій в багато чому плинула на подальшу історію соціальних наук, в тому числі й соціології політики. Крім того, Марксом було виділено ряд цінних категорій. Зокрема таких як громадянське суспільство і політичне суспільство, що дозволяє розмежувати політичну соціологію і політичну науку (політологію): перша переважно вивчає громадянське суспільство, друга — суспільство політичне.^[3]

До кінця XIX ст. соціологи вже почали розробляти проблеми політичного процесу, але ще в рамках жорсткого лінійного детермінізму, ньютонівського типу науковості. Варто також зазначити про становлення соціальної статистики як майбутнього методу політичної соціології. В цьому плані найбільше розвивалася Англія ІІ половини XIX ст. Це було пов'язано з реформізмом, з спробами зміни стану найбідніших верств та з вивченням феноменів бідності.

Визначилися зміни в питанні співвідношення суспільства та держави, природи влади. Особливе місце належить працям Алексіса де Токвіля (1805–1859), який показав владу в США як реалізацію ідеї суспільного договору, консенсусу заради реалізації цінностей. Це стало значною частиною англосаксонського внеску в політичну соціологію, бо відкривало шлях соціологічному освоєнню суспільства відмінного від традиційних європейських монархій. За Токвілем, асоціації громадян могли створювати націю та державу «знизу».^[4]

Становлення соціології політики[ред. • ред. код]

До початку XX ст. в частині світу, де відбувалася модернізація, відбувся перелом в розвитку знань про суспільство. В загальній соціології він відбувся до Першої світової війни, їй тепер треба було відповідати на зрослу масовізацію суспільства і наростання ролі суспільних низів (наприклад, виникнення масових політичних партій). Наслідком стала активна диференціація соціологічних досліджень, в тому числі поява соціології політики.

Серед родоначальників соціології політики виділяється Макс Вебер. Поряд із його типологією соціальних дій та концепцією розуміючої" соціології, піонерним (особливо для політичної соціології) є методологічний канон «свобода від цінностей» (Wertfreiheit), який відобразив реакцію Вебера на небезпечну для науки і суспільства залученість вчених, аналітиків (не кажучи вже про політиків) в різні політичні акції. Основним пунктом веберівської соціології політики є пошук причин відмінності європейських суспільств від інших відомих. В соціології влади він шукає відмінності і взаємозв'язки між трьома основними сферами життя: між сферою влади, економіки та цінностей.

Для соціології політики головне значення має аналіз Вебера існуючих залежностей між владою і її легітимацією. Центральне поняття політичної соціології Вебера є «панування» (Herrschaft), яке він відрізняє від влади, що заснована на економічній силі. Панування — таке співвідношення між керуючим і керованим, при якому перший може нав'язувати другому свою волю шляхом обов'язкових наказів. Аналізуючи цю проблему, Вебер виходив із конструювання трьох ідеальних типів «традиційного панування», «харизматичного» та «легального». Два перших були необхідні соціологу для показу відмінності панування в Європі від панування легального.^[5]

Разом з тим, у соціологічному аналізі політичних процесів зберегла свою актуальність теорія політичних еліт, представлена у працях італійського політолога і соціологаВільфредо Парето, а також соціолога і економіста Гаєтано Моска. Одна з центральних ідей цієї теорії полягає в тому, що неорганізованою більшістю населення тієї чи іншої країни править політична еліта, складова свого роду політичний чи правлячий клас. Цьому класу чуже оновлення свого персонального складу за рахунок поповнення з інших верств населення. Саме через замкнутість, відсутність припливу свіжих сил відбувається занепад культури, знижується активність, втрачається політична гнучкість. Наслідками деградації правлячої політичної еліти стають забуття загальнонаціональних інтересів у системі управління суспільством, застійні явища у вирішенні політичних завдань, що неминуче обумовлює політичні та соціальні конфлікти.^[6]

Сучасний етап[ред. • ред. код]

Новий етап у розвитку політичної соціології пов'язаний з подіями Першої та Другої світової війни, а також революцією в Росії. Він формувався в міру того, як громадська думка освоювала проблему змін у світі. Стало ясно, що не «великі теорії», а предметні, в тому числі емпіричні, дослідження конкретних сфер суспільства визначають магістральний шлях суспільного розвитку. Тому з початку 20-х років відбувається становлення серед наук про суспільство самостійних політичної соціології та політичної науки.^[7]

Також політична соціологія реагувала на суспільні події другої половини XX ст. Держава переставала розглядатися виключно як орган панування класів, як орган пригнічення. Розширювався соціально-політичний простір для дії громадянського суспільства. До кінця XX ст. більшість об'єднань, держав бачили свою опору в громадянському суспільстві. Виборці стали формально основними суб'єктами політичних рішень. Стало зрозуміли, що XX ст. — період народних мас.

Звідси, набирали нового рівня дослідження громадської думки і електоральної поведінки, діючих в політиці суб'єктів, партій (Моріс Дюверже), рухів політичних груп. Від соціологічного опису деталей політичного процесу вчені йшли до аналізу політичних систем, в тому числі аналізу компоративного. Аналізувалися проблеми політичних конфліктів (Сеймур Ліпсет). Успіхи соціальної психології збагатили уявлення про політичну поведінку людей, про інтереси індивідів та їх груп. Це дало змогу знаходити шляхи їх задоволення, способи політичного контролю. Накопичення даних антропології дозволило підійти до освоєння нового рівня соціологічних проблем політичної культури (Габріель Алмонд).

Також в рамках соціології політики відбувалося осмислення світових змін XX ст. Важливим було формування теорій індустріального, а пізніше постіндустріального суспільства, модернізації, модерну, постмодерну, глобалізації, світ-системи. Перехід від концепції до концепції відбувався кожні 10-15 років (зокрема, від теорій еволюціонізму до модернізації, а зрештою до глобалізації/світ-системного аналізу). Через наростання глибини і темпу залучення в світову політику колишніх європейських колоній, осмислювалися проблеми їхнього розвитку та трансформації (постколоніальні студії).^[8]

Предмет[ред. • ред. код]

На сьогоднішній час існує протиріччя в тлумаченні предметної області сенсу соціології політики, зокрема в застосуванні різних назв дисципліни, як-то «соціологія політики», «соціологія політичних відносин», «соціологія політичного життя». Така неузгодженість відображає нерівномірність і особливості розвитку національних шкіл, зміни в суспільствах і в політичній реальності. Так, до недавнього часу, соціологія політики в США розвивалася як дисципліна, що особливо звертала увагу на соціальні конфлікти та зміни, латентні та дисфункційні особливості політики (Сеймур Ліпсет). Водночас для німецької та французької соціології політики характерна увага до інститутів політики, держави, влади, права, порядку (Йозеф Шумпетер, Юрґен Габермас, Ніклас Луман, Моріс Дюверже, П'єр Бурдьйо). Британська школа є більш зацікавленою в аналізі історичного розвитку політичних явищ і передумов взаємовпливу між політикою та економікою (Лейн, Вайт).^[9]

Серед різноманітних підходів щодо предмета соціології політики найбільш поширеними зараз є такі:

· Визначення соціології політики як, насамперед, дисципліни, що вивчає політичну поведінку і свідомість людей, а також окремі явища політичного буття (наприклад,бюрократію, групи інтересів тощо). Цей підхід отримав розвиток у біхевіористському напрямку політичної науки, представленому, насамперед, у працях американських дослідників 1950—1960-х років.

· Виокремлення інституційних аспектів політики, соціальних механізмів виникнення та діяльності держави. Яскравим прикладом такого підходу є роботи Джованні Сарторі та Раймона Арона. Зокрема, Арон визначає соціологію політики як «науку, що займається певними інститутами, партіями, парламентами, адміністрацією сучасних суспільств».^[10]

· Акцентування уваги на проблемах виникнення, розподілу та реалізації влади у суспільстві, виникнення розходження та конфлікту інтересів у публічній сфері соціальних взаємодій (Карл Шмідт, Єжи Вятр).

· Інституційно-системний підхід, який ґрунтується на уявленні про суспільство як складну систему соціальних відносин і політику, яка визначає порядок цих взаємозв'язків (Семуель Ліпсет, Девід Хелд). Так, Хелд вважає, що ця наука (яку він фактично ототожнює з політичною наукою) має визначати складні зв'язки та відносини між різними аспектами соціального життя, а саме: державним устроєм, економікою та соціальною структурою — тобто тим, що обумовлює цілісність колективного життя.^[11]

· Інтегративно-соціологічний підхід, який орієнтується на визначення політичного поля як специфічної соціальної реальності, приділяє увагу соціальним механізмам його утворення та функціонування. Видатний французький соціолог П'єр Бурдьйо акцентує увагу на тому, що на відміну від політології, соціологія політики вивчає не конкретні партії, політичні течії або реальних політиків, а "соціальні механізми формування політичних інститутів і політичних думок ".^[12]

Методологічні підходи[ред. • ред. код]

Методологічні підходи соціології політики ґрунтуються на видозмінені та доведені до інструментального рівня теоретичного надбання попередніх етапів соціології. Сучасні підходи можна розподілити на детерміністичні та конструктивістські.

Детерміністичні підходи[ред. • ред. код]

Дата добавления: 2015-05-23