Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Партійні системи




Типологія політичних партій.

Партії у сучасному світі аналізуються соціологами під різними кутами зору і в різних позицій, їх типологізація відбувається на різному ґрунті і за різними ознаками.

За ознакою соціального носія інтересів, які висловлює партія, розрізняють "класові" політичні партії (робітничі, селянські, буржуазії тощо), і "міжкласові" (робітничо-селянські, буржуазно-поміщицькі).

Існує також поділ за політичною основою партій, їх ставленням до політичного й економічного устрою, форми правління, форми політичної діяльності тощо. За цими ознаками партії визначають себе як прогресивні, демократичні, революційні, ліберальні, радикальні, республіканські, монархістські та ін. Ще один спосіб — типологія за ідеологічним спрямуванням. За цим принципом виділяють комуністичні, соціалістичні, націонал-демократичні, консервативні та інші партії.

Можлива типологія партій і за такою ознакою — умови набуття партійного членства. Французький соціолог і політолог Моріс Дюверже виділяє за цим принципом кадрові та масові партії.

У кадрових партіях, які орієнтуються на участь політиків і економічної та культурної еліти, в основу організаційної побудови покладено комітет (лідери, активісти), а партійний склад формується навколо нього. Ці партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більшу кількість своїх прихильників. Кадрові партії слабо ідеологізовані і здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії у США. Масові партії становлять собою централізовані організації зі статутним членством. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Велике значення у них приділяється спільності поглядів та ідеології; ці партії більш організовані. Вони відрізняються суворою дисципліною, високою організованістю дій, культом вождів.

Значну увагу в політичній соціології приділяють і вивченню партійних систем — політичних структур, що складаються із сукупності політичних партій різного типу з їх стійкими взаєминами між собою, з державою та іншими інститутами влади, характером та умовами діяльності.

Одним із найпоширеніших підходів до типології партійних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. Італійський політолог Джузеппє Сарторі запропонував у межах кожної із них виділити ще підвиди:

однопартійна система (СРСР, Китай, Куба) — в країні існує тільки одна партія, всі інші — заборонені;

гегемоністська система (країни колишнього соцтабору) — в країні існує декілька партій, але одна є панівною і її керівна і спрямовуюча роль закріплена законодавчо;

система домінування однієї партії (Японія, Індія, Швеція в певні періоди їхньої історії) — в країні існує декілька політичних партій, одна з яких протягом тривалого періоду постійно перемагає на виборах і одноосібно формує уряд;

двопартійна система (США, Канада, Великобританія) — відзначається домінуванням двох впливових партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції;

система обмеженого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція) — в країні існує багато партій, але в парламенті та уряді представлені лише деякі з них, а позасистемна опозиція відсутня;

система поляризованого плюралізму — передбачає наявність політичного центру, який формує уряд і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала у різні часи у Франції, де роль партійного центру виконували Французька соціалістична партія і Об'єднання на підтримку республіки, лівої опозиції — комуністи, а правої — неофашисти; а також в Італії;

атомізована

 

39. Політична соціалізація особистості.

Політична соціалізація особистості здійснюється через цілий спектр інститутів – загальноприйняті соціальні норми, традиції, звичаї, сім’ю, а також через державні і громадські заклади та організації. Завдання, які постають перед соціальними інститутами, не постійні. Вони обумовлюються соціально-політичним замовленням певної історичної доби. Особлива ніша в процесі політичної соціалізації належить системі освіти, основним призначенням якої є попередження та корекція негативних факторів розвитку майбутнього суспільства на основі сучасних прогнозів.

Початок нового тисячоліття – це не тільки хронологічний рубіж в історії, а й час переходу до нового розуміння соціально-політичного життя, визначення нових орієнтацій і стратегій поведінки в соціально-політичному просторі. Специфіка цього переходу логічно висуває особливі вимоги й до освітянської галузі, до об’єму, різноманітності, актуальності та якості політичних знань, що їх отримує молодь в навчальних закладах, та до ціннісно-мотиваційної сфери особистості, яка формується переважно під впливом навчально-виховного процесу.

Відомий філософ, лауреат Нобелівської премії А. Тоффлер, характеризуючи постіндустріальне інформаційне суспільство, зазначає, що такі риси сучасної освіти, як суворо регламентоване життя, авторитарна роль вчителя, нехтування індивідуальністю перетворили свого часу публічну освіту на досить досконалий інструмент. Але завтрашній день вимагає не мільйонів поверхово начитаних людей, не лише одержання інформації, а й уміння оперувати нею. Перш за все студенти повинні навчитися ревізувати старі ідеї, модернізувати їх, змінювати себе [11].

Нова парадигма гуманізації освіти переносить акценти навчання на особистість студента та забезпечення умов його саморозкриття, на активне засвоєння ним способів пізнавальної діяльності. Освітній процес повинен відповідати потребам і запитам особистості, навчити людину оцінювати інформацію, класифікувати її, розглядати з різних точок зору і застосовувати для максимального використання знань у практичному житті.

Нове суспільство потребує нових, динамічних, адаптованих до соціальних потреб технологій в галузі освіти. Ще наприкінці 70-х років минулого століття було сформульовано уявлення про два основні типи навчання:

· підтримуюче (maintenance learning) – яке забезпечує ретрансляцію та спадковість соціокультурного та соціополітичного досвіду. Воно традиційно притаманне як шкільному, так і вузівському освітянському процесові;

· інноваційне (innovative learning) – яке стимулює і вносить інноваційні зміни в існуючу культуру та соціальне середовище. Таке навчання активує творчий пошук на основі набутого раніше досвіду і в такий спосіб збагачує суспільство новими знаннями [3].

Особливої уваги в системі виховання особистості, яка б відповідала вимогам часу, заслуговує проблема політичного виховання, яка, на жаль, залишається однією з найменш досліджених вітчизняними науковцями. На особливій важливості цього аспекту наголошував ще видатний мислитель ХІХ століття А. Токвіль, чиї ідеї залишаються актуальними й сьогодні. На думку А. Токвіля, "оновлений світ" потребує "нової політичної науки", основи якої закладено у формуванні демократії.

Оскільки суспільний лад є справою всіх, політичне виховання належить до основних людських потреб і стосується моральних проблем, оскільки змушує слугувати собі духовні сили людини, одночасно вимагаючи від неї звіту – саме від людини залежить, який політичний лад є бажаним чи можливим [5, с. 373].

Враховуючи проблеми, з якими зустрілась Україна в розбудові своєї молодої держави, необхідно наголосити, що така бажана нам демократизація суспільства можлива лише за умови активного розвитку процесів демократизації особистості. Реальні можливості досягнення цієї мети – у відповідній організації навчально-виховного процесу у вищій школі, яка завжди була осередком передової наукової та суспільно-політичної думки."

Коли справа стосується перебудови свідомості та психології людей, виховання може, а іноді навіть і повинне випереджати тенденції, що обумовлюються розвитком суспільства. Але для цього треба мати чітке уявлення про ті різноманітні зв’язки, що виникають між суспільством і особою. Лише за такої умови можна надати належної спрямованості виховному процесові, що здійснюється" [1, с. 16].

Підкреслюючи суть виховання як однієї з базових складових соціалізації особистості, С. Гончаренко визначає його як "процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, що зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох факторів. У широкому розумінні слова виховання – це вся сума впливів на психіку людини, спрямованих на її підготовку до активної участі у виробничому, суспільному та культурному житті суспільства" [2, с. 35].

Політичне виховання та політична освіта розглядаються нами як одна з неодмінних складових процесу виховання, метою якого є формування громадянської особистості – повноцінного члена суспільства. В умовах демократизації виникає необхідність в появі творчої, активної особистості, якій притаманні здатність до критичного мислення, прагнення до самоосвіти та безперервного особистісного зростання.

В основу політичного виховання повинні бути покладені такі основні принципи:

· принцип духовності (визнання провідного значення духовних, загальнолюдських цінностей);

· принцип індивідуально-особистісного підходу (визнання неповторності та унікальності кожної особистості, врахування і повага її неповторності);

· принцип єдності свободи і відповідальності (визнання людини суб’єктом власного особистісного розвитку, визнання свободи особистісного вибору і відповідальності за нього самою особистістю).

Як стверджують вчені, політичне виховання включає в себе три компоненти:

· раціональний, пов’язаний із засвоєнням політичної інформації. Він знаходить своє відображення в політичній освіті, яка забезпечує необхідний мінімум політичних знань. С. Рябов пропонує трактувати політичні знання як знання про історію вітчизни і суспільство взагалі, про державні та національні символи й атрибути, чинну політичну систему та головні принципи демократизму, процедури і способи їх здійснення, головні конституційні та законодавчі регламентації суспільно-політичного процесу, права і обов’язки громадян і держави, умови їх здійснення та захисту тощо. [9]. Вищий рівень оволодіння політичними знаннями передбачає ознайомлення з різними течіями сучасної світової філософсько-політичної думки, ознайомлення з політичними програмами і стратегіями дій партій, уміння аналізувати й критично оцінювати суспільно-політичні події, використовуючи отримані політичні знання;

· емоційний, який проявляється в політичній психології та інформації як певні політичні емоції. На думку російського психолога О. Лазурського, "індивідуальність людини визначається не лише своєрідністю її внутрішніх психічних функцій, наприклад, особливостей її пам’яті, уяви і т. д., але в не меншій мірі і її ставленням до оточуючих її явищ – тим, як кожна людина реагує на ті або інші об’єкти, що вона любить чи ненавидить, чим цікавиться і до чого байдужа" [6, с. 57];

· діяльнісний, який реалізується у різних формах соціальної активності і пов’язаний із самореалізацією особистості. Адже особистість не лише асимілює соціальну програму, але й певним чином робить в неї свій власний вклад. Саме цей і визначає цінність особистості для суспільства [7].

Змістова частина політичної освіти зумовлює вибір оптимальних технологій засвоєння її студентами. Необхідно врахувати специфіку освітнього процесу: взаємодоповнюваність та взаємодію двох явищ: розвиток студента передбачає і постійний саморозвиток викладача. В процесі навчально-виховної взаємодії потрібно врахувати, що соціальна взаємодія суб’єктів має опосередкований характер. У цьому процесі відбувається обмін інформацією, типами діяльності і спілкування, ціннісними орієнтаціями, соціальними установками.

Сам процес взаємодії являє собою діалог педагогів і студентів. Його ефективність визначається тим, які особистості в ньому беруть участь, наскільки вони усвідомлюють себе особистостями і готові сприйняти та побачити особистість в партнерові по діалогу. Процес саморозвитку багато в чому визначається різноманітною діяльністю та середовищем, яке є обов’язковою умовою зростання і розвитку студента [8, с. 131].

Розглядаючи навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі крізь призму його впливу на політичну соціалізацію студентів, необхідно врахувати цілу низку феноменів психологічного порядку:

· інтелектуальна та особистісна готовність до сприйняття нових знань, в тому числі й політичних понять;

· можливість створення умов для формування навичок і принципів орієнтування особистості в соціально-політичному просторі;

· індивідуальні можливості і особливості інтеграції особистості в сферу багатокомпонентних відносин "особистість – освітнє середовище – соціально-політичне середовище".

Результатом реалізації політичного виховання на засадах особистісно-орієнтованих гуманістичних освітніх технологій повинна бути особистість студента, якій притаманні певні позитивні якості:

· розуміння власної сутності як потенціалу постійної само-актуалізації та самореалізації;

· критичність, неконформність, самостійність політичного мислення;

· здатність до саморозвитку, самовиховання і політичної освіти;

· висока культура політичного спілкування;

· здатність протистояти політичним маніпуляціям;

· здатність до оволодіння культурними, моральними та політичними цінностями;

· відчуття внутрішньої свободи та здатність нести відповідальність за власні дії.

У зв’язку з цим нагальною необхідністю є перехід від авторитарної та традиційної (соціоцентричної) концепцій навчально-виховного процесу до концепції гуманістичного, особистісно-орієнтованого виховання, яка найбільше відповідає вимогам сьогодення.

Авторитарний підхід розглядає людину як пасивного учасника, на якого спрямовані зовнішні впливи навчального та виховного характеру. Традиційна система навчання, як відзначав ще В. Сухомлинський [8], заснована на соціоцентричному підході. Головною метою розвитку особистості визначається її формування з позицій максимальної суспільної корисності.

Сучасна парадигма гуманістичного, особистісно-орієнтованого підходу базується на ідеї самоцінності особистості, її духовності та здатності до самореалізації. Головним завданням навчально-виховного процесу у вузі є створення умов для оптимального розвитку особистості студента. Забезпечення досягнення цієї мети повинна взяти на себе організація навчально-виховного процесу, яка передбачає створення таких форм, методів і засобів навчання і виховання, які сприятимуть ефективному розвитку та саморозвитку особистості, в тому числі її пізнавальних процесів, особистісних і духовно-моральних якостей, зацікавлення і бажання брати участь у такому навчально-виховному процесі [6, с. 128 – 129].

Таким чином, в умовах постіндустріального суспільства, якому притаманні динамізм відносин, інтенсифікація інформаційних та комунікаційних процесів, істотна соціальна, економічна рухливість та складність політичних відносин, пріоритетною галуззю суспільства і держави стає соціальний інститут навчання і виховання.

Оволодіння політичними знаннями, вміння та готовність застосовувати їх на практиці є необхідною умовою успішної взаємодії кожної особистості з іншими людьми та державою, є основою розуміння причинно-наслідкових зв’язків політичних процесів та їх суті. Без засвоєння політичних знань і політичної культури особистість ризикує стати розмінною монетою в політичній грі, перетворитися на об’єкт маніпулювання і поневолення з боку більш активних суб’єктів політичних відносин.

Внутрішній потенціал демократичного суспільства є відображенням того потенціалу, який несе в собі молоде покоління і який реалізовуватиметься в недалекому майбутньому. Вищі навчальні заклади традиційно є носіями передової суспільної думки, саме тому навчально-виховному процесу в них відводиться особлива роль у формуванні розвиненої, соціально-активної творчої особистості, яка визначатиме економічний, соціальний і політичний прогрес українського суспільства.

 

40 Структурно-функціональний аналіз Т. Парсонса став всеохоплюючою теорією соціального порядку. Проте, навіть враховуючи коригування цієї концепції з боку Р. Мертона, дана система містила ряд недомовок. Найбільша з них — недостатня увага до соціальних конфліктів. Навіть соціологічна теорія Р. Мертона, яка на відміну від парсонсівської розглядала соціальні конфлікти у суспільстві, бачила їх лише у якості дисфункцій, що порушують стабільність соціальних систем. Тому природно, що у теоретичній соціології другої половини XX ст. з'являється ряд концепцій, які не лише поставили за мету проведення всебічного аналізу соціальних конфліктів, а прагнули дослідити їх як явище багатогранне, виявити у конфліктах окрім дестабілізуючого фактора, позитивні ролі у соціальній системі.

Існує ряд відносно незалежних одна від одної концепцій соціальних конфліктів, проте їх можна об'єднати у єдину теорію соціального конфлікту — конфліктологію.

Серед теорій соціальних конфліктів найперше можна виділити наукові концепції Ральфа Дарендорфа (нар. 1929 р.) та Льюіса Козера (нар. 1931 p.).

На думку Р. Дарендорфа, конфлікт — це співвідношення між соціальними елементами, котре будується наявних (суб'єктивних) та латентних (об'єктивних) суперечностях [8, с. 148]. Соціологу своїй теорії конфлікту доводить, що вони — річ об'єктивна і є виявом соціальної неоднорідності суспільства. На формування конфлікту впливають відносини панування-підкорення, джерелом конфлікту є боротьба за владу та авторитет. Причому конфлікти можуть виникати між соціальними суб'єктами, що мають як однаковий соціальний статус (держави, народи, політичні партії) так і такими, що мають різний статус (підприємці і робітники, начальники і підлеглі). На думку ученого, основними характеристиками соціального конфлікту є його інтенсивність та міра застосування насилля. Інтенсивність конфлікту, за Р. Дарендорфом, - це рівень енергії, яку вкладають у конфлікт його учасники. Міра насильства вказує на засоби, які вкладають у конфлікт соціальні суб'єкти — від переговорів та компромісів до війни. Оскільки конфлікти — річ об'єктивна, позбутися їх повністю неможливо, але важливо розробляти заходи, що пом'якшують конфлікт, регулюють його. Тобто мова іде не про усунення причин конфлікту, а про пом'якшення його згубного впливу. Шляхами вирішення конфлікту Р. Дарендорф вбачає переговори, посередництво, арбітраж.

Ще радикальнішою є теорія конфлікту, розроблена Л. Козером. Учений вказує що структурно-функціоналістська теорія Парсонса-Мертона є половинчастою, бо у ній немає місця позитивним функціям соціальних конфліктів. Завдання його концепції - не лише дослідити причини, гостроту та тривалість соціальних конфліктів, а насамперед, прагнення осягнути позитивне значення соціальних конфліктів. Козер, як і Дарендорф, вважає, що об'єктивними умовами виникнення конфлікту є соціальна неоднорідність і відсутність стабільної вертикальної мобільності у суспільстві. Джерелами виникнення конфлікту є боротьба насамперед за владу та власність - основні фактори, що дестабілізують соціальні відносини. Чинниками, що загострюють конфлікти, Козер називає емоції учасників конфлікту, цінності й проблеми, що мають найбільше значення у спричиненні конфлікту, а також усвідомлення суб'єктами конфлікту значимості цих цінностей і проблем. На відміну від Маркса, який вважає, що конфлікт є тим гостріший, чим більше його сутність усвідомлюється його учасниками, Козер доводить, що гострота конфлікту залежить навпаки, від не усвідомлення суб'єктами конфлікту його сутності.

Позитивне чи дисфункційне значення соціального конфлікту залежить від того, наскільки жорсткими є норми соціального порядку у соціальній системі. Чим жорсткішою є соціальна система, у якій відбувається конфлікт, тим більше він проявляє свою руйнівну силу. Натомість у нежорстких системах, конфлікт має позитивне значення, адже завдяки йому руйнуються старі і віджилі норми, що гальмують прогрес соціальної системи. Замість них установлюються більш сучасні, прогресивні принципи її функціонування. У цьому і полягає, на думку Козера, функціональне призначення соціального конфлікту. Конструктивне значення конфлікт має лише тоді, коли він носить м'який характер, що знову ж таки залежить від "жорсткості" соціальної системи.

Таким чином, з одного боку, конфліктологія виступила проти принципів структурного функціоналізму, ставши до нього альтернативною концептуальною системою. З іншого боку, теорії конфлікту гармонійно доповнили структурно-функціональний аналіз, зробили його більш гнучкою науковою концепцією.

 

41. 42 Причини виникнення та стадії соціального конфлікту. Види, форми та функції соціальних конфліктів

Історія людської цивілізації насичена різними конфліктами. Одні конфлікти охоплювали цілі континенти, десятки країн і народів, інші — великі і малі соціальні спільноти, треті відбувались між окремими людьми. З найдавніших часів люди намагались вирішувати протиріччя і мріяли про безконфліктне суспільство. Виникнення держави також можна розглядати як прагнення створити універсальний механізм для попередження і вирішення конфліктів. В найдавніших законах хетського царя Хаммурапі містяться десятки способів вирішення конфліктних ситуацій. За легендою, цар Соломон прославився своєю мудрістю та вмінням уникати й вирішувати конфлікти.

Протягом століть найкращі науковці, мислителі створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства, а інколи намагалися втілити їх в життя. Однак, всі ці спроби закінчувались невдало і породжували ще більш жорстокі конфлікти.

Сьогодні конфлікти — повсякденна реальність. Вони охоплюють всі сфери життєдіяльності людей, всю сукупність соціальних відносин, соціальних взаємин.

Соціальний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.

Сам термін "соціальний конфлікт" вперше ввів до наукового обігу німецький соціолог Г. Зіммель, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Тобто він говорив, що конфлікт може стати засобом розвитку суспільства.

Увагу конфлікту приділяли і представники структурного функціоналізму. Зокрема, Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів.

Американський соціолог Л. Козер у праці "Функції соціального конфлікту" обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту. Він вважав його своєрідним клапаном, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов життя. Всі соціальні конфлікти він поділив на позитивні, тобто ті, які ведуть до розвитку соціальної системи, та негативні, що загрожують існуванню соціальної системи. Л. Козеру також належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси.

Німецький соціолог Р. Дарендорф розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Конфлікти спричиняють нерівність соціальних позицій та відмінність інтересів людей.

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці "Конфлікт та захист: загальна теорія" стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його.

Можна виділити наступні атрибути конфлікту:

1 – сутичка (боротьба, несумісність, розбіжність) — момент протистояння несумісних, суперечливих позицій, інтересів, тенденцій;

2 – наявність полярних начал (ліве і праве, добро і зло), що означає одночасно і взаємопов'язаність, і взаємопротилежність;

3 – наявність суб'єктів як носіїв полярних позицій у сутичці;

4 – активність суб'єктів спрямована на подолання суперечності;

5 – суб'єкти не допомагають одне одному, а стоять на перешкоді або блокують реалізацію інтересів одне одного.

Отже, соціальний конфлікт включає ряд основних складових: учасників (суб'єктів) конфлікту, причини конфлікту, об'єкт і предмет, певну конфліктну ситуацію.

Суб'єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об'єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб'єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.

Причини конфлікту можуть бути як об'єктивними і суб'єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.

Значимість конфлікту для суспільства найкраще розкривається через функції, які він виконує у суспільстві. Серед основних можна назвати сигнальну, інформаційну, диференціюючу і динамічну функції. Як бачимо, із самої назви, сигнальна функція "сигналізує" про певний стан суспільства. Якщо є конфлікт, значить є певна проблема, яка потребує негайного вирішення.

Близькою за своєю суттю до сигнальної є інформаційна функція. Інформаційна функція значно ширша за просту констатацію неблагополуччя. Конфлікт завжди викликаний певними об'єктивними причинами. Вивчення цих причин допомагає краще пізнати суть соціальних процесів у суспільстві. Оскільки конфлікт завжди є крайнім загостренням соціальних протиріч, його детальне вивчення допомагає більш чітко вияснити потреби, інтереси, прагнення, причини невдоволення супротивних сторін.

Основне завдання диференціюючої функції - у структуризації суспільства чи соціальних груп. Кожен конфлікт сприяє чіткому розмежуванню ворогуючих сторін. Соціальна спільнота розпадається на дві чітко окреслені групи, які втягують у свою орбіту і тих, хто волів би залишитись осторонь.

Динамічна функція соціального конфлікту вперше була детально розроблена в марксизмі. Конфлікт — рушій суспільного прогресу.

Процес розвитку соціального конфлікту містить декілька стадій: 1 - передконфліктна ситуація. На цій стадії формуються передумови для конфлікту. Це є зростання напруги між потенційними суб'єктами конфлікту, що викликана певними суперечностями. Однак протиріччя не завжди переростають у конфлікт.

Лише ті протиріччя, які усвідомлюються потенційними суб'єктами конфлікту як несумісні, ведуть до загострення соціальної напруги. Причини виникнення соціальної напруги можуть бути різними (реальне придушення інтересів, потреб і цінностей людей; невірна або викривлена інформація про певні факти, події). Передконфліктну стадію можна умовно розділити натри фази розвитку, для яких є характерними наступні особливості у взаємодії сторін:

• виникнення протиріч з приводу певного спірного об'єкту; зростання недовіри та соціальної напруги, пред'явлення претензій, зменшення контактів і накопичення образ;

• прагнення показати правомірність своїх вимог та звинувачень противника в небажанні вирішити спірні питання "справедливими" методами;

• руйнування структур взаємодії; перехід від взаємних звинувачень до погроз, зростання агресивності.

Таким чином конфліктна ситуація поступово трансформується у відкритий конфлікт. Але сама по собі вона може існувати довго і не переростати в конфлікт. Для того, щоб конфлікт став реальним, необхідний інцидент.

2 - інцидент - формальний привід для початку конфлікту. Наприклад, вбивство в м. Сараєво наступника австро-угорського престолу Франца Фердінанда групою боснійських терористів 28 серпня 1914 р. стало формальною причиною для початку Першої Світової війни. Інцидент може відбутись випадково, а може бути спровокований суб'єктами конфлікту. Інколи конфлікт може закінчуватись саме на цій стадії. Це буває тоді, коли конфліктанти вирішують свої непорозуміння.

3 - ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах — діях та протидіях конфліктуючих сторін.

4 - кульмінація. Це крайня точка ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

5 - завершення конфлікту відбувається за допомогою насильства, примирення, розриву. Способи завершення конфлікту направлені в основному на зміну самої конфліктної ситуації, або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об'єкту конфлікту, або іншими способами. Це, зокрема, можуть бути такі: усунення об'єкту конфлікту; заміна одного об'єкту іншим; усунення однієї сторони учасників конфлікту; зміна позицій однієї зі сторін; недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників. 6 - післяконфліктна ситуація.

Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:

• За формами прояву виділяють соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові.

• За принципом доцільності-недоцільності - неминучі, необхідні, вимушені, функціонально невимушені.

• За принципом динаміки — стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні, короткочасні, тривалі, затяжні, керовані, некеровані,ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.

• За складом конфліктуючих сторін — внутріособистісні, міжособистісні та групові, міжгрупові, конфлікти в організаціях.

• За масштабом виділяють мікро-, макро-, мегаконфлікти.

• За гостротою вияву — мирні і збройні, явні і скриті.

• За особливостями протікання — прості (бойкот, саботаж, переслідування, вербальна та фізична агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

При всій різноманітності критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для функціонування і розвитку суспільства.

Конфліктологи розглядають такі способи розв'язання конфліктів: компроміс, співробітництво, домінування, пристосування, згода, втеча. При цьому вони пропонують дотримуватись правил безконфліктної поведінки. Суть їх в наступному:

• прагнути адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникати упередженості в оцінці дій опонентів;

• спробувати оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору опонента;

• уникати звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;

• контролювати свої емоції та закликати протилежну сторону діяти аналогічно;

• спонукати свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв'язання конфліктної ситуації;

• перевіряти об'єктивність інформації, пов'язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.

Психологи вважають, що уникнути конфлікту можна також і шляхом уникання взаємодії з так званими конфліктними людьми, при цьому виділяють різні їх типи. Ось деякі з них:

1) агресивні — зачіпають інших і дратуються самі, якщо їх не слухають;

2) ябіди — завжди на щось скаржаться, однак самі ні чого не роблять для вирішення проблеми;

3) мовчуни — ніхто не знає про те, що вони думають насправді;

4) покірні — зі всіма погоджуються і обіцяють підтримку, але слова не дотримують;

5) вічні песимісті — завжди у всьому бачать невдачі, вважають, що нічого не вийде;

6) всезнайки - розумніші за всіх;

7) нерішучі — затягують з прийняттям рішення, бо бояться помилитись;

8) максималісти — хочуть щось прямо зараз, навіть якщо у цьому не має потреби;

9) невинні брехуни - вводять інших в оману.

Отже, соціальні конфлікти виникають у всіх сферах суспільного життя, спричиняють значний вплив на їх функціонування і розвиток. Тому закономірно виникає питання: все-таки, конфлікт — це добре чи погано? Яка його соціальна функція — позитивна чи негативна?

Частина соціологів вважає, що позитивна, інша частина — негативна.

Якщо спробувати оцінити соціальний конфлікт об'єктивно і неупереджено, то можна сказати, що він ніколи не буває виключно позитивним, чи виключно негативним. Конфлікт є позитивним моментом соціального розвитку, коли він сприяє суспільному прогресу. Однак кожний конфлікт завжди приводить до матеріальних і моральних витрат.

 

 

43. Засоби врегулювання та соціальні наслідки конфліктів

  1. В основі майже всіх соціальних конфліктів лежить кілька головних причин: 1) обмеженість ресурсів, які потрібно розподілити; 2) взаємозалежність виконуваних функцій або завдань; 3) різниця у цілях; 4) різниця в уявленнях і цінностях; 5) різниця у манерах поведінки, досвіді, рівні освіти тощо; 6) погані комунікації. Розглянемо ці причини докладніше.
  2. Розподіл ресурсів. Навіть у найпотужніших організаційних формуваннях ресурси завжди обмежені. Тому керівництво організаційних формувань має вирішити, як розподілити матеріальні, людські, фінансові та інші ресурси між різними соціальними групами (структурними підрозділами), щоб найефективнішим способом досягти поставлених цілей.
  3. Взаємозалежність виконуваних функцій та завдань. Можливість виникнення конфлікту існує скрізь, де одна людина чи група людей залежить при виконанні своїх функцій та завдань від іншої людини чи групи, тобто їхня діяльність залежатиме від діяльності інших людей.
  4. Різниця у цілях. Можливість конфлікту збільшується в міру того, як організації стають більш спеціалізованими і структурно поділяються на підрозділи. Це відбувається тому, що спеціалізовані підрозділи самі формулюють свої цілі і можуть приділяти більше уваги саме їх досягненню, ніж досягненню цілей всієї організації.
  5. Різниця в уявленнях і цінностях. Уявлення про будь-яку ситуацію залежить від бажання досягти визначеної мети. Замість того щоб об´єктивно оцінювати ситуацію, люди нерідко розглядають лише ті погляди, альтернативи або аспекти ситуації, які, на їх думку, більш сприятливі для їхньої групи та особистих потреб.
  6. Різниця у манерах поведінки, досвіді, рівні освіти. Ці розбіжності також можуть спричинити виникнення конфлікту. Дослідження показують, що люди з такими рисами характеру, як авторитарність, догматизм тощо скоріше вступають у конфлікт.
  7. Погані комунікації. Погане передавання інформації є як причиною, так і наслідком конфлікту. Воно може діяти як каталізатор конфлікту, заважаючи окремим працівникам чи групі людей правильно зрозуміти ситуацію або об´єктивно сприйняти точку зору інших.

Наступна стадія конфлікту як процесу — це управління ним. Залежно від того, наскільки ефективним буде управління конфліктом, його наслідки стануть функціональними чи дисфункціональними.

Щодо функціональних наслідків конфлікту, то серед них вирізняють такі:

1) проблему, яка лежить в основі конфлікту, можна вирішити прийнятним для всіх сторін шляхом — у результаті всі учасники конфлікту почуватимуть свою причетність до розв´язання цієї проблеми;

2) конфліктуючі сторони будуть більше схильні до співробітництва, а не до антагонізму у майбутніх ситуаціях, які можуть призвести до виникнення конфлікту.

Водночас, якщо не знайти ефективного способу управління конфліктом, то можуть виникнути наступні дисфункціональні наслідки: 1) незадоволеність; поганий душевний стан, зростання плинності кадрів, зниження продуктивні сті праці та ефективності діяльності; 2) зниження рівня співробітництва у майбутньому; 3) надто сильна відданість своїй групі та конкуренція з іншими групами організації; 4) уявлення п

 

ро іншу сторону як про "ворога", про свої цілі як позитивні, а про цілі іншої сторони — як негативні; 5) згортання взаємодії і спілкування між конфліктуючими сторонами; 6) посилення ворожості між конфліктуючими сторонами внаслідок зменшення взаємодії і спілкування; 7) зміщення акцентів, тобто надання більшого значення "перемозі" у ході конфлікту, ніж розв´язанню реальної проблеми.

Необхідно також зазначити, що соціологічною наукою значна увага приділяється виробленню певних технологій урегулювання конфліктів, управління ними. Завдання суб´єктів управління конфліктом у тому й полягає, щоб не допустити його поширення і зменшити його негативні наслідки. Суб´єктом управління конфліктом може бути як одна з його сторін, так і третя сторона, що не бере участі у ньому, але зацікавлена у його врегулюванні. При цьому хто б не був суб´єктом управління соціальним конфліктом, важливо знайти ефективні способи та методи врегулювання конфліктних відносин.

Цьому можуть сприяти наступні організаційні заходи. По-перше, зробити соціальні конфлікти (насамперед тіньові, неявні, латентні) надбанням гласності, максимально відкритими. Це дасть змогу контролювати хід протікання конфлікту і вчасно реагувати на процеси, що відбуваються в ході протиборства сторін. По-друге, знизити ступінь соціально-психологічного напруження, щоб перешкодити появі детонізуючих ситуацій у відносинах між конфліктуючими сторонами.

У процесі розв´язання соціального конфлікту застосовують такі загальні методи управління конфліктом.

  1. Метод уникнення конфлікту — може виражатися у відході з політичної арени того чи іншого політичного діяча або у погрозі відходу, в уникненні зустрічей із супротивником тощо. Однак уникнення конфлікту не означає його ліквідацію, тому що залишається невирішеною сама причина.
  2. Метод переговорів — дає змогу уникнути застосування насильства. Переговори дають можливість більш ретельно розглянути альтернативні ситуації, домогтися взаєморозуміння, дійти згоди, консенсусу, відкрити шлях до співробітництва.
  3. Метод посередництва — це процедура примирення. У ролі посередників можуть виступати як організації, так і приватні особи. Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою.
  4. Метод відкладання — нерідко означає поступитися своїми позиціями. Однак сторона, яка поступилася своїми позиціями, у міру нагромадження певних сил і зміни ситуації на свою користь зробить, як правило, спробу повернути втрачене.
  5. Метод третейського розгляду, або арбітраж — зазвичай за такого розгляду керуються нормами законів, у тому числі міжнародного права.

Поряд із зазначеними існують ще структурні та міжособистісні методи управління конфліктами.

І. Серед структурних методів управління конфліктами найчастіше використовують такі:

1. Метод роз ´яснення вимог. Полягає у роз´ясненні того, яких резуль-татів очікують від кожної людини або підрозділу організації. Тут повинні бути згадані такі параметри, як рівень досягнутих результатів, хто надає і одержує різну інформацію, яка система повноважень і відповідальності, а також чітко визначені цілі, політика, процедури і правила спільної діяльності.

  1. Метод координації та інтеграції спільних дій. Ґрунтується на застосуванні таких засобів інтеграції, як управлінська ієрархія, використання спеціальних служб, що здійснюють зв´язок між функціями, а також між-функціональні цільові групи, наради між відділами і підрозділами.
  2. Метод загальноорганізаційних та комплексних цілей. Передбачає об´єднання спільних зусиль двох або більше людей, груп, відділів або підрозділів організації для досягнення певної мети.
  3. Метод системи винагород. Застосовується з метою здійснення впливу на поведінку і дії людей, щоб уникнути дисфункціональних наслідків. Не менш важливо, щоб система винагород не заохочувала неконструктивну поведінку і дії окремих осіб або груп.

II. Серед міжособистісних методів управління конфліктами можна виокремити такі:

  1. Метод відхилення — характеризується тим, що людина (або група) намагається ухилитися від конфлікту. Один із способів розв´язання конфлікту — не потрапляти в ситуації, що провокують виникнення протиріч, а також не вступати в обговорення питань, що мають великі розбіжності.
  2. Метод згладжування — характеризується стримуванням прояву демонстрації ознак конфлікту, апелюючи до потреби в солідарності. У результаті може наступити мирне співіснування учасників конфлікту.
  3. Метод примусу — використовуються спроби змусити іншу сторону прийняти свою точку зору за будь-яку ціну.
  4. Метод компромісу — характеризується прийняттям точки зору іншої сторони, але лише до певної міри, що надає можливість швидко розв´язати конфлікт, задовольнивши обидві сторони.
  5. Метод розв´язання проблеми — визнання розбіжностей у думках і готовність до ознайомлення з іншою точкою зору, щоб зрозуміти причини конфлікту і знайти правильний курс дій, прийнятний для всіх.

Інші методи управління конфліктами теж можуть з успіхом обмежувати або запобігати конфліктним ситуаціям, але вони не приведуть до оптимального вирішення суперечливих питань, оскільки не всі точки зору протилежних сторін можуть бути вивчені однаково ретельно.

 

44. Специфіка соціальних конфліктів у сучасній Україні

Започаткований проголошенням незалежності України процес демократизації та переходу до ринкових відносин, які передбачають "вільну гру" різноманітних соціальних та індивідуальних інтересів та прагнень, різко посилив дію конфліктогенних факторів в усіх сферах життя українського суспільства. Практичний досвід останнього десятиліття XX ст. яскраво демонструє значне загострення боротьби за владу, статус і ресурси, права і сфери впливу найрізноманітніших соціальних суб'єктів від владних структур центрального і регіонального рівня до трудових колективів, профспілок, політичних партій і громадських рухів, національних та релігійних спільнот, соціальних груп та окремих особистостей. Протиборство конфліктуючих сторін набуває різноманітних форм — від трудових суперечок, страйків до масових акцій соціального протесту з вимогами зміни існуючої системи влади, що супроводжуються внутрішніми розколами соціальних спільнот, рухів, соціальних інститутів.
Провідною тенденцією розвитку соціальних процесів у сучасній Україні є наростання дезінтеграції традиційних соціальних структур та зв'язків і поступове формування якісно нового типу інтеграції диференціації суспільства. Внаслідок глибоких економічних і соціальних перетворень від початку 90-х pp. XX ст. суттєво змінилась соціальна структура українського суспільства, формуються його нові соціальні групи, зокрема, власників та підприємців. Значно зміцнились і такі групи, як номенклатурна бюрократія, представники "тіньового" бізнесу, фінансова олігархія. Водночас, інтенсивно відбувається маргіналізація суспільства і "декомпозиція" його соціальної структури. Посилюється розходження між її елементами у характері праці, розмірах доходів, рівні освіти тощо. Внаслідок цього зростає соціальна нерівність, яка є головним джерелом реальних та ймовірних соціальних конфліктів.
За усього розмаїття факторів, що впливають на ступінь конфліктності у суспільстві, головну роль відіграють протиріччя між трьома головними суспільними структурами та всередині них. Мова йде про владу (законодавчу, виконавчу та судову), підприємництво (державне, колективне, приватне, спекулятивне, мафіозне, компрадорське) та виробників матеріальних та духовних благ (інтелігенція, службовці, робітники і селяни, фермери, студентство та ін.). Протиріччя між ними посилюються, деякі з них набувають форму соціальних антагонізмів. Антагоністичного характеру, зокрема, набуло протиріччя між прихильниками та супротивниками центральної виконавчої влади, що особливо яскраво виявилось під час так званого "касетного скандалу", парламентських виборів 2002 року, коли "партія влади", по суті, виявилась аутсайдером парламентських перегонів. Цей антагонізм охопив усі рівні соціального організму — класи, соціальні групи, соціальні інститути, суспільство у цілому.
Посилюється конфлікт новонародженого класу буржуазії з іншими класами та соціальними групами, який розгортається навколо розподілу кредитів, механізмів приватизації, податкового законодавства. Наростають страйки шахтарів, працівників бюджетної сфери, організовані виступи трудящих у протест проти невиплати заробітної плати, заборгованостей з пенсій, підвищення цін на товари та комунальні послуги. Почастішали акції трудящих, пов'язані із відстоюванням свого права власності на майно підприємств. Поряд з економічними вимогами трудящі все частіше висувають політичні вимоги зміни існуючої системи влади, відставки уряду, переобрання президента України.
Загалом трудові конфлікти є реакцією на перекоси в економічній та соціальній політиці уряду і пов'язані з перерозподілом власності та становленням ринкових відносин, які неминуче призводять до поляризації соціальних груп.
Більшість соціально-політичних конфліктів виникають з приводу перерозподілу влади, домінування тих чи інших політико-бізнесових груп, прагненням розширення ними сфери свого впливу. Тут домінують конфлікти між різними гілками влади (зокрема, законодавчою та виконавчою), конфлікти між політичними партіями та блоками (як, наприклад, нинішній конфлікт між провладним блоком "За єдину Україну" та опозиційними політичними силами, представленими блоком "Наша Україна", Соціалістичною та Комуністичною партіями України та блоком Юлії Тимошенко), конфлікти між центральною та регіональною владою.
Суттєву роль у сучасній українській дійсності відіграють такий різновид політичних конфліктів, як конфлікти з приводу вибору стратегії та головних векторів суспільного розвитку, зокрема, між прихильниками ліберальної та соціально-орієнтованої стратегії, європейської інтеграції та проросійської орієнтації, входження України в НАТО та збереження позаблокового статусу української держави тощо. Розв'язання таких конфліктів можливе лише за умов досягнення широкого суспільного консенсусу шляхом проведення публічних дискусій, відкритого обговорення у засобах масової інформації, проведення референдумів з найбільш гострих проблем суспільного розвитку.
Особливістю сучасної ситуації в Україні є те, що значна частина конфліктів, причини яких знаходяться поза політикою, набуває політичного забарвлення внаслідок спекулятивного використання політичними партіями та рухами історичних, соціокультурних, духовних проблем сьогодення у своїх вузькопартійних інтересах. Це, зокрема, стосується проблеми двомовності в Україні, оцінки окремих історичних подій та особистостей, міжконфесійних взаємин.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 558; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.121 сек.