Сутність генетичного підходу до вивчення літератури

Генетично-контактний (генеалогічно-контактологічний) підхід, що зародився в порівняльно-історичній компаративістиці XIX ст., вивчає міжлітературні зв’язки і відношення, які стосуються спадкоємності і комунікації у сфері міжлітературних і міжкультурних відносин. Генеалогія зосереджена на тих подібностях (відповідностях, спільностях), що засновані на спорідненості літературних явищ, а контактологія – на тих, що спричинені їхнім спілкуванням (тобто двосторонніх міжнародних літературних взаєминах). Предметом генетично-контактного дослідження є різноманітні взаємодії у міжлітературному просторі й часі, що їх описують такі категорії, як традиція, еволюція, вплив, запозичення, рецепція тощо.

Порівнюємо літературні явища задля глибшого пізнання їх і вивчення таких відношень між ними, як:

- тотожність / подібність / відмінність;

- спільне / особливе / унікальне;

- універсальне / зональне / локальне;

- загальнолюдське / інтернаціональне / національне тощо [2].

Методологічний апарат порівняльно-історичного підходу становлять генетичний (генеалогічний) і зв’язаний з ним контактологічний методи дослідження.

У вже згаданому підручнику з порівняльного літературознавства наголошено, що генетичний (генеалогічний) метод заснований на порівнянні подібних літературних явищ та історичному їх розгляді для з’ясування наявності / відсутності спорідненості між ними. Зрозуміло, що хронологічно більш раннє, попереднє, літературне явище породжує наступне: байронізм у європейських літературах спричинений розголосом поем Байрона, які стали взірцем для романтично налаштованих митців і породили низку бунтівних героїв [2].

В. Будний і М. Ільницький наголошують, що синхронні літературні явища, що мають ті чи ті подібні риси, генетична методологія проектує на вісь діахронії, шукаючи причини цієї подібності у їхньому походженні: виявляє спільних літературних „предків”, моделює генотип, простежуючи генеалогічні лінії (одні з яких розвиваються, а інші уриваються) та мутації (тобто поступові видозміни, спричинені пристосуванням до нових умов) у наступних поколіннях „нащадків ”[2].

Діахронія (від гр. dia – через, крізь; chronos – час) і синхронія (від гр. synchro-nos – одночасність) – два виміри літературних явищ: перший – часовий, процесуальний, історичний, який дає уявлення про еволюцію національних літератур та розвиток міжлітературних взаємин, а другий – структурний, системний, асоціативний, що полягає в одночасному співвіднесенні низки літературних явищ, виявляючи аналогії та контрасти, типологічні спільності і відмінності між ними. Терміни запровадив Ф. де Соссюр у „Курсі загальної лінгвістики ” (1916) [2].

Генеалогічний метод розглядає схожість між літературними явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розбіжності між ними – як ознаку різнорідності (неоднакового походження). Такими принципами керувався, зокрема, Я. Ґрімм у своєму дослідженні генези німецької міфології.

Дата добавления: 2015-05-23