Гайдамацьке повстання 1750 року 3 страница

Навесні 1813 року козаки перенесли Січ у місцевість Катерлз (Катерл- зька Січ). У 1815 році у Верхньому Дунавці була заснована найвідоміша Задунайська Січ — Дунавецька.

Внутрішній устрій на Задунайській Січі був таким самим, як і на Запорізькій Січі. Найвищим органом тут була військова ра­да, яка обирала кошову старшину — кошо­вого отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав також і товмач-драгоман. У вій­ськовій раді могли брати участь усі козаки.

Козаки ловили рибу, полювали, вирощували хліб і розводили худобу.

57. Соціально-економічний та національно-релігійний розвиток Правобережної України наприкінці XVII -XVIII ст. Причини розгортання національно-визвольної боротьби на Правобережній Україні у XVIII ст.

Передумови розгортання гайдамацького руху. Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20(!) православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів.

Характерно, що зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

Слово гайдамака вперше було вжито в документі 1715 р. Походить воно від тур. hayda — гнати, переслідувати. Гайдамацький рух із кожним роком зростав і поширився майже на всю територію Правобережної України, а частково й Лівобережної, то підіймаючись до могутніх повстань, то обмежуючись партизанськими діями в якомусь одному селі чи містечку. Визвольний рух гайдамаків був логічним продовженням боротьби козацтва XVII ст. Недарма очолювали гайдамацькі загони здебільшого запорожці, як-от Максим Залізняк або козаки Лівобережжя. З-поміж гайдамаків було чимало найбідніших селян і міщан. Вступали до їхніх лав також робітні люди, чумаки, дрібні шляхтичі тощо.

Спочатку селяни й городяни здавалися до скарг на феодалів та місцевих урядовців. Польський суд, як правило, залишав скарги селян без уваги

Поширеною формою протесту були масові втечі селян з маєтків фео­далів. Тікали поодинці, групами, сім'ями, а іноді й цілими селами. Інко­ли втікачам вдавалося захопити з собою деякі речі та худобу. Найбільше втікачів було з Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини. їхній шлях пролягав на вільні від кріпацтва землі — Лівобережжя та Слобожан­щину. Усі спроби королівського уряду стати на перешкоді втікачам вияв­лялися марними. Озброєні загони землевласників виловлювали втікачів, карали їх і повертали в кріпацтво. Проте втечі не припинялися. Щоб не потрапити до рук карателів, селяни об'єднувалися в загони, озброювали­ся й боронилися від ворогів. Багато з них, рятуючись від переслідування, переходили кордони Російської держави.

Посилення феодального гніту викликало нову хвилю народних бунтів. Протягом XVIII ст. вони охопили все Правобережжя. Основною рушій­ною силою цих повстань стало селянство, яке активно підтримали козаки й городяни.

85. Гайдамацький рух

Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан- Р^емісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну Участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдовани.

Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий до- ^СВЦ боротьби проти польських панів і ту- ^Чько-татарських завойовників. Запорізь­ка Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці, спочатку гайдамацькі загони були невеликі й вели боротьбу розрізнено, переважно партизанськими методами.

Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Відібране у феодалів майно вони ділили між собою та в давали селянам. Не випадково одного з керівників гайдамацького загону називали Гнатом Голим, що віддавав людям, нічого не залишаючи собі

Гайдамаки знаходили повне співчуття й підтримку серед простого народу та православного духовенства. Тікаючи від переслідування, вони часто переховувалися в православних монастирях.

Поява гайдамацьких загонів сповнювала жахом панів. Про мужність і хоробрість цих людей народ складав пісні й легенди. Про багатьох з них казали, що вони заговорені, тому їх не бере ні куля, ні шабля.

Повстання 1734 року під проводом Верлана

Наприкінці 1733 року російська армія вступила в Польщу, щоб підтри­мати претендента на польський престол Августа III Фридерика, проти якого виступив Станіслав Лещинський. Російський полковник Полян- ський звернувся до надвірних козаків, щоб вони діяли проти шляхти, яка підтримувала С. Лещинського.

У відповідь на цей заклик вибухнуло повстання, яке охопило КиївЩй* ну, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину. Повсталі вбивали панів та орендарів, знищували маєтки та костьоли, захоплювали панські воло* діння. Центром повстання стала Брацлавщина, де народний рух очоЛ0^в сотник надвірних козаків Верлан.

Виступи селян на Правобережжі й у Галичині тривали, а 1750 року перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селян­ським загонам прийшли гайдамаки, очолювані М. Сухим, П. Тараном, 0. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів і ксьон­дзів, палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців узяли Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь і Фастів.

Боротьба зі шляхтою тривала з весни до зими 1750 року. На допомогу польському урядові знову прийшли російські війська. Повстання було придушене. Польські пани люто розправилися з учасниками народних повстань.

Проте це не змогло припинити гайдамацького руху. У 50-60-ті рр. XVIII ст. гайдамацькі виступи охопили майже всю Україну, що перебува­ла під владою Польщі.

59. Коліївщина. М.Залізняк. І.Гонта

Коліївщина. Причини повстання. Піднесення гайдамацького руху наприкінці 60-х pp. XVIII ст. було зумовлене складною ситуацією на Правобережжі. Надзвичайно посилилися національно-релігійні утиски. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.

Розгортання повстанського руху. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу».

Розуміючи, наскільки важливо для успішного розвитку повстання мати широку підтримку народу, Максим Залізняк на всіх етапах своєї боротьби дбав про агітаційні заходи. Він постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів..

Придушення Коліївщини. Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів — противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Ґонту зрадливо схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. У полон потрапило близько 3 тис. гайдамаків, було захоплено 30 корогов, 15 гармат та іншу зброю.

Отже, повстання, що ввійшло в історію під назвою Коліївщини, відбувалося в кілька етапів. Його найвищою точкою стали події червня—липня 1768 р. Вони засвідчили наявність у повстанців усвідомленої національно-визвольної мети, що ставило гайдамаччину в один ряд із повстаннями 1637—1638 та 1702—1704 pp. Події Коліївщини висвітлили глибоку кризу політичного життя Речі Посполитої, безперспективність колоніальної політики, яку проводили правлячі кола цієї держави щодо українських земель. Не випадково гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

60. Поділи Польщіта Великого князівства Литовського

Перший поділ Речі Посполитої

5 серпня 1772 року здійснено перший поділ Речі Посполитої. До складу Росії відійшла більша частина Білорусі, до Австрії — Східна Галичина.

1774 року Австрія захопила Буковину. Становище українців, які опи­нилися тепер під подвійним гнітом — і австрійців, і поляків — значно погіршилося. Тяжким залишалося становище українського населення на Буковині та Закарпатті. У результаті аграрної реформи, здійсненої авст­рійським урядом, найкращі землі опинилися в руках панів. Тепер селяни повинні були відбувати панщину на нових господарів.

Рішення на сеймі приймалися більшістю голосів проте все це вже не змогло врятувати Польську державу.

2 ПОДІЛ

12 СІЧНЯ 1793 року Росія та Пруссія підписали Конвенцію про дру_ги^ поділ Польщі. До Пруссії відійшли польські землі (Гданськ, Тору_Нь Познань), а до Росії — деякі землі Правобережної України та централь­на частина Білорусі. Своїм маніфестом від 27 березня 1793 року Катерина II вклю­чила Подільське, Брацлавське, Волинське та Київське воєводства до складу Росій­ської імперії.

Другий поділ Польщі викликав спалах польського національно-визвольного руху, який очолив Тадеуш Костюіико.

У повстанні взяла участь частина шляхти, дрібних торговців, ремісників

13 жовтня 1795 року відбувся останній, п.ретій поділ Польщі. До складу Росії увійшли Західна Білорусь та Західна Во­линь, а також литовські й латвійські землі; до Австрії — Галичина, частина Волині и великопольські землі разом із Краковом, до Пруссії — західні й північні землі Польщі (серед них Мальборк, Варшава, Гнезяо* Плоцьк).

Унаслідок трьох поділів Польська дЩ жава перестала існувати.

Дата добавления: 2015-05-23